Українське аріянство (+аудіо)

Попередні статті:

• Готи – засновники хрестиянської Європи
• Кирилиця – інформаційна диверсія
• Ярослав Мудрий – внутрішній ворог 

Аудіоверсія статті: Українське аріянство

Людина сотворена Богом-Творцем, і вона сама є богом, бо носить у собі частинку Творця: «Людина створена по образу Божому, звідси, Бог є Бог богів, тобто людей. Людина повинна досягнути божественності. По образу Божому створені всі люди. Чим більш віддаляємося від Бога, тим менше робимося подібними Йому» – казав Паїсій Святогорець (1924–1994). Сказано цілком у дусі аріянства.

Згідно з аріянським вченням, Творець обрав Ісуса Хреста «не за особливість його природи, а завдяки його моральним якостям. Тому сином Божим може стати будь-яка високодуховна людина. Смертна особа, яка живе праведно, здатна заслужити, щоб Бог її усиновив, і уподібнитися Хрестові. Антицерковна спрямованість цього вчення полягала в тому, що аріянство від язичництва відділяв тільки один крок, воно “цілком перекидало Божественне Явище і науку Церкви, а на їхнє місце вводило шанування богів і природної мудрості давніх грецьких філософів”.
Деякі дослідники (наприклад, А. Г. Кузьмін) відзначають, що саме аріянська течія хрестиянства була запропонована князю Володимиру, оскільки цей варіант хрестиянства прийняв свого часу візантійський імператор Костянтин.  Незважаючи на те, що після його смерті ця течія була визнана єретичною, її вплив на народи Київської Русі і в цілому на слов’ян Центральної Європи був досить потужним аж до XV ст.

У “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона зустрічаємо близьке до аріянського осмислення Хреста і можливості людині стати сином Бога: “І стількох милує благий Бог з роду людського людей тілесних хрещенням, скільки з них за синів Богові і причасників Хресту бувають”. Базуючись на античній язичницькій традиції, аріянство на Русі дозволяло поєднувати поклоніння Хресту і Трійці та одвічним рідним богам» (Работкіна Світлана. Феномен двовір’я та його зв’язок з давньоруськими єретичними вченнями. – Культура народов Причерноморья (Научный журнал), № 176. – С. 225).

Митрополит Іларіон, яким гордяться всі українські церкви і вважають його святим, безумовно був аріянином. Для аріянства властиві широкий погляд на життя, інтелектуальна свобода і сміливий пошук істини, що ми й бачимо в писаннях святителя Іларіона.

Натомість іудохристиянство розробило систему правил, згідно з якими пізніші церковні рішення ставилися вище Євангелія, вище Істини і вище здорового глузду. «Єретичними оголошувались погляди, які суперечили не онтологічним засадам раннього хрестиянства, а релігійним нормам, які виникли значно пізніше. Згідно з цим правилом, в давньоруському літературному пам’ятнику XII ст. морально-етичного змісту “Златоструй” (автором більшості статей якого був Іоан Золотоустий) можна знайти багато єретичних ідей.

Наприклад, Златоструй звертався до християн з пропозицією “розумом”, тобто критично, досліджувати Святе Письмо і вважати божественним лише те, що сказано самим Хрестом. З цього логічно випливала ідея про хибність усієї наступної церковної традиції (включаючи твори Отців Церкви і Постанови Вселенських Соборів).

У питанні про молитви Златоструй прагнув уникнути всіх догматичних обмежень: молитися можна в будь-який день і не тільки в храмі. Можна не дотримуватися встановлених текстів молитов, а спиратися на внутрішне покликання душі.

Златоструй також відхиляв посередників у відношеннях між Богом і людиною: “Не боуди ничтоже межю Хрестом і нами; аще бо боудеть що межю нами, то погибнем незабаром”. А Церков у цьому пам’ятнику зображалась у дусі ранньохрестиянської спільноти, яку поєднувала чиста віра у Хреста. Таким чином, в ідейному плані Златоструй апелював до містичного змісту хрестиянського вчення перших століть і закликав читачів орієнтуватися на нього» (Там же, с.227).

Ось таке було сонячне, арійське хрестиянство Русі. Цілком у дусі філософії динамізму Антиохійської школи. Не дивлячись на погроми і репресії, воно вижило, хоча й розвивалося приховано.

«Цікавий і ще один факт – аж до кінця XIV століття в руські месяцеслови не включали імена знову канонізованих візантійських святих. І взагалі, християнство в його візантійській інтерпретації в повній мірі утверджується на Русі тільки з XIII-XIV ст.» (Кузьмин А. Г. История России с древнейших времен до 1618 года: в 2 кн. – М.: Владос, 2004. – Кн. 1. – С.170).

Найпотужніший удар по українському аріянству було здійнено шляхом організації монголо-татарського нашестя. Але й після цього опір аріянства візантійській ортодоксії ніколи не припинявся. Можна сказати, що після 14 ст. українська церква була православно-візантійською за формою і аріянсько-язичницькою за змістом.

Такою вона залишилася й донині. Соціологічні дослідження показують, що погляди багатьох невоцерковлених християн, які за звичкою називають себе православними, католиками чи протестантами (залежно від країни або регіону проживання), насправді близькі до аріянських. Серед таких «стихійних аріян» поширені погляди, що Бог Син не тотожний Богові Отцеві, що Ісус Хрестос став Богом у результаті хрещення або воскресіння. «Стихійне аріянство» невоцерковлених християн пояснюють тим, що аріянське подання набагато логічніше і зрозуміліше, ніж віровчення ортодоксальних церков.

Нинішнє українське християнство розділене між конфесіями, проте у своїй основі залишається арійським, і це його об’єднує. Звісно, воно перебуває під тягарем нав’язаної Москвою іудохристиянської догматики, але під нею досі живе арійське язичництво. Якщо його звільнити від московсько-візантійських духовних кайданів, то українське аріянство воскресне, розквітне і дасть добрі плоди.

Як ми вже говорили у попередніх розділах, для аріянства властиві виборність (демократичність), народність (звичаєвість, язичництво), застосування національних мов, практичність (здоровий глузд), опора на Євангеліє (протиставлення вчення Ісуса Хреста іудейському «старому завіту»), відкритість до всього позитивного у світі.

А тепер погляньмо на характерні особливості сучасного українського християнства. Нагадаємо, що терміном «християнство» ми позначаємо суміш первинного, арійського хрестиянства з іудохристиянською єрессю, яка була засуджена Антиохійським (328) і Міланським (355) соборами за часів римських імператорів Костянтина і його сина Констанція II.

Згідно з академічною «Історією релігії в Україні», українські греко-католицизм і православ’я є суто національними витворами. Тому все, що далі говоритиметься про православ’я, так само стосується і греко-католицизму.

Почнемо з того, що «Українське православ’я лише догматично однакове з російським та іншим національним православ’ям. Проте історичні умови його існування, специфіка духовної культури українського народу, передуючі християнству форми духовного життя, етнічна психологія сприяли тому, що в Україні було вироблене власне розуміння православ’я. Протягом кількох століть православна церква тут розвивалася як церква українського етносу зі своїми національними рисами внутрішнього життя і зовнішнього виявлення, а саме: своїми традиціями, розумінням цілого ряду канонів, способом відправлення богослужіння, організацією церковного життя, системою свят, обрядів, проповідей, молитов тощо. Такими ознаками є демократизм, народність, побутовість і євангелізм» (Історія релігії в Україні: У 10 т. / Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. – К.: Укр. Центр духовн. культури, Інст. філософії НАН України, 1996–1998. – Т1. Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. – 384 с., с. 19).

До цих ознак ще додають софійність і відкритість (Колодний А. М. Християнство в контексті історичного поступу українців: суперечлива роль / А. М. Колодний // Філософські обрії. — 2010. — Вип. 24. — С. 167-182). Не можна пропустити ще одну характерну ознаку – життєрадісність. Ці сім ознак українського хрестиянства – це сім ознак аріянства, в чому легко переконатися.

1. Демократизм, соборноправність

«У аріян, вірних традиціям родової і общинної демократії, церковна ієрархія була відсутня і тому єпископи не призначалися, а зазвичай обиралися у громаді» (Кузьмин А. Г. История России с древнейших времен до 1618 года: в 2 кн. – М.: Владос, 2004. – Кн. 1. – С.179–180).

«Демократизм Українського православ’я виражається насамперед у притаманному йому принципі соборноправності. Ніхто з єреїв в Українській церкві не править самочинно, самовладно. Всі церковні посадові особи – від патріарха до ієрея – обираються. В обранні з правом вирішального голосу беруть участь не лише релігійні, а й світські особи. Обрання сприяло зближенню церкви з народом, участь усіх віруючих у релігійно-церковних процесах ставала невід’ємним елементом їх життя. Поява світських елементів у церковному житті привела до створення в Україні при церквах таких інституцій як церковні братства, які бачили своє призначення не лише в захисті інтересів церкви, а й у широкій церковно-культурно-просвітницькій роботі» (Історія релігії в Україні, с. 19).

Нагадаємо, що слово «церква» означає «духовна громада». Громада мала право на власний розсуд обрати собі священика або замінити його на іншого. Тож наведена вище теза про «зближення церкви з народом» вимагає уточнення: в аріянстві церква – це і є народ.

2. Народність, етнічність, патріотизм

«Народність українського православ’я засвідчує його мовна політика. Якщо латина чи церковнослов’янська мова віддаляють мирян від кліру, формують певну елітарність останніх у церковному житті, то вживання Українською церквою національної мови долає цей бар’єр. Для Українського православ’я характерним є той факт, що майже з часу своєї появи на українській землі воно мало Святе Письмо національною мовою. Це – Остромирове (1056) і Київське (1092) Євангелія... Прилучення українців національною мовою до Святого Письма сприяло не лише більш високому розумінню ними євангельських текстів, а й формувало у них самосвідомість національної єдності, зміцнювало основи національної культури» (Там же, с. 20).

Насправді Святе Письмо в Україні з’явилося ще раніше, скоріше всього – з самого початку, тобто з 1 ст. Принаймні, за часів Володи-мира вже працювала «індустрія» рукописів. Як повідомляє А.Кур, «У 1923 році в Лейпцигу вийшла книга Історія Біблії. У ній повідомляється, що перша руська Біблія була рукописна і перекладена з сарматської мови за Володимира Святославича в самому кінці 10-го століття. Цією Біблією користувалися видавці Острозької Біблії, про що вони повідомляють у передмові. Чеський друкар Ф. Скорина повідомляє також, що він у 1517 році користувався рукописною Біблією, написаною за руського князя Володимира Святославича» (Кур А. А. Из истинной истории наших предков (1958). – М.: «Молодая гвардия», 1993. – С. 266).

3. Побутовість, звичаєвість, язичництво

«Про побутовість українського православ’я говорить те, що воно, на відміну від інших православних церков, намагалося продовжити двовірний синкретизм давньокиївського християнства. Насамперед це стосувалося православного обряду, в якому збереглося багато побутових елементів язичництва або виробилися власні відмінності. Так, в українському православ’ї є проповіді щоденні та на будь-який випадок життя, місяцеслов святих, пов’язаний з повсякденним господарським життям селя-нина. Відповідну специфіку надавало козацьке православ’я і такій обрядовій сфері, як вінчання, хрещення, освячення плодів, квітів тощо» (Харьковщенко Ю.Є. Православно-церковні цінності в процесах державотворення козацької доби. – Гілея: науковий вісник , вип. 48, 2011).

«Річний цикл свят для українця-селянина відігравав роль не стільки системи віх вшанування якихось християнських святих чи засобу згадки про певні події з християнської історії, скільки своєрідного орієнтира господарювання, підготовки чи проведення якогось виду сільськогосподарської діяльності.

В Україні не допускалося насильне одруження. Тому священик під час вінчання вимагав обопільної клятви вірності і вже цим урівнював у правах парованих, оскільки кожний із них при цьому ще й виголошував, що бере собі в життя помічника.

Побутовість Українського Православ’я виражається також у збереженні в контексті його обрядової практики багатьох звичаєвих елементів з народних традицій. Так, під час Спасівських свят освячуються квіти та яблука, на Трійцю храм оздоблюють різною зеленню, в контекст Різдвяного богослужіння включаються духовні народні пісні, в яких із певною довільністю описуються святкові події. З XVII ст. в Україні з’являється вертеп» (Колодний А. М. Українське православ’я: особливості, стан, проблеми. – Хмельницкий: Університетські наукові записки (ХУУП), №3, 2009 - С.408).

4. Євангелізм, антиіудаїзм

«Євангелізм українського церковного життя виражався у прагненні духовенства у всьому йти за приписами Нового Завіту, віддавати перевагу благодатним Євангельським книгам» (Історія релігії в Україні, с. 20).

Первинне хрестиянство чітко відмежовувало себе від іудаїзму, а «старий завіт» використовувало тільки в якості антитези, щоб євангельське світло виглядало ще яскравіше на тлі іудейської пітьми.

Промовистий факт: «У Печерському монастирі монаха Микиту, майбутнього єпископа Новгородського, звинуватили в "жидівській" єресі на тій підставі, що він читав Святе Письмо на івриті, грецькою і латинською мовами, нехтуючи слов’янськими текстами. Винного змусили "забути" всі ці підозрілі мови» (Кузьмин А. Г. История России с древнейших времен до 1618 года: в 2 кн. – М.: Владос, 2004. – Кн. 1. – С.195).

Проявом євангелізму також було прагнення «домогтися апостольського канонічного устрою церкви, здолати той цезаропапізм, який був закладений у православ’я візантійством». Українське священство ніколи не визнавало над собою світської влади, як це було в післяаріянській Візантії та іудохристиянській Москві. «Навіть суд Українська православна церква мала свій: духовенство тут не було підвладне світським судам» (Історія релігії в Україні, с. 20).

5. Софійність, цілісність, ясність

«Українському духовенству завжди була притаманна висока освіченість, воно визнавало дух, а не букву Нового Заповіту, активно сприймало все позитивне із західних впливів, було віротерпимим» (Там же ). Слідування духу Євангелія дозволяло пасивно захищатися від впливу фальшивих вставок, зроблених фарисейством у тексти Доброї Новини ще в 1 ст. Здогадуючись про факт фальсифікації, українське священство не воювало з вставками, а просто їх ігнорувало.

Цілісність (тотальність) українського хрестиянства виражалось у його практичності. Все, що робиться, повинно мати якийсь сенс, приносити користь для духу, душі і плоті. Якщо ж якісь обряди незрозумілі, то в українців вони викликають підозру. Все має бути ясним, чітким і лаконічним, згідно з євангельською настановою «Хай буде ваше слово: так – так; ні – ні. А що більше цього, те від лихого» (Матвій 5.37). Все, що ми здійснюємо, має робити нас сильнішими. Все, що нас послаблює, має бути видалене або усунене на периферію буття.

6. Відкритість

Українська церква була відкрита для інтелектуальних здобутків усього світу, дотримуючись принципу раннього хрестиянства, сформульованого святим Юстином: «все гарне, що сказане ким-небудь, належить нам, хрестиянам». Це привело до появи в Україні церковних книг, написаних на основі синкретичних релігійних і філософських поглядів. Саме тому фанатичним апологетам чистоти православ’я – московським православним богословам – завжди здавалося, що українське духовенство заражене «латинством і протестантизмом». Проте, незважаючи на запозичення багатьох нових ідей, українські богослови завжди трималися власної традиції.

7. Життєрадісність, культ життя

Дослідники українського хрестиянства завжди звертають увагу на унікальність Українського обряду. При цьому зауважують, що йдеться про дещо більше, ніж зовнішню форму. «Це вже не форма, а зміст. Український Східний обряд – це історично сформована й історично освячена традицією органічна єдність віровчення і культури нашого народу, вияв його національної духовності» – пише професор Анатолій Колодний.

«Якщо в Західній літургії втілення і богоявлення Ісуса Хреста розглядається як певного роду приниження Божого Сина, то в Східній навпаки – це подається як піднесення і прославлення людини. Західне християнство характеризує своєрідно розвинутий культ Голгофи (містики страждань – І.К.). В той же час в Українській Східній традиції домінує культ воскресіння Спасителя. Хрест тут не є знаком терпіння і смерті, а джерелом життя і символом воскресіння.

В Українській церкві велика шана протягом усього церковного року віддається Богородиці. Виділяються три основні моменти святості Пречистої Діви – дівочість, богоматеринство і заступництво за людей. Але в Українському обряді порівняно із Західним особлива увага приділяється саме Богоматеринству Діви Марії як її причетності до таємниці Боговтілення. Відтак й іменують Приснодіву не інакше як Богородиця, Матір Божа, на відміну від католицького обряду, в якому немає акценту на богородичності і мати Ісуса зветься просто Дівою Марією.

Ще одна особливість вшанування Богородиці в Україні – це його невіддільність від вшанування втіленого бога, тобто Ісуса Хреста (на іконах Богородиця завжди зображується з дитиною – І.К.).

Борогодиця Марія з Ісусом Хрестом дружно вітають нас арійським салютом! Радіймо, арії! Ісус зображений з книгою в руках, що є характерною ознакою аріянства - релігії знань. Статуя в селі Лісний Хлібичин Коломийського району Івано-Франківської області (фото SD.ORG.UA).

У Східному обряді особливе місце займають богослужби на честь Святого Духа.

“Правдива людина не вмирає” – ці слова Сковороди відзначають ще одну важливу рису Східного Українського обряду, а саме примат життя над смертю. Життя – це визначальна тема всього річного літургійного циклу Української церкви, всіх її богослужб. Тому догматичні викладки Східного богослов’я не є набором абстрактних формул, а основою людської життєдіяльності» (Історія релігії в Україні: У 10 т. / Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. – К.: Укр. Центр духовн. культури, Інст. філософії НАН України, 1996–1998. – Т1. Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. – 384 с., с. 22–25).

«У традиції Десятинної (аріянської. – І.К.) церкви, схоже, особливого значення надавалося "веселію", тобто радісному сприйняттю віри. Пізніше подібне, радісне ставлення до хрестиянства неодноразово буде зафіксовано в різних джерелах і стане однією з характерних рис власне руського прочитання православ’я» (Кузьмин А. Г. История России с древнейших времен до 1618 года: в 2 кн. – М.: Владос, 2004. – Кн. 1. – С.188).

Все описане вище – це не що інше, як сутність арійського хрестиянства, змушеного маскуватися в умовах бездержавності, мовляв, віра у нас та ж сама, що й у колонізаторів, просто «обряд трішки інший».

Аріянство живе! Завжди перемагаючий Ісус Хрестос у позі руни Альгіз - руни святості. Статуя в селі Лісна Слобідка Коломийського району Івано-Франківської області (фото SD.ORG.UA).

Свастика (сварга) на цеглі, з якої збудовано старі корпуси Острозької академії. З такої цегли мурували стіни костелу і келій монахи капуцини у 18 ст. Зараз ці корпуси входять в архітектурний комплекс академії. Джерело. 

Продовження у статті Аріянство – віра козаків.

В тему:

Трипільська релігія
Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля 
Арійські обряди та настанови
Іудохристиянська антитеза
Світоглядні принципи арійства
Світоглядна антитеза, лівий шлях
Сварга і дракон – символи арійства
Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
Аріянство – релігія знань
Аріанство у слов’ян
Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
Русь – земля Тура
Русь аріанська
Хрещення варнових богів Русі
Аріанські храми в Україні
Свята Русь – держава Золотої доби
Антиохійський аріянський центр
Єгипетський іудохристиянський центр
Галілеяни – хрестияни – аріяни
Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства
Міф про гоніння християн
Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам
Аріянство – релігія Римської імперії
Новий порядок імператора Феодосія
Аріянство у скіфів-готів-слов’ян
Вульфила – великий брахман аріянства
Глаголиця – священне письмо брахманів
Готи – засновники хрестиянської Європи
Кирилиця – інформаційна диверсія
Ярослав Мудрий – внутрішній ворог