«300 спартанців». Честь і лють

Будь-яка холодна війна має звичай породжувати параноїдальні продукти для підняття бойового духу населення. Голлівуд, як головна зброя американської урядової пропаганди, ніколи не підводив замовника. Та якщо раніше всілякі «Червоні світанки» та «Рембо-2» розповідали про комуністичну загрозу глядачеві в обличчя, то зараз заведено вдаватися до іносказань.

Натяк на тотальну загрозу із Близького Сходу в новій картині «300 спартанців» хай очевидний, але цілком успішно замаскований під псевдоісторичний комікс для підлітків і тих, котрі вважають за краще такими себе вважати. Проте сучасний Іран як повноправний спадкоємець Стародавньої Персії відчув себе ображеним і звинуватив Голлівуд у розпалюванні міждержавної ворожнечі.

...Завоювавши півсвіту й оголосивши себе богом, перський цар Ксеркс упритул підібрався до Європи, але на його шляху стала горда й незалежна Спарта, кожен житель якої потомствений воїн, а будь-яке орало давно перековане на меча.

Спартанський цар Леонід, незважаючи на несхвалення парламенту, вирішив дати відсіч завойовникам. Маючи у своєму розпорядженні лише триста воїнів, Леонід дав запеклий бій багатотисячній армії Ксеркса, таким чином змінивши хід війни на користь білої раси.

В епоху пеплумів (ахінеєподібних блокбастерів з античного життя, у яких розмах затьмарював усе інше) історію переломної битви під Фермопілами вже було екранізовано. І що характерно, режисер Рудольф Мате також вирішував завдання, висунуті політичними обставинами, маючи на увазі під Персією радянську загрозу. Майбутня зірка коміксів Френк Міллер був такий уражений тією картиною, що через багато років після перегляду зробив за її мотивами графічну новелу, яка ще більшою мірою віддалила фабулу від достовірності. Він забезпечив армію Ксеркса фантастичними істотами, а спартанських воїнів нелюдською силою.

Знаючи про негативне ставлення Міллера до екранізацій його коміксів (художник навіть намагався судитися з авторами «Шибайголови», вимагаючи відшкодування морального збитку), спритний кліпмейкер Зак Снайдер, на рахунку якого вже був вдалий римейк класичного хорору «Світанок мертвяків», остаточно плюнув на історичний контекст і витворив видовище чарівливої краси й дивовижної пластики. Те, що, за деякими відомостями, Ксеркс не був недолюдком, а Леонід – благородним героєм, у цьому разі абсолютно нічого не важило. Головне, що з художнім та суспільним завданнями Снайдер однаково блискуче справився: шанувальники коміксу з автором на чолі в захваті, а Іран – у люті.

----------------------------------
В тему:

Джон Ріс-Девіс: Розділення людей за расовою ознакою — наше культурне завдання

“Володар кілець”: логіка расового мислення

Глобальна трансформація починається з духовного імпульсу