Донеччина — край, у якому після ІІ Світової війни згідно з «мудрим» планом Компартії утворено особливу «зону». Особливим тут було (і залишається) все: освіта, господарювання, інформаційна політика. Отож за п’ять–шість десятиліть і місцевий люд, і Велика Україна забули, що ця багата на корисні копалини місцевість славиться і історією козаків–першопрохідців, і українським визвольним рухом ХХ століття.
Дбайливо підживлювався міф про всуціль «червоно–пролетарський» Донбас — приклад для «націоналістично–куркульських регіонів».
Нарешті про історичні реалії нагадала виставка архівних документів 1930—50 років «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА», організована Всеукраїнсько–громадською організацією «Студентське братство». Вона вже експонувалася в Києві, на часі — презентація у Донецьку й Луганську.
На стендах — 40 фотографій, а загалом зібрано понад 120 світлин керівників ОУН і товариства «Просвіта», протоколи допитів та спогади родин учасників підпілля, документи НКВС про боротьбу ОУН із німецькими окупаційними органами на Донбасі.
Про це — наша розмова з автором виставки, координатором «Східно–української історико–краєзнавчої асоціації», істориком із Донеччини Олександром Добровольським.
— Олександре, у своїх книжках, зокрема, «Мала історія ОУН Донецької області», ви наголошуєте, що ОУН на Донеччині співпрацювала з місцевими комуністами і комсомольцями...
— Про це свідчать документи і спогади очевидців. У Маріуполі спершу були окремі центри — комуністичний і націоналістичний, які з часом уклали між собою союз. Червоним підпілля постачало зброю, а бандерівцям — розвідувальну інформацію. Це ж край Махна, а він «гуляв» то за червоних, то за білих. На цій території не дивилися, хто якого кольору, аби реально працювали. У Волноваському районі комуністична організація наполовину складалася з членів ОУН. Вони випускали українську листівку із закликом братися до зброї. У «Просвіті», пов’язаній з ОУН, було чимало комсомольців.
Річ у тім, що підпільний міськком партії і комсомольська організація, які мали б керувати червоними партизанами, провалилися у перші ж кілька тижнів окупації. Тим часом у декількох містах Донеччини німці порозкривали братські могили донеччан, розстріляних радянськими військами, що не додавало поваги комуністичному керівництву. У Сталіно (тобто Донецьку) виявили масові поховання вбитих в’язнів. Особливо вразили городян розстріл госпіталя разом з персоналом та знищення під Макіївкою 15—17 річних учнів ФЗУ.
У 1989 році студенти Донецького університету підтвердили висновок 1941–го, провівши розкопки на місці розстрілів. Шар людських тіл сягав там двох метрів, одяг на трупах не зітлів. Мої друзі з істфаку побачили там червоноармійців із шинами на руках чи ногах, медсестру з красивою світлою косою, хлопчаків–фезеушників. У розстрільній ямі було й медичне обладнання. У Слов’янську в підвалі НКВС відшукали штабелі трупів, закладених дровами. Потім знайшли каналізаційний колектор, забитий тілами в’язнів.
— Тоді Донеччина була убогою і дикою?
— Ні! Населення Донеччини переколотили після 1945 року. Учасників визвольного руху понищили або вивезли до концтаборів, натомість переправили сюди з різних куточків СРСР десятки тисяч зеків із незначними кримінальними термінами — «на відбудову шахт Донбасу». Там вони й осіли.
Членів ОУН було в області близько тисячі. Загалом довкола себе вони об’єднали близько 10 тисяч люду, переважно «просвітян». У Слов’янську «Просвіта» в 1942 році налічувала 400 осіб. Це чимало, як на 20–тисячне місто. У Маріуполі, за радянськими документами, було 300 ОУНівців.
Маємо фото двох керівників донецького націоналістичного підпілля. Це Євген Стахів (зараз живе в США) і Володимир Гладкий — останній провідник, який помер у Донецьку в 1963 році, відбувши 20 років у концтаборі. Є фото Максима Бернацького — оунівця з Єнакієвого і викладача донецького університету Софтенка.
Багатьох донецьких підпільників–оунівців стратили нацисти. Влітку 1943 року гестапо розстріляло верхівку громади УАПЦ, а оунівців Мякушка, Посунька, Черника — відправило до концтабору Дахау. При аналізі документів складається враження, що ці репресії спровокувала радянська агентура. Красномовний факт: російську церкву в Слов’янську в цей період очолював агент «Слов’янський», а міськвно — агент «Іванов». Обидва вони уціліли, передавши всі зібрані документи до НКВС.
— Відомо, що вихідці з Донеччини воювали в УПА на заході України. Про них виставка також розповідає?
— Так. От, скажімо, Іван Кулик (псевдо «Сірий»), мешканець Донеччини, капітан Червоної армії, полонений німцями на фронті і звільнений бійцями УПА під час нападу на гітлерівських конвоїрів. Він став одним із видатних командирів УПА, районним провідником Коломийщини (Івано–Франківська область). Загинув у 1951 році у бою зі спецгруппою НКВС на Прикарпатті. У кожній сотні УПА були українці–східняки. Із 6 куренів (підрозділів УПА по 600—700 осіб) у Коломийській окрузі двома керували вихідці зі Східної України під псевдами «Лісовий» та «Степовий».
Цікаво, що український визвольний рух жеврів на Донбасі до 1958 року. У 1948–му було засноване товариство «Друзі українського народу», про яке не згадується в академічних виданнях, воно випускало рукописний журнал «Клич народу». У 1956 році в місті Сніжне був організований «Союз борців за визволення України». За прикладом бандерівців, хлопці збирали зброю, розповсюджували листівки, малювали великі плакати (я їх бачив в архіві СБУ) «Геть Московську окупацію!», «Хай живе самостійна Україна!», розвішували їх у людних місцях. Купу листівок я свого часу скопіював у Донецькому архіві СБУ, але думаю, що їх уже спалили, як і багато інших доказів активного визвольного руху на Донбасі.
— Як це — спалили? Ще за «совєтів» чи вже за Кучми?
— Після помаранчевої революції. Коли в 2001—2002 роках я працював у архіві Донецького СБУ, то ознайомився з багатьма цікавими документами, фото зі справ. Дещо скопіював. А в 2007–му ті ж справи були вже «почищені». Зокрема, не вистачало фото членів ОУН, наказів управ, оунівських розпоряджень. Теки карних справ спорожніли. Деяких документів ми так і не скопіювали, бо не мали можливості.
Частину з них втрачено назавжди. Сьогодні в Донецьку по суті закритий державний обласний архів. Зараз там неможливо працювати. Це структура обласної адміністрації, і оскільки керівництво області постановило, що «голоду і репресій на території Донеччини не було», то відповідні документи дослідникам не видають.
Я ж не перший рік працюю в архіві, видав п’ять книжок на основі архівних документів, передав купу матеріалів особисто в державний архів, скажімо, цілий фонд про родину Михайла Петренка, який написав пісню «Дивлюсь я на небо», але, як і всіх істориків, мене туди допускають із великим обмеженням.
А в облуправлінні Служби безпеки ще гірша ситуація. Там царі: захотіли — пустили, не захотіли — зачинили двері. Бо чимало її структурних підрозділів очолюють колишні працівники КДБ. Недарма ж у Чехії таких називають «червоними есесівцями»...
— Хіба керівництво обласного архіву не підпорядковується Держкомархівові, а архіву СБУ — столичному центру?
— Думаю, про це на Володимирській, 33 треба запитати... Некерована місцева Служба безпеки плює на Київ. Донецька область уже «відійшла» від України. Там діють свої закони.
— Хто з київських істориків досліджує визвольний рух на Донеччині? Чи останніми роками хтось захистив дисертацію на цю тему в Інституті історії НАНУ чи в Київському національному університеті?
— Таких, наскільки мені відомо, немає. Вадим Джувага в Маріуполі досліджував тамтешнє підпілля, розшукав будинки «Просвіт». Ми років три тому об’їздили з ним Маріуполь, фотографували, організували зустріч зі ще живими учасниками «Просвіти» того періоду. У нас є комп’ютер і принтер, на якому ми друкуємо книги.
