Ще коли був Радянський Союз, тоді був агітпроп, а тепер – агітпоп. Російська православна церква завжди виконувала функцію ідеологічного департаменту і якогось секретаря при сьогоднішній російській владі.
"Ми спостерігаємо, як кількість тих людей, котрі вітають приїзд Кирила, дедалі падає, тому чим частіше той Гундяєв приїжджатиме до нас, тим менше навіть примусово зігнаних прихильників виходитиме його стрічати. Тож це лише на користь Україні.
«Російський світ», який Москва хоче побудувати, – це чергова фантазія, яка теоретично розроблена, але практично реалізуватися не зможе. Уже ніхто не заборонить людям читати справжню історію, давати справедливі оцінки тому, що відбувалося в минулому..." , - каже Володимир Огризко, екс-міністр закордонних справ.
Євген Сверстюк, доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра»:
Автор та інспіратор імперської архаїчної ідеї «рускій мір», Кирил не асоціюється в людей з релігією. Навпаки – з профанацією релігії та православ’я взагалі. Він не сприймається як духовна особа.
Будувати «російський світ» сьогодні – все одно, що будувати повторно Вавилонську вежу. Таке не може вийти в принципі, це дохла ідея. Прикро, що вони нароблять багато біди, перекалічать купу людей. Бо Кирил є один із тих, хто запалений злою ідеєю і не зупиняється ні перед чим.
Оксана Забужко, письменниця:
Бог з вами, це ж кому пан Гундяєв здатен нести «радість»? Хіба що своїм партнерам по бізнесу – радість від вдалої оборудки? До християнства цей чоловік має таке саме сумнівне відношення, як і вся його церква, т.зв. "червоне православ`я", патріархат якого був створений 1943 року Сталіним і Берією в обхід усіх церковних канонів як свого роду "альтернативний політвідділ" Луб`янки - коли треба було піднімати бойовий дух на фронтах, а політруки не справлялися. Політвідділом Кремля ця церква й зосталася, попри всі спроби «переродити» й «очистити» її зсередини, - тільки тепер уже політвідділом монопольним: єдиним і безроздільним. Старе, т.зв. "біле" російське православ`я називає РПЦ МП "сергіанською єрессю" і розглядає її «аки не бывшую».
Ні в якому разі не хочу цим кинути тінь на всіх тих справжніх, "по вірі", а не тільки "по сану", священиків - "рядових", які і в РПЦ МП намагаються щиро служити Богові, але серед її "генералітету", тобто верховного кліру, таких, боюсь, не може бути за визначенням: це не стільки церква, скільки бізнес-корпорація, і нема, здається, такого паскудства, яким би вона себе не заляпала - від торгівлі тютюном-горілкою до "освячення" зброї масового знищення. А вже коли їхні клірики стали погрожувати конкурентам "насланням прокльонів" (!), то тут агностикові впору розреготатися вголос - ич, які ратиці з-під ряс полізли! – а християнинові, осінивши себе святим хрестом, проказати: «Одійди, сатано!»
Яка ж від таких може бути "радість"? Радість – вона од Бога, а в цих цинічних попів на мерседесах, за чий один ручний годинник можна нагодувати євангельськими "п`ятьма хлібами" тридцять тисяч голодних, зовсім інша "духовна зброя" - страх, лжа, злоба, ненависть... Це – ті, про кого Христос попереджав своїх учнів у Євангелії від Луки: «Багато хто прийде в ім’я Моє, та не йдіть ви за ними!» Парад блюзнірства під державним омофором. Як писав отець Гліб Якунін, "православный талибан занял русский автобан" - а тепер гарячково, мов справді перед кінцем часів, норовить зайняти й український.
Трагедія Росії в тому, що іншої доступної християнської церкви, окрім цієї, яка обманом привласнила собі чужу історію, Росія не має. Тамтешні прихожани просто не мають із чим порівняти – і в добрій вірі, мов «так і треба», сприймають і ярмаркові «цінники на послуги» в храмах, і геть уже «вохрівський» анекдотичний оклик «подпевание хору не благословляется» (отут віруючому, справді, тільки плюнути – одійди од мене, сатано, коли не даєш уголос славити Бога!), і інші численні ознаки «безблагодатності», видимі «незамуленому» оку. Українці, як і за часів СРСР, погано знаються на церковної історії, хрестити дитину чи замовляти заупокійну по небіжчикові йдуть зазвичай «туди, де хрест стоїть», - але моральні інстинкти в нас усе-таки ще не заглушені, і це нас рятує. І порівняти, слава Богу, є з чим (як питала одна маленька дівчинка, спостерігаючи коло Михайлівського за молодими семінаристами: «Мамо, а чого ці монахи веселі, а ті в Лаврі такі сердиті були?»).
Трагедія України в іншому – в безпробудній темноті нашої правлячої верстви, «безголовості» нації. Страшну міну під нашу духовну свободу заклав свого часу Леонід Кравчук – коли, без будь-якого громадського обговорення, віддав РПЦ МП в безроздільне користування головну святиню східного християнства – Києво-Печерську Лавру. Нині Віктор Янукович при кожній оказії тягне сюди «соціально близького» собі пана Гундяєва, либонь, щиро, як усякий темний чоловік, вірячи, що саме цей, «престижний» (як висловився недавно їхній отець Чаплін - воістину, Бог шельму мітить, навіть на прізвище!), держить для нього в кишені ряси ключі од Раю. І не підозрює наш гарант, що там усього тільки ключі од кримського палацу, - а «по вертикалі» Президент України, який присягав на Пересопницькому Євангелії, відповідає перед зовсім іншою інстанцією...
Тож напередодні Великодня скажімо собі по-християнському: Бог їм суддя – і Кирилові, і всім його українським підручним. І не зважаймо, коли вони стараються нас застрашити своїм фарисейським «престижем»: як мудро каже народна приказка – якби Бог слухав дурного погонича, то вся отара б повиздихала.
Олександр Палій, історик:
ДОБРИЙ ПАСТИР НЕ МОЖЕ КЛИКАТИ СВОЮ ПАСТВУ ТУДИ, ДЕ ЇЇ ВБИВАЛИ МІЛЬЙОНАМИ
Попри історію сусідства, яка рідко буває простим, між Україною і Росією можуть скластися гармонійні відносини.
Потрібна лише одна умова: щоб усі керувалися заповіддю: "Не пожадай ні дому ближнього твого, ні поля його".
У московського патріарха Кирила є в Україні своя паства, до якої, він має право приїжджати.
Проблемою є те, що метою візиту патріарха Кирила, швидше за все, є заявити чергові приховані й неприховані претензії на українські території.
Сказати, що політизація церкви шкодить православному християнству – не сказати нічого. А тут ми бачимо пряму участь російської церкви в політичній пропаганді.
Завдяки політиці УПЦ МП, зрощенню її з пропагандистською машиною Російської держави – вона пройшла унікальний шлях: стала релігійною меншиною в умовах абсолютного кількісного переважання її храмів. Участю в реалізації політичних цілей, що не мають нічого спільного з релігією, церква саморуйнується.
Так, за даними опитування Інституту політики, проведеного в 2009 році, 39% громадян України вважають себе вірними Київського патріархату і 24% – Московського. Цьогорічне опитування в Києві дає співвідношення 50 на 16, і ще 5 відсотків для УАПЦ.
Сподіваюся, що ієрархи УПЦ МП побачать цей невтішний для їхньої церкви факт і зрозуміють його причину.
До візиту патріарха Кирила виникає запитання – невже російська церква виконала свою місію в Росії? Навіщо їхати в Україну, де населення значно релігійніше, ніж у Росії?
Невже в Росії до всіх безбожників, «номінальних віруючих», язичників, іновірців уже донесено слово Христове? Невже не Росія – держава з одним із найвищих рівнем злочинності у світі?
Ієрархи російської церкви вже відкрито говорять про необхідність нової євангелізації населення Росії. У багатьох російських містечках узагалі нема церков. Церква для експерименту вже пускає кораблі по Волзі та інших річках, створює «пересувні храми» хоч для мінімального залучення населення до церкви.
Чи є стан залежності церкви від держави та її політичних шовіністичних цілей новим для російської церкви? Аж ніяк.
Сюзерен російської церкви – держава – зробила експансіонізм змістом своєї політики. Навіть попри те, що це гасло явно входить у суперечність з Божою заповіддю: "Не пожадай ні дому ближнього твого, ні поля його".
І церква тут ставала усього лише інструментом. У XVII столітті окремі патріархи російської церкви, призначені царями, не вміли добре читати. Але при цьому регулярно санкціонували спалення на вулицях Москви книг видатних українських релігійних діячів – Могили, Ставровецького, Полоцького, Барановича, Радзивиловського…
Добрий пастир не може кликати свою паству туди, де її вбивали мільйонами і намагалися знищити під корінь. І це велика моральна проблема для ієрархів УПЦ МП.
Неправедною політикою церква відходить від своєї основної місії на землі.
Дмитро Корчинський, публіцист:
В УКРАЇНІ – КОНФЛІКТ МІЖ РАДЯНСЬКИМИ ЛЮДЬМИ І ЛЮДЬМИ УКРАЇНСЬКИМИ
Російська православна церква завжди була одним із державних департаментів Московської держави, тобто політичним і адміністративним органом. Відповідно, в Україні вона здійснювала і здійснює політику в інтересах Москви.
У нас і Верховна Рада здійснює політику в інтересах Москви, і президент, і правоохоронні органи. Власне кажучи, Кирил тут навряд чи зможе зробити що-небудь більше, саме тому ми не вітаємо його приїзд оваціями.
Кирил має дві функції в Україні. Перша – російського державного діяча, і в цій розкладці він відповідає за Україну та за зв’язки з Януковичем. Ось Табачник досі перебуває на своїй посаді, бо він є протеже Кирила.
З другого боку – Кирил має власні амбіції. Він розуміє, що доки він спирається лише на парафії в Російській Федерації, він абсолютно залежний від кремлівського керівництва, а якщо він зможе повною мірою спертися на парафії в Україні – у нього з’являється якась свобода маневру. Водночас його статусність підвищується і в Кремлі.
У побудові «російського світу» є успіхи і невдачі… Ясно, що мають місце об’єктивні економічні протиріччя в інтересах Москви та України. Так само як є економічні протиріччя між Москвою і регіонами Російської Федерації. Тобто це така система, що схильна розповзатися саме за економічним принципом.
З іншого боку, як з’ясувалося, Україна дуже піддається впливам. Ми бачимо, що більшість Верховної Ради – це радянські люди за світосприйняттям. Виконавча влада – це теж радянські люди. Значна кількість виборців – теж радянські люди. І фактично в Україні існує національний конфлікт між радянськими людьми і людьми українськими.
Цей так званий «російський світ», який вони намагаються будувати, власне, і спирається на цю публіку, цих одномірних радянських людей. Позаяк їх ще багато в Україні і вони сьогодні при владі, тому в цьому сенсі успіхи є.
Кирил розуміє, що культурно-гуманітарне домінування сьогодні може бути важливішим, ніж домінування економічне чи політичне.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Візит Кирила Гундяєва в Україну
Світ:
«Російський світ», який Москва хоче побудувати, – це чергова фантазія, яка теоретично розроблена, але практично реалізуватися не зможе. Уже ніхто не заборонить людям читати справжню історію, давати справедливі оцінки тому, що відбувалося в минулому..." , - каже Володимир Огризко, екс-міністр закордонних справ.
Євген Сверстюк, доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра»:
Автор та інспіратор імперської архаїчної ідеї «рускій мір», Кирил не асоціюється в людей з релігією. Навпаки – з профанацією релігії та православ’я взагалі. Він не сприймається як духовна особа.
Будувати «російський світ» сьогодні – все одно, що будувати повторно Вавилонську вежу. Таке не може вийти в принципі, це дохла ідея. Прикро, що вони нароблять багато біди, перекалічать купу людей. Бо Кирил є один із тих, хто запалений злою ідеєю і не зупиняється ні перед чим.
Оксана Забужко, письменниця:
Бог з вами, це ж кому пан Гундяєв здатен нести «радість»? Хіба що своїм партнерам по бізнесу – радість від вдалої оборудки? До християнства цей чоловік має таке саме сумнівне відношення, як і вся його церква, т.зв. "червоне православ`я", патріархат якого був створений 1943 року Сталіним і Берією в обхід усіх церковних канонів як свого роду "альтернативний політвідділ" Луб`янки - коли треба було піднімати бойовий дух на фронтах, а політруки не справлялися. Політвідділом Кремля ця церква й зосталася, попри всі спроби «переродити» й «очистити» її зсередини, - тільки тепер уже політвідділом монопольним: єдиним і безроздільним. Старе, т.зв. "біле" російське православ`я називає РПЦ МП "сергіанською єрессю" і розглядає її «аки не бывшую».
Ні в якому разі не хочу цим кинути тінь на всіх тих справжніх, "по вірі", а не тільки "по сану", священиків - "рядових", які і в РПЦ МП намагаються щиро служити Богові, але серед її "генералітету", тобто верховного кліру, таких, боюсь, не може бути за визначенням: це не стільки церква, скільки бізнес-корпорація, і нема, здається, такого паскудства, яким би вона себе не заляпала - від торгівлі тютюном-горілкою до "освячення" зброї масового знищення. А вже коли їхні клірики стали погрожувати конкурентам "насланням прокльонів" (!), то тут агностикові впору розреготатися вголос - ич, які ратиці з-під ряс полізли! – а християнинові, осінивши себе святим хрестом, проказати: «Одійди, сатано!»
Яка ж від таких може бути "радість"? Радість – вона од Бога, а в цих цинічних попів на мерседесах, за чий один ручний годинник можна нагодувати євангельськими "п`ятьма хлібами" тридцять тисяч голодних, зовсім інша "духовна зброя" - страх, лжа, злоба, ненависть... Це – ті, про кого Христос попереджав своїх учнів у Євангелії від Луки: «Багато хто прийде в ім’я Моє, та не йдіть ви за ними!» Парад блюзнірства під державним омофором. Як писав отець Гліб Якунін, "православный талибан занял русский автобан" - а тепер гарячково, мов справді перед кінцем часів, норовить зайняти й український.
Трагедія Росії в тому, що іншої доступної християнської церкви, окрім цієї, яка обманом привласнила собі чужу історію, Росія не має. Тамтешні прихожани просто не мають із чим порівняти – і в добрій вірі, мов «так і треба», сприймають і ярмаркові «цінники на послуги» в храмах, і геть уже «вохрівський» анекдотичний оклик «подпевание хору не благословляется» (отут віруючому, справді, тільки плюнути – одійди од мене, сатано, коли не даєш уголос славити Бога!), і інші численні ознаки «безблагодатності», видимі «незамуленому» оку. Українці, як і за часів СРСР, погано знаються на церковної історії, хрестити дитину чи замовляти заупокійну по небіжчикові йдуть зазвичай «туди, де хрест стоїть», - але моральні інстинкти в нас усе-таки ще не заглушені, і це нас рятує. І порівняти, слава Богу, є з чим (як питала одна маленька дівчинка, спостерігаючи коло Михайлівського за молодими семінаристами: «Мамо, а чого ці монахи веселі, а ті в Лаврі такі сердиті були?»).
Трагедія України в іншому – в безпробудній темноті нашої правлячої верстви, «безголовості» нації. Страшну міну під нашу духовну свободу заклав свого часу Леонід Кравчук – коли, без будь-якого громадського обговорення, віддав РПЦ МП в безроздільне користування головну святиню східного християнства – Києво-Печерську Лавру. Нині Віктор Янукович при кожній оказії тягне сюди «соціально близького» собі пана Гундяєва, либонь, щиро, як усякий темний чоловік, вірячи, що саме цей, «престижний» (як висловився недавно їхній отець Чаплін - воістину, Бог шельму мітить, навіть на прізвище!), держить для нього в кишені ряси ключі од Раю. І не підозрює наш гарант, що там усього тільки ключі од кримського палацу, - а «по вертикалі» Президент України, який присягав на Пересопницькому Євангелії, відповідає перед зовсім іншою інстанцією...
Тож напередодні Великодня скажімо собі по-християнському: Бог їм суддя – і Кирилові, і всім його українським підручним. І не зважаймо, коли вони стараються нас застрашити своїм фарисейським «престижем»: як мудро каже народна приказка – якби Бог слухав дурного погонича, то вся отара б повиздихала.
Олександр Палій, історик:
ДОБРИЙ ПАСТИР НЕ МОЖЕ КЛИКАТИ СВОЮ ПАСТВУ ТУДИ, ДЕ ЇЇ ВБИВАЛИ МІЛЬЙОНАМИ
Попри історію сусідства, яка рідко буває простим, між Україною і Росією можуть скластися гармонійні відносини.
Потрібна лише одна умова: щоб усі керувалися заповіддю: "Не пожадай ні дому ближнього твого, ні поля його".
У московського патріарха Кирила є в Україні своя паства, до якої, він має право приїжджати.
Проблемою є те, що метою візиту патріарха Кирила, швидше за все, є заявити чергові приховані й неприховані претензії на українські території.
Сказати, що політизація церкви шкодить православному християнству – не сказати нічого. А тут ми бачимо пряму участь російської церкви в політичній пропаганді.
Завдяки політиці УПЦ МП, зрощенню її з пропагандистською машиною Російської держави – вона пройшла унікальний шлях: стала релігійною меншиною в умовах абсолютного кількісного переважання її храмів. Участю в реалізації політичних цілей, що не мають нічого спільного з релігією, церква саморуйнується.
Так, за даними опитування Інституту політики, проведеного в 2009 році, 39% громадян України вважають себе вірними Київського патріархату і 24% – Московського. Цьогорічне опитування в Києві дає співвідношення 50 на 16, і ще 5 відсотків для УАПЦ.
Сподіваюся, що ієрархи УПЦ МП побачать цей невтішний для їхньої церкви факт і зрозуміють його причину.
До візиту патріарха Кирила виникає запитання – невже російська церква виконала свою місію в Росії? Навіщо їхати в Україну, де населення значно релігійніше, ніж у Росії?
Невже в Росії до всіх безбожників, «номінальних віруючих», язичників, іновірців уже донесено слово Христове? Невже не Росія – держава з одним із найвищих рівнем злочинності у світі?
Ієрархи російської церкви вже відкрито говорять про необхідність нової євангелізації населення Росії. У багатьох російських містечках узагалі нема церков. Церква для експерименту вже пускає кораблі по Волзі та інших річках, створює «пересувні храми» хоч для мінімального залучення населення до церкви.
Чи є стан залежності церкви від держави та її політичних шовіністичних цілей новим для російської церкви? Аж ніяк.
Сюзерен російської церкви – держава – зробила експансіонізм змістом своєї політики. Навіть попри те, що це гасло явно входить у суперечність з Божою заповіддю: "Не пожадай ні дому ближнього твого, ні поля його".
І церква тут ставала усього лише інструментом. У XVII столітті окремі патріархи російської церкви, призначені царями, не вміли добре читати. Але при цьому регулярно санкціонували спалення на вулицях Москви книг видатних українських релігійних діячів – Могили, Ставровецького, Полоцького, Барановича, Радзивиловського…
Добрий пастир не може кликати свою паству туди, де її вбивали мільйонами і намагалися знищити під корінь. І це велика моральна проблема для ієрархів УПЦ МП.
Неправедною політикою церква відходить від своєї основної місії на землі.
Дмитро Корчинський, публіцист:
В УКРАЇНІ – КОНФЛІКТ МІЖ РАДЯНСЬКИМИ ЛЮДЬМИ І ЛЮДЬМИ УКРАЇНСЬКИМИ
Російська православна церква завжди була одним із державних департаментів Московської держави, тобто політичним і адміністративним органом. Відповідно, в Україні вона здійснювала і здійснює політику в інтересах Москви.
У нас і Верховна Рада здійснює політику в інтересах Москви, і президент, і правоохоронні органи. Власне кажучи, Кирил тут навряд чи зможе зробити що-небудь більше, саме тому ми не вітаємо його приїзд оваціями.
Кирил має дві функції в Україні. Перша – російського державного діяча, і в цій розкладці він відповідає за Україну та за зв’язки з Януковичем. Ось Табачник досі перебуває на своїй посаді, бо він є протеже Кирила.
З другого боку – Кирил має власні амбіції. Він розуміє, що доки він спирається лише на парафії в Російській Федерації, він абсолютно залежний від кремлівського керівництва, а якщо він зможе повною мірою спертися на парафії в Україні – у нього з’являється якась свобода маневру. Водночас його статусність підвищується і в Кремлі.
У побудові «російського світу» є успіхи і невдачі… Ясно, що мають місце об’єктивні економічні протиріччя в інтересах Москви та України. Так само як є економічні протиріччя між Москвою і регіонами Російської Федерації. Тобто це така система, що схильна розповзатися саме за економічним принципом.
З іншого боку, як з’ясувалося, Україна дуже піддається впливам. Ми бачимо, що більшість Верховної Ради – це радянські люди за світосприйняттям. Виконавча влада – це теж радянські люди. Значна кількість виборців – теж радянські люди. І фактично в Україні існує національний конфлікт між радянськими людьми і людьми українськими.
Цей так званий «російський світ», який вони намагаються будувати, власне, і спирається на цю публіку, цих одномірних радянських людей. Позаяк їх ще багато в Україні і вони сьогодні при владі, тому в цьому сенсі успіхи є.
Кирил розуміє, що культурно-гуманітарне домінування сьогодні може бути важливішим, ніж домінування економічне чи політичне.
Оксана Климончук
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков