Можливість додавання до кошика було сховано через те, що анонімні користувачі не можуть користуватися енергією.
Простір
волі

Українська громада Бразилії

23.06.2004 - 17:22

Інформаційна довідка

1. Етапи імміграції українців до Бразилії



Згідно з історичними дослідженнями, процес формування українського середовища в Бразилії відбувався в три етапи: перший - кінець XIX ст.-початок XX ст., другий - 1920-1930 рр., третій - 1947-1952 рр.



Перші невеликі групи українських іммігрантів прибули до Бразилії в 1872-1884 рр. і осіли, головним чином, у мм.Сан-Пауло та Куритібі. Однак, у списках імміграційних служб вони значилися як "слов'янські іммігранти", які прибули з території Польщі.



Як свідчать офіційні документи, масовий приїзд українців до Бразилії першої хвилі імміграції припадає на 1895-1907 рр. Протягом цього періоду до країни прибуло з Східної Галичини і Буковини близько 9 тисяч сімей, які поселилися у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши перші українські колонії Санта-Барбара, Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона, Прудентополіс. На початку XX ст. українська імміграція в Бразилії налічувала близько 24 тисяч осіб.



Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1910-1914 рр., причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці Сан-Пауло – Ріо-Гранде-ду-Сул. В цей період до Бразилії прибуло близько 20 тисяч українських емігрантів, які створили нові українські поселення в Гуарані, Кампінасі, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.



Хоча після Першої світової війни імміграційний потік українців до Бразилії помітно зменшився, передусім, з політичних причин, у міжвоєнний період сюди прибуло близько 9 тисяч осіб.



В 1947-1951 рр., під час третьої хвилі імміграції, до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Як свідчать історичні документи, більшість з них були освіченими і належали до прошарку інтелігенції. Однак, переважна частина цієї інтелігенції не змогла пристосуватися до складних умов життя української імміграції в Бразилії і переїхала до США та Канади, а ті, що залишилися, поселилися в Сан-Пауло, Порто-Алегре і Каноасі (штат Ріо-Гранде-ду-Сул) та в штатах Гойас, Мінас-Жераїс, Ріо-де-Жанейро.



Таким чином, протягом 65 років до Бразилії емігрувало близько 62-65 тисяч українців.



2. Сучасний кількісний та соціальний склад української громади



Точних даних щодо загальної чисельності українців у Бразилії не існує. Оскільки українці першої і другої хвиль імміграції прибували до цієї країни з документами, виданими їм в Австро-Угорській імперії та Польщі, бразильські імміграційні органи реєстрували їх відповідно "австрійцями" і "поляками". Іммігранти останньої хвилі вже документувалися посвідками на проживання іноземців із зазначенням їх української національності, проте більшість з них на сьогодні вже асимілювалися. Діти українських іммігрантів, народжені в Бразилії, автоматично отримували її громадянство без внесення до документів записів про українське походження. Відсутність у країні офіційних установ, які б у ті часи вели статистичний облік іммігрантів за їх етнічним походженням, а, з іншого боку, проведення перепису населення без зазначення відомостей про приналежність до тієї чи іншої національної меншини чи етнічної групи, за винятком індіанського населення, виключають можливість отримання відомостей про кількісний склад української громади. За оцінками дослідників української імміграції в Бразилії, в 1972 р. тут проживало 153 тисячі українців, з яких у штаті Парана - 130 тисяч, Сан-Пауло - 14 тисяч, Санта-Катаріні - 5 тисяч, Ріо-Гранде-ду-Сул -З тисячі і близько однієї тисячі в інших бразильських штатах.



В 1996 р., згідно з архівними даними парафій Української греко-католицької церкви, у штаті Парана проживало близько 320 тисяч бразильських українців-католиків (або 95%). Якщо до них додати ще 5% українців православної віри, то на сьогодні в штаті Парана нараховується приблизно 340 тисяч етнічних українців.



Найбільшими містами компактного проживання українців у штаті є: Прудентополіс (38 тис), Куритіба (33 тис), Уніао-да-Віторіа (26, 4 тис), Пітанга (19,5 тис), Іраті (14,3 тис), Круз-Машадо (12,5 тис), Ріо-Азул (10 тис), Маллет (9,5 тис), Іваї (9 тис), Кампо- Моурао (8,3 тис), Ронкадор і Понта Гросса (по 7 тис), Антоніо-Олінто (6,2 тис), Пато- Бранко і Пауло-Фронтін (по 5,5 тис). Окрім цього, від 500 до 4 тис бразильців українського походження проживають в інших 35 муніципалітетах штату.



В штаті Санта-Катаріна українські громади зосереджені в містах Порто-Уніао, Ітайополіс, Сапоіньас, Трес-Баррас, Мафра, а в штаті Ріо-Гранде-ду-Сул – в Порто-Алегре, Гуарані, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.



В штаті Сан-Пауло українська громада проживає в столиці та муніципалітеті Сао-Каетано-ду-Сул.



Більшість етнічних українців проживають у сільській місцевості, тому майже 80% дорослих громадян зайняті у сільському господарстві, вирощуючи пшеницю, сою, чорну квасолю, рис, маніоку, мате, цитрусові, тютюн.



У промисловості зайнято близько 20% українців, переважно в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. Працюють вони також у торгівлі, різних приватних організаціях, муніципальних та державних установах. Деякі з них є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик.



Лише незначна частина українців, завдяки своїм здібностям, стали заможними і відомими в Парані та в інших штатах Бразилії. Серед відомих бразильських українців Парани, які займаються підприємницькою діяльністю, відзначаються родина Деметерків, яка раніше володіла мережею супермаркетів "Меркадорама", а зараз займається інвестиціями у розвиток логістики у сфері харчової та переробної галузей, економіст Андре Захаров – колишній президент Індустріального міста Куритиба, який до обрання його федеральним депутатом Національного конгресу Бразилії (лютий 2003 р.) був головою Євангельського благодійного товариства Куритіби. Зараз він очолює в Національному конгресі парламентську Групу "Бразилія-Україна". До заможних українців можна також віднести відомого в країні доктора нейрохірурга Аффонса Антонюка (був кандидатом у сенатори), економіста Сержіо Мартенця, онколога Богдана Кобилянського, директорів туристичного агентства "Дніпро-Голд" Сержіо Мацюру і Павла Ногаса (на сьогодні, це єдина туркомпанія в Бразилії, яка регулярно організує для бразильців, переважно українського походження, тури в Україну та поширює інформацію про туристичні можливості нашої держави. В 2001 р. обидва власники цієї фірми були відзначені Почесною грамотою тодішнього Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України та листами-подяками посольства України).



В галузі культури та літератури українство Бразилії представлено відомою поетесою Оленою Колодій (м.Куритіба), літератором Вірою Селянською-Вовк (м.Ріо-де-Жанейро) та письменницею Кларісою Ліспектор (померла в 1977 р.). До них можна віднести також істориків Оксану Борушенко, Павла Горбатюка, лінгвістів Мігель Вовк та Володимира Кульчицького.



Серед бразильських політиків та урядовців національного рівня, які мають українське коріння, відзначаються колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер (нині Генеральний секретар Міжнародного союзу аркитекторів), екс-президент державної нафто-газової компанії "Петробраз" Феліпе Рейштул, засновник журналу "Маншете" і телепрограми "Маншете" Адолфо Блок.



Разом з цим, участь представників української громади у політичному житті штатів та країни залишається на низькому рівні. За сто років існування української громади в цій країні лише декілька громадян українського походження були депутатами законодавчих органів штатів і Національного конгресу. Федеральним депутатом один раз був Фірман Нето (в 1950-1954 р.р.), він же в 1946-1950 р.р. обирався до Законодавчої асамблеї штату Парана, Віра Ветчимишин Ажіберт (1986-1990 р.р.), Іван Тихий (1994-1998 р.р.) На сьогодні керівні посади в органах законодавчої та виконавчої влади бразильці українського походження займають, головним чином, на рівні муніципалітетів, зокрема, це мер м.Гуарапуава Віктор Бурко (зовсім не говорить українською мовою) та мер м.Маллет-Лауро Баран. У муніципалітетах компактного проживання українських громад бразильські українці також займають посади віце-мерів, секретарів префектур, обираються депутатами муніципальних палат.



3. Громадські, культурно-освітні та релігійні організації



Громадські та культурно-освітні організації українських іммігрантів у Бразилії з'явилися наприкінці XIX ст. Одним з перших таких об'єднань було товариство "Просвіта", засноване в 1898 р. у м.Куритіба. Головним завданням "Просвіти" було проведення культурно-освітньої роботи серед українців з орієнтацією на товариство в Україні. З цією метою були відкриті бібліотека, спеціальна школа аграрників, а також курси мистецтва і літератури. Відділення товариства "Просвіта", які з часом отримали назву "Товариства ім.Т.Г.Шевченка", були відкриті в інших містах компактного проживання українських емігрантів у штаті Парана. В 1914 р. в Парані вже діяло 32 таких товариства.



Окрім цього, в 1910 р. у м.Прудентополіс і в 1919 р. в м.Дорізона були створені "Українські народні ради", а в 1922 р. в м.Уніао-да-Віторіа за ініціативою представника Західно-Української Народної Республіки Петра Карманського був заснований "Український союз Бразилії" (в 1934 р. змінив назву на "Хліборобсько-освітній союз"), який мав стати політичною, економічною та культурно-освітньою організацією з центральним керівництвом і його представниками у містах компактного проживання українців. Однак, відсутність громадських лідерів, які б могли організувати відповідну роботу на місцях, розкол громади на дві протилежні групи, що сформувалися під впливом політичних і соціальних ідей галицької та наддніпрянської інтелегенцї, а з іншого боку, загальна неграмотність більшості іммігрантів та їх велика прихильність до церкви, не дали можливості "Українському союзу" стати об'єднавчим центром української імміграції в Бразилії.



З кінця 30-х років та у повоєнний період у результаті політики "націоналізації", запровадженої урядом Бразилії, який заборонив існування усіх іммігрантських організацій та об'єднань, діяльність українських товариств була припинена і відновилася лише після Другої світової війни.



В 1947 р. при сприянні Хліборобсько-освітнього союзу було створене "Товариство прихильників української культури". В 1953 р. ці організації заснували "Українсько-бразильський комітет", який через політичні та соціальні розбіжності його керівництва через три роки припинив свою діяльність.



На сьогодні українська громада Бразилії на 97% складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь і не вважається як суспільно-політична чи етнічно об'єднана громада. Причинами цього є їх природна асиміляція в суспільне життя країни, віддаленість районів концентрації українців від головних центрів, переважна частина яких проживають в сільській місцевості, низький матеріальний та освітній рівень бразильських українців, а також їх налаштованість більше довіряти релігійним, ніж громадським лідерам. Саме завдяки сильному впливу церкви, передусім Української греко-католицької, громадою фактично керують єпископи і священики, які через релігію намагаються підтримувати в її середовищі "український" дух, заохочують вивчати українську мову, зберігати національні традиції, звичаї і фольклор.



При цьому зв'язку слід зазначити, що завдяки роботі релігійних діячів у 1898 р. в м.Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи. Пізніше, в 1935 р., у м.Василіяни створили постійну українську середню школу (малу семінарію Св.Йосипа) з українською та португальською мовами навчання, а з 1941р. українська мова викладається в Інституті катехиток Св.Ольги (м.Прудентополіс). У Прудентополісі -"релігійній столиці української громади" - на сьогодні діють український клуб з фольклорною групою "Веселка", Асоціація вчителів української мови, Товариство освіти Св.Василя, яке видає газету "Праця" - інформаційний бюлетень релігійного змісту, який виходить два рази на місяць, кооператив декоративно-прикладного мистецтва та писанки, а також музей української імміграції. В 1980 р. в Куритібі за ініціативою УГКЦ було створено релігійно-культурний центр "Полтава", який має однойменну фольклорну групу, хор, капелу бандуристок "Фіалка", оркестр, суботню школу і духовну семінарію.



Паралельно з українськими релігійними громадами, які об'єднані навколо 24 парафій (понад 200 церков) УГКЦ та 16 парафій Української автокефальної православної церкви, існують громадські організації та клуби. У Куритібі діє Українське товариство Бразилії (до квітня 2000 р. ХОС), до якого входять Українсько-бразильський клуб, Асоціації українських жінок та декоративно-прикладного мистецтва, фольклорна група "Барвінок", чоловічий хор "Гайдамаки", суботня школа ім.Лесі Українки, музей історії української імміграції. Товариством видається щомісячний інформаційний бюлетень "Хлібороб" тиражем 300 примірників, в якому публікуються українською і португальською мовами короткі статті про головні політичні, економічні та культурні події в Україні, подається інформація про різні заходи, що проводяться громадою. З цією газетою активно співпрацюють посольство України та Консульство України в м. Куритіба. Українське товариство Бразилії має свої філіали з автономним керівництвом в Понта-Гроссі та Уніао-да-Віторіа.



В Куритіби існує також Товариство прихильників української культури (ТПУК), яке організує культурні заходи, тематичні вечори, присвячені історії, культурі, літературі України. Товариство займається також видавничою діяльністю. Зокрема, за сприяння цієї організації були видані португальською мовою брошури про творчий шлях Т.Г.Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також збірник віршів місцевої української поетеси Олени Колодій. За ініціативою членів ТПУК в м. Куритіба було створено Інститут тропічних рослин, який зараз здійснює в Прудентополісі проект з вирощування та первинної переробки трави мате - південноамериканського чаю.



В Куритіба є площа України з пам'ятником Т.Г.Шевченку та меморіал України, які вважаються історично-культурною спадщиною муніципалітету. Пам'ятники Т.Г.Шевченку є також в мм. Прудентополісі та Порто-Алегре.



В 1985 р. за ініціативою Голови Світового конгресу вільних українців (зараз СКУ) Петра Саварина було створено Українсько-бразильську центральну репрезентацію (УБЦР) як представницький орган різних українських організацій в Бразилії при всесвітній організації українців. До складу УБЦР входять Українське товариство Бразилії, УГКЦ, УАПЦ, ТПУК, Товариство "Соборність" (м.Сан Пауло) та Асоціація українсько-бразильської молоді. Голова УБЦР обирається на 2 роки на загальних зборах представників зазначених організацій. Оскільки діяльність УБЦР зосереджена в м.Куритіба, то вона є мало відомою серед широкого загалу української громади в інших містах штату Парана та Бразилії в цілому. З 2003 року новим головою УБЦР є Віторіо Соротюк.



Таким чином, діяльність вищезазначених організацій і товариств допомагає українцям Бразилії зберігати свою культуру, національні традиції та звичаї.



4. Ситуація з українською мовою



За рівнем володіння українською мовою громаду можна поділити на три групи.



Першу, найменшу у процентному відношенні групу, складають члени громади, що володіють українською мовою в повному обсязі. Головним чином, це іммігранти, які народилися і отримали освіту в Україні.



До другої категорії україномовних бразильців можна віднести тих, хто народився вже в Бразилії в сім'ях українських іммігрантів. Для них українська мова, успадкована від батьків як ознака сімейної та національної тотожності, стала засобом спілкування на побутовому рівні. Тому більшість з них з труднощами вміє правильно читати і писати. Лише окремі етнічні українці з цієї категорії, головним чином ті, що працюють в сфері освіти, культури або займаються релігійною діяльністю, володіють українською мовою. Вивчення і збереження ними української мови зумовлено, передусім, виховним впливом в їх сім'ях, знайомих, а також їх професійним ентузіазмом, який зберігався завдяки періодичним культурним і науковим контактам з Україною.



Найбільшу групу (близько 95%) складають представники другого і п'ятого поколінь бразильців українського походження, а також діти, народжені від змішаних шлюбів. Збереження ними мови, хоча б у колі сім'ї та близьких, майже ніякими мотивами не стимулюється. Ця категорія етнічних українців вважає себе більше бразильцями, ніж українцями, і мовне середовище, в якому вони народилися, не зобов'язує їх до знання української мови, навіть, якщо вони є членами громадських і культурно-релігійних організацій.



Разом з цим у Бразилії створені всі необхідні умови для вивчення української мови та літератури. З 1985 р. в м.Куритіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.



У жовтні 1989 р. за ініціативою депутата Законодавчої асамблеї Парани Віри Ветчимишин Ажіберт до нової конституції штату було внесене положення, яке гарантує учням державних середніх шкіл можливість самостійно обирати для вивчення іноземну мову. Завдяки цьому були створені умови для вільного викладання української мови як іноземної в державних школах, які знаходяться в місцях компактного проживання етнічних українців.



З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м.Прудентополіс та в учбових закладах у місцях компактного проживання українців. Збільшення кількості шкіл з викладанням української мови викликало необхідність підготовки відповідного викладацького складу, розробки учбових програм, що, в свою чергу, зумовило створення в 1995 р. в м.Прудентополіс Асоціації вчителів української мови Бразилії. На сьогодні Асоціація об'єднує 123 викладачів української мови і літератури.



Дієвим стимулом для заохочення вивчення української мови молодим поколінням бразильських українців може бути надання їм державних стипендій для навчання у вищих учбових закладах України, за умови укладення міжурядової угоди про взаємне визнання дипломів про вищу освіту.



5. Щодо питання національних меншин у Бразилії



Згідно із статтею 5 Конституції ФРБ 1988 р. "Про колективні та особисті права і обов'язки" в цій країні забороняється здійснення дискримінаційної політики проти певних етнічних груп або окремої особи, тому в бразильському суспільстві не існує таких понять, як "національна меншина" та "права національних меншин", а також окремих законодавчих актів, якими б визначались основні напрями державної етнополітики. Це підтверджується також відсутністю у системі федеральних органів законодавчої і виконавчої влади та на рівні штатів комісій, комітетів та установ у справах національних меншин.



Відсутність в Бразилії державної політики стосовно етнічних груп можна пояснити також тим, що в національній юриспруденції не існує відмінності між термінами "національність" і "громадянство" під час набуття громадянства за народженням країни. В країні діє принцип за "правом грунту" (jus soli), тобто громадянство надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства батьків, їх національності та етнічного походження.



Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок про те, що представники української громади, так само як і представники інших національностей та етнічних груп, за винятком індіанського населення, не виділяються в окрему національну меншину, а тому політика в забезпеченні державою етнонаціонального розвитку українців Бразилії відсутня.



Отже, збереження національно-культурної та мовної ідентичності бразильців українського походження залежить не від державних органів Бразилії, а від діяльності громадських, культурних, освітніх і релігійних організацій.



Під час роботи Другого Всесвітнього форуму українців (20-25 серпня 1997 р.) було проведено експертне опитування його учасників на тему збереження етнічної ідентичності зарубіжних українців та відносин з Україною. На запитання: наскільки державні органи країни проживання сприяють створенню умов (організаційно-правових, культурно-освітніх, інформаційних тощо) для збереження та розвитку українцями такої ідентичності, представники українців Бразилії відповіли, що українська громада в цій країні вже інтегрувалася в її суспільне життя і внаслідок природної асиміляції має "великі труднощі із збереженням своєї етнічної ідентичності".



Інформацію підготовано Посольством України в Бразилії



----------------------------------------------



Біобліографічна довідка голови Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації ВІТОРІО СОРОТЮКА



ВІТОРІО СОРОТЮК
Голова Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації



Народився 12 квітня 1945 року в м.Прудентополіс (штат Парана).



Діди по лінії батька Жоао Соротюка - Жоакім Соротюк і Мадалена Дрогомирська і по лінії матері Жустіни Гудима Соротюк - Жоао Гудима і Катерина Конопацька прибули в Бразилію в 1896 р. Прадід Семко Соротюк родом з села Діт Кучі Тернопольської області.



Сімейний стан - одружений з Еліаною Дель Кармен Еррерос Соротюк (племінниця чилійського комуністичного лідера Сальвадора Альєнде).



Мають двох дітей - сина Жоао Енріке Еррерос Соротюк (21 рік) і дочку Маріліа Мадалена Еррерос Соротюк (19 років).



Освіта вища, за фахом адвокат у сфері екологічного права. Бакалавр права - закінчив юридичний факультет Федерального університету Парани.



Навчався в Інституті досліджень розвитку Женевського університету (Швейцарія).



Викладає екологічне право на юридичному факультеті Університету Туіуті (м.Куритиба).



Навчається в магістратурі за фахом соціально-екологічне право в Католицькому університеті Парани.



Професійна діяльність:

1967-1968 р.р. - завідуючий Учбовим центром ім.Уго Сімас при юридичному факультеті Федерального університету Парани.

1968-1969 р.р. - голова Центрального комітету студентів Федерального університету Парани.

1983-1991 р.р. - адвокат прокуратури Інституту надр, картографії і флори Парани.

1980 р. - входить до групи засновників Партії трудящихся (ПТ).

1992-1995 р.р. - адвокат прокуратури Інституту довкілля Парани.

1991- 1992 р.р. - директор Інституту надр, картографії і флори Парани.

1991-1992 р.р. - член Національної ради довкілля.

1991-1994 р.р. - член Адміністративної ради банку "Банестадо"

Липень-грудень 1992 р. - генеральний директор секретарії довкілля уряду Парани.

Грудень 1992 р. - жовтень 1994 р. - спеціальний помічник губернатора Парани.

Жовтень - грудень 1994 р. - секретар з питань довкілля уряду Парани.

1996- 2002 р.р. - екологічна адвокатура при неурядових організаціях з охорони довкілля.

1997- 2002 р.р. - заступник голови комісії з питань довкілля Союзу адвокатів Бразилії в Парані.

З 2003 року - Голова Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації.





----------------------------------------------------



В тему:



Україна-Бразилія



Гривня в Бразилії



А земля тут, правда, - червона



Українці в Бразилії



Українське місто Прудентопіль – Бразилія

Додатково: 

Посилання на сторінку

 
Пропозиції Підтримати сайт Довідка