Трипільська культура – первень українського народного мистецтва

У знакових системах трипільського розпису та фігуративної пластики, які успадковувала генетична пам’ять українців, заховане осердя нашого народного світогляду. Він уберіг наш народ на перехрестях історичних доріг окремішньою ідентичністю.

Щодо походження та етнічної приналежності Трипільської цивілізації, яка проіснувала в межах VІ-ІІІ тис. до н.е. (за М. Відейком), висуваються різні версії, часто підперті не ґрунтовними археологічними дослідженнями, а теоретизуваннями.

Так, Інститут археології НАНУ, на чолі з його директором академіком П.Толочком, у виданій ними “Давній історії України” підкреслюють, що Трипільська культура не має ніякого стосунку до української історії. Вона чужа українцям. Її сформували семітські племена. Офіційні науковці – посадовці з кафедри археології і культурології Києво-Могилянської Академії (коло докторів наук – археологи Л.Залізняк, В.Зубар та філософи Ю.Павленко, М.Попович) усіляко переконують своїми культурологічними сентенціями, що трипільці ні мовою, ні культурою, ані антропологічно не належать до індоєвропейців і, отже, не можуть бути предками слов’ян, а тим більше українців.

За їхньою версією трипільці звідкись прийшли і невідомо, куди зникли. Не продовжилися їхні сліди у пізніших культурах? Це так міркує категорія дослідників, яких не цікавлять пракорені історії українського народу і його культура.

Прикладом самовідданої праці в дослідженні історії українського народу є поет Юрій Липа (1900-1944), відомий ідеолог, історіограф, політик, під час війни люто закатований енкаведистами. Він глибоко досліджував історію, етнографію, міфологію українців. Дошукуючись праоснов своєї нації, уважно проаналізував Трипільську культуру й дійшов такого висновку: ”Головний первень – трипільці”. Й називає Трипільську культуру праукраїнською. А зокрема: “Трипільці надали характеру українському селу, як колись лігури надали характеру французькому, а пікти – англійському. Є багато даних, що не лише зовнішній вигляд хат, але й розміщення сіл і головні шляхи досталися у спадщину й досі від тих праукраїнців. Їхній розподіл ланів, доріг і сіл достався тисячоліттями як найдоцільніший... Трипільці є основоположниками українських сіл, вони сформували села”.

Ю. Липа виглиблює думку, що трипільці виробили в собі: особливий “цей характер – це підложжя українського характеру. Бо народи-предки – це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це – характер, що кружляє у крові сучасних українців і завжди їхні діла, їхні здобування можуть відродитися”. За його всебічними вислідами випливає: “Від трипільців починаємо історію української території як одности і її торгівельних взаємин з іншими країнами, одности духовної і матеріальної”.

Якщо кинути побіжний погляд на мапу України, то Трипільська цивілізація, розташована на Правобережжі в басейні Дніпра-Дністра – саме тут зосереджені найосновніші запаси чорноземів – постає ядром етнобуття українців на тисячоліття їхнього розвитку та хліборобської культури.

Торкаючись питання спільності – цебто спадковості принципів образного світосприймання древніх трипільців і творців, насамперед, української вишивки, а також писанкарства, ткацтва, зауважимо, що в арсеналі їхньої художньої мови переважають ідентичні за стилістикою і семантикою символи.
Космологічний зміст образів і сюжетів – це хрести, сварги (свастики), кола, кола з прямими і скошеними хрестами, ромби, 4,- 5,- 7,- 8 – кутні зорі, птахи, баранці, людські постаті, божества в ликах людських. У трипільському орнаменті структурно на посуді (за образними уявленнями древніх гончарів конфігурація посуду уподібнювалася Всесвіту) на чотири боки вимальовується Сонячний Біг в обширах галактичних, а на рушниках, килимах – буквально всіх регіонів українських земель – ця світлоносна енергія рухається по периметру прямокутника чотиристоронньо.

Трипільці в своїй міфопоетичній уяві Космос бачили єдиним і неподільним, і виображували його у своїх розписах тривимірним, трискладовим, триярусним: Найвище Небо, де перебувають вічний Всетворящий і Всеможний Господар Світу і Світові Води, хвилястою лінією розміщувано біля вінців посуду. На другому ярусі розташовують Небесні Сили (астральний ряд – сонце, місяць, зорі, дощові потоки, які зумовлюють життєдайний колообіг природи). На третьому ярусі – нижча частина посуду – вимальовано світ Потойбічний. Не окреслений символами, а позначений двома паралельними лініями. Таке світорозуміння властиве і всій народній творчості українців. У гончарстві більшість посуду – миски, горщики, глечики, кухлі – і конфігурацією, тобто структурно, цілковито подібні трипільським, і розписується посуд також у трьох вимірах.

У розписах трипільців часто вимальовується ростуче Древо Життя або Світове дерево. На рушниках українських ритміко-пластична побудова Світового Дерева подається також у триєдиній-триярусній суті: Земля (проростання і квітування), Небо (сонце, місяць, зорі), Верхнє Небо (воно вивершується Світом Світів – Вираєм або Раєм, де перебуває Усевідаючий Господар), цілковито подібно до художньо-образних засад трипільських розписів. Релігійність українця захована в особливостях природи. Тож картини світотворення і народотворення (неперервність людського роду, народження нової людини) завжди були і будуть хвилюючою і найбільшою таємницею таємниць, які прагне збагнути людська душа, вища Цілість Косморуху, Єдність його.

Подібно до трипільського Пуруші з Петрен (поселення в Молдові) – гігантської триярусної багаторукої Людини (вона уособлює Всесвіт) – бачимо на багатьох рушниках із Кролевця (ХVІІІ-ХІХ ст.) виткану триярусну Богиню – Берегиню – Велику Матір Світу, Прародительку всього сущого. Чотири-семимірними ромбами витрактовується родюча сила її космічної енергії. Інспірують дії вічного Проросту чотири (навсібіч) стихії Світла-Вогню, виображені накладанням косого хреста на прямий.

Образ Великої Матері – Берегині роду, один із священних символів трипільців, стає найулюбленішим і в народній вишивці численних рушників, скатерток, сорочок, витворений мовою геометричних орнаментів буквально по всій Україні. Мотив цього образу варіюється: Берегиня в оточенні птахів або їх тримає, серед коней чи ростучих древ. На подільських рушниках (Клембівка, Вінниччина) збереглися найдавніші космогонічні узори образу “древо життя – квітка крин”.

В його мотиві Світове Дерево вивершується образом самої Берегині (тобто їхнє символіко-образне й семантичне злиття), в якої голова – ромб з хрестом усередині, а руки теж хрестоподібні. Світлоносні. Над її головою височіє корона – знак із трьох хрестів – потроєна світлова іпостась, цебто Трисвітле Сонце. Цілковито такий сюжет є в давніх колядках українців дохристиянської доби, зокрема в такій – “Чи ти в домочку, господарочко”:

Для того миру треба церковці
з трьома верхами, з трьома вікнами.
В одне віконце ісходить сонце,
у друге віконце – в полудню сонце,
у третє віконце – на заходу сонце
.

“Церковця” є Світове Дерево, власне Світобудова. З трьома сферами-”верхами”, трьома вікнами – Трисвітлим Сонцем. Трояном – Дажбог, Хорс, Ярило, які викладені у “Велесовій Книзі”.

Найдавніший мотив і саме трипільського походження – міф про Сотворення Світу птахою не досить конкретного виду, але космічною – в сюжетному різноманітті багатозначно проявиться в розписах опішнянських, гнилецьких, косівських мисок, а багатобарвно вишивається на київських полтавських, харківських, чернігівських, черкаських рушниках. Зрештою, образ однієї великої птахи або двох чи трьох, як Творця Всесвіту – деміурга Високого Неба, зберегли і наші колядки глибокої давнини у карпатському краї. Світотворчу іпостась птахів (мистецтвознавці називають їх “фантастичними”, “казковими”, хоча належить їх називати міфологічними) витворила в декоративному живописові видатна художниця Марія Приймаченко. Ця тематика проявилася також і в творчості багатьох її колег, старших і молодших.

Заслуговує на увагу, що у трипільців часто велично виображується олень на мисках ритуального призначення. Власне, цей образ є відтворенням дуже давньої легенди про двох священних оленів – спареної космічної стихії. Згодом цей образ небесного оленя в численних варіаціях потужно проріс у сколотсько-сарматській культурі, а широко й глибоко вкорінився у народне мистецтво карпатців України і втілюється у пластичному різноманітті від часів незапам’ятних і понині, як найбільш улюблений народними митцями художній мотив.

У карпатських писанках, металі (мосяжництві), глині – мисках, кахлях (згадаймо великих творців ХІХ ст. О.Бахматюка, О.Баранюка, П.Кошака та й багатьох сучасних косівських, космацьких гончарів і писанкарів) можна бачити тих парних оленів, які надійно стережуть Дерево Світове. Світогляд і вічне життя на землі. Мистецька потреба трипільських гончарів розписувати особливого змісту лініями скульптурну пластику, зокрема, і малу – жіночі статуетки – як заповіт нащадкам зберегти знання етносу, пройде життєствердно крізь тисячоліття часу і віки забуття, хижого колонізаторства й чужої захланності та й сьогодні могутньо виявляє себе по всіх осередках України. Нагадаємо тут про птахів і коників, виліплюваних із сиру буковинськими майстрами нашого часу, або дерев’яну іграшку чи “коники”, “берегині”, виліплені з глини або спечені з білого борошна медяники степового краю.

Якщо уважно обдивитися вершників на кониках гончарки Лизавети Медолиз (70-і роки ХХ ст.) із села Громи біля Умані (там неподалік трипільське поселення Томашівка), то впадає у вічі, що постаті вершників нею виліплюються продуманими, завченими, – уточнюємо, успадкованими – й дуже економними рухами руки, подібно до того, як це творилися фігурки Богинь-Берегинь у трипільських прамістах Майданецькому, Чичиркозівці, Тальянках. Прикметно, що гончарка перехрещує постаті вершників двома лініями. Трипільські жіночі статуетки, розписані лініями, здебільшого червоними барвниками, опоясують через плече, частіше – справа наліво або через двоє плечей – перехрещені, призначалися для ритуалів певних культів священної дії. Ця традиція простежується на всіх етапах Трипілля, зокрема на поселеннях: Шипенці, Коломийщина, Стіна, Стара Буда (перехрещені лінії); Поливанів Яр, Крутобородинці, Кошилівці, Чапаївка, Лука–Врублевецька, Незвисько, Більче Золоте, Троян – лінією через одне плече.

І в українців здавен й понині є звичай – священний стиль святкового носіння одежі: поясом огортається людська фігура, а через плече – сумка. Урочисто пов’язували рушником через плече весільних сватів і старостів у весільному обряді, що інспірував священнодіяння у багатьох ритуалах. Коли весільні старости приступають краяти коровай молодим (кульмінація весільних дійств), вони перепоясують навхрест один одного тими рушниками, що були перехрещені під короваєм.

Навскісний Хрест є сонячним символом в розписах трипільців-хліборобів. А також подекуди і молоді на весіллі пов’язуються навхрест рушниками, як особливий чин (поряд з старостами) у весільному обряді. Такий знак (Хрест рушниковий на чоловічій постаті) – символ Вогню і Світла – це величний, цілковито священний чин у весільній обрядовій символіці, який побутує у наші дні. Або широкий, часто червоний, пояс через плече, на ньому чіплялися нагороди знатній, шанованій людині.

Відзначимо також пояси ткані, жіночі (Галичина, Буковина, Поділля, Черкащина, Полтавщина, Чернігівщина), що мають символ безконечників, ромбів, хрестів, складаючи сюжетну основу з геометричних орнаментів.

Отже трипільці розписували кераміку за чіткою схемою: дивлячись на посуд зверху, вони начебто розгортали у плані увесь художній задум і центром сюжету вибудовували обраний символ – Сваргу, Хрест або Триквестр. В українській вишивці домінує така ж структура: розгорнута орнаментика символів Сварги, Хреста у Квадраті чи в Ромбі або восьмикутної Зорі, які динамізують сюжетну канву твору. І в кераміці (насамперед, розпис мисок) символіка Сварги, Хреста найпоширеніша – винятково священна для кожного майстра з часів давніх.

На гончарному посуді доби неоліту вісім тисячоліть тому (а з’явився ще в палеоліті – 23 тис. до н.е.), згодом і в трипільців знак Хреста виоформився у символ Вогню і життєдайного Сонця, в символ вседіючого і всеперемагаючого Світла, найбільшого блага Буття. У релігійно-ідеологічних уявленнях наших прапращурів постає народження і становлення Всесвіту. Він, Хрест, в’яже душу з Вічністю. Традиційна орнаментальна мова гончарного розпису, вишивки, килимів, площинного різьблення, успадкувавши художній досвід попередників – праукраїнців, несе в своїй композиційній основі знак Хреста і його багатоманітні стилістичні варіації, в тому числі й Сварги (свастики). У ньому заховано образ Бога - Творця і всього нескінченного Небесного Руху.

Хрест як знак Світонароджуючої Сили постає генеруючим центром символіко-ритмічної побудови геометричних та рослинних орнаментів усього народного мистецтва українців, а особливо у вишивці, ткацтві, площинному різьбленні, писанкарстві. Підкреслимо: символіка й образна система вишивки, як і ткацтва, писанок, гончарства, сформувалася задовго до появи християнства й по сьогодні не зазнала змін. У цьому зв’язку заслуговує на особливу увагу орнаментика перемітки (намітки) – головного жіночого убору ХІХ ст. з Івано-Франківщини (Городенківський район). Зазначимо, що там неподалік розкопано трипільське селище пізнього періоду Кошилівці (Тернопільська обл.). Все поле убору, що покриває голову, в трьох замкнених ярусах, вишите мотивами триплечової Сварги цілковито, як на браслеті з палеолітичного поселення Мізин.

Цей орнаментальний ряд наверху втримує символічна зигзагоподібна хвиля. Вона відтворює сюжет оздоблення на кістках (лопатках) мамонта палеолітичної доби (Мізин, Межиріч, Кирилівська стоянка у Києві), неоліту (Буго-Дністровська, Дніпро-Донецька культури). А врівноважують увесь ритмічно-образний сюжет два хрести, своєю стилістикою подібні до символів хрестів з трипільського селища Кошилівців. Вочевидь, у структурній побудові орнаментальних сюжетів галицької вишивки на головних уборах маємо один із прапервнів нашої космологічної абетки як образної мова прапращурів, що понад 25 тис. літ йшла до нас як духовий заповіт нащадкам в добу Трипільської цивілізації.

Керамічні форми нашого народного гончарства впродовж віків не змінюються й відповідають канонам, виробленим в добу Трипілля. Своїм профілем, насамперед, миски сучасних гончарних осередків Полтавщини (опішнянські), Черкащини (гнилецькі, паланівські), Поділля (адамівські, барські, бубнівські), Галичини, Гуцульщини (косівські), Закарпаття цілковито ідентичні трипільським. Принципи побудови орнаментальних схем розписів – космологічна тематика, семантика символів, ритміка елементів композиції – такий же, як і в хліборобів-трипільців епохи енеоліту. Ті ж глини, й той же улюблений червоний колір: якщо біла поверхня посуду – то червоним розписується орнамент, а по червоній поверхні – білою фарбою, інколи коричневою або обома.

В архаїчних уявленнях наших прапращурів число, будучи символом сакрального змісту, уособлює космічну сутність Буття. Воно стає образом Світу. Якщо торкнутися художньої мови, скажімо, писанок, то архітектоніка сюжетів суворо підпорядкована числовій ієрархії від одиниці до дев’яти в тісному смисловому зв’язку. Маємо особливу філософію нашої прадавньої традиції осягання космодій, у якій знаки, числа і речі нероздільні й утворюють потужні множини без початку й кінця.

Числова домірність певних знаків, їхніх елементів у народній творчості всіх жанрів і технік – числовий символізм – складає принципові засади образного мислення й визначає особливості побудови мистецького задуму. Вони є ті ритміко-образні підвалини художнього мислення трипільців.

Та чи не найбільше орнаментальної символіки трипільців зберегло наше писанкарство, яке свої витоки бере з витворених їхніх ритуальних керамічних яєць-торохкалець із ранньотрипільського селища Лука-Врублевецька ранього етапу, писанок-торохкалець часів Київської Русі. Отже, ще 6 тисяч були перші зразки праписанок, виліплених з глини. Власне, тільки проаналізувавши символіку й семантику писанкових орнаментів усієї України у порівнянні з трипільськими знаково-образними системами, ми маємо всі підстави стверджувати, що писанкова мова українців успадкована від трипільців. Ті ж символи Хреста, Кола, Хреста в Колі, Сварги, Ромба, Безконечника, Спіралі, 7-8 кутної зорі (народні майстрині їм дають свої назви, розробляють нові сюжети, оперті на традиційні мотиви) світославні трипільці означили на своїх храмах, житлах, посуді, антропоморфній пластиці. Отже, генетична пам’ять українців уберегла для прийдешніх поколінь священні символи Світоосягнень їхніх прапращурів – трипільців.

У нашому народному хлібопеченні на пошану свят Сонячного циклу – Коляди-Різдва, Великодня, Купала, Калити – з тіста витворюються, як на трипільському посуді, архаїчні символи Хреста, Сварги, птахів, древ, зірок – і тут кожна деталь сюжету наповнена космогонічним змістом. Художні ритуальні хліби у весільному обряді, що об’єднує багато дійств, пластично і композиційно уподібнені астральним силам й цілком приховують у собі магічну дію. Коровай та інші ритуальні весільні хліби – лежень, дивень, борона, шишки, птахи (ними одаровували коровайниць) – бгалися жінками літнього віку в обов’язковому ритуалі: їх двоє або четверо піднімали тричі над собою діжу з тістом. Цей ритуал відтворено трипільцями в гончарній пластиці – скульптурна композиція з Луки-Врублевецької (етап А).

Як і образотворча мова гончарства, ткацтва, вишивки, писанкарства, різьбярства, так і словесно-логічна українська мова, мова літератури, поезії, народної пісні одночасно бере початки свого формування в глибинах праісторичної доби. Відомий етнолог і мовознавець Платон Лукашевич (“Корнеслов греческого языка”, 1869) писав: “... розглядаючи важливіші закони слов’янської мови, також закони всесвітнього чаромантія, зворотнього читання слів і ін., я почав більше і більше стверджуватися в тій думці, що Першомова роду людського, тобто та, на основі якої витворилися інші мови, не загинула зовсім... Багатобічні дослідження і обміркування остаточно потвердили, що це є малоросійська мова, яка має цілком тонічну чи музикальну граматику й інші особливі, надзвичайно важливі властивості.

Згодом дослідник-лінгвіст Михайло Красуський у праці “Древность малороссийского языка» (1879, Одесса) цю тему розглибить: “Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских”.

У масштабній монографії “Мова Трипільської культури” (2002) доктором філологічних наук Юрієм Мосенкісом проаналізовано великий масив індоєвропейських мов. Автор доводить: “Вивчене системне функціонування доіндоєвропейського (трипільського) субстрату в українській мові – як на фонетичному рівні, ... так і на лексичному рівні, де субстратна лексика має (прикладом, у творах Т.Шевченка, як і у фольклорі) особливе смислове навантаження, що сягає через давньослов’янські вірування до міфологічних уявлень носіїв Трипільської культури. Мова Трипільської культури – той індоєвропейський компонент слов’янських мов, який відрізняє слов’янські мови від інших індоєвропейських і зближує їх з давнім субстратом Східного Середземномор’я”. І доповнює ракурс: “Українська мова зберігає не лише численні трипільські слова, а й багато власних назв, особливо назв річок, успадкованих від часів Трипільської культури.

Тож, аналізуючи численні витвори народного мистецтва, доходимо висновку: вся народна культура українців із глибини тисячоліть і по сьогодні – то хрестоносно виузорена Космічна сила, вкладена в орнаментальні лінії, гармонію кольорів, динаміку ритмів, довершеність художніх засобів, – є світлодайна всуціль. Космотеїчна.

У знакових системах трипільського розпису та фігуративної пластики, які успадковувала генетична пам’ять українців, заховане осердя нашого народного світогляду. Ним з правіків формувався, вигранювався і животворив великий Український Стиль Світоосягання і Світовозвеличування. Він уберіг наш народ на перехрестях історичних доріг окремішньою ідентичністю.

Гравець: 
Народний Оглядач
3880
 
Форум Підтримати сайт Довідка