Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 24
  • Переглядів: 26

Етнічна основа християнства: гали—галілеяни—тиверці

Світ:

Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм), численні Христові учні та їхні послідовники. Іншими словами, християнство має галілеянську етнічну основу.
Будь-яка релігійна система стоїть на “4 опорах”:

1) особистість засновника;
2) етнічна основа;
3) усна і письмова традиція (передання);
4) церковна організація (школа).

Наприклад, Мойсей заснував культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поширили кочові єврейські племена. Аналогічно, основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій, бо інакше й не може бути — будь-яка релігія виникає в конкретний час, в конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем.

— Невже не можна обійтися без “етнічної опори” релігії?

Для того, щоб нове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення.

Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак’я-муні (буквально “Сак’я-людина”, тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда (“пробуджений”), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записаним за наказом індійського імператора Ашоки у III ст. до н. е.: “Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак’я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак’я-муні пішов в учні до аскета Кас’япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того, як аскет визнав істинність вчення Сак’я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло”. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоча сама школа — це вже своєрідний міні-етнос.

Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення нового вчення, одним з яких є принцип етнічної першооснови. Не є винятком і християнство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, достатньо вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і християнства в цілому.

— А що це за народ — галілеяни?

Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжувались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали (зовнішня назва — кельти). За свідченням видатного англійського історика і етнографа Д. С. Прічарда, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. Гальська мова належить до т. зв. “кельтських мов”, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI-V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена).

Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галлії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом, Галлія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. Як відомо, в Малій Азії приблизно у 277 році до н. е. вони заснували державу Галатія — саме до християн-галатів (яких ще називали галлогреками) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська” (Геллей Генри. Библейский справочник. — Спб.: 1999. — 860 с., с. 605).

Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палестина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “народом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики (напр., Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. – М.: ТЕРРА, 1998. – 336 с., с. 77). Нині достовірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Північного Надчорномор’я, народ того самого етнічного кореня, що й гали (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — 448 с., с. 107).

На території Палестини лишилися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галілея (“країна галів”, на зразок Гвінея, Дагомея, Ерітрея), міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєднання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (перекладають як “сторожова вежа”, від самари — “воїни”), Назарет — від слова “назирати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря, “з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»”.

Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою густиною населення, відкритістю до еллінської культури. Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, ймовірно, від імені арійського племені кінахів-кіннотників) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві для семітів, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Марко, 5.11, Лука, 8.32).

За Йосипом Флавієм, в Галілеї було не менше 404 міст і поселень. “Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеяни значно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних в расовому відношенні «полукровок»” (Библейская энциклопедия. Российское библейское общество, 1998. – 352 с, сс. 24-25).

У Біблії ця територія називається “Галілеєю язичеською”, оскільки тут переважало неєврейське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань: “Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою” (Нюстрем Эрик. Библейский словарь (пер. со швед.) — СПб.: 1998.— 534 с., с. 85).

Жителі Витанії (Вифанії) — поселення, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Христос і звідки Він вознісся — були переважно галілеянами (Браунригг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете. М: Внешсигма, 1998. – 336 с., с. 49). Розмовляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була грецька. “Єврейською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, яку вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані” (Мизун Ю.В., Мизун Ю.Г. Апостол Павел и тайны первых христиан. – М.: «Вече», 1999. – 416 с., с. 14).

Варто додати, що “арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавілонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову” (Геллей Генри, с. 410). Тобто з 6-го ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською — мовою.

Незабаром після вознесення Ісуса Христа почався все активніший вихід галілеян з Палестини і повернення їх значної частини (перехід) на свою прабатьківщину в Північному Надчорномор’ї.

— Що ж їх спонукало до такого рішучого кроку, адже люди просто так не зриваються з насиджених місць?

Їх привела у рух заповідь Христа проповідувати Його вчення всім народам і усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства. “Після Сходження Святого Духа на апостолів в П’ятдесятницю 34 року вони, у виконання повеління Христового, відправилися у ті країни, на які їм вказав жереб. Апостол Андрій одержав Скіфію” (Ляшевский Стефан, протоиерей. История христианства в Земле Русской с I по XI век. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. — 320 с., с. 140). Нагадаємо, що Скіфією протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України. Скіфія була однією з країн світу, у які пішли з проповіддю 12 апостолів і 70 учнів Христа — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно також галілейського походження. Це була перша хвиля виходу галілеян з Палестини.

Слід за нею пішла друга хвиля. Річ у тім, що значна частина галілеян глибоко сприйняли вчення Христа і серйозно поставилася до Його пророцтва про неминучість руйнування Єрусалима і грядущого геноциду, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління. Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали організоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення християнства саме на цих територіях: “Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже у апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більше чи менше великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії” (Николаев Юрий. В поисках божества. — К.: София, 1995. — 400 с., с. 82—83. ).

З погляду розгортання християнства Рим у ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галами-галатами (яких у літературі здебільшого позначають евфемізмом “еллінізоване населення”) Мала Азія, а згодом і Надчорномор’я, оскільки, згідно з церковною історією, тут проповідували апостоли Андрій, Лука, Пилип і Павло. Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Климент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з 2 тисячами християнських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія, а згодом сам заснував 75 нових церковних громад (Крисаченко Валентин Семенович. Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. — Видання НАН України, Київ: Наукова думка, 2000. — 488 с., с. 111).

До речі, назва “християни” вперше з’явилася в Антіохії Сирійській приблизно у 43 році (Діяння, 11.26). Проте протягом принаймні 4 століть послідовників Христа найчастіше називали “галілеянами”. Фактично, слова “галілеянин” і “християнин” вважалися майже синонімами, тобто в тодішньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови християнства (див.: «Краткий правосл. словарь» http://www.trifon.ru/e_dictionary/, а також «Малый энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона», «Галилея», http://encycl.yandex.ru/). Самі ж християни називали себе “віруючими”, “братами” або “святими” (Нюстрем Эрик. Библейский словарь, с. 486). Автор “Першого послання Петра”, адресованого “вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, так звертається до християн: “Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий” (2.9). Епітети “царське священство” і “народ святий” не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші перші послідовники Христа справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюдського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.

Третя хвиля переселення галілеян на землі України пов’язана з тим, що почало збуватися пророцтво Христа щодо грядущого геноциду в Палестині (Матвій 24.2-22, Марко 13.1-31, Лука 21.5-24). Ознаки його наближення стали дієвою спонукою, яка мала зрушити з місця решту Христового народу. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстання: в Єрусалимі повстанці підступно — порушивши клятву — перебили римський гарнізон, вчинили різанину греків (точніше, грекомовних) у Самарії, Галілеї і Зайорданні, розбили біля Бейт-хорона римську армію, захопили значні навколишні території, зокрема Галілею.

Лють фанатичних повстанців боляче зачепила і галілеян, адже Галілея тоді просто кишіла греками і грецьку мову у ній можна було чути так само, як російську в нинішній Україні, окрім того, юдеї традиційно ставилися до галілеян з презирством, врешті, як і до всіх інших “гоїв” (не-юдеїв). А влітку 67 р. римляни, відвойовуючи Галілею, знову знищували всіх підряд так, що Генезаретське озеро почервоніло від галілеянської крові.

Подальші події відомі: у 70-му (за імператора Веспасіана) і 135-му роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові перше і друге юдейські повстання, зруйнувала багато палестинських міст, зрівняла з землею Єрусалим (у 70-му році, винищивши всіх його жителів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини. Другому постанню передувала низка небувало запеклих єврейських повстань в багатьох місцях Розсіяння, викликаних, окрім релігійної ворожнечі, обуренням через те, що завоювання імператора Траяна (98-117 рр.) змінять маршрути торговельних шляхів на шкоду комерційним інтересам євреїв (Грант М., с. 264).

Юдеям під страхом смерті було заборонено з’являтися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейменовано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв), а Юдея була перейменована на римську провінцію “Сирія Палестина”. Оскільки галілеяни також були учасниками бойових дій (захищали свої поселення як від юдейських, так і від римських окупантів), то були змінені й галілейські топоніми, зокрема, Галілею римляни перейменували на Тиверіаду (за іменем Тиверії — столиці тетрарха Галілеї і Переї), а галілеян — на тиверійців (щось подібне Російська імперія вчинила у Криму після депортації кримських татар, коли на карті з’явились такі дивні назви, як Планерское, Кировское, Первомайское, Почтовое, Научный, Аэрофлотский тощо).

Понад півстоліття майже суцільних війн і повстань, юдейського тиску і римського (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування християн, змусили галілеян-тиверійців масово покидати насиджені місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі Прикарпаття.

Схоже, що основні хвилі галілеян-тиверійців прибули у низов’я рік Прут, Дністер і Буг у II-III ст. н. е. Ця подія збігається з повідомленнями про стрімке поширення християнства на території Південно-Західної України. Зокрема: “Від Тертуліана (160—230) знаємо про успіхи в християнізації скіфських країв. У III ст. поширюється християнство в римській провінції Мезія, тобто в нинішньому Покутті (південно-західна Україна)... Святий Ієронім (347—420) пише: “Зимні країни Скіфії є сповнені вогнем віри” (Ортинський Іван. Хрищення, хрест та харизма України. — Рим-Мюнхен-Фрайбург: Видавництво оо. Салезіян, 1988. — 198 с., с. 21). “Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Пилип)” (Паїк Володимир. Корінь безсмертної України. — Львів: “Червона калина”, 1995. — 238 с., с. 203.). У кінці III — на початку IV ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору (Лебедев Л. Крещение Руси. — М.: Издательство Московской патриархии, 1987. , с. 57.), в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Пилип Херсонеський і Теофіл Готфський (Ляшевский Стефан, с. 17).

Стрімке поширення християнства напередодні виникнення держави антів підтверджується результатами археологічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новоселицького р-ну Чернівецької обл. в культурному шарі другої пол. IV – поч. V ст. н. е. знайдені атрибути раннього християнства. Особливий інтерес викликає двостороння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики товщиною 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брайчевський, “про масове місцеве виробництво” (Войнаровський Віктор. Версія виникнення ранньохристиянського вчення на західноукраїнських землях (IV-V ст. н. е.) // Київська церква (Альманах християнської думки), Київ-Львів, 4/1999, с. 55-57.). А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.

До переходу галілеян з Палестини в Україну прилучилась і значна частина галатів. Річ у тім, що “першою країною, яка цілком опинилася під християнським впливом, була Мала Азія” (Николаев Юрий, с. 82). Переслідування християн, особливо при імператорах Нероні (64-68), Деції (250-251), Валеріані (257-280), Діоклетіані та його наступниках (307-313) сприяли витісненню християн за межі Римської імперії. Схоже, саме міграція стала головною причиною, що до III-IV ст. н. е. на території Малої Азії на зміну мові галатів прийшла грецька (Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— с.92).

Таким чином, на території південно-західної України у II-III ст. н. е. відбулась дуальна взаємодія галілеян-тиверійців (соціотип етнопсихіки логіко-сенсорний екстраверт — “Адміністратор”) з місцевим населенням (етико-інтуїтивний інтроверт — “Миротворець”), внаслідок чого спочатку виникла Тивер, а згодом на території України постало могутнє об’єднання племен під назвою Антський союз. За свідченням готського історика Йордана, серцевиною Антського (тобто богатирського) союзу була земля між Дніпром і Дністром, відома також як Тивер. З часом римська назва Тивер забулася, а залишилася самоназва — гали, галичани, Галичина.

Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галілеян, так це незнищима, глибоко укорінена в свідомість і підсвідомість потреба в українській державності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240-му році), і героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років (знову війна на два фронти — як і 2 тисячоліття тому в Галілеї), і пасіонарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати президентських виборів — коли галичани проявляли готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. Лишився ще один незнищимий архетип — культ матері Ісуса Христа галілеянки Діви Марії і вперте переконання у тому, що Христос був їхнім одноплемінником.


---------------------------------------
В тему:

Чи належала Діва Марія до роду Давида?

Мова і війна

Спокійно, ви у руках Матриці
В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи