Зображення користувача Василь Федорiв.
Василь Федорiв
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Олена Степова: «Хто вони, фашисти, або Та, хто йде назустріч смерті»

Спецтема:

У Пеклі місця вистачить усім: і тим, хто коїв злочини, і тим, хто їх виправдовував. … Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, клянуть від усвідомлення того, що відбувається у зоні. Навіть не знаючи подробиць. 


Абрикоси Донбасу! Мої білі абрикоси, схожі на янголів. Дякую, що були поруч із нею!

160430olenastepova.jpg

Олена Степова
Олена Степова

За стан у Криму офіційно взяла на себе відповідальність влада сучасної Росії. Але є частина української землі, на якій мешкають наші співгромадяни, за яку офіційно не відповідає ніхто крім ніким у світі не визнаних так званих «лнр-днр».

Цю частину української землі можна назвати просто «зоною» через усвідомлення злочинної ґенези режимів, які там тимчасово панують.

Як живуть люди під владою тих режимів?

Так, ті люди у значній, можливо переважній, мірі самі винні у тому, що з ними сталося.

Але ми майже нічого не знаємо про те, що там кожного дня відбувається.

А знати треба, бо рано чи пізно, але саме нам доведеться із усім там скоєним розбиратися й долати наслідки.

Випадково почув в одному із недавніх висилань Олександра Нєвзорова про Олену Степову. Пан Олександр визначив її публікацію про Донбас кращою за той тиждень серед усіх відомих йому публікацій.

Таким чином взнав про Олену Степову, яка пише для мережевого ресурсу «Обозреватель» російською мовою. Текст, який визначив Нєвзоров, за словами самої авторки призначено не нам: «Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, клякнуть від усвідомлення того, що відбувається у зоні. Навіть не знаючи подробиць.

Ця стаття для вас, «новоросси», «громадяни л-днр», путінолюби, русскоміровці, ватники, а точніше ідіоти.»

Але, на мою думку, ми повинні мати такі тексти українською мовою, нам потрібно знати дрібні деталі того, що в тій зоні коїться. Безумовно ретельне слідство, яке має дати повний перелік злочинів та злочинців, попереду, але ми маємо вже зараз збирати, як кажуть правники, корпус свідчень, в тому числі описів очима тамтешніх патріотично налаштованих журналістів.

Крім того такі тексти дають нічим не заміниме відчуття трагічності усього скоєного прихильниками «русского міра».

Далі подається переклад тексту, оригінал якого можна прочитати тут:

Кто они, фашисты, или Идущая навстречу смерти

«Я увесь час повертаюся до того жахливого часу, - осінь 2013 – березень 2014 року (період Майдану та «русской вєсни»), – коли ЗМІ Луганської та Донецької областей, чиновники, прокурори, міліція, депутати усіх рангів, волали й переконували: «Владу у Києві в руках бандерівців й націоналістів. У Києві переворот. Вони нас ненавидять. До нас їдуть українські фашисти вбивати мирних громадян й трощити наші мирні міста». «Загони самооборони», у місті Свердловську з’явилися після полум’яних виступів мера міста й народного депутата України шостого скликання Олександра Коваля «до нас їдуть нацисти». Народ, який сплутав грішне із ще більш грішним, фашизм й рашизм, російській шовінізм й неофашизм, націоналізм й нацизм, політику й регіоналів, які орудуючи людьми, спитувалися створити потрібний їм кунштик для України, світу та Путіна, щоб виторгувати собі преференції.  

Усі чекали й страхалися фашистів. Нацистів. Націоналістів. Усі страхалися смерті, руйнувань та ворохобні.

Питаю земляків:

– Ну, хоча б раз фашистів бачили?

– Ні! Тільки по телевізору.

– А нацистів, націоналістів?

– Ні! Тільки по телевізору.

– А виїжджали в Україну із свого «л-днр»?

Тут, хто як. Хто виїжджав. За пенсією. У лікарню. До родичів. До дітей. А хто й ні.

Перші, хто виїжджав у якихось справах, все менш й менш вірять у фашистів, націоналістів, голод в Україні й решту пропагандистської маячні ЗМІ «л-днр». Ті, хто не виїжджав, сумніваються, вже готові погодитися із пропагандою, але хитаються. Адже показує ж телевізор, та кажуть же люди.

Сьогодні я хочу поговорити саме про фашизм. Про вбивства. Про руйнування. Адже цього чекали й страхалися. Саме це й прийшло!

Я довго не розуміла, чому люди не бачать злочинів, що там кояться, поки не усвідомила, кожний мешканець Донбасу, вірніше, просто, кожна людина, схоплює тільки особисту загрозу. Дуже мало людей, які розважають глобально й сприймають загальне звуження прав та вольностей, як ламання особистого простору.

Просто у кожного свій особистій простір й цінності, які до нього належать. У кожного свої особисті вільності й їхнє сприйняття.

Особисті вільності! Недоумство, скаже посполитий. Й до чого тут фашизм, війна та «русская вєсна»?  

Що ж, поясню! Зараз це важливо розжувати й пояснити. Не українцям, ні, тим, хто чекав, чекає й живе в «русском мірє» на «освобождьонних» територіях.

Особисті вільності примарні. Ви звикли йти вулицею, розмовляти телефоном, робити селфі (світлини), пити пиво у сквері, їздити автівкою, скутером, відпочивати на природі, працювати, отримувати заробітну платню, витрачати її. Це й є особисті вільності. Просто цим не переймаєшся, поки однієї миті це не зникає. 

Й це заберуть не примарні бандерівці, які так й не доїхали до Донбасу, а ті, кого ти чекав, закликав й вважав своїм захисником.

Переглянемо список вільностей.

Банкомати й банки на Донбасі пограбували бандерівці? «Метро», «Епіцентр», ювелірні крамниці, продуктові, промислові крамниці, рундуки, базари, підприємства на Донбасі розграбували укропи, фашисти, нацики?

На це питання уникають давати відповіді усі «новоросси». Правда цвенькає в очі?!

На момент пограбувань ані у Свердловську, ані у Ровеньках, ані у Краснодоні, ані в Антрациті, ані у Красном Лучє, ані у Луганську, ані у Донецьку не було ані бандерівців, ані нациків, ані солдат ЗСУ, Нацгвардії, українських добрбатів. Тільки самооборона, як ви їх звали або «своі правільниє пацани». Навіть російських гостей було обмаль, й їхня присутність спостерігалася лише на стратегічних об’єктах: міліція, СБУ, обладміністрація. Містами із налити кров’ю очима їздили люди із триколорами, колорадками, виривали банкомати, розстрілювали продавців, грабували крамниці, впивалися поцупленими спиртним, забивали автівки шубами й консервами й називали себе «визволителями». Так? Так!

Й перші загиблі у «Метро» мешканці міста Антрацит, загинули не від пострілу, не від кулі, не від рук «карателів», а від заялозаного отруєння алкоголем. Поцупленим халявним алкоголем із «Метро».

Населення, ті ж пенсіонери, вчителі, лікарі, шахтарі (не всі, а та частина, яка ходила на мітинги-референдуми й була підпорою «русского міра») радісно підтримала гасло «бий олігархів» й не засуджувало пограбування крамниць. Адже, головне, щоб укропам не дісталося. Пограбовані крамниці називалися укропськими, так виправдовувалися злочини.

Так закінчилася вільність купувати. Купувати дарунки, продукти, речі, золото, парфуми, ліки.

Так, зараз вигідно їздити за покупками у російське Гуково. Так, мабуть, за це варто було воювати. Та й чи у всіх «новороссов» є така можливість?

Населення, ті ж пенсіонери, вчителі, лікарі, шахтарі (не всі, а та частина, яка ходила на мітинги-референдуми й була підпорою «русского міра») радісно підтримала гасло «бий олігархів» й не засуджувало пограбування банків, адже усі банкіри «коломойський та олігархи». Потяглися до банкоматів за пенсією й зарплатою. Банкоматів на місці, як й банків не виявилося. Чи були в цей час у містах бандерівці й «укропи»? Ні! Тільки триколори, воля, «русскій мір» й «ваші хлопці».

Так закінчилася друга вільність. Вільність отримувати гроші у банку, знімати із картки стільки, скільки треба, а не всі, тому що страшно залишитися без грошей.

Для багатьох закінчилася й вільність вибору продуктів. Купують все найдешевше, щоб вижити.

Для багатьох закінчилася вільність вибору лікування, ліків, за заяложеною причиною, відсутність грошей та фахівців у лікарнях.

А для багатьох закінчилася заяложена вільність відвідування лікарень через їх «оптимізацію» «урядом лнр», тобто звичайне закриття.

А потім населення раптом позаховувало у гаражі автівки. Чому? Їх віднімали прямо на вулицях міст. Хто? На момент «націоналізації» транспорту а ні у Свердловську, а ні у Ровеньках, а ні у Краснодоні, а ні в Антрациті, а ні у Красном Лучі, а ні у Луганську, а ні у Донецьку не було а ні бандерівців, а ні нациків, а ні солдат ЗСУ, українських добрбатів.

Тільки самооборона, як ви їх називали, «свої правильні хлопці».

Я пам’ятаю, як у травні 2014 року біля ще так-сяк працюючого супермаркету «Абсолют» у Свердловську шахтарі відбили у людей із триколорами й колорадками старенький «Запорожець» із позначкою «інвалід» й ручним керуванням. За кермом був … Так, дідусь-інвалід, який воював й його дружина, яка мала статус «діти війни». Це не зупинило тих, хто називав себе «визволителями» й захищав Свердловськ від «хунти».

Так закінчилася ще одна вільність. Вільність володіння особистим майном й автотранспортом.

Потім закінчилася вільність заправляти автотранспорт бензиною через «націоналізацію» заправок. Хто «націоналізував» владу «лнр», обрану народом на референдумі, яка захищає народ, яку підтримує народ за принципом «аби не хунта й укропія»?

До пологового відділення Горлівки підлетіла автівка, різко заскрипіла гальмами. Вибіг чоловік, не закривши дверей, побіг до віконця приймального покою й натиснув кнопку виклику. Вибігла чергова, потім медсестри із качалкою. Із автівки дістали породілю. Поки її покладали на качалку на асфальт падали краплі крові, мабуть відкрилася кровотеча. Качалку завезли у приміщення. Чоловік почав телефонувати. Дивлячись на вік, це був батько (свекор) породілі. Мабуть кровотеча почалася раптово, а викликати «швидку допомогу» зараз проблематично. Привіз сам. Мабуть, обдзвонював родичів, чоловіка, шукав гроші, ліки. Кров… Ми не взнаємо, що він робив. Ніколи. За всім спостерігали троє людей у камуфляжному однострої із нашивками «днр», які стояли неподалік. Адже Горлівка «визволене» місто. Комендатура, армія «днр» й жодної укропії.

Підійшовши до чоловіка, який метушився біля пологового будинку, вони вимагали віддати телефон. Він відмовився, був схвильований, явно щось ішло не так. Його відвели убік й розстріляли із автоматів. Прибулому патрулю пояснили, – наводчик ЗСУ. Й їх не затримали за вбивство.

«Наводчиків» ЗСУ у зоні розстрілюють кожного дня. Рахунок загиблих поза бойовими діями мирних мешканців йде на тисячі.

«Наводчиком» можуть оголосити через дзвінок телефоном, зроблену світлину своїх дітей, через автівку, яка комусь сподобалася, через наведення сусідів, які бажають захопити помешкання, через нашепт. Можуть кинути гранату у під’їзд, у вікно. Й не важливо «свій» ти чи «чужий».

Так закінчилися вільності пересування, спілкування, життя.

Ті, хто там мешкає, не залежно від того чи підтримували вони «руській мір», «новороссію», «лнр», «днр», «Росію», «Путіна», «Кадирова» стають жертвами п’яних, обкурених бандитів, які допалися до влади.

Зараз в «лнр» триває розслідування, яке сповнює жахом й примушує стовпіти. Низка козачих, православних, «новоросскіх» місцевих загонів самооборони, добробатів, у яких служили православні луганчани, дончани, місцеві «наші хлопці», в яких не було «бандерівців», «хунти», «правосеків» розчленовували людей живими, закопували живими у землю, мордували, катували, ґвалтували, спалювали живцем. Список злочинів й рівень виконання вражають цинізмом й… У мене не має слів, щоб це описати. Нелюдськістю? Звірячістю? Але звірі значно гуманніші. Значно!    

Кого вони вбивали? Жінок, старих, підприємців, звичайних перехожих, які потрапили на очі, навіть товаришів по службі.

Соціальні мережі, де спілкуються «новоросси», справдешні православні, ті, хто любить росіян, кишать оголошеннями щодо пропажі жінок, дітей, чоловіків…

Кожного дня випливають трупи, викриваються під час слідства могильники, знаходять обгорівши кістки.

Де? На «звільненій» території.

«Ви, знаєте, я ненавиділа вас. Ви писали погано про самооборону, наших добрбатах, росіян. Адже вони нас захищали. Ми їм вірили, допомагали, годували, молились за них, – пише мені землячка із міста Червонопартизанська, – так, у місті подейкували про те, що забирають автівки. Але у мене не було автівки, й я в це не вірила. Казали, що це «укри». Я не ставила собі питання «як вони потрапили у наше вільне, звільнене місто». Казали, що пропадали люди. Але не мої близькі. Може й правда, хтось втік в «укропію», а хтось до коханця, або викрали ЗСУ. У нас у всьому відразу звинувачують терористів із ЗСУ. Так простіше. Я все виправдовувала й нічому не вірила, оскільки мене це не торкалося. Пенсію не платять, – винувата Україна. Ліків не має, – не привезла Україна. Це зараз до мене дійшло, як же вона могла заплатити й привезти, якщо банки пограбовано, й ми були проти України, й є фронт, де українців вбивають. Як прийшло усвідомлення? Ні, не через ваші оповідання. Я із ними сперечалася, вважали їх пропагандою, наругою над нашими захисниками. У мене пропала небога. Пішла за дитиною у дитячий садочок й пропала. Їй 23 роки. Вона тендітна, красива, тонюсінька. Як промінчик. Світла. Я не пишу «була». Ми на неї чекаємо. Ми не віримо в те, що… ну, ви розумієте. Ми її шукаємо. Й боляче чути, як тепер нам кажуть «вона втекла в «укропію» або до коханця». Й ЗСУ захопити її не могли. У Червонопартизанську не має ЗСУ. Тільки російські війська, комендатура «лнр», й «наші хлопці»…»

На Донбасі дуже мало людей, які живуть мірилом країни, міста, суспільства. Вони живуть у своєму, закритому світі, де є тільки телевізор й страх. Це відплата за працю у замкнених колективах, темних виробках, де начальник дільниці – мамо, тато й Бог.

Я не знаю чому так. Чому деяким людям болить усім Донбасом й цілою Україною, а деяким не болить автівкою сусіда, яка припаркована на газоні, хабаром, комусь відданим, та недопалком, який кинуто мимо смітниці.

Може бути, тому одні будують країну, а інші живуть в ілюзорному, створеному ними світі, й гинуть, зіткнувшись із реальністю. 

На окупованих «звільнених» територіях давно не має України. Там мешкають «вільні» громадяни. Кожний із них вільний по-своєму.

Злочини проти мирних громадян вражають масштабністю й нелюдськістю. Але бачимо їх ми, «хунта», «бандерівці», які мешкають в Україні. Й співчуваємо, й плачемо. Болить!

Злочини проти мирних громадян там, насилля стосовно жінок, дітей літніх людей, там, у зоні, ніхто не рахує, не розслідує, не помічає.

Одні, тому що скоюють їх. Другі, тому що ці злочини не торкаються їх особисто. Треті, виправдовують злочинців, перекладають провину на жертву. «А може він і наводчик», – шепчуться сусіди, поглядаючи на родичів, розстріляного у Горлівці чоловіка.

Вулицею Циганкова міста Свердловська йшла знеможена дівчина. Вона жадібно вдихувала весіннє, пропахле розбрунькованими абрикосами повітря. Терла руки, на яких виднілися фіолетово-сині сліди мотузки, яка врізалася в шкіру. Вона йшла повільно. Посміхалася квітучим вітам. Підставляла обличчя сонячним променям. По її щокам текли сльози. Люди оглядалися на неї, недомисленно знизуючи раменами, – причинна. Зараз багато вештається таких блаженних, очужілих, причинних. Люди від них відвертаються. Вони розуміють, що це, скоріше за все, жертви насилля, катувань. Але воліють не думати про це. Це їх не торкається. Вона зробила ще кілька кроків. Й прогримів вибух.   

Потім у зведеннях «мвс лнр» напишуть коротко: «по вулиці Циганкова стався вибух, в результаті якого було викрито труп гр. А.Л. 1980 р.н., яка мешкала у м. Свердловськ, із уламковими пораненнями й ампутацією кінцівок. На руках наявні сліди мотузок.»

За інформацією, переданою мені людиною, яка має стосунок до слідства, стало відомо наступне. Дівчину викрали у місті. Довго тримали й ґвалтували. Щоб приховати сліди ґвалтування, катувань, мордувань їй між ніг прив’язали гранату. Вона зробила стільки кроків, наскільки вистачило мотузки, яку тримали її вбивці, щоб себе убезпечити.

Гранату дівчині заклав корінний мешканець міста Свердловська, який викрав її, член незаконного збройного формування «РИМ» із позивним «Чечен»… 

Вона йшла й знала, що помре. Кожний її крок – це прощання із життям, рідними, любимими, можливо, дитиною. Кожний її крок, кожний день, прожитий у неволі й насиллі, як і її смерть на вас, на тих, хто покликав «визволителів», «русскій мір», тих, хто піддався пропаганді, хто вигадував й вигадує цю саму пропаганду, на тих, хто трясеться від жаху, очікуючи обіцяних Кисельовим міфічних «бандерівців» й виправдовуючи злочини новоявлених фашистів…

… Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, клякнуть від усвідомлення того, що відбувається у зоні. Навіть не знаючи подробиць.

Ця стаття для вас, «новоросси», «громадяни л-днр», путінолюби, русскоміровці, ватники, а точніше ідіоти.

Де у ваших містах «хунта», «укропи», «бандерівці»? Не має! Не має їх! Вас вбивають ваші визволителі. Так хто ж фашисти, га? Хто? Мовчите! Ви й це виправдаєте, вірно! Ну, так, ми ж укропські пропагандисти.

Ви ніколи не знайдете у себе сміливість визнати правду, ви ніколи не знайдете сміливість читати розслідування своєї ж прокуратури у своїй же «лнр».

У Пеклі місця вистачить усім, і тим, хто коїв злочини, й тим, хто їх виправдовував.

– Тю, вона ж посміхалася, звідки я міг знати, що їй загрожує небезпека, – каже один із свідків, – та й що я міг зробити, може накоїла щось. Я то звідки знаю, вони влада, їм видніше. Ці хлопці за нас воювали. Може вона «укропка»…

… А вона йшла між квітучими абрикосами. Вони на Донбасі скрізь. Пишні, біло-рожеві, накривають місто невагомим, невидимим маревом запаморочливого аромату.

Цього року над Донбасом дивовижно блакитне небо. Яскраве, сліпучо блакитне й нескінченне, як саме життя. Пішла геть антрацитова сірість, оскільки зупинилося більшість копалень. Пішов геть чадно-смоговий завій, оскільки автівок на дорогах все менше й менше. Іноді абрикоси припорошує пил. Це від вибухів. На полігонах мирної країни «лнр» тривають мирні навчання.  

Це «визволителі» міста «захищають» місто від «фашистів». Вона йшла між абрикосами, луною далеких вибухів й посміхалася. Вона знала, що у неї усього кілька хвилин життя. Вона знала, що небо й абрикоси стануть для неї вічністю. Але хіба можна стримати посмішку, дивлячись на квітучі абрикоси? 

Можливо так само йшов Хрестос на Голгофу.

Можливо так само обонятно йшли поруч Його кати, передчуваючи смак смерті й адреналіну від скоєного розп’яття.

Можливо так само обонятно обабіч дороги стояли ті, хто виправдовував ведучих Його на страту.

Можливо!

Ми ніколи не взнаємо, чи посміхався Він, йдучи на смерть, але я точно знаю, що посміхалася вона.

Абрикоси Донбасу! Мої білі абрикоси, схожі на янголів. Дякую, що були поруч із нею!»

Наші інтереси: 

Безумовно ретельне слідство, яке має дати повний перелік злочинів та злочинців, попереду, але ми маємо вже зараз збирати, як кажуть правники, корпус свідчень, в тому числі описів очима тамтешніх патріотично налаштованих журналістів.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Френк Герберт: Ну як вам друге дно Вулика Геллстрома?

«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта

«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Василь Федорiв.
0
Ще не підтримано

Хай Буде!

Коментарі

Зображення користувача Василь Федорiв.
0
Ще не підтримано

Хай Буде!

Зображення користувача Олена Каганець.
0
Ще не підтримано

Минулого року я також переклала допис Олени Степової про життя в Лугандоні. Дала цей матеріал в тему.

Зображення користувача Миро Продум.
0
Ще не підтримано

Пізнавальна стаття. Проймає.

Освячуйся! Озброюйся! Плодися!

Зображення користувача Василь Федорiв.
0
Ще не підтримано

Хай Буде!

Зображення користувача Василь Федорiв.
0
Ще не підтримано

Хай Буде!

Зображення користувача Василь Федорiв.
0
Ще не підтримано

Хай Буде!