При цьому якось не звертають уваги, що американська військова міць гартувалась десятиліттями пекельної праці, і її сила – не тільки у багатомільярдних бюджетах чи високих технологіях найпотужнішого в світі ВПК. Наявність всього вищепереліченого не завадила США програти драматичну війну у В’єтнамі, болісно переосмислену флагманом американської культури – Голлівудом – у культових кінострічках Олівера Стоуна «Взвод» і «Народжений четвертого липня», «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи та інших. Саме ідеологічне подолання психологічного комплексу поразки дозволило США не тільки виграти «холодну війну», а й тріумфувати в Іраку, Югославії та Афганістані, практично не зазнаючи людських втрат.

І все ж, щит і меч заокеанської супердержави в звитяжних конфліктах поступово і вперто кували мільйони звичайнісіньких людей. Таких, як і ми з вами. Психологія героїв і переможців, яка надихала мільйони на боротьбу, народилась не у спецефектах голлівудських блокбастерів, а за письмовими столами американських письменників, що пережили Велику Депресію, відвоювали на нормандських плацдармах чи тихоокеанських островах, придушили в зародку гідру «п’ятої колони» в роки «полювання на відьом» та поклали своїми книжками цеглини в фундамент американської мрії.

Візьмемо за приклад коротку автобіографічну повість незаслужено призабутого в Україні Вільяма Стайрона під промовистою назвою «Довгий марш».

Отже, уявіть: Сполучені Штати Америки, спекотне літо 1951 року в Північній Кароліні. Це на зразок нашої Миколаївської області. Польовий табір для перепідготовки морських піхотинців, призваних за мобілізацією.

Резервісти – дорослі, успішні в цивільному житті люди віком трошки за 30, які демобілізувались в 1945 році, гадаючи, що назавжди викинули війну з індивідуального та сімейного порядку денного.

Лейтенант Калвер – один з найздібніших молодих нью-йоркських адвокатів в солідній юридичній фірмі, молода любляча дружина, маленька донька, котеджний будиночок і насичене розумними та цікавими друзями життя. Повістка в стандартному конверті – і через тиждень побудка о шостій ранку, побут в наметах на болотах в лісі, харчування консервами і вишукане товариство кадрових офіцерів морської піхоти, які дивляться на новоприбулих, як на гарматне м’ясо.

Атмосфера репетицій нової світової війни – доволі гнітюча, і мобілізовані резервісти, які пам’ятають, як їх зовсім юними десантували на японський острів Окінава навесні 1945 року, не стримуються в емоціях і лексиці. Для них, всупереч тому, що друкують в газетах та озвучують радіо і ще молоде телебачення, переможна офіціозна риторика – тільки інформаційний камуфляж до конвеєра з трунами під зоряно-смугастим прапором.

Під час навчальних мінометних стрільб в одному з батальйонів трапляється нещасний випадок – від розриву міни загинуло восьмеро морпіхів, кілька десятків поранено. Причина – традиційна для армій всіх часів і народів: «стріляли барахлом, яке лежало на Гуамі з сорок п’ятого… лежать штабелями в людський зріст, і дощ їх поливає кожного Божого дня, і іржа їх їсть…». Поки пригнічені резервісти в спекотному мареві розмірковують над марнотою буття, командир батальйону полковник Торнтон приходить до думки, що батальйон перебуває не в найкращій фізичній формі. Саме тому виникає гостра необхідність влаштувати марш кидок від польового табору до постійної бази: 58 кілометрів пішки за 13 годин.

Офіцери-резервісти переконані, що показна дисципліна та фізична витривалість, яку тут культивують, виконує демонстративно-ритуальну функцію, тому їхнє бунтарство – аж ніяк не прояв пацифізму, слабкості чи остраху війни. Просто вони вже бачили війну на власні очі. І знають, що важливо в бою, а що – пса варте.

Нічний марш-кидок під липневим зоряним небом із застиглою згадкою про трагічно загиблих на навчальних стрільбах перетворюється в психологічний спаринг офіцерів штабної роти з командиром батальйону, який за бунтівний настрій і нонконформізм має їх за слабаків. Один із них, капітан-єврей з Брукліна, попри колосальну втому і тупу ненависть, яку пробуджують непридатні для маршу черевики, черпає з невідомих прихованих резервів сили для продовження невидимого поєдинку. Демонстративно відмовляючись від можливості їхати вантажівкою для травмованих, він тим самим позбавляє цієї опції і вояків своєї роти, навіть коли полковник – ініціатор рекордного маршу – проїздить повз колону на джипі. Безнадійна гордість відчаю штовхає капітана продовжувати марш, збираючи навколо себе найбільш витривалих, спортивних чи просто впертих вояків, не підкоряючись наказу зійти з дистанції під загрозою трибуналу.

Неприборкана лють і внутрішній незламний стрижень самоповаги – ось що провело героїв Стайрона крізь довгий марш Південною Кароліною, двома війнами і життям у країні їхньої мрії.

Для українців довгий марш тільки починається.

Наш день прийде.