Переворот у Туреччині увінчався повним успіхом

В ньому було незрозуміло майже все. Хто був його керівником? Які цілі він(вони) переслідував(ли)? Чому путч був так погано підготовлений і безглуздо здійснений? Але найдивнішим аспектом всієї цієї історії стала реакція на подію з боку керівництва країни. Відсторонення від роботи десятків тисяч держслужбовців, включно з учителями, у відповідь на жалюгідну спробу військового перевороту, здавалося б, взагалі ніякої логіки в собі не несе.

Однак 21 липня відбулася, нарешті, подія, яка розставляє все на свої місця. Відсутнім шматочком пазла стало оголошення в Туреччині надзвичайного стану, припинення дії Європейської хартії прав людини і фактичне скасування принципу поділу влади. Тепер можна з упевненістю сказати: державний переворот в Туреччині не зазнав поразки, а блискуче вдався.

Провалилася спроба військових врятувати демократію і світський характер держави, яка була проведена вимушено, майже спонтанно і без всякої підготовки.

Але про все по порядку. З моменту свого приходу у владу Реджеп Таїп Ердоган не приховував свого порядку денного. Туреччина, на його думку, повинна була стати не тільки успішною і процвітаючою, але і якомога більш впливовою країною в своєму регіоні і навіть у світі. Для цього він намітив собі низку стратегічних завдань, до виконання яких йшов з неухильністю танкової колони.

Для виконання першого – швидкого зростання економіки – він на самісінькому початку свого правління налагодив роботу незалежних судів і чесних правоохоронних органів, провів ліберальні економічні реформи і зруйнував елітистську, засновану на олігархії, економічну модель.

Ефект був вражаючим: Туреччина розцвіла, її ВВП почав зростати на 10+ відсотків на рік, величезні маси людей, які не вилазили з бідності десятками поколінь, стали гідно заробляти і споживати. Особливо сильно виграли найрелігійніші верстви населення: мешканці столичних нетрів і провінційних міст, які перетворилися на поважних бюргерів, а також сільська біднота, яка отримала доступ до всіх благ цивілізації. На цьому етапі тоді ще прем'єр-міністр став справжнім героєм-рятівником своєї країни, за що, звісно, треба віддати йому належне.

Виконання другого завдання стало можливим з рішенням першого. Політичний іслам, який раніше вважався в Туреччині анафемою, злом і прокляттям (навіть у помірній формі), на захисті від якого все останнє століття стояла армія, перестав бути страшилкою, перетворившись на дуже популярну політичну течію. Це дозволило Ердогану при повній підтримці населення провести цілу серію судових процесів над учасниками військових переворотів минулих років (Справа «Ергенікона»). Це істотно змінило вектор суспільної свідомості: головною загрозою свободі та процвітанню країни став не політичний іслам, а представники «старих еліт» – високопоставлені військові, відомі журналісти, університетські викладачі і тому подібна публіка. Прихильники Ердогана абсолютно впевнені, що ці люди без кінця мріють про відновлення старих порядків.

Третє завдання – зміцнення впливу Туреччини в світі – спочатку теж здійснювалося вкрай успішно. Ще до початку низки революцій в арабських країнах, що раніше входили в Османську імперію, ердоганівська Туреччина викликала у більшості з них захоплення і навіть заздрість. Модель, в якій сучасна демократія і економічне процвітання несуперечливо поєднувалися з важливою роллю ісламу в суспільному і політичному житті, дійсно здавалася привабливою.

Під час і відразу після революцій у Тунісі, Єгипті та Лівії Ердоган всіляко підтримував повстанців, обіцяючи їм свою підтримку після перемоги. І, треба сказати, не обдурив: він першим прилітав у ці країни, після перемог революціонерів, закликаючи їх запровадити в себе порядки, аналогічні турецьким, обіцяючи не тільки моральну, а й матеріальну підтримку. Місцеве населення, зазвичай, зустрічало Ердогана з розгорнутими обіймами. А його ідеї незмінно ставали доречними. Здавалося, що Туреччина і її лідер за допомогою «м'якої сили» цілком можуть знову стати безумовним лідером ісламського світу, зібравши в якесь об'єднання уламки колишньої імперії.

Проблеми почалися лише в Сирії, де Ердоган зрадив свого старого друга Башара Асада (до повстання вони разом із сім'ями навіть їздили відпочивати). Турецький прем'єр підтримав повсталих, сподіваючись на те, що вони скинуть сирійського лідера так само швидко, як туніського, єгипетського і лівійського до нього. Встановлення в Сирії союзного Ердогану сунітського режиму відкрило б йому безпосередній наземний доступ до Великого Близького Сходу – до Саудівської Аравії і Перської затоки, до Йорданії, Ізраїлю та Палестинських територій.

Така Сирія стала наріжним каменем майбутньої Османської імперії (чи її осучасненого аналога). Але тут стався збій: повстання перетворилося на громадянську війну, Асаду стали допомагати Іран і Росія, демократичні повстанці мутували в «Аль-Каїду» й Ісламську державу. Що ще гірше: внаслідок військових успіхів курдів Сирія стала перетворюватися з воріт на Близький Схід у стіну, що відокремлює його від Туреччини. Початкові плани були підірвані, але остаточно не списані в утиль.

Треба зазначити, що в реалізації цілей Ердогана всередині країни і за кордоном до 2014 року прем'єр-міністру активно допомагав його майбутній заклятий ворог – Фетхулла Гюлен і його організація «Хізмет», на якій слід зупинитися трохи докладніше.

Фактично, вона являє собою мережу з півтори тисячі шкіл і коледжів, розкиданих по всьому світу, а також ЗМІ, комерційних компаній, банків, благодійних та інших організацій. Суть її роботи, коротко, така: у безкоштовні школи і коледжі, що дають прекрасну освіту, беруть обдарованих, але небагатих дітей. За місцем навчання їм прищеплюють цінності руху: сумлінність, чесність, поміркованість, толерантність, готовність до діалогу, повага до інших людей тощо. Добре освічена молода людина після випуску, зазвичай, робить непогану кар'єру, допомагаючи уже руху – як матеріально, так і іншими способами.

В результаті Гюлену вдалося заповнити людьми, які вийшли з його шкіл, багато ЗМІ, державні та правоохоронні органи, комерційні компанії, наукові інститути та університети.

Фактично, «Хізмет» виростила значну частину еліти – як у Туреччині, так і в інших країнах (переважно мусульманських). Кількість випускників цих шкіл обчислюється мільйонами, причому вони, як правило, є не останніми людьми в своїх країнах. Багато в чому завдяки їхнім зусиллям Ердогану вдалося побудувати динамічну економіку, чудово працюючі суди і правоохоронну структуру, а також істотно підвищити якість освіти та медицини в Туреччині.

До певного часу Ердоган і Гюлен діяли спільно. Однак кілька років тому їхні шляхи почали швидко розходитися. Прем'єр-міністр настільки забронзовів у владі, що всерйоз став відчувати себе дарованим з небес рятівником країни, якому можна все. В його оточенні розквітла корупційна імперія, яку в 2014 році розкрили чесні й ефективні турецькі судді і прокурори. Скандал був гучним, але закінчився він повною перемогою Ердогана: десятки співробітників правоохоронних органів та суддів були звільнені, проти багатьох з них порушили кримінальні справи. Всі люди з оточення прем'єра, які давали і брали хабарі, були очищені від будь-яких звинувачень.

Ця історія дала Ердогану привід вирішити, що Гюлен, який перебрався в США, з допомогою випускників своїх  шкіл намагається влаштувати під нього підкоп, скинути його з п'єдесталу і захопити владу. Старій дружбі і співпраці прийшов кінець. Вийшло майже дослівно за романом Оруелла «1984», де сказано, що колись Еммануель Голдстейн був одним з вождів Революції, майже рівним Старшому Братові, але потім зрадив свою країну, утік за кордон, де створив таємну організацію, завданням якої стала боротьба з Партією.

Гюлен, у якого в Туреччині дійсно багато прихильників і послідовників, незадоволених зростанням авторитаризму і репресій з боку Ердогана, ідеально підходить на роль «лідера змовників». Згідно з офіційною позицією Анкари, він проводить свої дні на віллі в Пенсильванії, плетучи інтриги і змови проти Туреччини, яка набирає силу, та її великого вождя, котрий облагодіяв своїх підданих і справедливо за це обожнюється.

Відтепер для будь-якої невдачі в Ердогана є виправдання. Зниження темпів зростання економіки Туреччини, її постійні конфлікти з іншими країнами, постійно бунтівні курди – все це в тій чи іншій мірі «витівки» емігранта-Гюлена і банди його поплічників всередині Туреччини.

Параноя Ердогана досягла таких масштабів, що на відомих владі гюленістів ще до невдалого перевороту влаштували справжнє полювання. У в'язницях опинилися сотні журналістів, чиновників, вчених і викладачів, помічених у зв'язках з організацією «Хізмет». Однак цього було мало. Наявність у країні шкіл Гюлена, а також мільйонів їхніх випускників, які займають різні пости у всіх її важливих інститутах – від освіти до армії – залишалася потенційною небезпекою. Ці люди, радше орієнтовані на європейські цінності, відкритість і демократію, ніяк не давали зрушити країну в бік побудови блискучого (в ердоганівському розумінні) султанату.

Сторонні спостерігачі, які по-різному оцінюють всі останні події, зазвичай, одностайні в одному: президент Туреччини і його команда довгий час складали списки неугодних, до яких потрапили десятки тисяч підозрюваних у симпатіях до Гюлена і його організації. Інакше просто неможливо пояснити масові арешти, звільнення та відсторонення від посад військових суддів, прокурорів, поліцейських, університетських викладачів, журналістів, державних чиновників і багато кого ще, що почалися відразу після провального перевороту.

Напевно, військові, які спробували повалити владу, дізналися про наявність цих списків і дійшли висновку, що задумане Ердоганом чищення почнеться вже найближчим часом. Саме тому вони й наважились на свій відчайдушний путч. Для них, ймовірно, це була остання спроба врятувати чинний у країні демократичний лад. Однак через те, що переворот проводився поспіхом, чіткого плану його проведення не було: ані президент, ані прем'єр-міністр не були заарештовані, без уваги залишилися комерційні телеканали та інтернет, а суспільству змовники так і не пояснили, чого саме вони хочуть. Путч, а точніше – його провал, надав Ердогану ідеальний привід запустити в дію свій план нейтралізації опозиції. І президент зволікати не став.

Відразу після арешту і відсторонення від роботи всіх реальних і потенційних опонентів Ердоган запровадив режим надзвичайного стану, припинив дію Європейської хартії прав людини, а також скасував принцип поділу влади. На практиці це означає запровадження в Туреччині цензури, заборону на будь-які акції протесту, право поліції затримувати і тримати під вартою необмежений час будь-яких опонентів влади. Для останніх, до речі, готується ще одне нововведення: відновлення смертної кари.

Режим НС також наділяє уряд під головуванням президента правом видавати укази, які мають силу законів. Парламент може лише проголосувати за скасування того чи іншого указу, проте навряд чи це станеться: по-перше, більшість депутатів – однопартійці Ердогана, по-друге, у них нещодавно відібрали недоторканність, тому будь-який бунтівний депутат може одразу опинитися під арештом за «антидержавну діяльність».

В результаті цієї операції президент Туреччини отримав можливість реалізувати свою давню мрію – змінити конституцію країни, змінивши державний лад з парламентської республіки на суперпрезидентську, в якій глава держави матиме воістину султанські повноваження. Недивно, що Ердоган, дізнавшись про провал путчу, назвав його «божим даром». Йому не довелося вигадувати привід для проведення власного, куди більш масштабного державного перевороту. У цьому сенсі бунтівні військові піднесли йому царський подарунок.

Що очікує Туреччину при нових порядках, здогадатися неважко: повна відмова від орієнтації на Європу та її цінності, згортання багатьох громадянських свобод, дика антизахідна (особливо – антиамериканська) пропаганда, масові суди, посадки і страти реальних і уявних опозиціонерів, зачистка і війна проти прогресивних вишів та інтелектуальних центрів, різке зростання ролі релігії в суспільстві, а у фіналі – ісламістська диктатура і, найпевніше, війна з зовнішнім ворогом.

Власне, ознаки невеселого майбутнього видно вже зараз. Прихильники Ердогана, які вийшли на майдани міст захищати його, йшли вулицями, піднявши в повітря вказівний палець і скандуючи «Аллах Акбар!». Точно так само проводять свої маніфестації прихильники Ісламської держави. Ці люди відчувають, що світська, кемалістська Туреччина припинила своє існування. Через сто років секуляризму вони знову прийшли до влади, вони ж визначатимуть майбутнє своєї країни.

Другий сюжет: та само публіка при повному потуранні поліції почала громити книжкові магазини. Шанувальники нового султана прекрасно знають, що їхні головні вороги – не якісь там опозиціонери, а книги і освіта взагалі. Тим, хто читає одну книгу, в якій «є все», інші не потрібні.

Місцевим прихильникам європейського шляху розвитку зараз буде вкрай важко. Уряд вже заборонив багатьом з них виїзд за кордон: Ердоган не хоче, щоб у Берліні чи Лондоні у нього з'явилася потужна опозиційна сила, причому не уявна, як «Хізмет», а цілком собі реальна.

На опонентів нового режиму почалося полювання: їх виявляють і затримують тисячами. Не можна виключати, що багато з них стануть жертвами доносів, які будуть писати для зведення якихось особистих рахунків. Турецьке суспільство занурюється в атмосферу державного терору, не стриманого навіть формальними рамками – вони скасовані через режим НС.

Західні уряди, які спочатку підтримали Ердогана під час путчу, зараз вже не впевнені в правильності свого вибору. У будь-якому разі, критика дій Анкари з боку європейських країн та США стає дедалі жорсткішою. Вашингтон і Брюссель можна зрозуміти: Туреччина і так була найменш демократичним членом НАТО, а зараз ударними темпами перетворюється на класичну східну деспотію. Адже альянс є не суто військовим, він військово-політичний. Країни-члени альянсу повинні сповідувати певний набір цінностей, а з цим у Туреччині стає все складніше. Розвиток ситуації в нинішньому руслі може навіть призвести до виведення цієї країни з НАТО. Це тим більш можливо, враховуючи появу в Ердогана нового кращого друга, який нічого не критикує, а навпаки, щиро підтримує ліквідацію турецької демократії.

У Росії за діями Ердогана спостерігають з неприхованим захопленням. Володимир Путін, який лише недавно звинувачував турецького колегу в «ударі ножем в спину» і обіцяв помститися кривдникові, сам подзвонив йому і навіть пообіцяв незабаром зустрітися особисто. За умов, коли Захід відвернувся від обох диктаторів, їм не залишається нічого більше, як дружити домівками, обмінюватися досвідом знищення свободи та підтримувати один одного в непрості часи. У них цінності якраз схожі: образа на Захід, який весь час «вчить жити», прагнення «відродити імперію», а також впевненість у власній «величі та навіть богообраності». Та й влада спирається на одне і те саме: «скрепи», цензуру, репресивний апарат і обдурену більшість населення.

Для зовнішнього світу цей союз представляє велику небезпеку. Як показує практика, такі режими ніколи не зупиняються на встановленні тотального контролю всередині своїх країн. Вони тут же починають дивитися в усі боки в пошуках жертви для нав'язування своєї «величі» і «встановлення історичної справедливості».

Ердоган марить відтворенням Османської імперії, він навіть палац побудував собі розміром з Кремль. Придушивши внутрішню опозицію і консолідувавши владу в своїй країні, він напевно піде на південь, у північну Сирію, де зараз місцеві курди створюють власну квазідержаву.

Ердоган не зможе бути справжнім, повноцінним султаном без відновлення халіфату, скасованого в 1924 році особисто Кемалем Ататюрком, і оголошенням себе халіфом. Для цього йому, правда, доведеться позбутися «конкуруючої фірми» - Ісламської держави, яка претендує на ту саму роль. Це теж потенціал для війни. До речі, якщо саморобний халіфат ІД – неймовірно претензійна структура, то Туреччина з її ВПС, армією, флотом і ядерними бомбами, що зберігаються на її території, зовсім інше, набагато серйозніша справа. Такий розвиток подій може стати серйозною проблемою для близьких і далеких сусідів.

Ніяких серйозних сил, здатних зупинити Ердогана в його прагненні до абсолютної влади, у Туреччині не залишилося. Теоретично, на Анкару міг би натиснути Захід, але він загруз у розв'язанні внутрішніх проблем. Криза Євросоюзу, підйом ультраправих, Брекзит, вічно переддефолтна Греція...

Зате Ердогану натиснути на ЄС дуже просто. Для цього він може знову відчинити двері для біженців, що прямують транзитом через Туреччину до Євросоюзу. Для Брюсселя це обернулося б справжнім кошмаром, тому дуже сильно дратувати Анкару в Європі зараз ніхто не буде.

Вашингтон виявився приблизно в тому ж положенні. Успіх американських операцій проти Ісламської держави чималою мірою залежить від можливості використовувати турецькі військово-повітряні бази (передусім – «Інджирлік»). Під час путчу ця авіабаза була знеструмлена, що всерйоз стурбувало і навіть налякало американців. Поки Ісламську державу не знищено, далі гучної критики на адресу Ердогана Білий дім не піде.

Супротивникам диктатури і прихильникам європейського шляху розвитку Туреччини в цій ситуації залишається лише наслідувати приклад своїх російських однодумців: чекати, поки режим не розвалиться через економічні проблеми і внутрішні суперечності. Світовий досвід демонструє, що і те, і інше в жорстких авторитарних системах практично неминуче.

Виділення в тексті мої, О.К.