Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Донбас: це все про любов

Спецтема:

Найскладніше в ситуації з Донбасом — це визначити "своїх" і "чужих". За останні три дні неодноразово чули "наші виставили блок-пост", "наші вислали війська", "наші вийшли на мітинг", але щоразу доводилося перепитувати: а ваші "наші" це хто?

Більшість здатних аналізувати і самостійно робити вибір, вже його зробили — на користь України, розуміючи, що це дуже добрий шанс розпочати нову історію регіону, побудовану за демократичними принципами, а не на колективному несвідомому.

Але є й інші — ті, хто "за" Донецьку республіку.

Професійні підбурювачі з Росії працюють, і оскаженілі місцеві безробітні активно до них приєднуються. Є й ті, хто за гроші, а не за ідею, і ті, кому просто поєднання помаранчевого з чорним подобається більше, ніж жовтого з блакитним (не жартую — були і такі пояснення).

Світлана

"Це все про любов, — говорить Світлана, — невже ви досі не зрозуміли?" І дивлячись на наші обличчя (не зрозуміли!), починає пояснювати:

"Ви приїхали в дитячий будинок. У нас нема неньки-України. Більшість населення тут не має коріння, наші бабусі й дідусі — як правило, розкуркулені або злочинці, яким дали можливість вижити в такий спосіб і "слава Богу". Але ми всі хочемо любові. І тому вдаємося до різних ідіотських витівок, просто щоб на нас звернули увагу. Тому і говоримо: "А от ми підемо, що будете без нас робити?" Говоримо для того, щоб нас зупинили. А нам кажуть: "Ну і йдіть". У нас комплекс найвіддаленіших, неприйнятих, ображених. Ми на всіх ображені (посміхається) навіть на Донецьк, нас навіть з пекла вигнали".

У Світлани Жаворонкової три сини. Бак авто постійно заправлений — якщо доведеться вивозити дітей, то вона готова, знає різні стежки в своєму дикому степу. На балконі — український прапор.

За кілька годин спілкування зі Світланою все стає набагато зрозумілішим — і східноукраїнський сарказм, і глибокий сум в очах, і нерішучість, за яку їх часто звинувачують інтернет-коментатори з центральної та західної України. В роздумах над тим, чи виходити сьогодні на мітинг, коли просять звільнити центр міста через "антитерористичну акцію", Світлана розповідає одну з найболючіших історій цієї весни.

9 березня, в День народження Шевченка, вона брала участь у мітингу — вийшла з трирічним сином, в вишиванках і з квітами. В колоні було людей 300 (переважно жінки, багато хто — з дітьми), тримали 24-метровий прапор України.

Коли зрушили з місця, на них напали — людей 800 (переважно чоловіки, багато хто — з бітами). Прапор вирвали, на нього плювали, його шматували й топтали, як і квіти, принесені Шевченкові.

"Це було кінематографічно", — іронізує Світлана, а ми робимо вигляд, що не бачимо як очі її стають вологими.

Через кілька годин після розгону мітингу учасники отямилися й усвідомили, що рятуючи свої життя, вони не врятували прапор, було соромно і сумно. І тут одній з активісток передзвонив підполковник місцевої міліції й обережно повідомив, що прапор в нього.

"В мене мама займається петчворком, вона наш прапор полагодила, підшила, зараз він у нас. Ми так багато сьогодні говорили поганого про нашу міліцію, але ж протягом останніх місяців вони нас захищали на мітингах і проводжали на зупинки, створюючи живе кільце навколо", — підсумовує Світлана.

Вона не закликає бути сентиментальними в момент, коли більшість донецької та луганської міліції перейшла на бік темної сили, але ж історія людства залежить не від більшості, а саме від тих поодиноких, здатних врятувати прапор.

Висловлюватися й робити вчинки тут поки можуть одиниці. Занадто довго працювала пропагандистська машина — спочатку з пафосом розповідали про велич і передові досягнення, а потім створили міф про принижених і знедолених.

Я розумію, як цинічно спецслужби вибудовують свої стратегії пропаганди, як досліджують хвороби і комплекси етнічних і соціальних груп, щоб потім "працювати з ними". Але за час незалежної України тут народилося ціле нове покоління, яке не хоче вірити в цей міф.

Старшому сину Світлани вже майже виповнилося 18, коли розпочалися події на Майдані, отже він вирішив їхати. "Спочатку хвилювалася, а потім купила бронік і відпустила", — каже Світлана.

"Ви біля пам’ятника Ігорю були?" — запитує Світлана на прощання. З’ясовується, що він за містом, на пагорбі, з якого відкривається вид на справжній луганський степ. Там багато вітру. Весна. Сіверський Донець розлився. І це так красиво.

"І зручно, — додає Світлана, — раніше за десятки кілометрів можна було побачити ворога й бути готовим. От би нам так зараз, щоб знати, що в тебе ще є час, наприклад, прочитати нове оповідання й випрати речі перед виїздом".

 

 

Олег

Відстані між Донецьком, Луганськом і різними районними центрами ми долаємо на мікроавтобусі Green Terra, а оскільки саджанці й квіти не цікавлять міліціонерів, то і на блок-постах люди з автоматами нас не затримують.

Олег Божко — голова алчевської фірми з ландшафтного дизайну (ми і познайомилися випадково — через тюльпанові дерева, що вирощують у нас, як з’ясувалося, від Франківщини до Луганщини).

Олег може посперечатися щодо відсутності на Сході місцевого населення. Його родина тут з дідів-прадідів. Прадід мав свій млин. Його розкуркулили, але він залишився на цій землі. Дід і батько були шахтарями. Сперечається Олег інтелігентно і стримано, але переконливо.

Він вважає, що більшість тих, хто сьогодні на Донбасі займаються своєю справою — від шахтаря до підприємця чи аграрія розуміють, що єдина Україна — це єдино можливий для Донбасу шлях. Мітинги вважає не дуже ефективним методом боротьби, адже тут важливо, щоб революція відбулася в свідомості людей — у них нарешті є шанс відчути себе не масою, а особистостями.

Спілка шахтарів сьогодні говорить, що, рішуче заявивши про власні права свого часу, вона вплинула на становлення незалежної України. І зараз, роздратовані діями людей з сусідньої держави, шахтарі закликають Київ до розмови і прийняття конкретного плану дій щодо провокаторів і хуліганів на вулицях їхніх міст.

Іншою великою силою є студентство. Поки вчителів і викладачів зганяють на зібрання щодо подальшої примусової пропаганди, школярі та студенти об’єднуються й розробляють свої варіанти непокори. Кілька тижнів тому на парканах і ліхтарних стовпах в Алчевську з’явилися триколорові смуги, але через кілька днів їх замалювали жовто-блакитними.

Великі літери ЛУГАНСЬК на в’їзді в місто також одного ранку перефарбували в триколор, але швидко їх повернули до звичного жовтого й блакитного. Таке протистояння в дизайні міст триває протягом останнього місяця.

Щодо зовнішньої реклами, то вся вона закликає старшого брата відправлятися додому, Донбас — бути свідомішим, Україну (і кожного з нас у ній) — бути єдиною і не мати в цьому сумнівів.

За словами Олега, в Алчевську гроші на цю рекламу зібрали самі місцеві підприємці. Звичайно, не всі одностайні в такій думці. Ті, хто працює нелегально, розуміють, що в орієнтованій на загальноєвропейські закони Україні їм буде важко.

Отже, протистояння триває й кожен в результаті змушений буде зробити свій вибір. Олег, наприклад, який ще взимку говорив російською, свідомо перейшов на українську. Як і у Світлани, у нього на будинку український прапор.

До речі, дивно — протягом тих днів, що знаходимося на Сході, жодного разу не трапилося непорозумінь через нашу українську — люди реагують спокійно або радісно, або навіть теж переходять на українську. А коли в тролейбусі запитую у приятеля, чому "триколори" в Донецьку збираються під пам’ятником Шевченкові, то чую відповідь пасажирки: "Потому что плагиат. Они даже придумать ничего своего не могут. Покрышки и чай, когда на улице уже лето".

В майстерні у Олега на стіні напис: Do what you love, love what you do. Стилістика мітингів, що зараз відбуваються під СБУ та ОДА, зовсім цьому гаслу не відповідає, а отже позбавлена для нього будь-якого сенсу.

 

 

Олексій

"Парадокс полягає в тому, що свою прихильність до Росії висловлюють саме ті, кого вона так наполегливо знищувала протягом десятиліть", — з непідробним сумом зазначає Олексій Бритюк, археолог, громадський діяч, активіст Луганського Євромайдану.

За його словами, Луганщина неоднорідна у баченні свого майбутнього. Північ — аграрії — переважно за Україну. Південь, що працює в найнебезпечніших умовах на копанках — за Росію. Місто — по-різному.

В місті через відсутність роботи небагато людей середнього віку. Тут або студенти, які в більшості за Україну, або пенсіонери, які вперто не хочуть залишати свої спогади про прекрасний СРСР і намагаються пристосувати їх до майбутнього.

Олексій мріє про те, що Луганщина знайде себе, застосовуючи нові енергозберігаючі й безпечні для життя технології, розвиваючи індустріальний і культурний туризм, вивчаючи історію. Поки ж виходить на Майдан, час від часу мусить переховуватися, час від часу виїжджає до Львова, щоб ковтнути свіжого повітря, дякує полякам – вже зробили паспорти й візи учасникам місцевого Майдану, яким погрожували.

Поки ж показує нам тихі вулички старого Луганська, згадує, що в його дитинстві в цьому місті було багато фонтанів — специфічне повітря вимагало вологи. Згадує як ходив до мами на завод, хоча це і було заборонено, і як звучали ці грандіозні машини.

А потім — це відбулося якось раптом — ці заводи зупинилися й перетворилися на величезні химерні приміщення з протягами. Вони досі добре охороняються, бо звідти досі можна виносити металобрухт та інші корисні речі. Люди загубилися в цих просторах. І зважаючи на це все, не важко зрозуміти, чому луганчани відрізняються від львів’ян.

На мості над коліями нам зустрічається нетверезий, але і неагресивний чоловік, який наказує нам йти геть, бо видно, що ми не місцеві, і говорить, що камеру може розбити. А от він — звідси і може це навіть підтвердити документом. Коли дістає руку з кишені, з’ясовується, що в нього зовсім нема пальців. Розмовляємо, він заспокоюється і йде, але потім наздоганяє нас зі словами "я хочу щось сказати…"

— Мені? Чи всім, у камеру?

— Всім, — відповідає. — Я хочу сказати, що ми хочемо лишитися в Україні. Але нам потрібен референдум.

— А тоді навіщо ж, якщо хочете лишитися? — запитую.

— Щоб Київ почув.

Так і блукають вони зі своїми химерами й бажанням бути потрібними. А тим часом інша країна намагається маніпулювати, щоночі міняючи прапори, збираючи вчителів, використовуючи жінок і дітей як живі щити.

 

 

У Донбасу і України важливий час — час об’єднання й остаточного визначення. Ніхто не зробить вибір за нас. Від людей зі зброєю, звісно, мають захищати люди зі зброєю. Всі решта мають говорити, інакше немає шансу бути почутими.

Тому будь-які спільні ініціативи — мистецькі, наукові, громадські зараз — на часі.

Зокрема, 2 та 8 травня у селі Селезнівка на Луганщині мистецька агенція "АртПоле" влаштовує подію за участю поета Сергія Жадана, музикантів із Мінська, Донецька та Львова, українських та польських художників, танцівниці з Відня.

Ситуація печальна, але не безнадійна. Хвору дитину не залишають через те, що вона хвора, і навіть якщо вона з дитячого будинку. Коли криза мине, Донбас ще довгий час потребуватиме постійного догляду. Адже все це — про любов.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Які гарні оповіді!

Коментарі

Зображення користувача Анатолій Висота.
0
Ще не підтримано

Які гарні оповіді!

Зображення користувача Ольга Олешка.
0
Ще не підтримано

Дуже хочеться вірити,що весь цей жах,який відбувається в людських головах,нарешті закінчиться!
Не вірю,що люди на сході і заході так сильно різняться!
Хай буде мир!

Все буде так,як ми захочемо!