Зміни до Конституції: незгодних приборкують замість скористатися

Михайло Бесараб

Міркування про спасіння через поправки до Основного Закону мають право на життя. Разом з тим, це не дає жодних підстав наполягати на істинності чи безальтернативності такого твердження.

Не обов’язково занурюватися у суть, тлумачення чи різночитання виписаних поправок, аби розважливо поміркувавши, постати перед кількома критичними запитаннями.

Ну наприклад, де гарантія, що реформа місцевого самоврядування покращить якість низового бюрократичного класу, який незабаром розпоряджатиметься більшими ресурсами і повноваженнями?

Часто чуємо у відповідь, що правлячу верхівку на місцях оновлять жовтневі місцеві вибори. Погодьтесь, це надто слабкий аргумент. Бо з чого б цим виборам стати особливими чи зламними? Може недавно не було скандальної кампанії у Чернігові, де адмінресурс змагався з гречкою? Чи може судова система і виборчі комісії вмить позбавляться від корупціонерів? А може до міських рад і на посади мерів не балотуватимуться прудкі «рішали», які дуже добре тямлять як відводиться заповідна чи прибережна земля, де купуються усілякі дозволи і яким чином отримуються «відкати» за освоєння бюджетних коштів?

На жаль, з високою ймовірністю цього разу усе буде, як завжди. Тож у руках корумпованого місцевого чинуші децентралізація цілком може дати несумірно низьку корисну дію відносно аж надто розігрітих очікувань.

Не буде дивно, якщо впроваджена реформа у реальному українському житті врешті-решт виявиться карикатурою, яка замість краще, зробить гірше. Дуже ймовірно, що буде саме так, оскільки починати треба було не з децентралізації, а з антикорупційної реформи.

Якщо вже так популярно апелювати до польського дива, то варто говорити правду до кінця. Ті почали з люстрації, що була тогочасним еквівалентом антикорупційної реформи. Наслідуєте поляків, то робіть усе в такій самій послідовності. Ще одне побажання до натхненників реформи місцевого самоврядування. У запеклому змаганні “децентралізаторів” важливо не зруйнувати вертикаль державної влади. Це особливо актуально для України з огляду на перманентну зовнішню агресію з боку східного сусіда.

Тепер про найпринциповійший момент у дискусії щодо конституційної реформи. Президентська команда наполягає, що внесення до Конституції пункту 18 Перехідних положень про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донбасу зупинить війну. Звідки така впевненість? Адже усі дотеперішні поступки України не зупиняли російської інтервенції – збройної, політичної, культурної. Чому нахабний сусід цього разу має зрадити своїм манерам? Тим більше, що запис в українській Конституції – не мета Москви, а лише інструмент багатоходової операції з утримання васала. Тож для чого йти на принципові поступки, якщо вони не змінять ні тактики, ні стратегії ворога?

Президент лякає, що коли відмовимося від конституційних поступок, нас покинуть західні союзники. Не покинуть, бо від Путіна вони рятують не нас, а себе.

Проукраїнську коаліцію держав цементує не жаль до українців, а страх не вберегти нинішній світопорядок, боязнь проґавити континентальну, а відтак і світову війну. Московський диктатор вже окреслив себе як загроза глобального масштабу.

Як бачимо, зміни до Конституції, швидше за все, не стануть ні альтернативою російській агресії, ні мірилом нашої коаліції із Заходом, що тримається на цілій в’язці тамтешніх суб’єктивних чинників.

Саме тому твердження, що зміни до Конституції врятують Україну – непереконливі. Натомість, виглядає так, що метушня довкола Основного Закону збігається з вимогами пункту 11 лютневих Мінських домовленостей, де нам приписано завершити конституційну реформу у частині децентралізації до кінця 2015 року з усіма неприємними наслідками: амністія бойовикам-терористам; мовне самовизначення Донбасу; погодження з ватажками ДНР і ЛНР їхніх прокурорів та суддів; створення там народної міліції; соціально-економічна підтримка цих територій та інше.

Також маємо провести вибори на фактично окупованих територіях. І лише після цього відповідно до пункту 9 тих таки домовленостей «Мінськ-2», альтернатива яким не обговорюється, Україні обіцяють початок відновлення контролю за державним кордоном. Здоровий глузд підказує, що цим варто було не завершувати, а починати дорожню карту мирного плану.

Ситуація, де усе навиворіт, завжди насторожує. Це й спонукало до створення ініціативної групи, яка підготувала звернення до Президента і народних депутатів «Ні змінам до Конституції в умовах воєнного стану».

Коли ми починали роботу над реалізацією цього задуму, то навіть не сподівалися, що зумовимо такий резонанс. Багато відомих українців підтримали документ, бо гібридна оборона України видається їм не менш дивною, аніж гібридна агресія Росії.

У команді Президента сполошилися, бо Звернення обіперлося на глибокий шар тривожних настроїв у суспільстві. Зрештою, ініціативу свідомо стали таврувати.

Спростовувати демагогію немає ні сенсу, ні бажання. Засмучує інше. Петро Порошенко зі своєю командою почали відчайдушно гасити інакодумство щодо змін у Конституції. А могли б скористатися опозицією значної частини громадян, аби пограти з цим козирем на руках. Навіть якщо є наполегливе бажання йти за безальтернативною «мінською мапою», то можна це робити по-різному. Не обов’язково ж показувати і партнерам, і агресору, що умовивши Президента, вони моментально отримують слухняний одобрямс всієї України.

Наявність окремою думки на Батьківщині завжди дає можливість потягти час на узгодження з громадськістю або категорично відмовити у чомусь, зіславшись на негативну реакцію українців. Якби у суспільстві не зорганізувався голос опозиції до конституційної реформи, команді глави держави його варто було б зімітувати. Не відомо чого забракло – бажання чи кмітливості.

Виділення в тексті мої, О.К.