Нещодавно випала нагода побувати в Житомирі. Не в музеї, а там, де у вересні-жовтні 1942-го владарював Генріх Гіммлер. Залишки його бункера та німецьких комунікацій показував мені і вченим з Берліна Павло Шмуневський — інженер-економіст, котрий двадцять років життя присвятив дослідженню історії боротьби з фашистами. Він, як ніхто інший, знає, що відбувалося в окупованому місті та його околицях шістдесят літ тому.
Нині не здогадаєшся, що поряд із старою триповерхівкою барачного типу, захованою в гущавині біля траси Житомир—Вінниця, причаїлася незвична залізобетонна споруда. Її одразу й не помітиш — оточена сараями та гаражами. Втім, аби побачити і сфотографувати дивину, їдуть сюди звідусіль туристи-ентузіасти. Це колишній осідок нацистського ідеолога Генріха Гіммлера, наземний бункер так званого легкого типу. Таких тут два. Ми роздивлялися той, що мав розміри вісім на вісім метрів. Навіть не презентабельний, він вражав своєю міццю. Стіни завтовшки від двох до трьох метрів зроблені, як зауважив Шмуневський, із цементу семисотої марки. Перекриття сягає чотирьох метрів. Прикривав його 50-сантиметровий шар гуми: щоб бомби відскакували. Згори ще прилаштовували маскувальну сітку й фальшивий дах. На фото, зробленому з повітря, комплекс виглядав як звичайна споруда. На тильній стіні сліди бронебійних гармат. Сталеві дверцята ніби подзьобані кулями. Та круппівська сталь витримала не одну атаку. До речі, і нашу мирну “атаку” споруда витримала. Потрапити всередину не вдалося. Винахідливі сучасники за чиїмось розпорядженням “прикрасили” вхід лакованими фільончастими дверима. Від дощів вони так набухли, що відчинити їх було несила.
— Що, не піддаються? — запитав мене такий собі місцевий дід Щукар, відрекомендувавшись Віктором Олександровичем.— А я там не одну зиму тримав діжечки з солоними огірками. Кажуть, музей тут робитимуть. Не знаю, як воно буде. Це ж звичайна камера два на два метри і ніша для кабеля зв’язку.
Подейкують, буцімто після війни під час земляних робіт тут не раз натрапляли на такі самі дроти, як ті, що вели до ставки Гітлера у Вінниці. А рештки фільтрувальних приладів, якими було оснащено три вентиляційні труби бункера, ще двадцять років тому знайшов Павло Павлович. Саме в 1981-му він уперше почув про перебування Гіммлера на Житомирщині. Тоді заведено було влаштовувати зустрічі письменників із робітничим класом. Отож з Києва на завод приїхав автор творів “Багряна вежа”, “Чорний морок”, “Біле сонце” Олекса Мусієнко.
— Після його виступу,— пригадує Шмуневський,— до мене підійшов один робітник і розповів, що у нас були ще й штаб-квартири міністра іноземних справ тодішньої Німеччини Ріббентропа, статс-секретаря Гітлера доктора Ламерса. Відтоді бажання докопатися до секретів часів окупації перетворилося на нав’язливу ідею.
Штаб-квартири нацистської верхівки влаштовували окремо від ставки Гітлера
Німецьке керівництво ще в 1940-му заходилося облаштовувати польові командні пункти. Перші “криївки” з’явилися на території Польщі. Одну з них, призначену для фюрера, назвали Вольфшансе. Поряд звели величезне помешкання для командування сухопутними військами — Майєрвальд. З міркувань безпеки штаб-квартири високих нацистських чинів споруджували окремо від ставки Гітлера. Наприклад, “квартира” Ріббентропа була в місті Штінорк, а Гіммлера — в Пожежі.
Після вторгнення фашистів в Україну за регулярними військами висаджували інженерні частини. Їх офіцери одразу починали вивчати місцевість, придатну для розташування секретних осідків. Мета — наблизити пункти керування до лінії фронту. Фюреру спочатку підібрали місце поблизу Лубен і вже взялися мурувати бункер, та партизани своїми набігами перекреслили плани. Тому ставку перенесли у Вінницю.
Наша довідка
Генріх Гіммлер народився 7 жовтня 1900 року в Мюнхені в сім’ї вчителя. Був студентом факультету сільського господарства Технічного університету. В серпні 1925-го вступив у партію, очолювану Гітлером, і був призначений гауляйтером Баварії. 6 січня 1929 року став рейхсфюрером. Розробив містичний ритуал прийняття в СС, присвоєння звань, а також рекомендації арійцям одружуватися тільки із “зразковими жінками”. За наказом Гітлера Генріх Гіммлер створив перший концентраційний табір у Дахау. З квітня 1934 — він шеф пруського гестапо, а з червня 1936-го — верховний начальник усіх служб німецької поліції. З жовтня 1939-го — імперський комісар ПО Консолідації німецької нації. Займався германізацією східних земель. 23 серпня 1943 року, залишаючись рейхсфюрером СС, обійняв посаду імперського міністра внутрішніх справ. Після невдалого замаху на Гітлера у серпні 1944 призначений головнокомандувачем армії резерву та начальником озброєнь сухопутних військ. Коли в грудні 1944-го війна перейшла на територію Німеччини, очолив групу армій “Верхній Рейн”. У квітні 1945 року Гітлер виключив його з партії і позбавив усіх звань і посад за спробу здійснити державний переворот. 25 травня 1945 року після арешту британськими військовими Гіммлер наклав на себе руки, випивши отруту.
Про те, що робив у Житомирі Генріх Гіммлер, громадськість дізналася з мемуарів начальника розвідки Вальтера Шелленберга. 1956 року в Лондоні вийшла його книга “Лабіринт”. Там він згадує про свої зустрічі з Гіммлером на Житомирщині в 1942-му, куди прилітав на нараду. Описує запаморочливі переїзди через поліські села, саму територію, де був гіммлерівський штаб з бункером. Усе відповідало останньому слову техніки — комунікації і короткохвильовий зв’язок із Берліном. Не забули й про спорт: на галявині влаштували тенісний корт, до того ж можна було проїхатись верхи на конях. Утім, не все складалося гладенько. За словами нашого гіда, в одному з українських архівів знайшли лист начальника охорони Адольфа Гітлера Робенхуберта, в якому він радить Ріббентропу і Ламерсу обмежити прогулянки на рисаках, бо неможливо гарантувати безпеку. За легковажність особистий пілот Гіммлера поплатився власним життям. Цей бравий баварський капітан, зовні схожий на свого патрона, проігнорувавши попередження, пішов у сусіднє село, де й наклав головою. Для з’ясування обставин його смерті з Києва приїхав генерал поліції Пауль Шейєр і наказав знищити поселення. Високому чинові судилося не тільки керувати в столиці України, а й завершити своє земне існування: 1946 року Шейєра заарештували у Франції і на прохання Радянського Союзу привезли до Києва, де за злочини засудили й публічно повісили.
Щоб розкрити місця дислокації верхівки ІІІ рейху, на окуповану територію засилали наших розвідників. Восени 1942-го затримали чотирьох чоловіків із радіостанцією, котрі мали знищити гітлерівське керівництво. Про їхню долю лишилися перекази. Селянин, котрий пас корову, бачив, як у ліс заїхала вантажівка і з неї вивели чотирьох хлопців. Вони самі викопали яму. Потім підкотив легковик. Сидячи в машині, офіцери подали команду, і полонених розстріляли. За кілька днів знайти місце страти стало неможливим — усе ретельно замаскували.
Конспірація є конспірацією. З вересня — жовтня 1942-го, поки Гітлер перебував у Вінниці, Гіммлер щодня машиною їздив до нього із Житомира доповідати ситуацію. Про те, як його охороняли, узгоджували час і маршрут, обіцяв написати панові Шмуневському колишній солдат вермахту. Нещодавно він приїжджав подивитися на місце боїв. Доповнить картину й розповідь місцевого жителя, котрий під час війни працював водопровідником. Той випадково бачив потяг, яким у Житомир прибув Ріббентроп. Состав складався із шести вагонів і стояв на колії. Вона збереглася і донині. Розташована за чотириста метрів від тодішнього німецького поселення. Вціліла й злітно-посадочна смуга аеродрому, збудованого ще в мирні часи нашими фахівцями. Добре замаскований серед дерев, він послужив і фашистам. Сюди не раз прилітали гітлерівські високопосадовці. А ось у двоповерховому будинку — резиденції Гіммлера — нині вчаться діти. Про минуле нагадує лише червоний металевий гідрант, що стирчить, мов примара, із землі. Виготовлений на берегах Рейну в 1938-му і встановлений тут у 1942-му, він і досі перебуває в робочому стані. Не користуються ним тільки тому, що система з’єднання шлангів не пасує. Водогін же, прокладений у той час із Житомира через ліси й села, працює безвідмовно — за шістдесят років жодного прориву.
У передмісті мали започаткувати Остготську імперію
Тоді ж у “новатора” Гіммлера народився план створити зразкові поселення для арійців. Вони мали стати ембріоном майбутньої Остготської імперії, куди водили б аборигенів і показували, як треба жити. Для початку ідеолог дав навколишнім селам любі його серцю назви — Генріхфільдс, Нойєдунібург, Нойєхаймар... Сама ставка носила ім’я Хегевальд. Одне із поселень, на честь власної ферми під Дунебургом, він охрестив Нойєтрубернігом. Іронія долі в тому, що саме в цій місцевості після поразки Генріх Гіммлер прийняв отруту. Але то було потім. Поки що ж жителів з двадцятип’ятикілометрової зони заходилися переселяти на Донбас. Усі населені пункти, котрі ми проїжджали, підпадали під дію плану. Обійстя, худоба діставалися в спадщину німцям, що мешкали на Волині. Нові господарі отримували по два-три будинки, кілька голів великої рогатої худоби, землю, колгоспне майно. Для дітей відкривали школи. Тільки звільнення Житомирщини від фашистських загарбників 8 листопада 1943 року поклало край демографічній сваволі.
Час примирив усіх. І тих 260 вояків, що покояться неподалік обласного центру на збірному німецькому цвинтарі, і тих, хто приїжджає сюди пом’янути своїх войовничих предків. Шість десятиліть лежали вони без хреста й імен, поки в 1995 році не навідалася на місце загибелі свого батька принцеса Маріта Вітгенштайн з чоловіком графом Гроте. Відтоді кладовищем опікується “Німецький союз з догляду за військовими похованнями”. Його касельський осідок зробив проект загосподарювання території. Замість старих сосен посадили липи, берези. На зеленому газоні розставили невисокі кам’яні хрести. У центрі — великий. Біля його підніжжя плита з написом: “Тут спочивають німецькі солдати. Пам’ятайте про них. Про жертви всіх воєн, їхні долі”. На гранітних стелах не знайдете імен тих, хто засуджений Нюрнберзьким трибуналом. Тут упокоїлися солдати, один генерал і одна медсестра...
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Бункер Гіммлера
Світ:
03090501e.jpg
Нині не здогадаєшся, що поряд із старою триповерхівкою барачного типу, захованою в гущавині біля траси Житомир—Вінниця, причаїлася незвична залізобетонна споруда. Її одразу й не помітиш — оточена сараями та гаражами. Втім, аби побачити і сфотографувати дивину, їдуть сюди звідусіль туристи-ентузіасти. Це колишній осідок нацистського ідеолога Генріха Гіммлера, наземний бункер так званого легкого типу. Таких тут два. Ми роздивлялися той, що мав розміри вісім на вісім метрів. Навіть не презентабельний, він вражав своєю міццю. Стіни завтовшки від двох до трьох метрів зроблені, як зауважив Шмуневський, із цементу семисотої марки. Перекриття сягає чотирьох метрів. Прикривав його 50-сантиметровий шар гуми: щоб бомби відскакували. Згори ще прилаштовували маскувальну сітку й фальшивий дах. На фото, зробленому з повітря, комплекс виглядав як звичайна споруда. На тильній стіні сліди бронебійних гармат. Сталеві дверцята ніби подзьобані кулями. Та круппівська сталь витримала не одну атаку. До речі, і нашу мирну “атаку” споруда витримала. Потрапити всередину не вдалося. Винахідливі сучасники за чиїмось розпорядженням “прикрасили” вхід лакованими фільончастими дверима. Від дощів вони так набухли, що відчинити їх було несила.
— Що, не піддаються? — запитав мене такий собі місцевий дід Щукар, відрекомендувавшись Віктором Олександровичем.— А я там не одну зиму тримав діжечки з солоними огірками. Кажуть, музей тут робитимуть. Не знаю, як воно буде. Це ж звичайна камера два на два метри і ніша для кабеля зв’язку.
Подейкують, буцімто після війни під час земляних робіт тут не раз натрапляли на такі самі дроти, як ті, що вели до ставки Гітлера у Вінниці. А рештки фільтрувальних приладів, якими було оснащено три вентиляційні труби бункера, ще двадцять років тому знайшов Павло Павлович. Саме в 1981-му він уперше почув про перебування Гіммлера на Житомирщині. Тоді заведено було влаштовувати зустрічі письменників із робітничим класом. Отож з Києва на завод приїхав автор творів “Багряна вежа”, “Чорний морок”, “Біле сонце” Олекса Мусієнко.
— Після його виступу,— пригадує Шмуневський,— до мене підійшов один робітник і розповів, що у нас були ще й штаб-квартири міністра іноземних справ тодішньої Німеччини Ріббентропа, статс-секретаря Гітлера доктора Ламерса. Відтоді бажання докопатися до секретів часів окупації перетворилося на нав’язливу ідею.
Штаб-квартири нацистської верхівки влаштовували окремо від ставки Гітлера
Німецьке керівництво ще в 1940-му заходилося облаштовувати польові командні пункти. Перші “криївки” з’явилися на території Польщі. Одну з них, призначену для фюрера, назвали Вольфшансе. Поряд звели величезне помешкання для командування сухопутними військами — Майєрвальд. З міркувань безпеки штаб-квартири високих нацистських чинів споруджували окремо від ставки Гітлера. Наприклад, “квартира” Ріббентропа була в місті Штінорк, а Гіммлера — в Пожежі.
Після вторгнення фашистів в Україну за регулярними військами висаджували інженерні частини. Їх офіцери одразу починали вивчати місцевість, придатну для розташування секретних осідків. Мета — наблизити пункти керування до лінії фронту. Фюреру спочатку підібрали місце поблизу Лубен і вже взялися мурувати бункер, та партизани своїми набігами перекреслили плани. Тому ставку перенесли у Вінницю.
Наша довідка
Генріх Гіммлер народився 7 жовтня 1900 року в Мюнхені в сім’ї вчителя. Був студентом факультету сільського господарства Технічного університету. В серпні 1925-го вступив у партію, очолювану Гітлером, і був призначений гауляйтером Баварії. 6 січня 1929 року став рейхсфюрером. Розробив містичний ритуал прийняття в СС, присвоєння звань, а також рекомендації арійцям одружуватися тільки із “зразковими жінками”. За наказом Гітлера Генріх Гіммлер створив перший концентраційний табір у Дахау. З квітня 1934 — він шеф пруського гестапо, а з червня 1936-го — верховний начальник усіх служб німецької поліції. З жовтня 1939-го — імперський комісар ПО Консолідації німецької нації. Займався германізацією східних земель. 23 серпня 1943 року, залишаючись рейхсфюрером СС, обійняв посаду імперського міністра внутрішніх справ. Після невдалого замаху на Гітлера у серпні 1944 призначений головнокомандувачем армії резерву та начальником озброєнь сухопутних військ. Коли в грудні 1944-го війна перейшла на територію Німеччини, очолив групу армій “Верхній Рейн”. У квітні 1945 року Гітлер виключив його з партії і позбавив усіх звань і посад за спробу здійснити державний переворот. 25 травня 1945 року після арешту британськими військовими Гіммлер наклав на себе руки, випивши отруту.
Про те, що робив у Житомирі Генріх Гіммлер, громадськість дізналася з мемуарів начальника розвідки Вальтера Шелленберга. 1956 року в Лондоні вийшла його книга “Лабіринт”. Там він згадує про свої зустрічі з Гіммлером на Житомирщині в 1942-му, куди прилітав на нараду. Описує запаморочливі переїзди через поліські села, саму територію, де був гіммлерівський штаб з бункером. Усе відповідало останньому слову техніки — комунікації і короткохвильовий зв’язок із Берліном. Не забули й про спорт: на галявині влаштували тенісний корт, до того ж можна було проїхатись верхи на конях. Утім, не все складалося гладенько. За словами нашого гіда, в одному з українських архівів знайшли лист начальника охорони Адольфа Гітлера Робенхуберта, в якому він радить Ріббентропу і Ламерсу обмежити прогулянки на рисаках, бо неможливо гарантувати безпеку. За легковажність особистий пілот Гіммлера поплатився власним життям. Цей бравий баварський капітан, зовні схожий на свого патрона, проігнорувавши попередження, пішов у сусіднє село, де й наклав головою. Для з’ясування обставин його смерті з Києва приїхав генерал поліції Пауль Шейєр і наказав знищити поселення. Високому чинові судилося не тільки керувати в столиці України, а й завершити своє земне існування: 1946 року Шейєра заарештували у Франції і на прохання Радянського Союзу привезли до Києва, де за злочини засудили й публічно повісили.
Щоб розкрити місця дислокації верхівки ІІІ рейху, на окуповану територію засилали наших розвідників. Восени 1942-го затримали чотирьох чоловіків із радіостанцією, котрі мали знищити гітлерівське керівництво. Про їхню долю лишилися перекази. Селянин, котрий пас корову, бачив, як у ліс заїхала вантажівка і з неї вивели чотирьох хлопців. Вони самі викопали яму. Потім підкотив легковик. Сидячи в машині, офіцери подали команду, і полонених розстріляли. За кілька днів знайти місце страти стало неможливим — усе ретельно замаскували.
Конспірація є конспірацією. З вересня — жовтня 1942-го, поки Гітлер перебував у Вінниці, Гіммлер щодня машиною їздив до нього із Житомира доповідати ситуацію. Про те, як його охороняли, узгоджували час і маршрут, обіцяв написати панові Шмуневському колишній солдат вермахту. Нещодавно він приїжджав подивитися на місце боїв. Доповнить картину й розповідь місцевого жителя, котрий під час війни працював водопровідником. Той випадково бачив потяг, яким у Житомир прибув Ріббентроп. Состав складався із шести вагонів і стояв на колії. Вона збереглася і донині. Розташована за чотириста метрів від тодішнього німецького поселення. Вціліла й злітно-посадочна смуга аеродрому, збудованого ще в мирні часи нашими фахівцями. Добре замаскований серед дерев, він послужив і фашистам. Сюди не раз прилітали гітлерівські високопосадовці. А ось у двоповерховому будинку — резиденції Гіммлера — нині вчаться діти. Про минуле нагадує лише червоний металевий гідрант, що стирчить, мов примара, із землі. Виготовлений на берегах Рейну в 1938-му і встановлений тут у 1942-му, він і досі перебуває в робочому стані. Не користуються ним тільки тому, що система з’єднання шлангів не пасує. Водогін же, прокладений у той час із Житомира через ліси й села, працює безвідмовно — за шістдесят років жодного прориву.
У передмісті мали започаткувати Остготську імперію
Тоді ж у “новатора” Гіммлера народився план створити зразкові поселення для арійців. Вони мали стати ембріоном майбутньої Остготської імперії, куди водили б аборигенів і показували, як треба жити. Для початку ідеолог дав навколишнім селам любі його серцю назви — Генріхфільдс, Нойєдунібург, Нойєхаймар... Сама ставка носила ім’я Хегевальд. Одне із поселень, на честь власної ферми під Дунебургом, він охрестив Нойєтрубернігом. Іронія долі в тому, що саме в цій місцевості після поразки Генріх Гіммлер прийняв отруту. Але то було потім. Поки що ж жителів з двадцятип’ятикілометрової зони заходилися переселяти на Донбас. Усі населені пункти, котрі ми проїжджали, підпадали під дію плану. Обійстя, худоба діставалися в спадщину німцям, що мешкали на Волині. Нові господарі отримували по два-три будинки, кілька голів великої рогатої худоби, землю, колгоспне майно. Для дітей відкривали школи. Тільки звільнення Житомирщини від фашистських загарбників 8 листопада 1943 року поклало край демографічній сваволі.
Час примирив усіх. І тих 260 вояків, що покояться неподалік обласного центру на збірному німецькому цвинтарі, і тих, хто приїжджає сюди пом’янути своїх войовничих предків. Шість десятиліть лежали вони без хреста й імен, поки в 1995 році не навідалася на місце загибелі свого батька принцеса Маріта Вітгенштайн з чоловіком графом Гроте. Відтоді кладовищем опікується “Німецький союз з догляду за військовими похованнями”. Його касельський осідок зробив проект загосподарювання території. Замість старих сосен посадили липи, берези. На зеленому газоні розставили невисокі кам’яні хрести. У центрі — великий. Біля його підніжжя плита з написом: “Тут спочивають німецькі солдати. Пам’ятайте про них. Про жертви всіх воєн, їхні долі”. На гранітних стелах не знайдете імен тих, хто засуджений Нюрнберзьким трибуналом. Тут упокоїлися солдати, один генерал і одна медсестра...
Джерело:
Олена СЕДИК, “Хрещатик”
-------------------------------------
В тему:
Неарійське походження
Фашизм чи солідаризм?
Нацизм і більшовизм
Гітлерівська ставка «Вервольф»: копати не можна приватизувати
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта