За майже 700-літню добу бездержавності Україна лише двічі наближалася до тієї межі, коли могла виринути з небуття і стати поряд з європейськими державами, як рівна. Вперше, — це вже добре відомо і вивчено, — в часи Великої визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Лише швидка смерть цього великого військового і політичного діяча перешкодила здійсненню планів по відновленню Української держави. За якихось півкроку Україна зупинилася, а потім покотилася назад, аж до зникнення самої назви її земель, до заперечення навіть існування такого народу, українців, та їх мови.
За новітніх часів, на початку 90-х років XX століття, все частіше почали згадувати другий шанс, виділений долею Україні для створення своєї держави. І майже в один голос історики, політики, журналісти та інші взялися запевняти, що це була, безумовно, Центральна Рада та її діячі. Забуваючи, що її складали соціал-демократи та частково соціал-революціонери. У програмах цих партій ні словом не згадувалося про незалежну Українську державу, а лише автономію у складі «демократичної» соціалістичної Росії. На цих засадах була проголошена Українська Народна Республіка як автономна складова оновленої Росії.
Спочатку воліли замовчувати про існування Гетьманської Української Держави, та й про самого гетьмана, до речі, останнього в історії України, Павла Петровича Скоропадського. Називати його ставлеником німєцько-австро-угорських окупантів, яких закликала в Україну Центральна Рада, вже не наважувалися. Тим більше називати Павла Скоропадського російським генералом і флігельад’ютантом царя Миколи II теж було незручно.
Врешті знайшли компроміс. У більшості підручників «Історії України» різного рівня подаються біографічні дані Павла Петровича Скоропадського, його козацьке, шляхетне походження, військова кар’ера, і зовсім коротко і поверхнево – період розбудови Української Держави. Тут знову наголошується переважно на успіхах культури, науки, освіти за часи його правління, згадується відкриття Української Академії Наук, двох університетів, півтори сотні українських гімназій та інше.
А загалом більшість авторів, які беруться писати про Павла Скоропадського, його державотворчу діяльність обходять або торкаються її поверхово, дехто називає такі спроби утопічними, ледь не дивацтвом – відновити на початку XX сторіччя українську монархію, повернути козацькі порядки минулих століть і так далі, що врешті й привело до загибелі цього національного утворення.
З усією відповідальністю можу заявити, що гетьман Павло Скоропадський на початку минулого століття встиг закласти основи цілком сучасної європейської держави, добре розуміючи, що час імперій та монархій вже пройшов, хоч не заперечував конституційно-парламентських монархій.
Серед іншого в книзі досліджені зв’язки і дружні стосунки Павла Скоропадського із фельдмаршалом і Президентом Фінляндії Карлом Густавом Емілем фон Маннергеймом і загалом його державою. Адже обидві держави стартували майже одночасно, проголосивши свою незалежність у листопаді та грудні 1917 року. Україна на той час мала міцніший економічний та військовий потенціал, проте поступалася в розбудові політичних структур та національної свідомості різних прошарків суспільства.
Як розгорталися події у цих країнах далі, чому нині Фінляндія – європейська держава з високим життєвим та економічним рівнем – при тому знаходячись під Полярним колом! – а Україна й досі борсається у болоті невизначеності та суперечностей, намагаються дати відповідь автори цієї книги. До речі, події в повісті подаються через долі двох видатних осіб — Павла Скоропадського, якого в Україні не знає понад 90 відсотків населення, і Карла Густава Маннергейма — національного героя Фінляндії, де він відомий кожному школяреві і навіть бабусі з далекої північної провінції Лапландії.
Досить інтригуюча назва першої частини: «Я помилився двічі» викликає природне запитання — що ж це за помилки? До речі, згадуваних самим гетьманом. До них він у своїх спогадах долучав ще до десяти своїх помилок. На жаль, насправді їх було ще більше. І одна, особливо трагічна, визначальна, що вирішила долю України і самого гетьмана Павла Скоропадського.
На кінець 1917 року в Україні внаслідок більшовицької пропаганди і нерозважливих дій українських соціалістів, майже не лишилося організованих військових сил. За винятком 60-тисячного Українського корпусу, очолюваного Павлом Скоропадським. Центральна Рада та її лідери докладали неймовірних зусиль, щоб і ця сила зникла. Вони побоювалися, що авторитетний, досвідчений генерал Скоропадський будь-коли зможе в’їхати до Києва і збройною силою припинити діяльність безпомічного, бездарного соціалістичного уряду. Який, однак, виявився винахідливим.
Щоб забезпечити собі спокій, соціалісти вирішили знищити Корпус економічними засобами: вони припинили постачання теплого одягу, опалювальних засобів, продуктів харчування військам генерала Скоропадського. Цього добра на той час на складах у Києві знаходилось стільки, що його було б досить, щоб забезпечити мільйонну армію. У 25-градусні грудневі морози це діяло бездоганно. Солдати, а почасти й офіцери корпусу, почали розбігатися по домівках і теплих квартирах.
Генерал Скоропадський опинився перед дилемою: або йти на Київ і, без особливих зусиль розігнавши безтямну Центральну Раду, взяти владу в свої руки, навести лад у державі, що йому настійливо радили молодші офіцери. На той час незалежну Україну підтримували Англія і Франція, обіцяючи військову допомогу та фінансову підтримку. Або подати у відставку.
На ту пору незалежній Україні майже ніхто не загрожував. На заході в окопах сиділи знесилені, не здатні до будь-яких військових дій австро-угорські дивізії. Про польську загрозу тоді не могло бути й мови, бо Польської держави на той час ще не існувало. Зі сходу, з Росії, де більшовики щойно здійснили військовий переворот, збиралися здійснити рейд по Україні неорганізовані банди так званих червоногвардійців. Але це були розрізнені, часто п’яні «інтернаціональні загони», наспіх зібрані із мадярів, корейців, латишів, матросів та інших. Червона армія як більш-менш організована сила з’явилася в Росії лише наприкінці 1918 року.
Навіть третини Українського корпусу вистачило б для повного розгрому московських агресорів. У генерала Павла Скоропадського лишилося б рік часу, щоб розбудувати власну армію і незалежну державу. Залишалося тільки виявити рішучість і застосувати силу. Пізніше це стало б великим благом для народу і держави. Гетьман Скоропадський став би національним героєм, засновником незалежної Української Держави, її оборонцем. Саме так сталося з Йозефом Пілсудським у Польщі і Карлом Маннергеймом у Фінляндії та й з першими президентами в Прибалтійських державах.
І це, нагадаю, без сторонньої допомоги, до якої, на жаль, потім довелося звернутися (зокрема, до німців). Як же вчинив генерал П. Скоропадський? Як дворянин, шляхтич, аристократ він не уявляв собі іншого вибору, як законність і еволюційність. Це в часи, коли ні в що не ставилася честь, порядність, благородність, коли саме людське життя знецінилося до найнижчої межі. І командуючий Першим Українським корпусом генерал Павло Скоропадський подав у відставку, поселився у Києві в одному з готелів як приватна, цивільна особа.
Те, що сталося пізніше, ми вже добре знаємо. Цей випадок досить докладно описаний у згадуваній повісті «Гетьман України Павло Скоропадський». Прокоментував його я тому, що в цьому творі взагалі майже відсутні будь-які коментарі. Автори покладаються на здатність читачів самостійно думати, розмірковувати й робити відповідні висновки. І це не завжди виправдано, бо, в першу чергу, читачами повісті будуть, можливо, не підготовлені, але патріотично налаштовані читачі.
А ще я нагадав цей історичний факт з тієї причини, що в нас дуже часто за браком бажання глибше мислити і аналізувати зводять усе до швидкого висновку. В сімнадцятому столітті Україні звідусіль загрожували вороги і їй нічого не лишалось, як піти в обійми єдиновірної Росії. Тоді нашим лідерам не вистачило рішучості, твердості духу.
Щось подібне повторилося і в XX столітті. Кращого шансу, ніж листопад-грудень 1917 року, вже не кажу про червень-липень того ж року, важко в ті часи й підшукати. Отже те, що потім сталося, – входження майже всієї України до так званого «СРСР» — це найгірший з варіантів.
Автори повісті залишають генералу і гетьману Павлу Скоропадському всі його чесноти і риси характеру такими, які вони є. Це — не бронзовий пам’ятник, а жива людина. І в тому його привабливість. У перших розділах повісті Павло Петрович Скоропадський — нерішучий і млявий політик, розніжений, часом нерозважливий дворянин і аристократ. До речі сказати, і повість у цих частинах розгортається дещо мляво. Далі, коли події рухаються з калейдоскопічною швидкістю, що позначається й на ході повісті, то спостерігається подеколи, на перший погляд, нібито хаотичність викладу, хоч в цілому це виправдано, аби відтворити дух того часу.
Занадто короткий термін у непростий час було відведено гетьману Павлу Скоропадському, щоб звести основи незалежної держави. Навіть при його суперечливості, непослідовності й незлагодженості дій Павло Скоропадський з цим упорався успішно. Його досвідом можна і необхідно скористатися зараз. Ми, на жаль, розумнішими не стали і мало чому навчилися з того часу.
Разом із гетьманом П. Скоропадським у повісті живуть і діють, — хто довше, а хто лише мить, — відомі історичні та політичні постаті, або й зовсім для нас невідомі, але більшість з них мало нагадують звичні стереотипи. Хтось, звиклий до готових схем та рутини в історії, можуть не погоджуватися з авторами повісті, звинувачуючи їх у багатьох гріхах. Але в тому й особливість повісті, що вона не схожа на раніші оповіді на історичні теми. Це спроба прориву не лише від усталених схем, міфів і поглядів, пошук нової теми, стирання білих плям у нашій історії, а спроба нового бачення нашого минулого без істерії чи суцільного замилування нашими здобутками і героями.
І, головне, без постійного пошуку зовнішніх ворогів, які впродовж всієї нашої історії не дозволяли нам, українцям, звестися на ноги. Однак, хто ж, як не ми самі, щоразу відкривали браму нашим ворогам, запрошуючи їх правити нами. Так, автори повісті не є професійними істориками і, можливо, це й добре, бо непереобтяжені стереотипами, але вони не е й дилетантами, їх переповнює щире бажання, щоб наша історія, ледь позбувшись одних радянських міфів і потворності, не поринула в нове міфотворення.
Пропонована читачам повість «Гетьман України Павло Скоропадський», доля якого, як і доля Карла Густава Маннергейма, тісно пов’язана з Волинню – лише перша частина задуманого ними великого художньо-публіцистичного твору. Наступна оповідь охопить час і життя Павла Скоропадського в еміграції від 1919 року до середини 50-х років XX століття. Чи здійсняться задуми Леоніда Осауленка та Володимира Засєкіна, покаже час. Це залежатиме від багатьох складових і, головне, від нашої з вами уваги та підтримки.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Книга про Павла Скоропадського і його Другий гетьманат в Україні
Світ:
Спочатку воліли замовчувати про існування Гетьманської Української Держави, та й про самого гетьмана України Павла Петровича Скоропадського.
scoropad_obklad.jpg
За майже 700-літню добу бездержавності Україна лише двічі наближалася до тієї межі, коли могла виринути з небуття і стати поряд з європейськими державами, як рівна. Вперше, — це вже добре відомо і вивчено, — в часи Великої визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Лише швидка смерть цього великого військового і політичного діяча перешкодила здійсненню планів по відновленню Української держави. За якихось півкроку Україна зупинилася, а потім покотилася назад, аж до зникнення самої назви її земель, до заперечення навіть існування такого народу, українців, та їх мови.
За новітніх часів, на початку 90-х років XX століття, все частіше почали згадувати другий шанс, виділений долею Україні для створення своєї держави. І майже в один голос історики, політики, журналісти та інші взялися запевняти, що це була, безумовно, Центральна Рада та її діячі. Забуваючи, що її складали соціал-демократи та частково соціал-революціонери. У програмах цих партій ні словом не згадувалося про незалежну Українську державу, а лише автономію у складі «демократичної» соціалістичної Росії. На цих засадах була проголошена Українська Народна Республіка як автономна складова оновленої Росії.
Спочатку воліли замовчувати про існування Гетьманської Української Держави, та й про самого гетьмана, до речі, останнього в історії України, Павла Петровича Скоропадського. Називати його ставлеником німєцько-австро-угорських окупантів, яких закликала в Україну Центральна Рада, вже не наважувалися. Тим більше називати Павла Скоропадського російським генералом і флігельад’ютантом царя Миколи II теж було незручно.
Врешті знайшли компроміс. У більшості підручників «Історії України» різного рівня подаються біографічні дані Павла Петровича Скоропадського, його козацьке, шляхетне походження, військова кар’ера, і зовсім коротко і поверхнево – період розбудови Української Держави. Тут знову наголошується переважно на успіхах культури, науки, освіти за часи його правління, згадується відкриття Української Академії Наук, двох університетів, півтори сотні українських гімназій та інше.
А загалом більшість авторів, які беруться писати про Павла Скоропадського, його державотворчу діяльність обходять або торкаються її поверхово, дехто називає такі спроби утопічними, ледь не дивацтвом – відновити на початку XX сторіччя українську монархію, повернути козацькі порядки минулих століть і так далі, що врешті й привело до загибелі цього національного утворення.
З усією відповідальністю можу заявити, що гетьман Павло Скоропадський на початку минулого століття встиг закласти основи цілком сучасної європейської держави, добре розуміючи, що час імперій та монархій вже пройшов, хоч не заперечував конституційно-парламентських монархій.
Серед іншого в книзі досліджені зв’язки і дружні стосунки Павла Скоропадського із фельдмаршалом і Президентом Фінляндії Карлом Густавом Емілем фон Маннергеймом і загалом його державою. Адже обидві держави стартували майже одночасно, проголосивши свою незалежність у листопаді та грудні 1917 року. Україна на той час мала міцніший економічний та військовий потенціал, проте поступалася в розбудові політичних структур та національної свідомості різних прошарків суспільства.
Як розгорталися події у цих країнах далі, чому нині Фінляндія – європейська держава з високим життєвим та економічним рівнем – при тому знаходячись під Полярним колом! – а Україна й досі борсається у болоті невизначеності та суперечностей, намагаються дати відповідь автори цієї книги. До речі, події в повісті подаються через долі двох видатних осіб — Павла Скоропадського, якого в Україні не знає понад 90 відсотків населення, і Карла Густава Маннергейма — національного героя Фінляндії, де він відомий кожному школяреві і навіть бабусі з далекої північної провінції Лапландії.
Досить інтригуюча назва першої частини: «Я помилився двічі» викликає природне запитання — що ж це за помилки? До речі, згадуваних самим гетьманом. До них він у своїх спогадах долучав ще до десяти своїх помилок. На жаль, насправді їх було ще більше. І одна, особливо трагічна, визначальна, що вирішила долю України і самого гетьмана Павла Скоропадського.
На кінець 1917 року в Україні внаслідок більшовицької пропаганди і нерозважливих дій українських соціалістів, майже не лишилося організованих військових сил. За винятком 60-тисячного Українського корпусу, очолюваного Павлом Скоропадським. Центральна Рада та її лідери докладали неймовірних зусиль, щоб і ця сила зникла. Вони побоювалися, що авторитетний, досвідчений генерал Скоропадський будь-коли зможе в’їхати до Києва і збройною силою припинити діяльність безпомічного, бездарного соціалістичного уряду. Який, однак, виявився винахідливим.
Щоб забезпечити собі спокій, соціалісти вирішили знищити Корпус економічними засобами: вони припинили постачання теплого одягу, опалювальних засобів, продуктів харчування військам генерала Скоропадського. Цього добра на той час на складах у Києві знаходилось стільки, що його було б досить, щоб забезпечити мільйонну армію. У 25-градусні грудневі морози це діяло бездоганно. Солдати, а почасти й офіцери корпусу, почали розбігатися по домівках і теплих квартирах.
Генерал Скоропадський опинився перед дилемою: або йти на Київ і, без особливих зусиль розігнавши безтямну Центральну Раду, взяти владу в свої руки, навести лад у державі, що йому настійливо радили молодші офіцери. На той час незалежну Україну підтримували Англія і Франція, обіцяючи військову допомогу та фінансову підтримку. Або подати у відставку.
На ту пору незалежній Україні майже ніхто не загрожував. На заході в окопах сиділи знесилені, не здатні до будь-яких військових дій австро-угорські дивізії. Про польську загрозу тоді не могло бути й мови, бо Польської держави на той час ще не існувало. Зі сходу, з Росії, де більшовики щойно здійснили військовий переворот, збиралися здійснити рейд по Україні неорганізовані банди так званих червоногвардійців. Але це були розрізнені, часто п’яні «інтернаціональні загони», наспіх зібрані із мадярів, корейців, латишів, матросів та інших. Червона армія як більш-менш організована сила з’явилася в Росії лише наприкінці 1918 року.
Навіть третини Українського корпусу вистачило б для повного розгрому московських агресорів. У генерала Павла Скоропадського лишилося б рік часу, щоб розбудувати власну армію і незалежну державу. Залишалося тільки виявити рішучість і застосувати силу. Пізніше це стало б великим благом для народу і держави. Гетьман Скоропадський став би національним героєм, засновником незалежної Української Держави, її оборонцем. Саме так сталося з Йозефом Пілсудським у Польщі і Карлом Маннергеймом у Фінляндії та й з першими президентами в Прибалтійських державах.
І це, нагадаю, без сторонньої допомоги, до якої, на жаль, потім довелося звернутися (зокрема, до німців). Як же вчинив генерал П. Скоропадський? Як дворянин, шляхтич, аристократ він не уявляв собі іншого вибору, як законність і еволюційність. Це в часи, коли ні в що не ставилася честь, порядність, благородність, коли саме людське життя знецінилося до найнижчої межі. І командуючий Першим Українським корпусом генерал Павло Скоропадський подав у відставку, поселився у Києві в одному з готелів як приватна, цивільна особа.
Те, що сталося пізніше, ми вже добре знаємо. Цей випадок досить докладно описаний у згадуваній повісті «Гетьман України Павло Скоропадський». Прокоментував його я тому, що в цьому творі взагалі майже відсутні будь-які коментарі. Автори покладаються на здатність читачів самостійно думати, розмірковувати й робити відповідні висновки. І це не завжди виправдано, бо, в першу чергу, читачами повісті будуть, можливо, не підготовлені, але патріотично налаштовані читачі.
А ще я нагадав цей історичний факт з тієї причини, що в нас дуже часто за браком бажання глибше мислити і аналізувати зводять усе до швидкого висновку. В сімнадцятому столітті Україні звідусіль загрожували вороги і їй нічого не лишалось, як піти в обійми єдиновірної Росії. Тоді нашим лідерам не вистачило рішучості, твердості духу.
Щось подібне повторилося і в XX столітті. Кращого шансу, ніж листопад-грудень 1917 року, вже не кажу про червень-липень того ж року, важко в ті часи й підшукати. Отже те, що потім сталося, – входження майже всієї України до так званого «СРСР» — це найгірший з варіантів.
Автори повісті залишають генералу і гетьману Павлу Скоропадському всі його чесноти і риси характеру такими, які вони є. Це — не бронзовий пам’ятник, а жива людина. І в тому його привабливість. У перших розділах повісті Павло Петрович Скоропадський — нерішучий і млявий політик, розніжений, часом нерозважливий дворянин і аристократ. До речі сказати, і повість у цих частинах розгортається дещо мляво. Далі, коли події рухаються з калейдоскопічною швидкістю, що позначається й на ході повісті, то спостерігається подеколи, на перший погляд, нібито хаотичність викладу, хоч в цілому це виправдано, аби відтворити дух того часу.
Занадто короткий термін у непростий час було відведено гетьману Павлу Скоропадському, щоб звести основи незалежної держави. Навіть при його суперечливості, непослідовності й незлагодженості дій Павло Скоропадський з цим упорався успішно. Його досвідом можна і необхідно скористатися зараз. Ми, на жаль, розумнішими не стали і мало чому навчилися з того часу.
Разом із гетьманом П. Скоропадським у повісті живуть і діють, — хто довше, а хто лише мить, — відомі історичні та політичні постаті, або й зовсім для нас невідомі, але більшість з них мало нагадують звичні стереотипи. Хтось, звиклий до готових схем та рутини в історії, можуть не погоджуватися з авторами повісті, звинувачуючи їх у багатьох гріхах. Але в тому й особливість повісті, що вона не схожа на раніші оповіді на історичні теми. Це спроба прориву не лише від усталених схем, міфів і поглядів, пошук нової теми, стирання білих плям у нашій історії, а спроба нового бачення нашого минулого без істерії чи суцільного замилування нашими здобутками і героями.
І, головне, без постійного пошуку зовнішніх ворогів, які впродовж всієї нашої історії не дозволяли нам, українцям, звестися на ноги. Однак, хто ж, як не ми самі, щоразу відкривали браму нашим ворогам, запрошуючи їх правити нами. Так, автори повісті не є професійними істориками і, можливо, це й добре, бо непереобтяжені стереотипами, але вони не е й дилетантами, їх переповнює щире бажання, щоб наша історія, ледь позбувшись одних радянських міфів і потворності, не поринула в нове міфотворення.
Пропонована читачам повість «Гетьман України Павло Скоропадський», доля якого, як і доля Карла Густава Маннергейма, тісно пов’язана з Волинню – лише перша частина задуманого ними великого художньо-публіцистичного твору. Наступна оповідь охопить час і життя Павла Скоропадського в еміграції від 1919 року до середини 50-х років XX століття. Чи здійсняться задуми Леоніда Осауленка та Володимира Засєкіна, покаже час. Це залежатиме від багатьох складових і, головне, від нашої з вами уваги та підтримки.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта