Чия Академія? Або що називається Національною академією наук України

Трапляються й зовсім кумедні постаті; є ті нездари, яких у радянські часи з метою маскування особистої наукової яловості називали чемно «організаторами науки», себто сам він нічого не зробив, а організовував інших, зокрема і приєднуючи своє прізвище до списків лауреатів усіляких премій.

Інколи хочеться запитати шановних учених, а який-такий видатний внесок зробив у вітчизняну історичну науку академік Володимир Литвин? До речі, він був не лише головою Адміністрації президента України, а й віце-президентом НАНУ та керівником усіх її дослідників-гуманітаріїв. На цей період припадає максимальне підпорядкування української гуманістаристики москвофільським ідеям: абсурдні плани створення спільного з Росією підручника з історії України тощо.

Загалом нашою гуманітарною наукою Володимир Литвин керував настільки не­успішно, як генерал Микола Литвин – Державною прикордонною службою, що забезпечила нам величезну дірку в східному рубежі, крізь яку йде потік російських танків, бронетранспортерів, систем «Град», терористів і таке інше. Наукові звершення деяких академіків змушують згадати слова Алєксандра Пушкіна про аналогічну російську установу:

В Академии наук

Заседает князь Дундук.

Говорят, не по заслугам

Дундуку такая честь.

Отчего ж он заседает?

Оттого что [ж…] есть?

Гранична нерозбірливість і непринциповість притаманна НАНУ не лише щодо вчених-співвітчизників. Відносно недавно іноземним членом Академії було обрано громадянина Російської Федерації економіста Сєрґєя Ґлазьєва. Але відомий він не стільки науковими заслугами, скільки суто політичною діяльністю, причому однозначно ворожою до нашої держави. Саме він закликав використати проти України російську військову авіацію, завдати бомбових ударів по нашій армії та інфраструктурі.

Може, цей антиукраїнський негідник є великим світового рівня вченим? Навряд чи метри економічної науки від Нью-Йорка до Токіо й від Лондона до Кейптауна знають про існування такого суб’єкта. Це лише керівництво НАНУ чомусь уважало за потрібне вшанувати лаврами політикана, радника з економіка пана Путіна. Які воно мало мотиви? Підозрюю, що йшлося про банальне малоросійське холуйство, звичне плазування перед Кремлем.

Зрозуміло, що після україножерських закликів іноземного члена НАНУ постало питання про те, яким чином можлива присутність такого діяча у структурі, що представляє Україну. Керівники Академії почали щось торочити про неможливість виключення Ґлазьєва з її складу, а деякі навіть навели приклад вигнання нацистами Альберта Ейнштейна із членів відповідної наукової установи Німеччини. Мовляв, не можна виключати через політичні вподобання.

По-перше, Ейнштейна прибрали з Академії не через політику, до якої він не був причетний, а через «неарійське походження». По-друге, вчений не закликав іноземні держави нищити Німеччину. По-третє, прирівняти Ейнштейна до якогось Ґлазьєва – це, звісно, «сильний» хід, що яскраво характеризує нинішнє керівництво НАНУ. Нарешті, якщо немає змоги виключити, то можна скасувати як помилкове своє рішення про обрання. Для цього потрібне лише те, що називають політичною волею, а в дано­­му випадку найменуємо це волею моральною. Інакше виходить, що керівники Академії солідаризуються із Ґлазьєвим та його людожерськими закликами.

А восени НАНУ готує в Одесі спільну з Російською академією наук конференцію. І це після того, як РАН разом із армією РФ захопила в Криму її наукові установи: Морський гідрофізичний інститут, Інститут біології південних морів у Севастополі, астрономічну обсерваторію, біологічну станцію на Карадагу, десятки інших дослідних структур з усім обладнанням і майном.

А президент НАНУ Борис Патон збирається й надалі працювати з РАН. Ось таке зворушливе співробітництво пограбованого із грабіжником. До речі, хтось колись чув від пана Патона та його оточення публічні засудження збройного нападу Росії на Україну, заяви про визнання РФ державою-агресором, протести проти окупації та анексії Криму?

Автор цих рядків іще ходив до школи, а Борис Євгенович уже був президентом АН УРСР. Нині авторові уже час на пенсію, а Патон досі є президентом НАНУ. Чи на користь вітчизняній науці таке феноменальне адміністративне довгожительство начальників, що політично та фізично перетривали Шелеста і Хрущова, Щербицького і Брєжнєва? І чи стала НАНУ під їхнім керівництвом справді українською після проголошення незалежності держави? Здається, над Академією досі тяжіє дух провінційного осередку АН СРСР, а тепер РАН.

Днями президент України Петро Порошенко, зустрічаючись із військовими, сказав, що замість витрачати значні кошти на малоефективні наукові дослідження, краще їх спрямувати на зміцнення оборони країни. Звісно, тут є про що сперечатися. Але чи не означає це реакцію під час війни верховного головнокомандувача на позицію НАНУ, яку важко визнати патріотичною?