Можливість додавання до кошика було сховано через те, що анонімні користувачі не можуть користуватися енергією.
Простір
боротьби

Герой Листопадового Зриву Дмитро Вітовський

05.11.2004 - 11:39

Уранці 1 листопада львів’яни довго протирали очі: над ратушею майорів жовто-блакитний прапор. Виявилося, що Вночі 1460 українських солдатів на чолі із сотником Вітовським роззброїли львівський гарнізон, заарештували намісника й захопили найважливіші установи міста.

Герой Листопадового Зриву Дмитро Вітовський
Герой Листопадового Зриву Дмитро Вітовський

Дмитро народився 6 листопада 1887 р. у сім’ї дрібного шляхтича в с. Медуха поблизу Галича. Навчаючись у Станіславівській польській гімназії, належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, який певний час очолював. Згодом студіював право у Львівському університеті, брав активну участь у боротьбі за український університет.



Відзначався високою моральністю, згодом про нього згадуватимуть як про “ідеаліста високої марки з поетичною вдачею”. Справді, Дмитро відчував потяг до літератури і друкував свої вірші й оповідання в “Буковині” та львівських “Шляхах”. 1910 р. брав участь у сутичках із польськими студентами та поліцією. Його ув’язнили і виключили з університету. Втім ув’язнення не було тривалим, і невдовзі Вітовський організував утечу зі станіславівської в’язниці “Діброва” Мирослава Січинського (див. “Газету” за 9 квітня ц.р.). Після закінчення навчання у Ягайлонському університеті повернувся до Станіславова, де працював в одній із адвокатських канцелярій міста. Ще гімназистом вступив до радикальної партії та парамілітарного товариства “Січ”.



Після закінчення офіцерських курсів на початку I світової війни Вітовського призначили сотником легіону Січових Стрільців. Його сотня здобула перший бойовий досвід у карпатських боях 1914-1915 р. Згодом – участь у героїчній обороні Маківки та контрнаступі австро-угорської армії. Саме стрільці Вітовського першими з боєм увірвалася в Дрогобич. Водночас Вітовський брав активну участь в організації солдатського побуту, сприяв стрілецьким вічам, диспутам, інспірував появу щомісячника “Шляхи” та заснуванню фонду УСС.



Після боїв 1915 р., коли австро-німецькі війська визволили Холмщину, Підляшшя і Західну Волинь, командування УСС призначило Вітовського керівником мобілізаційної комісії Ковельського повіту. Надії, що волинські селяни добровільно вступатимуть до австрійської армії чи хоч би до легіону УСС виявилися ілюзією. Попри те, Вітовський і його однодумці не розчарувалися та розгорнули широку просвітянську роботу, внаслідок чого на Ковельщині відкрили 12 початкових шкіл із українською мовою навчання.

Вітовський вважав легіон УСС зародком української армії (втім не лише він). Тож 24 жовтня 1918 р., коли розвал Австро-Угорської імперії став фактом, офіцерська нарада у Чернівцях уповноважила Вітовського очолити таємний військовий комітет у Львові. 30 жовтня він прибув до Львова, його підвищили до рангу отамана та призначили головнокомандувачем. На історичному засіданні Української Національної Ради 31 жовтня Вітовський обґрунтував план негайного повстання з метою проголошення незалежності Східної Галичини. Задум блискуче реалізовано – без жодного кровопролиття.



Про Західноукраїнську Народну Республіку і подальші події написано чимало. У Львові був зосереджений значний контингент польського офіцерства. Вони готувалися перейняти владу в свої руки.



Українці виявилися спритнішими, проте поляки швидко оговталися – і вже 1 листопада розпочалися вуличні бої. Перевага була на боці поляків (за даними М. Литвина, 5472 проти 3305 українців), тому 22 листопада уряд ЗУНР ухвалив рішення про відступ. Це був свідомий тактичний крок українського командування, а перемога польської зброї мала швидше моральний відтінок. Тим паче, що на основі легіону Січових Стрільців сформовано боєздатну та дисципліновану Українську Галицьку Армію (до 120 тис. штиків). Натомість перші польські мобілізаційні плани ганебно провалилися. Тож, оскільки до травня 1919 р. фронт проходив по лінії Підбірці – Лисиничі – Винники – Чишки, то поляки здебільшого оборонялися.



Фактично долю війни вирішила сформована у Франції армія генерала Юзефа Галлера (68 тис.) – добре вишколена й озброєна “до зубів”, яка прибула до Галичини в травні і до якої приєдналася передислокована з Румунії 4-та дивізія. Однак у червні українське командування організувало блискучий контрнаступ, прорвавши фронт у районі Чорткова. Переслідуючи ворога, наша армія зупинилася на лінії Галич – Перемишляни – Броди. В цей критичний для поляків момент польські збройні сили у Сх. Галичині особисто очолив Пілсудський. У липні УГА перейшла Збруч. Пілсудський наказав не перешкоджати.



Вітовський мав коротке життя. Від листопада 1918 р. до лютого 1919 р. він виконував функції військового міністра ЗУНР, а згодом був членом делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка підбивала підсумки I світової війни. На початку серпня 1919 р. він супроводжував вантаж українських грошей (друкованих у Німеччині). Їх мали доправити німецьким літаком із Бресляу (нині Вроцлав) до Кам’янця-Подільського. 4 серпня літак вибухнув на кордоні з Польщею під Ратибором. Екіпаж, полковник Вітовський і його ад’ютант Юліян Чучман загинули. Вітовського поховали на кладовищі гугенотів у Берліні. Два роки тому рештки організатора Листопадового Зриву перенесли на Личаківський цвинтар.



Сучасники Вітовського згодом написали чимало прикрих слів про нього, роблячи йому закиди в розгубленості та нерішучості під час боїв у Львові. Дійсно, тоді він перебував на межі нервового зриву, неодноразово заявляв, що не бажає кровопролиття, а це посилювало хаос. Але визнаймо, що визволяти Січинського з в’язниці – це одне, командувати сотнею – друге, а брати на себе відповідальність за життя мешканців 200-тисячного міста – зовсім інше. Крім того, не слід забувати, що революції здійснюють романтики, а користають із неї негідники. Вітовський був ідеалістом-мрійником. Честь йому і шана за це.





Додатково: 

Посилання на сторінку

 
Пропозиції Підтримати сайт Довідка