200-мільйонний середній клас Індії в економічному плані вважається сьогодні найбільш динамічною групою на планеті. Але цей клас зовсім не цікавиться політикою чи соціальними реформами.
Сім технологічних інститутів Індії знаходяться біля найвищих позицій світового рейтингу, а пропозиції роботи випускникам індійських інститутів менеджменту конкурують з пропозиціями випускникам знаменитих бізнес-шкіл США. В той же час третина країни залишається безграмотною.
300 млн. індійців живуть менше ніж за долар в день – це чверть світової бідноти. Хоча з 1985 року понад 400 млн. з мільярдного населення Індії піднялися вище безпросвітної бідності – до 5 доларів в день. Ще 300 млн. послідують за ними у наступні два десятки років, якщо економіка продовжуватиме зростати на більше, ніж 7% в рік. Збільшення чисельності населення означатиме, що все ще будуть мільйони тих, хто знаходиться поза межею бідності. Але їхня кількість постійно зменшуватиметься. З іншого боку терезів — найбільша кількість доларових мільярдерів, що їх має Індія, після США і Росії.
Над швидким зростанням середнього класу Індії розмірковує професор Ланкастерського університету Чакраварті Рам-Прасад у своїй статті «Банкрутство середнього класу Індії», що опублікована у вересневому номері британського журналу «Проспект». Індія народилася з розчленування, має важку історію сепаратизму і містить у собі неймовірне мовне, етнічне, релігійне і географічне розмаїття.
Державна єдність ще не означає справжньої єдності. Британська імперія, а потім лідери боротьби за незалежність створили умови для втілення давньої ідеї про єдину національну державу. Шістдесят років існує діюча індійська держава, яка є зростаючою світовою силою. Але є також недіюча індійська держава, яка так і не може зреалізувати соціальні цілі.
У південному штаті Тамілнаду в середині 1960-х половина населення жили поза межею бідності, але ефективне застосування протизаплідних засобів, навчання жінок і охорона здоров’я привели до стабільності населення і поступовому падінню бідності до кінця минулого століття. А от у штаті Бігар, який мав такий самий відсоток бідноти, населення продовжує зростати і заходи по боротьбі з бідністю важко втілюються в життя.
Середній клас Індії має слабке громадянське почуття: його солідарність не поширюється на бідних і він не визнає ролі держави у своєму підйомі. Загалом він політично пасивний. Середній клас на всіх стадіях розвитку — чи то в 19 столітті в Європі, чи то нині в Індії — зазвичай з недовірою ставиться до тих, хто не піднімався разом з ними. Проте в більш однорідних суспільствах більш вірогідно, що багатші турбуватимуться про бідніших. Натомість суспільствам, що мають велику різноманітність, важко запровадити братерські почуття.
Основа розчленованості індійського суспільства – давня кастова система, яка передбачає одруження всередині своїх єдинокровних, споріднених груп зі спадковим родом занять, вважає професор. Згідно з традиційною кастовою ієрархією, суспільство розділене на священнослужителів, воїнів, торговців, найманих працівників і «недоторканих». Конституція Індії 1950 року прагнула покласти край такому розділенню, проте кастовий звичай все ще залишається реальністю.
Соціальна розмежованість каст посилюється релігійними відмінностями – передусім через велику мусульманську меншину, яка робить Індію найбільшою мусульманською країною світу після Індонезії. В той час, як індуси все ще сумніваються в “індійськості” мусульман, середній клас складає приблизно такий самий відсоток мусульман, як і населення в цілому – близько 13%. Варто пояснити, що індуси – Hindu – це релігійна приналежність, а індійці – Indians – громадянська. Кастові відмінності характерні й для індійського ісламу. Більшість мусульманських представників середнього класу походить з ашарафського, або “благородного” секторів мусульманського суспільства.
Автор пише, що індійці середнього класу зазвичай не відчувають зобов’язань щодо бідних і вважають, що вже зробили свій громадянський внесок – тим, що стали середнім класом. Вони зосереджуються на своїх власних потребах, тому що подолали труднощі, аби опинитися там, де вони зараз, і все ще бояться скотитися вниз.
Благодійність, громадянський обов’язок і тиск на державний та приватний сектори задля підтримання програм анти-бідності є рідкістю. Зате там, де трапляється філантропія, масштаби вражають: такі великі корпорації, як «Тата» (індійський автовиробник), «Бірла» (велика індійська фінансово-промислова група) і Баджадж (найбільший індійський виробник мотоциклів і скутерів) дають багато. Не скупляться також такі мільярдери, як Азім Премжі (голова правління третьої за величиною софтверної компанії «Wipro», якого порівнюють з Білом Гейтсом) і Нараяна Мурті (засновник і голова величезної інформаційно-технологічної компанії «Infosys»). Власник готелів в Ченаї вклав чималі кошти в дітей своїх працівників — щоб вони отримали вищу освіту і вже через покоління стали середнім класом. Водночас по країні потрохи пускає корені дрібна благочинність, зорієнтована на дітей і жінок.
В Індії середня тривалість життя становить 62 роки для чоловіків і 64 роки для жінок. Це нижче, ніж в таких бідних латиноамериканських країнах, як Гватемала й Нікарагуа. А найбідніші індійські сільські родини їдять ще менше рису, ніж п’ять років тому. І жодна статистика не фіксує агонізуючий вигляд босоногої обдертої чотирирічної дитини, яка робить сальто біля світлофора, аби заробити одну рупію.
Процвітаюча Індія ще не забезпечила достатньої соціальної інфраструктури, щоб зробити менш жахливим життя тих, хто «на дні». Частково це пояснюється тим, що в державному апараті зі збирання податків довгий час був безлад, а ухиляння від податків було нормою. А економіст Німай Мета доводить, що іншою причиною поганої фіскальної політики держави є закорінена прихильність індійського народу до приватного, а не громадського забезпечення – модель, що збереглася з колоніальних часів.
Хто ж такі індійці середнього класу? Згідно з Індійською національною радою прикладних економічних досліджень, термін “середній клас” застосовується до тих, хто заробляє між 4000 і 21000 доларів в рік (за умовами купівельної спроможності – від 20 000 до 120 000 доларів). Це підходить тільки для 60 млн. (менше 6%) населення.
Нещодавнє дослідження CNN-IBM і Hindustan Times запропонувало критерій, оснований на споживанні – чи є телефон, моторизований транспортний засіб і кольоровий телевізор. Під це визначення середнього класу потрапило близько 20% населення – а це 200 мільйонів. Така цифра пояснює, чому глобальний ринок вважає індійський середній клас окремою країною; чому «Мерседес», «Луї Вітон» і «Ролекс» переймаються країною, чий річний ВВП на душу населення становить лише 750 доларів. Адже 10 млн. індійців можуть купити найдорожчі світові бренди, інші 50 млн. можуть прагнути купити найдешевші в цьому ряду, а ще 140 млн. можуть серйозно думати про джинси «Левіс» і годинники «Своч».
Споживацтво – зсув витрат від потреб до бажань – ось що найсильніше відрізняє індійський середній клас від середніх соціальних груп минулого. Середній клас використовує освіту для покращення заробітку наступного покоління, а потім, в разі успіху, для більш тонких цілей самореалізації.
Життя середнього класу призводить до суперечки між індивідуальністю і громадою: шукаючи нового самовираження на роботі й відпочинку або ризикуючи бути самотнім (рівень розлучень зростає), вони все ж таки намагаються зберігати відчуття громади і обов’язково підтримують своїх батьків. Велика кількість професіоналів з галузі інформаційних технологій купляють машини своїм батькам. У той же час вони старанно намагаються не виходити поза межі свого кола (курортів, ресторанів тощо).
У складному структурному розподілі спадкової ідентичності Індії традиційно привілейовані касти – брахмани, кшатрії (воїни) і вайш’ї (господарники). Вони формують так звані «передові» верстви. У звіті CNN-IBM/Hindustan Times йдеться, що 37% «передових верств» належать до середнього класу, як і близько половини індійських сікхів та християн. До речі, сікхи і християни складають по 2% населення Індії. Сікхи відомі економічними успіхами, а здобутки “християнського середнього класу” ще більш дивовижні. Найбагатшими ж в Індії є парсі та джайни.
Кастова дискримінація стає зрозумілішою, коли розглянемо “відсталі” касти. Найбільш обділеними є даліти – вони присутні в списку Індійської конституції і складають 16% населення. Але вони майже не фігурують у числі представників середнього класу. Тільки 13% середнього класу вийшли з “інших відсталих класів” – кастових груп, які складають близько половини індійського населення.
Автор вважає, що самовпевненість багатьох представників середнього класу, що вони нічого не винні державі, є неправильною. В Індії почався економічний бум частково в результаті величезних інвестицій у вищу освіту – на шкоду початковій освіті. Їх зробили успішні уряди Індії, починаючи з Неру. Ідея, що Індія неодмінно повинна мати високорозвинену систему вищої освіти, була підтримана старими середніми класами, що збудували незалежну Індію. Новий середній клас отримав з цього велику користь. На відміну від багатьох постколоніальних країн, влада в Індії не була сконцентрована в руках традиційних “земельних” еліт або “борців опору”. Вона була у старого середнього класу – професійних, освічених вищих і середніх каст з різних релігій.
Де Індійська держава відсутня – так це в щоденному житті бідних: немає мікро-кредитів, ринково-чутливих субсидій, а зібрані податки не йдуть на іригацію або дороги. У найбільш депресивних сільських районах центральної Індії фермери накладають на себе руки – хоча тут завинила і дискримінаційна політика Всесвітньої Торгової Організації, яка надає переваги багатим західним фермерам, вважає професор Чакраварті Рам-Прасад.
Потребу політичних змін краще розуміють ті, хто ще не мав нагоди сконцентруватися на споживанні. Часто найбільш політично активними в Індії є бідні – ті, хто живе на 1-5 доларів в день. Вони дають більшість голосів політичним партіям. Це тому, що переважно тільки державні дії можуть змінити їхні життя. Якщо в районі немає пристойної школи, якщо нижчі касти зазнають дискримінації, якщо дитина хворіє і потребує лікування, якщо через посуху відбувається обвал ринкової ціни на якійсь сільськогосподарський продукт — вони кинуті напризволяще. Але це ті сфери, де може допомогти ефективна держава. Інвестиції в охорону здоров’я в Тамілнаду, освіта в Керала, дороги в Махараштрі, цільова сільськогосподарська допомога у Західній Бенгалії допомогли бідним трударям. А політичні партії, що це зробили, мали успіх протягом декількох електоральних циклів.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Банкрутство середнього класу Індії
Світ:
200-мільйонний середній клас Індії в економічному плані вважається сьогодні найбільш динамічною групою на планеті. Але цей клас зовсім не цікавиться політикою чи соціальними реформами.
Сім технологічних інститутів Індії знаходяться біля найвищих позицій світового рейтингу, а пропозиції роботи випускникам індійських інститутів менеджменту конкурують з пропозиціями випускникам знаменитих бізнес-шкіл США. В той же час третина країни залишається безграмотною.
300 млн. індійців живуть менше ніж за долар в день – це чверть світової бідноти. Хоча з 1985 року понад 400 млн. з мільярдного населення Індії піднялися вище безпросвітної бідності – до 5 доларів в день. Ще 300 млн. послідують за ними у наступні два десятки років, якщо економіка продовжуватиме зростати на більше, ніж 7% в рік. Збільшення чисельності населення означатиме, що все ще будуть мільйони тих, хто знаходиться поза межею бідності. Але їхня кількість постійно зменшуватиметься. З іншого боку терезів — найбільша кількість доларових мільярдерів, що їх має Індія, після США і Росії.
Над швидким зростанням середнього класу Індії розмірковує професор Ланкастерського університету Чакраварті Рам-Прасад у своїй статті «Банкрутство середнього класу Індії», що опублікована у вересневому номері британського журналу «Проспект». Індія народилася з розчленування, має важку історію сепаратизму і містить у собі неймовірне мовне, етнічне, релігійне і географічне розмаїття.
Державна єдність ще не означає справжньої єдності. Британська імперія, а потім лідери боротьби за незалежність створили умови для втілення давньої ідеї про єдину національну державу. Шістдесят років існує діюча індійська держава, яка є зростаючою світовою силою. Але є також недіюча індійська держава, яка так і не може зреалізувати соціальні цілі.
У південному штаті Тамілнаду в середині 1960-х половина населення жили поза межею бідності, але ефективне застосування протизаплідних засобів, навчання жінок і охорона здоров’я привели до стабільності населення і поступовому падінню бідності до кінця минулого століття. А от у штаті Бігар, який мав такий самий відсоток бідноти, населення продовжує зростати і заходи по боротьбі з бідністю важко втілюються в життя.
Середній клас Індії має слабке громадянське почуття: його солідарність не поширюється на бідних і він не визнає ролі держави у своєму підйомі. Загалом він політично пасивний. Середній клас на всіх стадіях розвитку — чи то в 19 столітті в Європі, чи то нині в Індії — зазвичай з недовірою ставиться до тих, хто не піднімався разом з ними. Проте в більш однорідних суспільствах більш вірогідно, що багатші турбуватимуться про бідніших. Натомість суспільствам, що мають велику різноманітність, важко запровадити братерські почуття.
Основа розчленованості індійського суспільства – давня кастова система, яка передбачає одруження всередині своїх єдинокровних, споріднених груп зі спадковим родом занять, вважає професор. Згідно з традиційною кастовою ієрархією, суспільство розділене на священнослужителів, воїнів, торговців, найманих працівників і «недоторканих». Конституція Індії 1950 року прагнула покласти край такому розділенню, проте кастовий звичай все ще залишається реальністю.
Соціальна розмежованість каст посилюється релігійними відмінностями – передусім через велику мусульманську меншину, яка робить Індію найбільшою мусульманською країною світу після Індонезії. В той час, як індуси все ще сумніваються в “індійськості” мусульман, середній клас складає приблизно такий самий відсоток мусульман, як і населення в цілому – близько 13%. Варто пояснити, що індуси – Hindu – це релігійна приналежність, а індійці – Indians – громадянська. Кастові відмінності характерні й для індійського ісламу. Більшість мусульманських представників середнього класу походить з ашарафського, або “благородного” секторів мусульманського суспільства.
Автор пише, що індійці середнього класу зазвичай не відчувають зобов’язань щодо бідних і вважають, що вже зробили свій громадянський внесок – тим, що стали середнім класом. Вони зосереджуються на своїх власних потребах, тому що подолали труднощі, аби опинитися там, де вони зараз, і все ще бояться скотитися вниз.
Благодійність, громадянський обов’язок і тиск на державний та приватний сектори задля підтримання програм анти-бідності є рідкістю. Зате там, де трапляється філантропія, масштаби вражають: такі великі корпорації, як «Тата» (індійський автовиробник), «Бірла» (велика індійська фінансово-промислова група) і Баджадж (найбільший індійський виробник мотоциклів і скутерів) дають багато. Не скупляться також такі мільярдери, як Азім Премжі (голова правління третьої за величиною софтверної компанії «Wipro», якого порівнюють з Білом Гейтсом) і Нараяна Мурті (засновник і голова величезної інформаційно-технологічної компанії «Infosys»). Власник готелів в Ченаї вклав чималі кошти в дітей своїх працівників — щоб вони отримали вищу освіту і вже через покоління стали середнім класом. Водночас по країні потрохи пускає корені дрібна благочинність, зорієнтована на дітей і жінок.
В Індії середня тривалість життя становить 62 роки для чоловіків і 64 роки для жінок. Це нижче, ніж в таких бідних латиноамериканських країнах, як Гватемала й Нікарагуа. А найбідніші індійські сільські родини їдять ще менше рису, ніж п’ять років тому. І жодна статистика не фіксує агонізуючий вигляд босоногої обдертої чотирирічної дитини, яка робить сальто біля світлофора, аби заробити одну рупію.
Процвітаюча Індія ще не забезпечила достатньої соціальної інфраструктури, щоб зробити менш жахливим життя тих, хто «на дні». Частково це пояснюється тим, що в державному апараті зі збирання податків довгий час був безлад, а ухиляння від податків було нормою. А економіст Німай Мета доводить, що іншою причиною поганої фіскальної політики держави є закорінена прихильність індійського народу до приватного, а не громадського забезпечення – модель, що збереглася з колоніальних часів.
Хто ж такі індійці середнього класу? Згідно з Індійською національною радою прикладних економічних досліджень, термін “середній клас” застосовується до тих, хто заробляє між 4000 і 21000 доларів в рік (за умовами купівельної спроможності – від 20 000 до 120 000 доларів). Це підходить тільки для 60 млн. (менше 6%) населення.
Нещодавнє дослідження CNN-IBM і Hindustan Times запропонувало критерій, оснований на споживанні – чи є телефон, моторизований транспортний засіб і кольоровий телевізор. Під це визначення середнього класу потрапило близько 20% населення – а це 200 мільйонів. Така цифра пояснює, чому глобальний ринок вважає індійський середній клас окремою країною; чому «Мерседес», «Луї Вітон» і «Ролекс» переймаються країною, чий річний ВВП на душу населення становить лише 750 доларів. Адже 10 млн. індійців можуть купити найдорожчі світові бренди, інші 50 млн. можуть прагнути купити найдешевші в цьому ряду, а ще 140 млн. можуть серйозно думати про джинси «Левіс» і годинники «Своч».
Споживацтво – зсув витрат від потреб до бажань – ось що найсильніше відрізняє індійський середній клас від середніх соціальних груп минулого. Середній клас використовує освіту для покращення заробітку наступного покоління, а потім, в разі успіху, для більш тонких цілей самореалізації.
Життя середнього класу призводить до суперечки між індивідуальністю і громадою: шукаючи нового самовираження на роботі й відпочинку або ризикуючи бути самотнім (рівень розлучень зростає), вони все ж таки намагаються зберігати відчуття громади і обов’язково підтримують своїх батьків. Велика кількість професіоналів з галузі інформаційних технологій купляють машини своїм батькам. У той же час вони старанно намагаються не виходити поза межі свого кола (курортів, ресторанів тощо).
У складному структурному розподілі спадкової ідентичності Індії традиційно привілейовані касти – брахмани, кшатрії (воїни) і вайш’ї (господарники). Вони формують так звані «передові» верстви. У звіті CNN-IBM/Hindustan Times йдеться, що 37% «передових верств» належать до середнього класу, як і близько половини індійських сікхів та християн. До речі, сікхи і християни складають по 2% населення Індії. Сікхи відомі економічними успіхами, а здобутки “християнського середнього класу” ще більш дивовижні. Найбагатшими ж в Індії є парсі та джайни.
Кастова дискримінація стає зрозумілішою, коли розглянемо “відсталі” касти. Найбільш обділеними є даліти – вони присутні в списку Індійської конституції і складають 16% населення. Але вони майже не фігурують у числі представників середнього класу. Тільки 13% середнього класу вийшли з “інших відсталих класів” – кастових груп, які складають близько половини індійського населення.
Автор вважає, що самовпевненість багатьох представників середнього класу, що вони нічого не винні державі, є неправильною. В Індії почався економічний бум частково в результаті величезних інвестицій у вищу освіту – на шкоду початковій освіті. Їх зробили успішні уряди Індії, починаючи з Неру. Ідея, що Індія неодмінно повинна мати високорозвинену систему вищої освіти, була підтримана старими середніми класами, що збудували незалежну Індію. Новий середній клас отримав з цього велику користь. На відміну від багатьох постколоніальних країн, влада в Індії не була сконцентрована в руках традиційних “земельних” еліт або “борців опору”. Вона була у старого середнього класу – професійних, освічених вищих і середніх каст з різних релігій.
Де Індійська держава відсутня – так це в щоденному житті бідних: немає мікро-кредитів, ринково-чутливих субсидій, а зібрані податки не йдуть на іригацію або дороги. У найбільш депресивних сільських районах центральної Індії фермери накладають на себе руки – хоча тут завинила і дискримінаційна політика Всесвітньої Торгової Організації, яка надає переваги багатим західним фермерам, вважає професор Чакраварті Рам-Прасад.
Потребу політичних змін краще розуміють ті, хто ще не мав нагоди сконцентруватися на споживанні. Часто найбільш політично активними в Індії є бідні – ті, хто живе на 1-5 доларів в день. Вони дають більшість голосів політичним партіям. Це тому, що переважно тільки державні дії можуть змінити їхні життя. Якщо в районі немає пристойної школи, якщо нижчі касти зазнають дискримінації, якщо дитина хворіє і потребує лікування, якщо через посуху відбувається обвал ринкової ціни на якійсь сільськогосподарський продукт — вони кинуті напризволяще. Але це ті сфери, де може допомогти ефективна держава. Інвестиції в охорону здоров’я в Тамілнаду, освіта в Керала, дороги в Махараштрі, цільова сільськогосподарська допомога у Західній Бенгалії допомогли бідним трударям. А політичні партії, що це зробили, мали успіх протягом декількох електоральних циклів.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта