Чого тільки не побачиш на фестивалі «Країна мрій» під проводом легендарного Олега Скрипки! Це насамперед алея майстрів з глечиками, посудом, свистульками, вишиванками, ляльками, рушниками та іншим крамом…
Тут під спів бандуристів ліплять, кують, прядуть і ще казна що виробляють. Не говорячи вже про автентичні танці і співи. Одним словом, місце, де блукає щастя та цікаві люди.
Тут просто неможливо розминутися із земляком. Увагу «Високого Валу» привернула жіночка, яка пропонувала гостям фестивалю вишивані сорочки вишуканої роботи. І що ж виявилося?
Ганна Ушеренко, заслужений майстер народної творчості України:
- Родом я з Данини, де за легендою князь колись збирав данину. Є на Ніжинщині таке поселення. Так доля склалася, що я навчалася і залишилася в Києві. Моїй мамі 29-го липня буде 79 років, батькові вже 81-й рік. Дуже вдячна своїм батькам. Я заслужений майстер народної творчості України, своє мистецтво передаю своїм учням.
У мене дуже багато послідовників, дуже багато випускників. Працюю я в київському вищому училищі швейного та перукарського мистецтва. Викладаю технологію ручної та машинної вишивки. Проводжу багато майстер-класів. Працюю з викладачами як Києва, так і України.
Коли Київщині було 75 років, робила персональну виставку «Від рідної криниці – людям до світлиці». В роботах я відображаю кольори своєї рідної землі і хочу, щоб мистецтво вишивки збереглося, тому що у нас із покоління в покоління вишивка передавалася. Моя бабуся, прабабуся, моя тітонька мені все передали. До речі, мій брат Микола Свирид живе зараз у Ніжині, працює і продовжує це родинне мистецтво.
Так доля склалася, що мені немає кому передавати, бо у мене загинула донька. Але я хочу, щоб мистецтво не загинуло. А вишивка – це мистецтво, яке черпає знання з глибини віків.
- А в Ніжині Ваші роботи можна побачити?
- На жаль, ні, тому що організація персональних виставок потребує великих зусиль. У мене багато міжнародних, республіканських виставок. На жаль, на своїй батьківщині виставок не робила. Звичайно, хотілося б зробити таку виставку. Але багато працюю і маю дуже насичений графік. Я не маю змоги займатися цим. Тому дуже вклоняюся рідній землі та прошу пробачення перед людьми і перед Богом, що не можу показати свої роботи.
Але кольори своєї землі, її орнаменти я завжди несу людям, тому що Чернігівщина – це земля, це люди, багаті душею та серцем. Це люди, які варті, щоб життя у них було краще, тому що люди працьовиті, земля хороша.
- Перед тим як зробити вишивку, її, напевно, потрібно дослідити? Скажіть будь-ласка, які регіональні особливості мають вишивки у кольорах і орнаменті.
- Дуже великі особливості. Наприклад, візьмемо Білоцерківщину. Там кольори Гетьманщини. Тобто, є жовтий колір, синій колір, чорний і червоний. А Броварщина – це більше чорний і червоний колір як і в нашій Чернігівщині.
Якщо я працюю над орнаментом і мені щось невідомо, я звертаюся до істориків, етнографів. Наприклад, на сорочці відтворено візерунок гетьмана Полуботка. Це один до одного. До речі, ця сорочка знаходиться одна у музеї гетьманства. Друга – у одного з Президентів. До речі, мої сорочки є у чотирьох президентів, навіть у Клінтона! Саме так! Мені сподобалося, з якою гордістю він ходив Києвом у моїй вишитій сорочці. І якщо ми будемо пропагувати свою творчість, своє народне мистецтво, нас будуть шанувати. Бо ми цього варті.
- А якусь цікаву історію, пов’язану з вишивкою, можете розказати?
- Розповім. Що таке рушник? Коли заходиш до оселі і бачиш його чи на стіні, чи на портреті, чи на столі, ти одразу можеш визначити, що це за родина.
Ось випадок з моєї дослідницької роботи. Це був Києво-Святошинський район. Виїхали ми з експедицією в село Хмільне. Заходимо до селі. Сидить на призьбі бабуся віком за 90 років, але очі живі. І я, коли зайшла з хлібом, побачила добротну оселю, рушники. Мене зацікавив орнамент рушника, який висів у центрі. Я тоді запитала, чи тримала родина бджоли. А вона каже: «Ой, ти провидиця». А я кажу: «Ні, не провидиця. Просто вивчаю вишивку і мені цікаво її знати. Хочеться, щоб у кожній родині був свій рушник, свій родовід».
Вона розповіла мені історію, як ще до революції у них під Києвом була велика пасіка, вони вирощували суниці і ходили до Києва на ринок. І вона каже, що цей рушник – це оберіг, це рушник бджільника. І я його, звичайно, відтворила. Тепер він у моїй експозиції.
- Чи вперше Ви на цьому фестивалі? Як оцінюєте потуги Олега Скрипки? Наскільки це корисно?
- Я дуже шаную цю людину. Я кожний рік на цьому фестивалі. І мені дуже подобається, що Олег зберігає і показує традиційне народне мистецтво в сучасному. І це дуже імпонує, бо життя не стоїть на місці. Тут багато і традиційних майстрів, і майстрів більш сучасного напрямку. Тому дуже вдячна організаторам і Олегу Скрипці. Сподіваюся відвідати із своїми роботами батьківщину. Коли вийду на пенсію, обов’язково цим займуся. Але поки що мені не дають виходити.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Фестиваль «Країна мрій»: Майстриня з Ніжинщини шиє сорочки Біллу Клінтону і відтворює одяг гетьмана Полуботка
Категорія:
07070802e.jpg
Тут просто неможливо розминутися із земляком. Увагу «Високого Валу» привернула жіночка, яка пропонувала гостям фестивалю вишивані сорочки вишуканої роботи. І що ж виявилося?
Ганна Ушеренко,
заслужений майстер народної творчості України:
- Родом я з Данини, де за легендою князь колись збирав данину. Є на Ніжинщині таке поселення. Так доля склалася, що я навчалася і залишилася в Києві. Моїй мамі 29-го липня буде 79 років, батькові вже 81-й рік. Дуже вдячна своїм батькам. Я заслужений майстер народної творчості України, своє мистецтво передаю своїм учням.
У мене дуже багато послідовників, дуже багато випускників. Працюю я в київському вищому училищі швейного та перукарського мистецтва. Викладаю технологію ручної та машинної вишивки. Проводжу багато майстер-класів. Працюю з викладачами як Києва, так і України.
Коли Київщині було 75 років, робила персональну виставку «Від рідної криниці – людям до світлиці». В роботах я відображаю кольори своєї рідної землі і хочу, щоб мистецтво вишивки збереглося, тому що у нас із покоління в покоління вишивка передавалася. Моя бабуся, прабабуся, моя тітонька мені все передали. До речі, мій брат Микола Свирид живе зараз у Ніжині, працює і продовжує це родинне мистецтво.
Так доля склалася, що мені немає кому передавати, бо у мене загинула донька. Але я хочу, щоб мистецтво не загинуло. А вишивка – це мистецтво, яке черпає знання з глибини віків.
- А в Ніжині Ваші роботи можна побачити?
- На жаль, ні, тому що організація персональних виставок потребує великих зусиль. У мене багато міжнародних, республіканських виставок. На жаль, на своїй батьківщині виставок не робила. Звичайно, хотілося б зробити таку виставку. Але багато працюю і маю дуже насичений графік. Я не маю змоги займатися цим. Тому дуже вклоняюся рідній землі та прошу пробачення перед людьми і перед Богом, що не можу показати свої роботи.
Але кольори своєї землі, її орнаменти я завжди несу людям, тому що Чернігівщина – це земля, це люди, багаті душею та серцем. Це люди, які варті, щоб життя у них було краще, тому що люди працьовиті, земля хороша.
- Перед тим як зробити вишивку, її, напевно, потрібно дослідити? Скажіть будь-ласка, які регіональні особливості мають вишивки у кольорах і орнаменті.
- Дуже великі особливості. Наприклад, візьмемо Білоцерківщину. Там кольори Гетьманщини. Тобто, є жовтий колір, синій колір, чорний і червоний. А Броварщина – це більше чорний і червоний колір як і в нашій Чернігівщині.
Якщо я працюю над орнаментом і мені щось невідомо, я звертаюся до істориків, етнографів. Наприклад, на сорочці відтворено візерунок гетьмана Полуботка. Це один до одного. До речі, ця сорочка знаходиться одна у музеї гетьманства. Друга – у одного з Президентів. До речі, мої сорочки є у чотирьох президентів, навіть у Клінтона! Саме так! Мені сподобалося, з якою гордістю він ходив Києвом у моїй вишитій сорочці. І якщо ми будемо пропагувати свою творчість, своє народне мистецтво, нас будуть шанувати. Бо ми цього варті.
- А якусь цікаву історію, пов’язану з вишивкою, можете розказати?
- Розповім. Що таке рушник? Коли заходиш до оселі і бачиш його чи на стіні, чи на портреті, чи на столі, ти одразу можеш визначити, що це за родина.
Ось випадок з моєї дослідницької роботи. Це був Києво-Святошинський район. Виїхали ми з експедицією в село Хмільне. Заходимо до селі. Сидить на призьбі бабуся віком за 90 років, але очі живі. І я, коли зайшла з хлібом, побачила добротну оселю, рушники. Мене зацікавив орнамент рушника, який висів у центрі. Я тоді запитала, чи тримала родина бджоли. А вона каже: «Ой, ти провидиця». А я кажу: «Ні, не провидиця. Просто вивчаю вишивку і мені цікаво її знати. Хочеться, щоб у кожній родині був свій рушник, свій родовід».
Вона розповіла мені історію, як ще до революції у них під Києвом була велика пасіка, вони вирощували суниці і ходили до Києва на ринок. І вона каже, що цей рушник – це оберіг, це рушник бджільника. І я його, звичайно, відтворила. Тепер він у моїй експозиції.
- Чи вперше Ви на цьому фестивалі? Як оцінюєте потуги Олега Скрипки? Наскільки це корисно?
- Я дуже шаную цю людину. Я кожний рік на цьому фестивалі. І мені дуже подобається, що Олег зберігає і показує традиційне народне мистецтво в сучасному. І це дуже імпонує, бо життя не стоїть на місці. Тут багато і традиційних майстрів, і майстрів більш сучасного напрямку. Тому дуже вдячна організаторам і Олегу Скрипці. Сподіваюся відвідати із своїми роботами батьківщину. Коли вийду на пенсію, обов’язково цим займуся. Але поки що мені не дають виходити.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта