Зображення користувача Володимир Федько.
Володимир Федько
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Михайло СЕЛЕШКО. ВІННИЦЯ. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937-1938. (Частина 3)

«…Поліцисти мене поінформували, що гробів з масовими похованнями є у Вінниці багато, але розкопки покищо велися тільки в одному місці. Недалеко двірця мали б бути велетенські гроби з тисячами трупів українських старшин і вояків з часів, коли українці воювали з Москвою. Також говорили мені про масові гроби в Зарваницькому лісі, недалеко Вінниці, де також мали бути погребані українські вояки, що мали нещастя попасти живими в большевицькі руки».

Частина 1

Частина 2

Дорога до Вінниці була спокійна. Потяг їхав скоро і без страху, що партизани обстріляють і висадять в повітря рейки. Приїхали ми пізно вночі. На двірці рух і багато потягів. Всюди майже самі військові. Станція освітлена.

Комісар Реедер зараз пішов до каманди двірця і звідти повідомив місцеву німецьку поліцію, що приїхала комісія. Неза­баром по нас приїхало поліційне авто. Нас завезли до якогось дому недалеко двірця і там ми дещо перекусили. То було приміщення одного німецького поліційного відділу у Вінниці. Дальше везли нас досить довгенько. Ми переїхали дерев'яним мостом річку Бог й опинилися у великій казармі, що була осідком команди німецької поліції безпеки "Зіхергайтс-Поліцай", "СД" — Служби Безпеки і "Гестапо" тобто Тайної Державної Поліції, при вулиці Івана Мазепи ч. 5. За большевиків ця вулиця звалася вулицею Дзєржинського, а в казармі, де ми примістились, за большевиків було Обласне московське НКВД.

У нас склалось враження, що місцева централя не була приготована до приїзду комісії, і навіть не рада була, що комісія приїхала, а тим більше, що мала жити в цій казармі. Комісар Мертенс, командант обласної поліції, хоч був повідомлений про приїзд комісії, не приготовив навіть приміщень для нас. Комісара Реедера примістили в якійсь маленькій кімнатці з ліжком, столиком і стільцем. Секретарів Крупке і Ґронера примістили в кімнаті заступника команданта кримінального секретаря Гільдебрандта з Берліна. З ним секретарі Крупке та Ґронер були знайомі з давніх часів і разом працювали в кримінальній поліції, заки Гільденбрандт перейшов до поліції безпеки. Мене пустили у велику кімнату ч. 40, що колись, як казали, служила кабінетом якомусь большевицькому комісарові.

Так наша подорож закінчилась пізно вночі б липня 1943 року у Вінниці. Тільки там, на місці, я довідався з розмов поліції, що наша комісія мала досліджувати щось такого, як це свого часу досліджували в Катині, де большевики зліквідували кілька тисяч польських полонених офіцерів.

Я довгенько передумував над тим, що я попав туди, куди найменше сподівався, аж поки не заснув. Це була централя обласного Гестапо в Вінниці, того самого, що ліквідувало в Україні тисячі українських патріотів. Це значило, що треба було подвоїти обережність. Вже від першого дому, де ми коло двірця пили каву, віяло якимсь дивним духом, мовби тюремним повітрям. А в казармі стало ще душніше. Поліцаї, хоч з виду веселі й жартівливі, виглядали якось неприродно, вели себе досить крикливо, рухались з великим шумом і стукотом й у балачках між собою були досить грубі. Час від часу користувались і московськими лайками. Мені здавалось, що вони один на одного дивились з-під лоба і з ненавистю. До мене вони віднеслись добре, мабуть думали, що німець — і ґестаповець, отже по їхньому свій чоловік. Перед комісаром Реедером стукали зап'ят­ками, як перед старшиною-лейтенантом або по-есесівськи унтер- штурмфірером. Так його всі титулували.

Ранком 7 липня 1943 ми повставали о годині 6-ій рано. Я скоро помився, поголився і пішов на спільний сніданок в одній з більших кімнат в казармі. Там стояли довгі столи. Мені призначили місце за одним із столів, недалеко від комісара Реедера. Почалось зна­йомство. Мене комісар Реедер зразу зарекомендував як українця-перекладача, якому можна довіряти в усіх справах. Всі мене обступили, оглядали, знайомились, дивились як на якесь диво, бо це нечувана річ, щоб українець попав у самий центр поліції. Деякі не хотіли вірити, що я українець, казали, що фольксдойчер і райхсдойчер, тобто німець з походження і німецький громадянин. Я все те заперечував і з дівчатами, що обслуговували в їдальні, говорив по-українськи. Дівчата врадувались, що між німцями бодай один чоловік, з яким можна по-своєму поговорити. Одним словом ціла станиця загомоніла про те. що є українець і то на важному пості як перекладач при комісії.

Лише тоді я довідався, що у Вінниці відкрито масові гроби з жертвами большевицького терору. Ті гроби відкопують і дослід­жують трупів, що в гробах.

Я тоді познайомився з одним з поліцистів, Фріцом Юрашеком, що був призначений як фотограф для комісії. Він в цивільному житті був фотографом й уже давніше служив при поліції, але щойно тепер його призначили до фотографування. Він пішов зі мною до кімнати, де я спав, оглянув її і зарядив, щоб хтось кімнату впорядковував. Мені видали покривало, добрий сінник і солом'яну подушку. Принесли стіл і стілець, щоб було де сісти, принесли невеличку шафку на речі. Комісар Реедер виміг від начальника станиці Мертенса, щоб мені кімнату влаштували по-людськи, де можна було б жити і в потребі працювати.

Юрашек показався добрим чоловіком і пізніше мені не раз ставав у пригоді. Це він шепнув мені на вухо, щоб я був обережний в розмовах й уважав на кожне слово, бо, як він казав, поліція є поліція і свого брата не пощадить. Так само він радив мені обережно робити знайомства з місцевим населенням, бо за мною будуть слідкувати і коли б щось було не так, як треба, можуть навіть заарештувати і розстріляти. У війні, як він казав, дуже довго зі справою не возяться, скоро її ладнають ліквідацією підозрі­лого. Мене дещо здивувала така щирість Юрашека і я був схильний підозрювати в його одвертості навіть провокацію. Юрашек мабуть здогадався про мої думки і сам прямо сказав: "Я тобі це кажу, бо ти мені подобаєшся і виглядає, що ти є "файнер керль" — тобто порядний чоловік!"

До обіду Юрашек водив мене по казармі і все показував і розказував. Показав мені ті місця, де в казармах НКВД розстрілювало людей, а потім вивозило на цвинтар, де їх тепер відкопують. В одній частині забудовань була Гестапівська тюрма, повна в'язнів, яких німці трактували не краще, як большевики трактували своїх. Він обіцяв мені пізніше розказати, як німці поводяться з в'язнями. Службу зовнішньої охорони казарми несла українська допоміжна поліція, а вартову службу коло тюрми й обов'язки тюремних ключників виконували фольксдойчери. Українські поліцисти були озброєні рушницями, а тюремна варта пістолями у внутрішній, а рушницями в зовнішній службі. Сказали мені, що в місті, недалеко двірця, була ще інша, більша тюрма на якихось 2000 людей.

Німці, як видно, не довіряли українській поліції і звали її не "Гільфсполіцай", а 'Тільфспартізанен", тобто помічники партизанів. Вони були переконані, що якби лише в околиці з'явились якісь партизани, вся поліція перейде до них і буде битись проти німців.

Українська поліція носила на шапках тільки свастику. Жодних українських відзнак. Тільки по відмінній уніформі можна було бачити, що це не німці, а українці чи люди якої-небудь іншої східньо-европейської національности.

Через вікна я чув, що люди в тюремних камерах розмовляли між собою по-українськи, отже були українці. Між в'язнями, як мені пізніше сказав один з поліцистів-австрійців, Рудольф Даберґер, було багато українських націоналістів.

Побачив я и українську місцеву газету 'Вінницькі вісті", але в ній мало було українського матеріялу — самі похвали для німців. Мені сказали, що газету видає Михайло Зеров, відомий український поет і брат знаного професора з Києва, історика літератури Миколи Зерова, якого замучили большевики за його українство. В газеті працював місцевий діяч Аполон Трембовецький. Помічну працю виконувала в газеті місцева учителька Марія Горніцька, пристойна жінка з європейськими манерами. Вона заходила до поліції за матеріялами про розкопки гробів, які в тому часі, як комісія приїхала, вже велись.

В найновішому числі "Вінницьких вістей" побачив я список жертв НКВД, яких розпізнали. Прізвища були майже виключно українські, хоч стрічались і жидівські та польські, але найменше було московських.

Поляків, як я довідався, на Вінниччині було досить багато. Вони залишилися на українській землі ще з часів польської кольонізації Поділля, коли в минулих століттях Правобережна Україна належала до Польщі. Як я сам пізніше ствердив, вони були римокатолики по обряді, мали костели замість церков, але польської мови майже не знали і поляками таки себе не почували. Вони вже були в масі зденаціоналізовані на користь українців або москалів в Україні.

До поліційної станиці заходило багато українців. Багато з них розказувало про те, що віднайшли між викопаними трупами своїх рідних. Інші приносили передачу тим, що за німців сиділи в поліційній тюрмі, тій самій, що служила тюрмою і за большевиків. Траплялись і такі, що приходили до поліції з доносами на своїх сусідів і т. п.

Всі були нужденно одягнені. Жінки й діти, старі й молоді, дівчата і хлопці ходили босоніж. Нераз з дуже далеких сторін приходили вони з клунками і своїми харчами, бо в дорозі важко було дістати щось з'їсти.

Німецька поліція трактувала таких людей різно. Назагал можна сказати, що ввічливо ставилась до всіх, але, як хто був надто влізливий чи нахабний, вилітав за двері навіть часом з копняком або й набрав по лиці. Таких було мало. Особливо влізливі були ті, що розшукували за своїми, яких арештували німці. Саме трактування залежало і від поліцистів, які їх приймали і вислуховували, чого вони хочуть.

Поліцисти мене поінформували, що гробів з масовими похованнями є у Вінниці багато, але розкопки покищо велися тільки в одному місці. Недалеко двірця мали б бути велетенські гроби з тисячами трупів українських старшин і вояків з часів, коли українці воювали з Москвою. Також говорили мені про масові гроби в Зарваницькому лісі, недалеко Вінниці, де також мали бути погребані українські вояки, що мали нещастя попасти живими в большевицькі руки. Покищо розкопували тільки гроби з новішими жертвами НКВД, а старих торкати не будуть. Я в розмові завважив, що було б не зле провірити і старі місця та справдити те. На те один з поліцистів сказав, що німцям це політично недоцільно, бо в такому випадку їм могли б закинути сторонничість, мовляв, німці хочуть воскресити справу незалежности України і її боротьби з Москвою. А такі справи не збігалися з німецькими інтересами в Україні. Самостійна Україна їм непотрібна. Німцям потрібна тільки українська земля, на якій кожний німецький герой зі східнього фронту мав би забезпечене майбутнє, міг спокійно жити та володіти якимсь колгоспом як своїм майном.

Отже, було ясно, чому німці не переводили заповіджену міністром Розенберґом аґрарну реформу. Виглядало, що проект Розенберґа був призначений тільки для пропаганди й на експорт, а не для поліпшення долі українців.

В початках липня 1943, в околиці міста Вінниці, лише рідко траплялись дрібні партизанські наскоки. Нераз важко було ствердити, чи це дійсно були партизани, чи таки банди, яких ціллю було грабити і збагачуватись. Німці оминали ліс, а як комусь треба було конечно зайти в ліс, то йшов, але тільки з рушницею чи пістолею, готовою до стрілу. Вони й мені казали, що добре все мати при собі зброю. В мене була така зброя, з якою небагато вдієш, тому я кинув свій револьвер в торбу і він там собі спокійно лежав.

Вечором не можна було показуватись на вулицях міста після 10-ої години вечора. Хто появився на вулиці, мусів мати перепустку або знати ґарнізонову кличку, за якою питали поліційні й військові патрулі. Всім, що виходили вечором в місто, радили брати зі собою зброю. Це була тільки порада, а не наказ.

При обіді вже показались наслідки того, що я не був німцем. Мене посадили при кінці стола, де разом зі всіма обідали "помічні партизани", що працювали як помічні сили при поліції. Я відразу завів знайомство з тими людьми, бо між ними були й німці з України, що й за большевиків були німцями, були й українці, що позаписувались як фольксдойчери, щоб краще жити, але були й москалі.

Не дуже приязно виглядав один німець з одеських колоністів по прізвищу Люц. Про нього мені пізніше говорили інші, що він найкращий кат в поліції. Коли треба було з арештованого видобути зізнання при помочі бійки і знущань, то це доручали Люцеві. Він сам недолюблював українців і здебільшого звав їх малоросами. По московському звичаю він звав українців дураками і хахлами. Сам він, як хотів, говорив доброю українсь­кою мовою, говорив і по-російськи, але розмовляв добре і по- німецьки. Як виглядало, його ненависть базувалась на його вихованні в російському дусі і на російській літературі.

* * *

До розкриття московського злочину у Вінниці дійшло так: В зимі 1942 на 1943 рік німецьке військо, що стояло у Вінниці, довідалось від місцевого населення, що в одному з передмість Вінниці був за большевиків засекречений об'єкт. Той об'єкт був відгороджений від світу високим плотом з дощок і довкола нього постійно стояли стійки НКВД. Серед населення ходили чутки, що на тому відгородженому від світу куску землі був сад і в саду позакопували большевики масу постріляних людей. Початково це були тільки чутки. Дня 23 травня 1943 почали копати землю в саду і дійсно відкрили багато гробів і в них масу трупів. Від того дня пішла в рух ціла німецька урядова машина. Про справу повідомлено Берлін і там рішили повести справу в трьох напрямках: 1) судово-медичному, 2) кримінально-поліційному і З) юридичному. Справа зацікавила такі німецькі урядові установи, як Міністерство Східніх Справ, Міністерство Заграничних Справ, Міністерство Пропаганди, головне управління есесів, Тайну Державну Поліцію — Ґестапо, Німецький Державний Комісаріят України, Німецький Генеральний Комісаріят і німецький обласний комісаріят, по німецьки "Ґебітс-Комісаріят".

Почалась організація комісій для дослідів злочину у Вінниці. Німецьке міністерство здоров'я назначило начальником судово-медичної комісії професора медицини д-ра Ґергарда Шрадера, а його помічником — доцента медицини д-ра Йоахіма Камерера. Працівниками комісії були: професор медицини з Краснодару на Кубані професор д-р Малінін, доцент д-р Дорошенко, судовий лікар з Вінниці, оператори Вайнґертнер та Віффель і окремий помічник-препаратор Карль Ленч. Комісія почала свою працю 15 червня 1943 року.

Кримінально-поліцийну комісію назначив начальник німецької поліції безпеки "Зіхергайтсполіцай" д-р Кальтенбрунер. Керівником комісії іменовано кримінального радника "Крі- мінальрат" Клясса. Виконавчим органом комісії були: кримінальний комісар Реедер, кримінальні комісари Крупке та Ґронер і ще кілька криміналістів з поліцийного Гарнізону в Вінниці. До тої комісії належав і я як перекладач. Та комісія почала досліди 28 червня 1943 року з місцевими силами, ще заки приїхали спеціялісти з Берліна.

Юридичну комісію зорганізувало Міністерство Східніх Справ і Міністерство Справедливости. Її начальником став сенатс- президент Ціґлер.

Це були три постійно діючі комісії. Різних принагідних комісій і відвідувачів розкопок було багато більше. Приїздили до Вінниці різні політики, судово-медичні експерти, духовники різних обря­дів, різні делегації, німецькі і заграничні журналісти, радіокоментатори і т. п.

Комісар Реедер сказав, що кримінальна комісія має видати по закінченні розкопок спеціяльну білу книгу про большевицький злочин у Вінниці. Він плянував працю так, щоб відразу готовити і матеріял для такої книги.

Я скоро зорієнтувався в тому, що справа початково була не зовсім добре зорганізована. Це виходило з того, що тільки практика могла встановити компетенції кожної комісії. Спочатку члени однієї комісії сперечались з членами іншої за свої компе­тенції. Щойно в ході роботи ту справу врегулювали.

Дня 7 липня 1943 комісію повезли автами на місце розкопок в саду при Підлісній вулиці.

Перше враження було страшне. Його годі й описати словами! Такі речі треба пережити, щоб відчути їх у повній їхній трагічності.

На місці розкопок знаходилась маса людей. Всюди страшний сморід. Початково мені здавалось, що задушусь у тому смороді, але пізніше взяв, як то кажуть, нерви в руки і все було в порядку. На площі між деревами лікарі оглядають викопані із землі трупи. Сотні трупів розложені на траві. Між ними ходять люди, ніби нічого й не сталось. Оглядають кожен труп, переступають через нього, зупиняються, говорять і т. п. Одні хусточки під носом тримають, інші без хусточок ходять. То один, то другий торкають трупи чоботом, часом перекинуть одного чи другого на іншу сторону. Ходить і маса жіноцтва. Вони оглядають трупи, а найбільше одяг на них.

Ціла площа вкрита ямами і валами землі коло ям. Трупи, що їх вибрано з одної могили, поскладані рядком один коло одного, а місцями і один на другому. Старались виймати з ям цілі тіла, але то рідко вдавалось. Видно було в багатьох місцях поодинокі частини тіл. Ось тут голова, а недалеко тулуб, там нога, там рука. Ось з одної купи трупів сторчить протеза якогось безногого чоловіка, там знов видно голову з довгим, як виглядало, жіночим волоссям, а в іншому місці коло жіночого трупа щось маленьке як дитина і так без кінця. Куди глянеш оком, всюди ями,трупи, люди й дерева.

Це був гарячий липневий день, тому і сморід був надзвичайний.

З одної групи глядачів чути голосне розпучливе ридання якоїсь жінки. Вона по піджаку на трупі пізнала свого застріленого большевиками чоловіка.

Всюди повно одягу, сорочок, кожухів, піджаків, штанів, чобіт, черевиків, білизни, верхніх сорочок, поясів та інших речей. В одному місці ті одяги вже порозвішувані на галуззях дерев, в іншому місці на дротах, що протягнені від дерева до дерева, чи на стояках. Деякий одяг вже підсох і коло нього товпиться багато людей. Особливо пильно розглядають кожну одежину жінки, бо лише по одежі можна впізнати своїх рідних, що пропали без вісти під большевиками.

Присутні заглядають вбитим і в зуби. По зубах, зокрема вставлених, можна було впізнати тіло і визначити, хто то. Большевики, як видно, в мертвих золоті зуби не забирали, як німці то робили, а кидали в гроби зі зубами.

І над всім тим царив страшний задушливий сморід солодкавого типу. Між трупами продирається зелена травичка немов хотіла сказати, що все те переходове, заросте, забудеться і життя піде дальше, якби нічого й не було.

А з неба сонце пражить немилосердно. Тепло так, що зімліти можна. А сморід ще жару підсилює.

Коло могил вештаються якісь люди. Виглядають нужденно, виголоднілі і обідрані. Мені сказали, що це в'язні з німецьких тюрем в Україні розкопують гроби, витягають трупи з землі. Роблять все це голими руками. Коло кожної групи працюючих в'язнів стоїть український поліцист і командує роботою.

Всюди повно німців: старшини й вояки, гороїжні есеси і поліція. Та в свою чергу наглядає за українською поліцією і за порядком. Багато з них роблять фотознімки, говорять, дискутують. Вештаються в брунатних уніформах і німецькі партійці зі свастиками та різні комісарі в партійних уніформах. Тих, як почув, німецькі вояки звали "золотими фазанами". Вони й справді в своїх уніформах з різними нашивками, що блищали на сонці, виглядали на золотих фазанів. Вони творили страшний контраст до окруження, природи, трупів та сірої української маси, що оточувала могили й тіла.

Одяги, в яких большевики постріляли людей, збереглися добре. Були мокрі, чи краще сказати вогкі, але цілі, не погнилі. І самі вбиті збереглися, виглядали як брунатно-чорні мумії. Часом навіть обличчя збереглося добре. Але більшість мали обличчя запалі, немовби вигнилі, а інші здеформовані тисненням в могилі, де лежав вбитий на вбитому. Це, як пізніше казали фахівці, добрі властивості вінницької землі, що в ній трупи не гнили, а тільки муміфікувались від 1937 року.

Трупів нічим не поливали. Я казав комісарові Реедерові, що від того смороду та бакцилів при такій горячі може кинутись на місці якась пошесть, що видушить все живе в місті і околиці. Він мені сказав, що небезпеки нема на коротку мету. Трупів скоро лікарі оглядають, дезинфікують та назад закопують.

Всі тіла, що їх витягали з гробів, мали зв'яані за спиною руки й гинули від пострілів у потилицю. Здебільшого був один постріл, але часом два і три. Руки були пов'язані однаковим шнуром. Це був доказ, що стріляла людей одна установа, яка мала більший запас такого шнура. Вузли були також однакові. Це був знак, що руки в'язали однорідно вишколені фахівці НКВД.

Як лише вбитого витягали з гробу, то обшукували весь одяг за документами і всякими іншими предметами. Всі предмети витягали з кишень і відкладали вбік. Кожному трупові давали окреме число. Те саме число давали одягам і предметам, що траплялись в кишенях. Всі речі найперше висушували і щойно тоді пробували їх розшифровувати. В багатьох випадках відразу по паперах встановлювано ідентичність вбитого. Це негайно під відповідним числом нотувалось в актах.

Самі гроби були на яких 3 до 4 метри глибокі. В деяких були на низу трупи, а зверху накидані різні папери, клунки з рештками хліба, торби, одяги і т.п. В кишенях одягів находили і тютюн та коробки з сірниками, чи коробки без сірників. На деяких трупах знаходили хрестики і медалики. Бувало й таке, що одягів чи паперів зверху на трупах бувало нераз більше, як самих трупів в гробі.

Були і нагі трупи, які годі було розпізнати, але більшість трупів була в одягах.

Того дня, як комісія оглядала трупив, трапилось кілька випадків, що жінки розпізнавали трупів, як своїх рідних, по різних особливих знаках, як нпр. протеза на руці чи нозі, по ранах ще з Першої Світової війни чи взагалі з війни, може і з часів революції, чи то на тілі чи на голові. Між трупами траплялись і жінки, але порівнюючи з цілою кількістю трупів їх було мало. Населення між собою говорило, що енкаведисти дуже знущались над жінками перед їх розстрілом.

Лікарі пробували встановити це секціями, але не могли нічого відкрити, бо трупи були змуміфіковані, часом і погнилі і стиснені в гробах під тягарем інших трупів, а ті, що зверху були, під тягарем самої землі, якою закриті були гроби.

Цікаве при тому і те, що трупів жінок викопували здебільша голих. Це могло бути знаком, що вони боронились перед смертю чи знущанням. Їх чомусь бито по головах прикладами від рушниць. Не виключено, що вони й не боронились і били їх тому, що не згинули від пострілів. Такі значки побоїв бували на головах і по плечах і лікарі ясно стверджували, що удари походили від рушничних прикладів.

Між лікарями, що робили секції і огляди трупів, були і українські лікарі з міста Вінниці і приїжджі.

З всього, що було відоме 7 липня 1943, видно було, що трупів на Підлісну вулицю привозили і там їх у саді закопували. Отже там їх не стріляли і по всій правдоподібності їх стріляли десь в іншому, чи в інших місцях.

Трупів, що перейшли лікарські оглядини, перевозили в інше місце в тому самому саді і складали рядами в глибоких могилах. Декілька могил вже було закритих. Ховали звичайно по 250 трупів в одній великій могилі. Коло могил все було багато народу, на могилах повно вінців. Хоронили трупів місцеві єпископи в асисті багатьох священиків і при співучасті великих мас народу.

При Похоронах плакали в першій мірі жінки, чоловіки втирали сльози, не вибухали плачем, а молоді люди якось байдуже ставились до всього, зокрема смерти і Похоронів.

За тим я пізніше глядів окремо і бачив, що молодь совєтського виховання заховувалась і при розкопках і на Похоронах інакше, як напр. молодь в Середній Европі, де мені доводилось довгі літа жити, чи навіть як молодь в Карпатах, де я також довгі літа переживав. Якось так вичувалось, що в обличчі маєстату смерти молодь, а часто й люди середнього віку, гляділи на все якось обоятно, як на щось необхідне і взагалі не виявляли поваги перед смертю. Пізніше в розмовах з різними людьми я ствердив, що це отупіння до таких справ як смерть витворила большевицька система. В тій системі смерть чигала на кожну людину кожної хвилі. З тим вже всякий зживався і чекав її на кожному кроці. Ходив по землі, як по якійсь вузькій кладці і кожної хвилі міг провалитись в безодню і загинути без сліду. Люди так привикли були до того, що й з самої смерти нічого собі не робили.

А на підтвердження того ще і такий факт:

Нічною порою коло розкопок не було варти. Туди заходили різні чоловіки і жінки, набирали повні коші чи мішки витягнених з гробів чи навіть стягнених з трупів одягів, несли це додому. Там це прали, сушили і відтак виносили на базар і продавали чи за гроші, чи міняли на інші продукти. Правда, що на місці відчувався великий брак одягів і дехто пробував тим пояснювати ті вчинки. Інші казали, що це робили бездушні спекулянти, яким все було добре, на чому можна було заробити.

Я і ще деякі люди пояснювали собі це прямо отупінням людини до всього того, що в нормальному житті і при нормальному вихованні являється святим, ненарушимим, або, як кажеться — табу.

Нужда була всюди і за большевиків і ще більша за німців, але вже не аж така, щоб допускатись таких святотатств й моєму розумінні всього.

Ходили чутки про в'язнів з німецьких тюрем, що розкопували гроби, і про українську допомічну міліцію, що тримала при розкопках порядок, що і вони до спілки виривають трупам золоті зуби та торгують ними на базарі, ба що навіть забирають для себе вартісніші одяги з розкопок та продають на базарі через посередників. Були це чутки, доки кількох таких не прилапали на горячому і не покарали за те.

Тут треба сказати, що українська помічна поліція складалась з всякого зброду людей з цілого Совєтського Союзу, і між ними було мало національно свідомих українців.

Цікавився я і тим, яке вражіння ті страшні образи, що я їх бачив, викликують на німцях. Побачив я, що багато з них на сам вид того страшного образу втирало сльози з очей. З правила майже всі затикали хусточками уста і носи і тим хоронились перед смородом. І для них все це було неприємне. Натомість службові поліцисти і зокрема "золоті фазани", чи працівники обласних комісаріятів, не показували жодних вражінь. Мабуть, вони вже задовго були при розкопках і привикли до всього, а могли між ними бути й люди з фронтовим досвідом, які вже багато смертей бачили і тому не реагували на все. Комісар Реедер твердив, що образ жахливий. Те саме казав мені і поліцист Юрашек, що справу знав найкраще, бо виконував службу і при подібних розкопах в лісі коло Катиня, де большевики постріляли були кілька тисяч польських офіцерів та інтелігентів.

Речі, що їх витягали з гробів, замикались пізніше наніч в окремому сараї. Часом ставилась на ніч варта, щоб їх населення не розкрадало, бо це утруднювало саме досліджування справ у Вінниці.

З Підлісної вулиці нас ще повезено в інше місце, що за большевиків звалось "Парком культури і розваги ім. Ґоркого". Парк був гарний. В ньому на землі лежав велетенський бюст Сталіна. Так само недалеко нього лежав великий бюст Леніна. Були серед населення чутки, що й там большевики таємно закопували свої жертви. Німці пробними розкопами ствердили, що так воно й дійсно було.

Практика показала, де треба було шукати за трупами. Викрито це, до чого, мабуть, і большевики не могли додуматись. Вони копали глибокі ями, кидали в них трупи і прикривали землею. Трупи і земля поволі осідали і на місці, де був такий гріб, творилась невеличка долинка. Проби показали, що за трупами треба шукати по таких долинках. Долинки були зарослі травою і нічим не^відрізнялись від свого оточення.

Німці позривали і всякі танцювальні помости та підлоги з-під кіосків, де за большевицьких часів продавались всякі дрібні речі, і якраз під підлогами були долинки і проби показали, що і там дійсно були закопані трупи.

Німці найперше розкопували сад при Підлісній вулиці і слідом за тим мали йти розкопки в парку.

Далі комісію повезли ще і на старий православний цвинтар. Там було ще багато хрестів і старих пам'ятників, навіть з минулого, 19-го століття. Все те було в запущеному стані. Слухи ходили, що і там большевики ховали трупи постріляних людей. На цвинтарі вони вживали іншу методу. Вони копали глибокі ями, викидали рештки старих домовин з рештками тіл. В ті глибокі ями кидали нові трупи, на них сипали землю, в ту землю клали старі домовини, те знов засипували землею і на верху підробляли все так, що виглядало на старий гріб з хрестом чи іншим пам'ятником. То вже був рафінований спосіб затаювання свого звірства.

Німці і на цвинтарі робили спроби і підтверджувались чутки, що кружляли серед населення.

На тому цвинтарі були нормальні гроби енкаведистів і інших людей, що померли ще десь до 1930 року.

До 1930 року, як розказували місцеві люди, ҐПУ, пізніше НКВД, явно копало глибокі ями, скидали туди трупи і прикривали грубо землею. В пізніших часах на тих самих місцях, але вже не так глибоко, закопували трупи нормально померлих людей. Звичайно верхні гроби були дуже плиткі, а нижні — дуже глибокі.

Населення говорило, що в той спосіб большевики закопали на цвинтарі декілька тисяч людей.

Так само місцеві люди розказували, що масові гроби находяться і на площі коло централі НКВД, тобто казарми, де 1943 року перебувала німецька поліція. На тій площі не робили німці розшуків. Там було побудоване грище копаного м'яча.

Православний цвинтар був дуже запущений. Заборонено було дбати про старі пам'ятники. Тому вони розсипались, завалювались, гробові горбки порозлазились вбоки. В додатку все було заросле бурянами. Большевики дозволяли дбати тільки про гроби комуністів.

На тому цвинтарі німці влаштували і свій воєнний цвинтар, що його звали "Гельденфрідгоф" — цвинтар героїв. На той цвинтар німці позвозили своїх військових, що загинули в Україні ще за першої окупації в 1918 році. Там звозили і німців, що вмирали чи гинули в близькій околиці і в II Світовій війні. Під фірмою героїв закопували і тих, що їх німецький воєнний суд присуджував до розстрілу за різні злочини, чи навіть за дезертирство.

Мені розказували, що на площі, де був "Парк культури і розваги ім. Ґоркого" мав колись бути польський цвинтар. Той цвинтар большевики зовсім знищили. Гроби зарівняно, пам'ятники порозвалювано. Частина матеріялу з пам'ятників лежала ще на купі в одному кутку в городі, що був коло казарм НКВД і то зараз за тюрмою.

З того матеріялу-каміння большевики будували сходи і помости в своїх нових домах. Місцями тим матеріялом мостили і дороги, засипали ями і вибої і тп. Частину перемололи на щебень і вживали до різних будівельних робіт. Свідки тої роботи казали, що цвинтар був дуже старий. Тому трупів там вже не було і лише місцями були сліди зі старих домовин.

Вже дещо пізніше я запитав одного молодого хлопця, що уважно приглядався до всього, чого він прийшов на цвинтар. Він відповів, що прийшов поглянути на високих комісарів з Берліну. Я йому сказав, щоб не дуже так приглядався комісарам, бо можуть прилапати і навіть карати за те. Він відійшов. Я зрозумів, що хлопець виходив як розвідчик на доручення якоїсь московської підпільної організації.

Іншого разу я познайомився зо старшим чоловіком високого росту. Він, як мені сказав сам, був у Вінниці першим, що показав німцям місця, де большевики позакопували свої постріляні жертви. Розказував він мені, що його жінка раз випадково бачила, як НКВД везло трупи на польський цвинтар, що був перемінений на парк. Це було вночі. Вона про те мовчала і аж 1943 року почала це людям розказувати. Вона навіть бачила, як енкаведисти закопували трупи. Її чоловік, тобто той самий, що зі мною говорив, був тоді на засланні в Сибірі аж на Далекому Сході. Відти він втік, переховувався по різних частинах Союзу під чужими прізвищами і тільки, коли німці окупували Україну, вернувся до Вінниці. Йому жінка розказала цілу історію, яку бачила власними очима, а він вже пішов і розказав про це німцям.

Так закінчився мій перший день у Вінниці. Комісія вже була поінформована як слід про справу і треба було братись до ділової роботи.

Секретарі Крупке і Ґронер бачили, що я окремо розмовляв з людьми, і Крупке почав мене випитувати, що говорить народ, чи не стрічав я симпатиків Москви і т. п. Питав він мене по- поліцейськи, аж у розмову вмішався комісар Реедер і припинив її, кажучи, що комісія має свої справи й іншими не потребує інтересуватись. А звертаючись до мене просив, щоб я, як довідаюсь між народом щось з того, що цікавить комісію, розказав це, бо для дослідів кримінального порядку все дуже важливе. Крупке ще раз підкреслив, що його інтересує також і настрій серед населення. І знов Реедер відповів, що для комісії це другорядна справа і її членам непотрібно собі ними голови завертати.

Дня 8 липня 1943 року комісія взялась до праці. Їй до різних справ приділено ще кілька німецьких поліцистів. Юрашек сидів при розкопах і все фотографував. Ґронер мав також сидіти при розкопах і слідити за працею. Інші поліцисти мали наглядати за порядком. Крупке мав вести протоколи і переслухувати тих, які мали щось розказати в справі трупів чи НКВД, чи й тих, що когось з викопаних розпізнали і т. п. Я при всьому мав бути перекладачем.

З розкопок Ґронер мав присилати до казарми, де комісія дістала своє бюро, всіх тих, що мали щось сказати чи когось пізнали з викопаних.

Люди від першого дня праці посунули до комісії так, що вартові при вході до казарми мали труднощі з визначуванням черги. Крупке по поліційному звичаю вів протокол, як казалось в безконечність. Часом виглядало, що йому не йшлося про встановлення ідентичности жертви, а тільки про ствердження, чи той, що говорив, не був сам в чомусь винен. Звичайно кримінальна поліція повинна вивідати від свідка все можливе, але у Вінниці не йшло про те. Там треба було примінити інший метод. Йшлося про встановлення всього, що мало якенебудь відношення до вбивств НКВД. Вкінці надто довгі питання могли відстрашити народ від зізнань про справу. Людей було багато, а працівників в комісії мало. Треба було прискорити все. Вечором по праці відбулась нарада, на якій встановлено нову процедуру, що важна була для завдань комісії. По нараді комісар Реедер видав доручення ставити тим, що голосяться до комісії певний ряд стандартних питань, записати відповіді на ці питання, провірити особисті документи і на тому кінчати процедуру. Коли ж людей було багато, тоді прямо записувалось лише ім'я і прізвище, адресу, кого пізнав, та коротку історію людини, що її трупа найдено в гробі.

В чергових днях комісія працювала багато. Праця починалась годині 7 ранку і кінчалась о годині 6 вечора, з перервою на обід 2 години. Людей було все дуже багато. Протокол писалось в німецькій мові, тоді прочитувано його тому, що зізнавав в українській мові, він підписував протокол, а за ним підписував комісар і протоколянт.

Я використовував те, що у вільних годинах дозволялось виходити в місто. Початково ходив не сам, а тільки все старався мати з собою когось з поліції. Це я робив для того, щоб відвернути від себе можливе слідкування і, щоб все мати когось з німців як свідка, що я робив, де був, і т. п. Я менше-більше орієнтувався в методах гестапівських слідств і допитів. Я сподівався, що за мною будуть слідкувати, бо ж я українець а не німець. Впрочім, як я знав, поліцисти, на доручення котрогось з начальників, і самі за собою слідкували, один про другого писав донесення або до начальника Мертенса або і до вищого начальства.

Кілька днів пізніше я вийшов з комісаром Реедером на прохід. Ми приязно розмовляли на різні теми, я йому пояснював різні справи, відчитував різні написи, що траплялись по дорозі і т. д. В часі тої прогульки Реедер порадив мені бути обережним зі словами й ділами, а особливо з нав'язуванням зв'язків з місцевим населенням, бо у Вінниці, а зокрема в поліції, така атмосфера, що їм все виглядає підозріле. Це, як він сказав, Гестапівська служба, в якій чоловік не тільки комусь, але і сам собі не вірить.

Іншим разом, вечором, ми знов з комісаром Реедером пішли пройтись. Він мені сказав, що колиб мене хтось з місцевих поліцистів питав, куди я ходжу і з ким говорю, моя відповідь має бути, що ходжу з його, Реедера, доручення і про все здаю йому звіт. Він також наказав мені все і всюди твердити, що я підлягаю тільки йому, як начальникові діючої комісії і більше нікому, зокрема не підлягаю місцевій поліції. Реедер вже встиг мабуть пізнати своїх німців у поліції, у Вінниці, бо в додатку ще сказав, що нікого з своїх, тобто з комісії, не дасть на поталу місцевим кровопійцям. Мене трошки здивувало все. Але дальше я побачив, що він говорив щиро, бо навіть насміхався з тих кровопійців і декого з своїх старих знайомих по службі називав особисто. Через те я набрав до нього довір'я і, як я побачив, він і до мене мав довір'я.

Цікаво, що дещо пізніше подібно говорили зі мною і фотограф Юрашек і поліцисти Люкс і Даберґер. З того всього я побачив, що цілий поліційний-ґестапівський апарат був гнилий, держався і працював не по совісті, а просто під тиском страху за життя, що в ньому один одного боявся і т. п. Це нагадувало мені те, що я читав про большевицький апарат.

Раз вечором пішов я оглянути місто в товаристві двох поліцистів. Місто було велике; станція досить далеко від центру. Передмістя також розлогі. Самий центр гарно виглядав. Воєнних знищень було мало, хоч все виглядало бідно, запущено і обшарпано. Хідники повибивані, а місцями, особливо в тій частині що вела до ріки Бога, видно було ще ями, що їх повибивали гранати з часів боїв. Головна вулиця носила назву Український Проспект. Всі кращі доми зайняли німці. Крамниць мало, та й у тих що були, нічого було купити. Були в них всякі дрібнички, до великої кількости образків різних святих включно, за те нічого, що потрібно було в житті. В пивних і ресторанах можна було дістати дещо випити і закусити, але все воно було задороге для моєї каси. Ліпші ресторани були відкриті лише для німців і на них видніли написи "Nur fur Deutsche", тобто, "Лише для німців". Такі написи траплялись і на деяких крамницях, де було трошки більше товару, як у місцевих крамницях.

На вулиці, головно на Українському Проспекті, було багато прохожих. За большевиків та вулиця звалась "Проспект імени Леніна". Між прохожими мова в більшості українська. Впадала в очі особливо більша кількість дівчат, менше хлопців. Було трохи і старичків, чоловіків і жінок. Дівчата одягнені хоч бідно, але чисто і чепурно. З німцями ходило мало дівчат, хоч не бракувало залицянь зі сторони німців. По вулиці вешталось і багато українців в різних німецьких уніформах. З ними дівчата ходили за під руку

На ріці Бог два мости, які в часі воєнних дій були зірвані. На місце залізних поставлено дерев'яні й на них постійно стояла варта, вдень по два українські поліцисти. а вночі мабуть більше. На мості не вільно було задержуватись і заборонено було ходити попід міст.

По стінах домів і у вікнах ресторанів великі плякати. Це заклики німців до українських людей, щоб голосились до Німеччині на працю. Поруч із закликами окремі образки з життя українських робітників в Німеччині. Мені аж прикро було на ті розхвалюючі образки дивитись бо я бачив в Німеччині, що дійсність була зовсім не така, як її показували на образках.

Тут же по стінах й у виставних вікнах крамниць видніли великі портрети Гітлера, а написано, що Гітлер — визволитель. Народ підсміхався з того, мовляв все випродано, тільки один Гітлер залишився і ніхто не хоче його купити.

В цілому місті тільки одне-одніське кіно, в якому висвітлювали німецькі звукові фільми з українськими або російськими написами для тих, що німецької мови не розуміли. Частенько давались і фільми для місцевого населення. В більшості і кіно було доступне тільки для німців.

Чинний був і міський театр. В ньому йшли зрідка німецькі вистави, як до Вінниці заїхав якийсь фронтовий театр, більше було російських п'єс, а деколи були і українські. Оголошення про вистави були в німецькій і українській мовах.

Міська поліція мала свою оркестру, яка давала часто концерти. Грали українські і німецькі мелодії. Оркестра складалась з українців в німецькій поліційній формі.

Головна тема розмов прохожих — це розкопки. На різні лади справу розвалковували. І мене всюди переслідував деякий час сморід з розкопок, який нераз вітрець заносив аж до міста.

В місті не видно було жодних нових домів, все було старе, збудоване до часів совєтської революції. Я цілево розпитував населення, які доми побудовано за большевиків. Мені казали, що все що видно, збудоване за старих часів, до революції. Большевики нічого у Вінниці не побудували.

На вулицях видно було багато військовиків. Бували між ними і ранені тому, що у Вінниці було багато військових шпиталів.

Особливий наплив людей все був коло готелю і пивної, що звалась "Вінніца" або "Вінниця". В тій пивні могли німці випити дещо пива. В тому готелі і пивній концентрувалось все німецьке життя, особливо вечором по праці.

По вулицях зрідка переїздили німецькі і інші авта. Траплялись і селянські вози запряжені кіньми. Тих, звичайно, було мало, бо ж це була вечірня година, коли заборонено було виходити на вулиці. По годині 10-ій вечора можна було появлятись на вулицях тільки за перепусткою або з кличкою, що обов'язувала цілу залогу Вінниці. Поліційні патрулі все питали за кличкою або перепусткою. Часто пізно вечором чути було поодинокі постріли. Хто, чому і з якою метою стріляв, я таки і не довідався. Німецькі поліцисти казали мені, що то часом стріляє в повітря українська поліція, щоб нагнати страху тим, що нелегально пробували ходити по вулицях. Партизанів, як мені казали, в місті не було, хоч, як казали мені деякі поліцисти, відомо було, що в місті діє кілька дрібних совєтських організацій. Ті організації нічим себе не проявляли, тому їх ніхто не переслідував. Були спроби дрібного саботажу в частині міста, що звалась П'ятничани, але ту спробу в зародку жорстоко здушено і в місті в загальному було спокійно.

Вечорами я намагався приглядатися містові ближче. Один з тих поліцистів, що радо ходив зі мною на прохід, прислухувався, що народ говорить і частенько питав мене, про що народ говорить. Мені вже сказали інші поліцисти, що він розуміє трошки по-польськи і по-російськи, тому я йому все правду говорив, бо це могла бути і поліційна проба для мене.

Народ на загал був обережний в розмовах і говорив мало, а коли й говорив, то про справи, які ніяк не могли бути цікавими для німецької поліції.

Виглядало, що я і цю чергову пробу перевірити мене, пройшов щасливо. Але обережність не шкодила і я її в рамках можливости дальше придержувався. В ході часу чоловік до багатьох справ привикає, і, хоч деякі обставини початково прикрі, людина до них призвичаюється. Особливо я почував себе певніше по розмові з комісаром Реедером, яку я вже згадав.

Тут успішно процвітав чорний ринок і я розглядався за цінами. Тут можна було дістати все, що потрібно, але воно було дуже дороге. Так напр. фунт масла коштував 120 німецьких марок, фунт кави 400 німецьких марок, 1 махоркова цигарка 1 марку і т. п. Німцям було строго заборонено ходити на базари і грабувати, чи навіть викуповувати різні продукти по твердих урядових низьких цінах. Мимо того вони обережно ходили, і коли самі не брали нічого, чи не купували, то за них це робив перший ліпший з місцевих вінницьких спекулянтів, яких в місті не бракувало. Було так, що німецькі вояки, повертаючи з відпусток в Німеччині, привозили з собою в Україну всякі дрібнички в роді голок, цвяхів, дзеркалець, камінців до запальничок і т. п. Вони все те міняли на яйця, масло і борошно, і ті продукти висилали польовою поштою родинам. Польова пошта, як мені казали в казармі, була перегружена такими посилками до найвищої межі.

З Вінниці й околиці йшли до Німеччини цілі величезні ешельони таких посилок. Поза поштою, перевозом харчових пакетів займалась ще окрема німецька військово-будівельна організація Тодт. Автоколони тої організації часто їздили до Німеччини і везли з собою повні гори таких пакетів. Залізниця не встигала всего перевозити. Організація Тодт робила це нелегально, як казалось. Кожний вояк чи поліцист в Україні старався підшукати собі знайомство між працівниками організації Тодт і такі знайомі за дрібну заплату везли йому додому в Німеччині українські харчові продукти.

Коротко кажучи, тими способами велось офіційне і неофіційне ограблювання України. Між вояками, і взагалі німецькими службовцями, таке грабування мало невинну назву "організувати". Хто був зручніший, більше придбав таких продуктів і висилав додому, про того казалось що він добрий "організатор". Взагалі слово "організувати" було дуже модне в часі війни в різних галузях життєвої дійсности. За таку "організацію" понад міру сиділо і у Вінниці за ґратами багато німецьких вояків, а ще більше цивільних урядовців з так званих "золотих фазанів".

Тут треба сказати, що німці гостро наказували своїм воякам і цивільним урядовцям, щоб вели себе пристійно і тактовно серед українського населення і, коли когось таки прилапали на "організуванні", то його немилосердно карали. Але голод в Німеччині був такий, що мимо того вояки і цивільні урядовці ризикували й такі пакети "організували" півлеґальним чи нелеґальним шляхом. Робила це й сама поліція, тільки дуже обережно і не в такій мірі, як вояки чи цивільні, бо поліцію за такі справи гостріше карали як військовиків чи цивільних. Поліція підлягала есесівському суду, який був строгіший як військовий суд.

То була тільки одна сторінка дійсности, що відносилась до дрібних людей.

Друга сторінка — це вищі урядовці обласних комісаріятів і інших вищих установ в Україні, особливо тих, що мали право давати дозволи на вивози більшої кількости продуктів. Ті вели спекуляцію і грабіж вагонами і потягами по залізниці без польової пошти. Це ж було в тих часах публічною тайною для всіх і зокрема для поліції, що основні грубі спекулянти сидять в німецьких центральних установах в Україні і в Берліні, але до них важко було поліції підступити. Ті вищі начальники постійно випивали чарку з вищими поліційними керівниками і в додатку кожний з них мав свого окремого вищого поліційного начальника, що його крив і за те діставав частину з приходу спекулянта.

Я дуже повільно привикав до такої дійсности. Тимчасом комісія працювала повною парою і про неї писалось багато в місцевій пресі, а також і в німецькій в Райху. До комісії чимраз більше приходило людей, а зокрема жінок, яким большевики позабирали чоловіків, чи інших членів родини і, які думали, що їх розстріляло НКВД у Вінниці, хоч їм казали, що вони заслані в далекі райони Совєтського Союзу без права переписки з домом. Всі дані, які вони подавали, записувались у формі протоколів. Все відбувалось без жодного примусу чи натиску. Члени комісії вели себе дуже чемно і ввічливо і все відбувалось абсолютно добровільно. Нікого до поліції не тягнули на зізнання.

В днях 8 і 9 липня 1943 мені довелось пережити ціле море людського горя. Такі були і дальші дні, хоч я до праці вже був звик й умів її робити.

Жінки і чоловіки, що голосились до комісії, мало плакали. Казали, що сліз вже в них нема, всі виплакали за большевиків. Обличчя мов з каменя. Нічого їх вже не зворушувало. Видно було, що ті люди вже перейшли всі внутрішні муки на землі. Говорили тихо й спокійно та розумно, без жодних нарікань чи зайвих слів. Це дивувало німецьких членів поліції, але в ході часу і вони зрозуміли все горе, що ті люди пережили за большевиків.

Ось з'явилась перед комісією одна старша жінка. Вона сказала, що перед приходом німців, на яких днів 3 чи 4, втратила сина і чоловіка. НКВД їх забрало і розстріляло як ворогів народу. Вона з дальших околиць прибула до Вінниці.

Термін "ворог народу" мав за большевиків своє специфічне значіння. Як хтось комусь через щось не сподобався, зараз на нього робився донос до НКВД, мовляв, це ворог народу і справа була готова. Найперше чоловік зникав без сліду, хоча вини йому ніхто не міг доказати, чому він ворог народу. Але НКВД трималось засади, що хто раз підозрілий, той вже ворог народу.

Жінка розказала, що вона здалека приїхала до Вінниці, як почула що там відкрито масові гроби постріляних большевиками людей. Між розвішеними на різних місцях одягах, що їх повитягано з гробів, вона пізнала одяги другого свого сина і зятя, які зникли ще в 1938 році. Про сина і зятя, що зникли в 1938 році, в НКВД їй казали, що обох як ворогів народу засуджено на довшу кару заслання без права переписки з ріднею. Вона все вірила, що вони оба живі десь там в Сибірі і одного гарного дня повернуть до­дому. Щойно у Вінниці, по одягах, побачила, що вони ніколи вже не повернуться додому, бо їх не стало в живих.

Процедура зникання людей, як виходило зі всіх зізнань, які я чув, була стандартно така:

Над ранком приїздило НКВД чи міліція. Робили в хаті обшук, забирали всі документи і чоловіка. Часом дозволяли взяти з собою дещо з одягу, а часом казали, що цього не треба. Арештованого везли в районовий, а дальше в обласний центр НКВД і там садили в тюрму. Жінки пробували розвідати, що сталось з арештованими. НКВД звичайно нічого не казало, а коли деколи що й сказало, то це зводилось до того, що арештований виявився як ворог народу. З трудом приймали передачу арештованим, білля і харчі та видавали брудне білля. Загально коли чоловіка кудись з даної тюрми вивезли, то передачі не приймали. Тоді для жінок починався страшний час. Вони ходили до різних установ НКВД, до прокурорів і до інших установ, щоб бодай дещо довідатись, де арештовані. Звичайно по довгих ходах і безмежних вичікуваннях в урядах довідувались, що арештованих визнано за ворогів народу і засуджено на заслання на 10 чи 20 років без права переписки з рідними.

Люди дійсно вірили, що вони заслані і чекали, що колись до дому повернуться. Бували й випадки, що деякі з засланців ухитрялись окружним шляхом давати про себе вістку з Далекого Сходу чи з Півночі, що вони живі. Всі північні райони Совєтського Союзу населення називало Соловки, хоч в дійсності Соловки — тобто Соловецькі острови на Білому Морі, це був лише один з районів, куди висилали засланців.

Аж в 1943 році вийшло на яв, що для багатьох тисяч так засланих людей, все заслання кінчалось у Вінниці і у Вінницькій тюрмі. Жінки писали і до тодішнього начальника Підсовєтської України Григорія Петровського і до Молотова і до Сталіна в Москву, до Центрального Комітету Компартії, до центральної прокуратури, але все те оставалось без наслідків.

Бували випадки, що жодна з названих установ чи осіб не реаґувала на прохання, але частіше у відповідь надходили картки, що справа розсліджується, за чоловіком шукають і що остаточна відповідь прийде через місцеве НКВД чи прокуратуру і т. п. Місцеве НКВД з правила викликало до себе прохача, говорило несотворені речі про хитрих ворогів народу, а часом прямо казали, щоб не турбували владу, перестали розшукувати і на тому кінець.

Така була практика большевицької ліквідації людей і її підтверджували численні зізнання осіб, що приходили до комісії і розкривали перед нею своє горе.

По Вінниці ходили чутки, що всіх людей, яких ото викопували, понищили не большевики, а тільки німці. Та справа мене зацікавила і я її сам для себе постановив перевірити. З моєї перевірки вийшло таке, що ті трупи, що їх викопували, таки були жертвами большевиків. Німці також не дуже щадили людей, жидів, українців і зрідка й москалів, але вони їх ліквідували в іншому місці поза містом, зглядно в кількох місцях. Вони вели розстріли дуже організовано і таємно і лише мало хто в місті знав, де вони це роблять. Вже пізніше я довідався від місцевих людей, що німці за час свого побуту у Вінниці і околиці мали зліквідувати коло 40 тисяч людей різних національностей і їх позакопували в різних місцях. Ніхто мені не міг назвати таких місць. Це мали бути якісь такі місця, що й місцевої назви не мали.

При розкопках витягували з могил старі трупи з совєтськими паперами в кишені. В могилах находили і окремо папери на верху на трупах. Це мабуть були акти тих людей, що їх НКВД ліквідувало. Закопували ті акти, щоб слідів по злочині не залишити. Земля на гробах не була свіжо рухана. Була поросла травою і бурянами з глибокими корінцями і влежана. То показувало, що гроби були старші, як з 1941 року, коли німці в літі появились в Украні. На деяких могилах, що їх розкопано, були вже і більшенькі корчі.

Одночасно з приїздом комісії у Вінницю, большевики повели спеціяльну підпільну пропаганду між населенням, і твердили, що ці трупи, що їх викопують, не є жертви НКВД, а тільки тих українських людей, що відмовились їхати на працю до Німеччини. Зате їх німці постріляли.

Розкопувані могили були, як про те свідчили й документи й вигляд трупів, з років 1937 і 1938, а поодинокі гроби були молодші, бо з років 1939 чи навіть 1940.

Система закопування жертв була різна. Часами розкопували могилу і находили в ній кілька трупів. Під ними дальше земля. Коли копали глибше, під тими кількома трупами находили масу трупів. Початково важко було вияснити, чому це так большевики робили. В ході часу і це вияснилось. НКВД заставляло в'язнів копати глибокі ями, скидати в них постріляних людей і їх закопувати. Коли робота наближалась до кінця, тоді стріляли і тих, що копали ями, скидали в них трупів і їх присилували землею та загладжували сліди своєї роботи. За таким виясненням промовляло і те, що трупи в могили клали менше більше рядами, щоб більше їх в ямі вмістилось, на них скидали їхні речі, клунки, одяги, коли трупи були голі й у всіх руки були пов'язані шнурами взад, а трупи на верху були всі в одягах і з незв'язаними руками.

Одна з жінок, з якої я писав протокол, розказала мені, що в околиці села Стрижавки появились совєтські партизани. Вони стріляли українських поліцистів, страшили жінок, що ходили на розкопки і шукали між трупами за своїми рідними. Наказували їм не ходити на розкопки, бо все одно большевики скоро прийдуть і всіх непослушних жінок вистріляють та позакопують в викопаних могилах. Саме в тому часі большевики розпочали наступ коло міста Орел і прорвали німецький фронт. Тим самим большевицьке застрашування було підперте фактом прориву фронту і мало вигляди на здійснення.

Далі буде…

Джерело:

Михайло СЕЛЕШКО. ВІННИЦЯ. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД
в 1937-1938. Зредагував Василь Верига. – Фундація ім. О. Ольжича. Нью-Йорк – Торонто – Лондон – Сідней. Набрано і надруковано у Видавництві «Новий Шлях». Published by The New Pathway Publishers Ltd. 297 College St., Toronto, Ontario, M5T 1S2, Canada. 1991. ISBN № 0-920365-64-7

Примітки:

Підготовляючи книгу для блогу, ми виправили деякі друкарські помилки. Оскільки автор волів користуватися давнім «харківським» правописом, то ми не втручалися в орфографію книги.

Ми також додали до спогадів М. Селешко фотографії роботи міжнародних комісій з інших джерел.

Наші коментарі ми подаємо окремо з посиланням на автора коментаря.

Наші інтереси: 

Знати всю правду про нашу трагічну історію.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи