11 лютого в Ірані відзначатиметься 30-річчя перемоги Ісламської революції. Тоді, у 1979, журнал Тайм написав, що ця революція стала загрозою світовому балансу влади більше, ніж будь-яка політична подія з часів Гітлерівського підкорення Європи.
Сьогодні навряд чи можна сказати, що Іранська революція мала такий величезний вплив, який пророкував їй Тайм, але все ж таки вона залишається одним з найвизначніших подій минулого століття.
Декілька років тому мені довелося спілкуватися з іранцями. Вони зі щирою гордістю говорили про ту революцію і наголошували, що вони перси, а не араби, як вважає дехто з європейців. Ще я дізналася, що іслам – це державна релігія, якої дотримується кожний громадянин, але насправді у родинному колі вони є послідовниками зороастризму. Новий рік в Ірані святкується 21 березня. Як відомо, новий рік у давніх аріїв починався в день весняного рівнодення. 30-річний красень Амір своєю зовнішністю і поведінкою мені більше нагадував холоднокровного англійця, ніж іранця. Хоча що ми знаємо про іранців? За короткий час спілкування з ними я дізналася, що вони дуже поважно ставляться до вчителів, лікарів і … письменників. Бо ж коли я випадково в холі готелю зустріла відомого українського письменника Андрія Куркова (і сказала моїм співрозмовникам про це), вони з непідробним ентузіазмом кинулися просити його з ними сфотографуватися. Хоча до того не виявляли захоплення у фотографуванні.
«Наша революція подібна до тої, що була в Росії в 1917 році», - сказав тоді Амір. Не знаю, чи можна порівнювати ці дві революції, які сталися в таких різних країнах і в такий різний історичний період. То ж звернемося до історії.
У 1953 p. до влади в Ірані прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві. 1962 р. він проголосив у країні початок "білої революції" – проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. В Ірані було проведено аграрну реформу – обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни.
Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Він розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: "Не Захід, не Схід, а іслам".
В лютому 1979 р. був створений тимчасовий комітет ісламської революції. Після спровокованих боїв в районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією, в столиці розгорілось повстання. Монархія в Ірані була повалена. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і очолив як релігійну, так і світську владу.
Падіння шаха знаменувало більше, ніж відродження ісламу як політичної сили. Воно було постійно діючим нагадуванням обмеження влади Заходу і життєспроможності та гордості Перської цивілізації. Про це пише Домінік Сендбрук у своїй статті «Революційні шляхи», що опублікована у лютневому номері британського журналу «Проспект». Авторка також порівняла Іранську революцію з революцією 1917 року в Росії. Вона вважає, що ці революції були довгою ідеологічною боротьбою. І готувалися вони як всередині країни, так і поза її межами.
Обидві революції мають як палких прихильників, так і критиків. А головне – їх неможливо зрозуміти, якщо дивитися на них із зовні. Згадайте недавню оранжеву революцію в Україні! Її описують по-різному. І ті, хто не був її учасником або принаймні не знаходився в той час в Україні, не зможе її зрозуміти.
Іранський шах, живучи в непомірних розкошах, був відірваний від народу. Можливо, він і гадки не мав, що його реформи відштовхнули від нього духовенство і сільських землевласників, а його марнотратство призвело до зростання інфляції. І до середини 1970-х років настрій населення палаючих під сонцем бідних містечок і бетонних високоповерхівок переповнених міст переріс з розчарування в лють. 16 січня 1979 року шах покинув Іран назавжди.
А менше ніж за три тижні з Парижу повернувся Аятолла Хомейні – духовний лідер революції, що перебував у вигнанні багато років. 5 млн. людей вишикувалися вздовж вулиць Тегерану, щоб привітати його. Він став для них символом опору. Але для Заходу він був божевільним. Протягом декількох тижнів після повернення Хомейні до Ірану тимчасовий уряд був розігнаний, і хоча новим прем’єр міністром був призначений світський політик лівих поглядів, швидко стало зрозуміло, що реальна влада належить революційній раді і революційній гвардії, пише Домінік Сендбрук. До кінця березня 1979 року стало очевидним, що не буде світського республіканського Ірану. На референдумі, що, як пише авторка статті, пройшов в атмосфері анархії і романтичного збудження, 98 % схвалили план Ісламської республіки Хомейні.
Як часто траплялося з багатьма революціями, вони одразу ж опинялися перед загрозою іноземного вторгнення. У випадку з Іранською революцією йдеться про Ірано-Іракську війну. Але ця війна, на думку авторки статті, спрацювала на користь революції, дозволивши знищити ліберальну опозицію і розпалити патріотичні почуття. І хоча хід революції на початку не був певним, війна з Іраком стала поворотною точкою. Як тільки вигнали нападників, революція опинилася в безпеці.
Домінік Сендбрук пише, що однією з сильних сторін революції і джерелом її популярності стало те, що вперше за більше ніж століття іранці відчули, що вони вже не були іграшкою іноземних держав.
Дуже подібний висновок робить Майкл Ексуорті у своїй статті «Король і я», що опублікована в цьому ж номері. Він пише, що Іранська революція 1979 року не може трактуватися однозначно. Те, що сталося тридцять років тому, можна описати двома різними історіями.
Перша історія розповідає, що до 1979 року Іран перебував на шляху вестернізації – національний розвиток та матеріальний прогрес базувався на західній моделі, прикрашеній пишними шатами давньосхідної монархії. З цієї точки зору (і це була точка зору шаха), вороги, яких слід придушувати, це – комуністи. Проти них успішно боролася таємна поліція шаха аж до кінця 1970-х років. На традиційну та ісламську опозицію не звертали уваги – її вважали такою, що не може бути опозицією. Очікували, що вона сама по собі зникне на тлі матеріального процвітання.
Ця історія вщент розбилася в 1979 році, а після 1979 стало ясно, що справжній напрямок іранської історії можна було зрозуміти тільки завдяки другій історії. Згідно з нею іранці дивилися на свою монархію з великою підозрою – починаючи з 19 століття монархію Пахлаві багато хто розглядав як креатуру Британії та США. При цьому альтернативою монархії був не комунізм, а духовенство, чий авторитет в суспільстві і по всій країні надавав йому вирішальну роль. Слід згадати такі визначні акції проти монархії, як тютюнове повстання 1892 року, конституційну революцію 1906-1911, масові заворушення у 1963. Проте в усіх цих акціях протесту духовенство не мало злагоди поміж собою, тому не змогло об’єднатися й очолити антимонархічний рух.
Натомість у 1979 році Хомейні сформулював теоретичний принцип духовного лідерства, чого бракувало раніше. Його позиція проти шаха зібрала підтримку в потрібний момент – коли хиталася економіка і зростало невдоволення людей. Серед невдоволених були навіть представники середнього класу, яким непогано жилося з самого початку програми розвитку шаха. Хомейні сконцентрував опозицію проти шаха і, тримаючи неясними свої остаточні наміри, зміг запобігти розколу своїх прихильників.
За тридцять років післяреволюційного періоду було багато невдач, розчарувань, розвінчання ілюзій. Залишаються проблеми з правами людини, а ті, хто захищає політичних в’язнів, опиняється під інтенсивним тиском президента Ахмадінежада. Послаблення економіки, що продовжується, залишило велику кількість іранців в бідності і збільшило витік мізків з країни. Але, на думку автора, є один великий плюс, що відчувають багато іранців. Навіть ті іранці, що у вигнанні і є відчайдушними опозиціонерами ісламського режиму. Це те, що з часів революції Іран остаточно досягнув справжньої незалежності.
Щоб це оцінити, потрібно поглянути в минуле і побачити приниження, якого зазнав Іран у 19 столітті з боку Британії і Росії, а в 20 столітті – з боку Британії і США. Важливим елементом революції було відчуття того, чого країна потребувала і що вона нарешті отримала – Іран позбувся іноземного впливу і маніпуляцій, вважає Майкл Ексуорті. Він також зазначає значущість Ірано-Іракської війни, в результаті якої Іран не був переможеним і зберіг свої кордони. То було почуттям гордості, незважаючи на підтримку чи не підтримку нового режиму – відчуття, що іноземцям більше не залякати і не застрашити країну. Вони більше не будуть нею маніпулювати.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Ісламська революція в Ірані: 30 років
Світ:
11 лютого в Ірані відзначатиметься 30-річчя перемоги Ісламської революції. Тоді, у 1979, журнал Тайм написав, що ця революція стала загрозою світовому балансу влади більше, ніж будь-яка політична подія з часів Гітлерівського підкорення Європи.
09020901r.JPG
Сьогодні навряд чи можна сказати, що Іранська революція мала такий величезний вплив, який пророкував їй Тайм, але все ж таки вона залишається одним з найвизначніших подій минулого століття.
Декілька років тому мені довелося спілкуватися з іранцями. Вони зі щирою гордістю говорили про ту революцію і наголошували, що вони перси, а не араби, як вважає дехто з європейців. Ще я дізналася, що іслам – це державна релігія, якої дотримується кожний громадянин, але насправді у родинному колі вони є послідовниками зороастризму. Новий рік в Ірані святкується 21 березня. Як відомо, новий рік у давніх аріїв починався в день весняного рівнодення. 30-річний красень Амір своєю зовнішністю і поведінкою мені більше нагадував холоднокровного англійця, ніж іранця. Хоча що ми знаємо про іранців? За короткий час спілкування з ними я дізналася, що вони дуже поважно ставляться до вчителів, лікарів і … письменників. Бо ж коли я випадково в холі готелю зустріла відомого українського письменника Андрія Куркова (і сказала моїм співрозмовникам про це), вони з непідробним ентузіазмом кинулися просити його з ними сфотографуватися. Хоча до того не виявляли захоплення у фотографуванні.
«Наша революція подібна до тої, що була в Росії в 1917 році», - сказав тоді Амір. Не знаю, чи можна порівнювати ці дві революції, які сталися в таких різних країнах і в такий різний історичний період. То ж звернемося до історії.
У 1953 p. до влади в Ірані прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві. 1962 р. він проголосив у країні початок "білої революції" – проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. В Ірані було проведено аграрну реформу – обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни.
Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Він розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: "Не Захід, не Схід, а іслам".
В лютому 1979 р. був створений тимчасовий комітет ісламської революції. Після спровокованих боїв в районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією, в столиці розгорілось повстання. Монархія в Ірані була повалена. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і очолив як релігійну, так і світську владу.
Падіння шаха знаменувало більше, ніж відродження ісламу як політичної сили. Воно було постійно діючим нагадуванням обмеження влади Заходу і життєспроможності та гордості Перської цивілізації. Про це пише Домінік Сендбрук у своїй статті «Революційні шляхи», що опублікована у лютневому номері британського журналу «Проспект». Авторка також порівняла Іранську революцію з революцією 1917 року в Росії. Вона вважає, що ці революції були довгою ідеологічною боротьбою. І готувалися вони як всередині країни, так і поза її межами.
Обидві революції мають як палких прихильників, так і критиків. А головне – їх неможливо зрозуміти, якщо дивитися на них із зовні. Згадайте недавню оранжеву революцію в Україні! Її описують по-різному. І ті, хто не був її учасником або принаймні не знаходився в той час в Україні, не зможе її зрозуміти.
Іранський шах, живучи в непомірних розкошах, був відірваний від народу. Можливо, він і гадки не мав, що його реформи відштовхнули від нього духовенство і сільських землевласників, а його марнотратство призвело до зростання інфляції. І до середини 1970-х років настрій населення палаючих під сонцем бідних містечок і бетонних високоповерхівок переповнених міст переріс з розчарування в лють. 16 січня 1979 року шах покинув Іран назавжди.
А менше ніж за три тижні з Парижу повернувся Аятолла Хомейні – духовний лідер революції, що перебував у вигнанні багато років. 5 млн. людей вишикувалися вздовж вулиць Тегерану, щоб привітати його. Він став для них символом опору. Але для Заходу він був божевільним. Протягом декількох тижнів після повернення Хомейні до Ірану тимчасовий уряд був розігнаний, і хоча новим прем’єр міністром був призначений світський політик лівих поглядів, швидко стало зрозуміло, що реальна влада належить революційній раді і революційній гвардії, пише Домінік Сендбрук. До кінця березня 1979 року стало очевидним, що не буде світського республіканського Ірану. На референдумі, що, як пише авторка статті, пройшов в атмосфері анархії і романтичного збудження, 98 % схвалили план Ісламської республіки Хомейні.
Як часто траплялося з багатьма революціями, вони одразу ж опинялися перед загрозою іноземного вторгнення. У випадку з Іранською революцією йдеться про Ірано-Іракську війну. Але ця війна, на думку авторки статті, спрацювала на користь революції, дозволивши знищити ліберальну опозицію і розпалити патріотичні почуття. І хоча хід революції на початку не був певним, війна з Іраком стала поворотною точкою. Як тільки вигнали нападників, революція опинилася в безпеці.
Домінік Сендбрук пише, що однією з сильних сторін революції і джерелом її популярності стало те, що вперше за більше ніж століття іранці відчули, що вони вже не були іграшкою іноземних держав.
Дуже подібний висновок робить Майкл Ексуорті у своїй статті «Король і я», що опублікована в цьому ж номері. Він пише, що Іранська революція 1979 року не може трактуватися однозначно. Те, що сталося тридцять років тому, можна описати двома різними історіями.
Перша історія розповідає, що до 1979 року Іран перебував на шляху вестернізації – національний розвиток та матеріальний прогрес базувався на західній моделі, прикрашеній пишними шатами давньосхідної монархії. З цієї точки зору (і це була точка зору шаха), вороги, яких слід придушувати, це – комуністи. Проти них успішно боролася таємна поліція шаха аж до кінця 1970-х років. На традиційну та ісламську опозицію не звертали уваги – її вважали такою, що не може бути опозицією. Очікували, що вона сама по собі зникне на тлі матеріального процвітання.
Ця історія вщент розбилася в 1979 році, а після 1979 стало ясно, що справжній напрямок іранської історії можна було зрозуміти тільки завдяки другій історії. Згідно з нею іранці дивилися на свою монархію з великою підозрою – починаючи з 19 століття монархію Пахлаві багато хто розглядав як креатуру Британії та США. При цьому альтернативою монархії був не комунізм, а духовенство, чий авторитет в суспільстві і по всій країні надавав йому вирішальну роль. Слід згадати такі визначні акції проти монархії, як тютюнове повстання 1892 року, конституційну революцію 1906-1911, масові заворушення у 1963. Проте в усіх цих акціях протесту духовенство не мало злагоди поміж собою, тому не змогло об’єднатися й очолити антимонархічний рух.
Натомість у 1979 році Хомейні сформулював теоретичний принцип духовного лідерства, чого бракувало раніше. Його позиція проти шаха зібрала підтримку в потрібний момент – коли хиталася економіка і зростало невдоволення людей. Серед невдоволених були навіть представники середнього класу, яким непогано жилося з самого початку програми розвитку шаха. Хомейні сконцентрував опозицію проти шаха і, тримаючи неясними свої остаточні наміри, зміг запобігти розколу своїх прихильників.
За тридцять років післяреволюційного періоду було багато невдач, розчарувань, розвінчання ілюзій. Залишаються проблеми з правами людини, а ті, хто захищає політичних в’язнів, опиняється під інтенсивним тиском президента Ахмадінежада. Послаблення економіки, що продовжується, залишило велику кількість іранців в бідності і збільшило витік мізків з країни. Але, на думку автора, є один великий плюс, що відчувають багато іранців. Навіть ті іранці, що у вигнанні і є відчайдушними опозиціонерами ісламського режиму. Це те, що з часів революції Іран остаточно досягнув справжньої незалежності.
Щоб це оцінити, потрібно поглянути в минуле і побачити приниження, якого зазнав Іран у 19 столітті з боку Британії і Росії, а в 20 столітті – з боку Британії і США. Важливим елементом революції було відчуття того, чого країна потребувала і що вона нарешті отримала – Іран позбувся іноземного впливу і маніпуляцій, вважає Майкл Ексуорті. Він також зазначає значущість Ірано-Іракської війни, в результаті якої Іран не був переможеним і зберіг свої кордони. То було почуттям гордості, незважаючи на підтримку чи не підтримку нового режиму – відчуття, що іноземцям більше не залякати і не застрашити країну. Вони більше не будуть нею маніпулювати.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта