За офіційними даними, в боях за Київ і Дніпро загинуло 417 тис. солдат. Проте, існує версія, що насправді кількість жертв понад 1 млн. Втрати лише Першого Українського фронту на Букринському плацдармі та боях за Київ склали 647 тисяч бійців і офіцерів. І це всього за якихось півтора місяця. (22 вересня 1943 року почалось форсування Дніпра, а 6 листопада Київ став радянським).
Здається, найганебніші провальні операції періоду Другої світової війни, за якими слідували розстріли військового командування, не нараховували такої кількості жертв, як Дніпровсько-Київська операція, за яку тільки звання Героя Радянського Союзу були удостоєні понад тисячу солдатів, офіцерів і генералів 1-го Українського фронту.
Як на мене, це була плата, особливо вищому керівництву не стільки за успіх операції, скільки за геноцид українського народу.
«ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТИСЯЧ ВОЇНІВ ВХОДИТЬ У ВОДУ, А ВИХОДИТЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ ТРИ ТИСЯЧІ…»
Як відомо, для поповнення війська живою силою у тилу радянських армій діяли польові військкомати. У звільнених від гітлерівців містах і селах вони одразу мобілізували цивільних чоловіків, серед яких часто опинялися 16-17-річні юнаки, а також колишні військові Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник Михайло Кирпонос), які 1941 року потрапили у німецький полон і яких звідти забрали українські жінки, назвавши братами, нареченими або ще якимись родичами (німці тоді ще лояльно ставилися до військовополонених). Назбиралось таких близько 300 тисяч. (Ця цифра постійно фігурувала на засіданнях воєнради 1-го Українського фронту у селі Требухові під Києвом).
Оскільки ці чоловіки перебували під німецькою окупацією, то ставлення до них у червоних командирів було як до зрадників та ворогів народу. Чого варта лише одна фраза маршала Жукова на воєнраді фронту: «Все хохлы – предатели…»
Тому мобілізованих ніхто не збирався обмундировувати, навчати військовій справі. Їх кидали у бій з однією гвинтівкою на трьох. (Заступник командуючого 1-го Українського фронту по тилу генерал Кулешов зумів нашкребти лише 100 тисяч трьохлінійок). Вояки йшли на ворога без складання військової присяги, аби своєю кров’ю «спокутували ганьбу перебування на окупованій території».
Ба більше, основний удар по ворогу у Київській операції було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений ворогом: через кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на цю неприступну цитадель злочинно, без підготовки, без переправних засобів з маршу кидали червоні командири беззбройних, необмундированих сільських хлопців і дядьків.
Відомий російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадує: «Двадцять п’ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»
У своїй повісті «Батальйон не обмундированих» Дмитро Міщенко зазначає: «Цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 року, не обмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного».
Вояки у цивільному йшли, як на ешафот. Попереду – ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду – «заградотряди» автоматників-енкаведистів.
«Это не война, а геноцид народа», – вирветься на воєнраді у тоді ще генерала армії командуючого Білоруським фронтом Костянтина Рокосовського. Він спробує через кур’єра передати інформацію Сталіну, але М. Ватутін заборонить посланцеві розповідати про це в Генштабі.
«ЗА ТАКІ КАДРИ ПО ГОЛІВЦІ НЕ ПОГЛАДЯТЬ»
До речі, дещо запізнілий запис про ці події є і в щоденнику Олександра Довженка. 28 грудня 1943 року він зазначає: «Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що у боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, – розповідав мені Віктор».
Хоча, за словами учасника цих подій Юрія Коваленка, цей запис мав би з’явитися набагато раніше. Крім цього, могли б залишитися кінокадри про підготовку злочину, і, можливо, його якимось чином можна було б відвернути, але…
Розповідає Юрій Миколайович Коваленко: «У село Требухів, де розміщувався штаб 1-го Українського фронту, приїжджали військові кореспонденти Костянтин Симонов з «Правди», Олександр Довженко (теж Москву представляв), Микола Бажан, Андрій Малишко, Микита Шумило. Ватутін їх не допускав до себе. Казав, що йому ніколи з ними займатися. Тому їх перенаправляли до члена воєнради фронту Микити Хрущова. Хрущов, у свою чергу, передавав їх мені – офіцерові з особливих доручень командуючого фронтом: «Слушай, капитан, давай всю эту журналисткую братию к Днепру, где черносвитников сортируют. Пускай этот самовлюбленный индюк (це так про Довженка) на кинопленку заснимет и покажет самому» (тобто Сталіну).
І ось везу я на віллісі Симонова, Довженка, Малишка, Бажана і Шумила до Дніпра у сосновий ліс, що навпроти Ржищева на лівому березі, де сидять напівроздягнені хлопці. Малишко, Бажан і Шумило почали вимагати, щоб Довженко відзняв те, що тут твориться і показав Сталіну, аби добитись поблажливості. Особливо наполягали Бажан і Шумило. Бажан каже Довженкові: «Ви ж українець, патріот, поможіть… Україна – не в огні. Вона – конає…» Довженко аж скипів: «За такие кадры по головке не погладят».
Коли я читаю у щоденнику Довженка щось на зразок: «Я хочу зняти фільм про великий український народ…», – я цьому не вірю. Бо хто ж тобі заважав знімати, цей великий український народ, коли його треба було рятувати восени 1943 року».
Зрозуміло, до наших днів через цензуру або самоцензуру не дійшли документальні кадри зі знищення цивільного українського люду на Дніпрі 1943 року.
Однак переглядаючи «Історію Великої Вітчизняної війни» у шести томах, що видана у часи правління Хрущова, я таки надибав один знімок. Очевидно, комуністичний вождь хотів увіковічнити свою пропагандистську роботу серед бійців 1-го Українського фронту, особливо своє навчання щойно мобілізованих хлопців і дядьків, як на діжках, колодах, дверях, воротах форсувати Дніпро.
Але за цим бажанням особистої слави в історію потрапила на цьому добре відретушованому знімку гірка правда. Виявляється, у регулярній радянській армії українці воювали не обмундированими і без зброї. Навіть партизани в тилу ворога були краще одягненими, і всі мали зброю.
«ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО ЛЮДЕЙ У ВАС БІЛЬШЕ, НІЖ У НАС ПАТРОНІВ?»
Згадує Юрій Миколайович Коваленко:
– У штаб 1-го Українського фронту надійшла інформація, що десь в районі Василькова, Миронівки, Білої Церкви розташований штаб німецького фельдмаршала Манштейна. Жуков, який перебував у штабі, заявив: «Мне надо конкретно знать точку пребывания». А далі, зрозуміло, з цього місця за допомогою другої повітряної армії, яка розміщувалась у Семиполках, можна було зробити озеро.
Отож виникла потреба, щоб хтось поставив на карті цю точку.
Ватутін наказує мені брати мою колишню роту армійської розвідки, а також роту понтонників і переправлятися на правий берег Дніпра брати «язика». «Желательно компетентного офицера, чтоб мог указать, в каком населенном пункте штаб Манштейна. За это получишь очередное звание и Героя Советского Союза», – пообіцяв.
Ми тільки відпливли від берега, як на нас ринула злива вогню. На дно Дніпра пішли 193 мої розвідники і 40 понтонників. На правий берег переправилося лише нас семеро.
Нам повезло. Ми скоро помітили мотоцикла з коляскою, в якій сидів офіцер. За ним рухався ще один мотоцикл з коляскою, де була охорона. Вислідили, що офіцер ночує в селі Букрині Миронівського району. Коли його не було в хаті, зайшли до господаря. Той з дочкою перелякались, почали нас благати, щоб ми не арештовували німецького майора у їхній хаті, бо як дізнаються про це гітлерівці, то спалять помешкання.
Щоб не підвести людей, ми зробили засідку між великим і Малим Букрином біля автобусів з антенами, які пеленгували телефонні та радіорозмови на нашому боці. Цю інформацію німецькі радисти літаком передавали у штаб Манштейна. Здавалось, про таку нагоду можна було тільки мріяти. Без особливих пригод беремо ми майора. Він виявляється професором, доктором технічних наук, військовим інженером, добре володіє російською мовою.
Я так, як і домовлявся з Ватутіним, розповідаю йому про Паулюса, який командує полоненими під Москвою, гарантую життя і прошу показати розміщення штабу Манштейна. Але, як з’ясовується, точного розташування штабу він не знає. Може, каже, знає льотчик-лейтенант, який передає інформацію.
Ми перевдягаємось у німецьку форму, дожидаємось літачка, арештовуємо льотчика. Допитуємось, де штаб. Він показує на карті село у Васильківському районі, куди доставляє інформацію, але про штаб Манштейна він також нічого не знає. Німці передбачили розрив інформаційного ланцюга у випадку взяття в полон представника однієї з його ланок.
Ми сідаємо в літак і наказуємо льотчику летіти через Дніпро на Чорнобаївщину. Там я знав аеродром. Під Чорнобаєм по нашому літаку з німецькими хрестами відкрили вогонь зенітки. Мало не збили, поки ми викидали біле простирадло. Звідти привіз я майора у штаб фронту на допит. В кімнаті Ватутіна чекаємо Жукова. І ось він заходить. Усі підскакують, а німецький майор сидить.
Жуков глянув на нього і до перекладача: «Он знает кто я такой?» Перекладач почав пояснювати майору, що перед ним маршал Радянського Союзу, заступник Верховного Головнокомандуючого. А майор до нього російською мовою: «Какой же вы маршал, если безоружных, необученых людей бросаете форсировать такую реку, зная, что через метр на правом высоком берегу наш пулемет? Или вы думаете, что у вас людей больше, чем у нас патронов? Разве настоящие маршалы так воюют?»
– Все! – обірвав майора Жуков. – Расстрелять!
– Товарищ маршал, так еще… – спробував щось заперечити Жукову Ватутін.
– Что? Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он воевать тебя учил? Так давай, пиши рапорт, пойдешь учиться к нему. На курсы повышения квалификации… Увести и расстрелять!
Тоді Ватутін до мене:
– Выполняйте!
Я з двома конвоїрами (сержантами з розвідроти) виводжу майора на вулицю. Мені незручно перед ним, бо я обіцяв йому зберегти життя. Аж тут назустріч нам іде генерал НКВД, начальник розвідки фронту і першим звертається до мене:
– Капитан, ты куда его ведешь?
А я не довго думаючи, кажу:
– К вам!
– А на хрена он мне?
– Маршал приказал вам первым самолетом отправить на Москву.
Я ризикував. Але, думаю, навряд чи перепитуватиме він Жукова про наказ.
– А кто он такой?
– Немецкий коммунист, – продовжував я розповідати легенду про майора, – друг Тельмана. Поэтому его надо отправить в команду Паулюса.
Так я з конвоєм відправив майора у Москву до полонених Паулюса. На прощання він назвав своє прізвище Міллер і подарував бритву «Зелінген».
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Чорна піхота. Битва за Київ, 1943 рік
Світ:
За офіційними даними, в боях за Київ і Дніпро загинуло 417 тис. солдат. Проте, існує версія, що насправді кількість жертв понад 1 млн. Втрати лише Першого Українського фронту на Букринському плацдармі та боях за Київ склали 647 тисяч бійців і офіцерів. І це всього за якихось півтора місяця. (22 вересня 1943 року почалось форсування Дніпра, а 6 листопада Київ став радянським).
Здається, найганебніші провальні операції періоду Другої світової війни, за якими слідували розстріли військового командування, не нараховували такої кількості жертв, як Дніпровсько-Київська операція, за яку тільки звання Героя Радянського Союзу були удостоєні понад тисячу солдатів, офіцерів і генералів 1-го Українського фронту.
Як на мене, це була плата, особливо вищому керівництву не стільки за успіх операції, скільки за геноцид українського народу.
«ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТИСЯЧ ВОЇНІВ ВХОДИТЬ У ВОДУ, А ВИХОДИТЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ ТРИ ТИСЯЧІ…»
Як відомо, для поповнення війська живою силою у тилу радянських армій діяли польові військкомати. У звільнених від гітлерівців містах і селах вони одразу мобілізували цивільних чоловіків, серед яких часто опинялися 16-17-річні юнаки, а також колишні військові Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник Михайло Кирпонос), які 1941 року потрапили у німецький полон і яких звідти забрали українські жінки, назвавши братами, нареченими або ще якимись родичами (німці тоді ще лояльно ставилися до військовополонених). Назбиралось таких близько 300 тисяч. (Ця цифра постійно фігурувала на засіданнях воєнради 1-го Українського фронту у селі Требухові під Києвом).
Оскільки ці чоловіки перебували під німецькою окупацією, то ставлення до них у червоних командирів було як до зрадників та ворогів народу. Чого варта лише одна фраза маршала Жукова на воєнраді фронту: «Все хохлы – предатели…»
Тому мобілізованих ніхто не збирався обмундировувати, навчати військовій справі. Їх кидали у бій з однією гвинтівкою на трьох. (Заступник командуючого 1-го Українського фронту по тилу генерал Кулешов зумів нашкребти лише 100 тисяч трьохлінійок). Вояки йшли на ворога без складання військової присяги, аби своєю кров’ю «спокутували ганьбу перебування на окупованій території».
Ба більше, основний удар по ворогу у Київській операції було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений ворогом: через кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на цю неприступну цитадель злочинно, без підготовки, без переправних засобів з маршу кидали червоні командири беззбройних, необмундированих сільських хлопців і дядьків.
Відомий російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадує: «Двадцять п’ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»
У своїй повісті «Батальйон не обмундированих» Дмитро Міщенко зазначає: «Цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 року, не обмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного».
Вояки у цивільному йшли, як на ешафот. Попереду – ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду – «заградотряди» автоматників-енкаведистів.
«Это не война, а геноцид народа», – вирветься на воєнраді у тоді ще генерала армії командуючого Білоруським фронтом Костянтина Рокосовського. Він спробує через кур’єра передати інформацію Сталіну, але М. Ватутін заборонить посланцеві розповідати про це в Генштабі.
«ЗА ТАКІ КАДРИ ПО ГОЛІВЦІ НЕ ПОГЛАДЯТЬ»
До речі, дещо запізнілий запис про ці події є і в щоденнику Олександра Довженка. 28 грудня 1943 року він зазначає: «Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що у боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, – розповідав мені Віктор».
Хоча, за словами учасника цих подій Юрія Коваленка, цей запис мав би з’явитися набагато раніше. Крім цього, могли б залишитися кінокадри про підготовку злочину, і, можливо, його якимось чином можна було б відвернути, але…
Розповідає Юрій Миколайович Коваленко: «У село Требухів, де розміщувався штаб 1-го Українського фронту, приїжджали військові кореспонденти Костянтин Симонов з «Правди», Олександр Довженко (теж Москву представляв), Микола Бажан, Андрій Малишко, Микита Шумило. Ватутін їх не допускав до себе. Казав, що йому ніколи з ними займатися. Тому їх перенаправляли до члена воєнради фронту Микити Хрущова. Хрущов, у свою чергу, передавав їх мені – офіцерові з особливих доручень командуючого фронтом: «Слушай, капитан, давай всю эту журналисткую братию к Днепру, где черносвитников сортируют. Пускай этот самовлюбленный индюк (це так про Довженка) на кинопленку заснимет и покажет самому» (тобто Сталіну).
І ось везу я на віллісі Симонова, Довженка, Малишка, Бажана і Шумила до Дніпра у сосновий ліс, що навпроти Ржищева на лівому березі, де сидять напівроздягнені хлопці. Малишко, Бажан і Шумило почали вимагати, щоб Довженко відзняв те, що тут твориться і показав Сталіну, аби добитись поблажливості. Особливо наполягали Бажан і Шумило. Бажан каже Довженкові: «Ви ж українець, патріот, поможіть… Україна – не в огні. Вона – конає…» Довженко аж скипів: «За такие кадры по головке не погладят».
Коли я читаю у щоденнику Довженка щось на зразок: «Я хочу зняти фільм про великий український народ…», – я цьому не вірю. Бо хто ж тобі заважав знімати, цей великий український народ, коли його треба було рятувати восени 1943 року».
Зрозуміло, до наших днів через цензуру або самоцензуру не дійшли документальні кадри зі знищення цивільного українського люду на Дніпрі 1943 року.
Однак переглядаючи «Історію Великої Вітчизняної війни» у шести томах, що видана у часи правління Хрущова, я таки надибав один знімок. Очевидно, комуністичний вождь хотів увіковічнити свою пропагандистську роботу серед бійців 1-го Українського фронту, особливо своє навчання щойно мобілізованих хлопців і дядьків, як на діжках, колодах, дверях, воротах форсувати Дніпро.
Але за цим бажанням особистої слави в історію потрапила на цьому добре відретушованому знімку гірка правда. Виявляється, у регулярній радянській армії українці воювали не обмундированими і без зброї. Навіть партизани в тилу ворога були краще одягненими, і всі мали зброю.
«ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО ЛЮДЕЙ У ВАС БІЛЬШЕ, НІЖ У НАС ПАТРОНІВ?»
Згадує Юрій Миколайович Коваленко:
– У штаб 1-го Українського фронту надійшла інформація, що десь в районі Василькова, Миронівки, Білої Церкви розташований штаб німецького фельдмаршала Манштейна. Жуков, який перебував у штабі, заявив: «Мне надо конкретно знать точку пребывания». А далі, зрозуміло, з цього місця за допомогою другої повітряної армії, яка розміщувалась у Семиполках, можна було зробити озеро.
Отож виникла потреба, щоб хтось поставив на карті цю точку.
Ватутін наказує мені брати мою колишню роту армійської розвідки, а також роту понтонників і переправлятися на правий берег Дніпра брати «язика». «Желательно компетентного офицера, чтоб мог указать, в каком населенном пункте штаб Манштейна. За это получишь очередное звание и Героя Советского Союза», – пообіцяв.
Ми тільки відпливли від берега, як на нас ринула злива вогню. На дно Дніпра пішли 193 мої розвідники і 40 понтонників. На правий берег переправилося лише нас семеро.
Нам повезло. Ми скоро помітили мотоцикла з коляскою, в якій сидів офіцер. За ним рухався ще один мотоцикл з коляскою, де була охорона. Вислідили, що офіцер ночує в селі Букрині Миронівського району. Коли його не було в хаті, зайшли до господаря. Той з дочкою перелякались, почали нас благати, щоб ми не арештовували німецького майора у їхній хаті, бо як дізнаються про це гітлерівці, то спалять помешкання.
Щоб не підвести людей, ми зробили засідку між великим і Малим Букрином біля автобусів з антенами, які пеленгували телефонні та радіорозмови на нашому боці. Цю інформацію німецькі радисти літаком передавали у штаб Манштейна. Здавалось, про таку нагоду можна було тільки мріяти. Без особливих пригод беремо ми майора. Він виявляється професором, доктором технічних наук, військовим інженером, добре володіє російською мовою.
Я так, як і домовлявся з Ватутіним, розповідаю йому про Паулюса, який командує полоненими під Москвою, гарантую життя і прошу показати розміщення штабу Манштейна. Але, як з’ясовується, точного розташування штабу він не знає. Може, каже, знає льотчик-лейтенант, який передає інформацію.
Ми перевдягаємось у німецьку форму, дожидаємось літачка, арештовуємо льотчика. Допитуємось, де штаб. Він показує на карті село у Васильківському районі, куди доставляє інформацію, але про штаб Манштейна він також нічого не знає. Німці передбачили розрив інформаційного ланцюга у випадку взяття в полон представника однієї з його ланок.
Ми сідаємо в літак і наказуємо льотчику летіти через Дніпро на Чорнобаївщину. Там я знав аеродром. Під Чорнобаєм по нашому літаку з німецькими хрестами відкрили вогонь зенітки. Мало не збили, поки ми викидали біле простирадло. Звідти привіз я майора у штаб фронту на допит. В кімнаті Ватутіна чекаємо Жукова. І ось він заходить. Усі підскакують, а німецький майор сидить.
Жуков глянув на нього і до перекладача: «Он знает кто я такой?» Перекладач почав пояснювати майору, що перед ним маршал Радянського Союзу, заступник Верховного Головнокомандуючого. А майор до нього російською мовою: «Какой же вы маршал, если безоружных, необученых людей бросаете форсировать такую реку, зная, что через метр на правом высоком берегу наш пулемет? Или вы думаете, что у вас людей больше, чем у нас патронов? Разве настоящие маршалы так воюют?»
– Все! – обірвав майора Жуков. – Расстрелять!
– Товарищ маршал, так еще… – спробував щось заперечити Жукову Ватутін.
– Что? Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он воевать тебя учил? Так давай, пиши рапорт, пойдешь учиться к нему. На курсы повышения квалификации… Увести и расстрелять!
Тоді Ватутін до мене:
– Выполняйте!
Я з двома конвоїрами (сержантами з розвідроти) виводжу майора на вулицю. Мені незручно перед ним, бо я обіцяв йому зберегти життя. Аж тут назустріч нам іде генерал НКВД, начальник розвідки фронту і першим звертається до мене:
– Капитан, ты куда его ведешь?
А я не довго думаючи, кажу:
– К вам!
– А на хрена он мне?
– Маршал приказал вам первым самолетом отправить на Москву.
Я ризикував. Але, думаю, навряд чи перепитуватиме він Жукова про наказ.
– А кто он такой?
– Немецкий коммунист, – продовжував я розповідати легенду про майора, – друг Тельмана. Поэтому его надо отправить в команду Паулюса.
Так я з конвоєм відправив майора у Москву до полонених Паулюса. На прощання він назвав своє прізвище Міллер і подарував бритву «Зелінген».
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ, Геноцид українського народу під час битви за Дніпро
В тему:
Радянське підпілля знищило Хрещатик за тиждень
Донецьк – Московська Кампучія
Дід Онись (Захисникам Брестської фортеці)
До зустрічі в новій УПА!
Ось так треба дивитися в майбутнє: з усмішкою, засукавши рукава
Західняки нам ніколи не пробачать... (із розмови у поїзді Київ-Луганськ)
Відповідь на молитву (відео)
Україна. Друга світова. Тільки цифри
.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?