Нещодавно я запропонував одному видавництву випустити книжку «Червона ОУН», де розкрита агентура НКВС. А мені кажуть: «Щоб прийшли гепеушники і нас ізжерли?». А ця книжка розповідає про агентуру чекістів у структурі націоналістичного підпілля Дніпропетровщини, Донеччини, Луганщини, Криму. Там оприлюднені заборонені до друку звіти, розкриті псевдоніми агентів, оперативні справи.
— А як ви цю агентуру розкрили?
— У мене була можливість придбати диск з абсолютно секретними документами четвертого управління Донецької області. Це чотири тисячі листів «секретки», де представлена агентурна мережа 1941 року. Свого часу одному великому донецькому діячу дозволили за рекомендацією генерала копіювати в обласному архіві СБУ все, що йому заманеться. Він постійно пише книги, де прославляє чекістів і червоних партизанів, і захотів скопіювати все про них. Але його згубила жадібність. Він як допався, то став копіювати все, що бачив, отже, й документи про ОУН...
А два роки тому я гривень за 100 купив у співробітника спецслужби сейф із документами НКВС періоду війни. Це опізнавальні альбоми, розробки, дані німецького гестапо. Я показував ці папери знаним діячам служби — вони розводили руками. Який може бути режим секретності в такій державі? Ми написали в цій самвидавівській книжці подяку працівникам колишнього КДБ і теперішнього СБУ, що продають цінні документи.
ДОСЬЄ
Олександр Добровольський народився 1970 року в селищі Билбасівка Слов’янського району на Донеччині. Навчався на історичному факультеті Донецького університету, з другого курсу у 1990 році був виключений за курсову про УПА. Закінчив філологічний факультет Слов’янського педінституту. У національному русі — з 1989 року. В 1992 — командир Донецької крайової команди УНСО. Автор кількох книг з історії і культури Донеччини.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Донбас із тризубом (про національно–визвольне підпілля)
Світ:
Донеччина — край, у якому після ІІ Світової війни згідно з «мудрим» планом Компартії утворено особливу «зону». Особливим тут було (і залишається) все: освіта, господарювання, інформаційна політика. Отож за п’ять–шість десятиліть і місцевий люд, і Велика Україна забули, що ця багата на корисні копалини місцевість славиться і історією козаків–першопрохідців, і українським визвольним рухом ХХ століття.
11082001.jpg
Дбайливо підживлювався міф про всуціль «червоно–пролетарський» Донбас — приклад для «націоналістично–куркульських регіонів».
Нарешті про історичні реалії нагадала виставка архівних документів 1930—50 років «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА», організована Всеукраїнсько–громадською організацією «Студентське братство». Вона вже експонувалася в Києві, на часі — презентація у Донецьку й Луганську.
На стендах — 40 фотографій, а загалом зібрано понад 120 світлин керівників ОУН і товариства «Просвіта», протоколи допитів та спогади родин учасників підпілля, документи НКВС про боротьбу ОУН із німецькими окупаційними органами на Донбасі.
Про це — наша розмова з автором виставки, координатором «Східно–української історико–краєзнавчої асоціації», істориком із Донеччини Олександром Добровольським.
— Олександре, у своїх книжках, зокрема, «Мала історія ОУН Донецької області», ви наголошуєте, що ОУН на Донеччині співпрацювала з місцевими комуністами і комсомольцями...
— Про це свідчать документи і спогади очевидців. У Маріуполі спершу були окремі центри — комуністичний і націоналістичний, які з часом уклали між собою союз. Червоним підпілля постачало зброю, а бандерівцям — розвідувальну інформацію. Це ж край Махна, а він «гуляв» то за червоних, то за білих. На цій території не дивилися, хто якого кольору, аби реально працювали. У Волноваському районі комуністична організація наполовину складалася з членів ОУН. Вони випускали українську листівку із закликом братися до зброї. У «Просвіті», пов’язаній з ОУН, було чимало комсомольців.
Річ у тім, що підпільний міськком партії і комсомольська організація, які мали б керувати червоними партизанами, провалилися у перші ж кілька тижнів окупації. Тим часом у декількох містах Донеччини німці порозкривали братські могили донеччан, розстріляних радянськими військами, що не додавало поваги комуністичному керівництву. У Сталіно (тобто Донецьку) виявили масові поховання вбитих в’язнів. Особливо вразили городян розстріл госпіталя разом з персоналом та знищення під Макіївкою 15—17 річних учнів ФЗУ.
У 1989 році студенти Донецького університету підтвердили висновок 1941–го, провівши розкопки на місці розстрілів. Шар людських тіл сягав там двох метрів, одяг на трупах не зітлів. Мої друзі з істфаку побачили там червоноармійців із шинами на руках чи ногах, медсестру з красивою світлою косою, хлопчаків–фезеушників. У розстрільній ямі було й медичне обладнання. У Слов’янську в підвалі НКВС відшукали штабелі трупів, закладених дровами. Потім знайшли каналізаційний колектор, забитий тілами в’язнів.
— Тоді Донеччина була убогою і дикою?
— Ні! Населення Донеччини переколотили після 1945 року. Учасників визвольного руху понищили або вивезли до концтаборів, натомість переправили сюди з різних куточків СРСР десятки тисяч зеків із незначними кримінальними термінами — «на відбудову шахт Донбасу». Там вони й осіли.
Членів ОУН було в області близько тисячі. Загалом довкола себе вони об’єднали близько 10 тисяч люду, переважно «просвітян». У Слов’янську «Просвіта» в 1942 році налічувала 400 осіб. Це чимало, як на 20–тисячне місто. У Маріуполі, за радянськими документами, було 300 ОУНівців.
Маємо фото двох керівників донецького націоналістичного підпілля. Це Євген Стахів (зараз живе в США) і Володимир Гладкий — останній провідник, який помер у Донецьку в 1963 році, відбувши 20 років у концтаборі. Є фото Максима Бернацького — оунівця з Єнакієвого і викладача донецького університету Софтенка.
Багатьох донецьких підпільників–оунівців стратили нацисти. Влітку 1943 року гестапо розстріляло верхівку громади УАПЦ, а оунівців Мякушка, Посунька, Черника — відправило до концтабору Дахау. При аналізі документів складається враження, що ці репресії спровокувала радянська агентура. Красномовний факт: російську церкву в Слов’янську в цей період очолював агент «Слов’янський», а міськвно — агент «Іванов». Обидва вони уціліли, передавши всі зібрані документи до НКВС.
— Відомо, що вихідці з Донеччини воювали в УПА на заході України. Про них виставка також розповідає?
— Так. От, скажімо, Іван Кулик (псевдо «Сірий»), мешканець Донеччини, капітан Червоної армії, полонений німцями на фронті і звільнений бійцями УПА під час нападу на гітлерівських конвоїрів. Він став одним із видатних командирів УПА, районним провідником Коломийщини (Івано–Франківська область). Загинув у 1951 році у бою зі спецгруппою НКВС на Прикарпатті. У кожній сотні УПА були українці–східняки. Із 6 куренів (підрозділів УПА по 600—700 осіб) у Коломийській окрузі двома керували вихідці зі Східної України під псевдами «Лісовий» та «Степовий».
Цікаво, що український визвольний рух жеврів на Донбасі до 1958 року. У 1948–му було засноване товариство «Друзі українського народу», про яке не згадується в академічних виданнях, воно випускало рукописний журнал «Клич народу». У 1956 році в місті Сніжне був організований «Союз борців за визволення України». За прикладом бандерівців, хлопці збирали зброю, розповсюджували листівки, малювали великі плакати (я їх бачив в архіві СБУ) «Геть Московську окупацію!», «Хай живе самостійна Україна!», розвішували їх у людних місцях. Купу листівок я свого часу скопіював у Донецькому архіві СБУ, але думаю, що їх уже спалили, як і багато інших доказів активного визвольного руху на Донбасі.
— Як це — спалили? Ще за «совєтів» чи вже за Кучми?
— Після помаранчевої революції. Коли в 2001—2002 роках я працював у архіві Донецького СБУ, то ознайомився з багатьма цікавими документами, фото зі справ. Дещо скопіював. А в 2007–му ті ж справи були вже «почищені». Зокрема, не вистачало фото членів ОУН, наказів управ, оунівських розпоряджень. Теки карних справ спорожніли. Деяких документів ми так і не скопіювали, бо не мали можливості.
Частину з них втрачено назавжди. Сьогодні в Донецьку по суті закритий державний обласний архів. Зараз там неможливо працювати. Це структура обласної адміністрації, і оскільки керівництво області постановило, що «голоду і репресій на території Донеччини не було», то відповідні документи дослідникам не видають.
Я ж не перший рік працюю в архіві, видав п’ять книжок на основі архівних документів, передав купу матеріалів особисто в державний архів, скажімо, цілий фонд про родину Михайла Петренка, який написав пісню «Дивлюсь я на небо», але, як і всіх істориків, мене туди допускають із великим обмеженням.
А в облуправлінні Служби безпеки ще гірша ситуація. Там царі: захотіли — пустили, не захотіли — зачинили двері. Бо чимало її структурних підрозділів очолюють колишні працівники КДБ. Недарма ж у Чехії таких називають «червоними есесівцями»...
— Хіба керівництво обласного архіву не підпорядковується Держкомархівові, а архіву СБУ — столичному центру?
— Думаю, про це на Володимирській, 33 треба запитати... Некерована місцева Служба безпеки плює на Київ. Донецька область уже «відійшла» від України. Там діють свої закони.
— Хто з київських істориків досліджує визвольний рух на Донеччині? Чи останніми роками хтось захистив дисертацію на цю тему в Інституті історії НАНУ чи в Київському національному університеті?
— Таких, наскільки мені відомо, немає. Вадим Джувага в Маріуполі досліджував тамтешнє підпілля, розшукав будинки «Просвіт». Ми років три тому об’їздили з ним Маріуполь, фотографували, організували зустріч зі ще живими учасниками «Просвіти» того періоду. У нас є комп’ютер і принтер, на якому ми друкуємо книги.
Нещодавно я запропонував одному видавництву випустити книжку «Червона ОУН», де розкрита агентура НКВС. А мені кажуть: «Щоб прийшли гепеушники і нас ізжерли?». А ця книжка розповідає про агентуру чекістів у структурі націоналістичного підпілля Дніпропетровщини, Донеччини, Луганщини, Криму. Там оприлюднені заборонені до друку звіти, розкриті псевдоніми агентів, оперативні справи.
— А як ви цю агентуру розкрили?
— У мене була можливість придбати диск з абсолютно секретними документами четвертого управління Донецької області. Це чотири тисячі листів «секретки», де представлена агентурна мережа 1941 року. Свого часу одному великому донецькому діячу дозволили за рекомендацією генерала копіювати в обласному архіві СБУ все, що йому заманеться. Він постійно пише книги, де прославляє чекістів і червоних партизанів, і захотів скопіювати все про них. Але його згубила жадібність. Він як допався, то став копіювати все, що бачив, отже, й документи про ОУН...
А два роки тому я гривень за 100 купив у співробітника спецслужби сейф із документами НКВС періоду війни. Це опізнавальні альбоми, розробки, дані німецького гестапо. Я показував ці папери знаним діячам служби — вони розводили руками. Який може бути режим секретності в такій державі? Ми написали в цій самвидавівській книжці подяку працівникам колишнього КДБ і теперішнього СБУ, що продають цінні документи.
ДОСЬЄ
Олександр Добровольський народився 1970 року в селищі Билбасівка Слов’янського району на Донеччині. Навчався на історичному факультеті Донецького університету, з другого курсу у 1990 році був виключений за курсову про УПА. Закінчив філологічний факультет Слов’янського педінституту. У національному русі — з 1989 року. В 1992 — командир Донецької крайової команди УНСО. Автор кількох книг з історії і культури Донеччини.
В тему:
Донецьк – Московська Кампучія
До зустрічі в новій УПА!
Західняки нам ніколи не пробачать... (із розмови у поїзді Київ-Луганськ)
УПА проти гітлерівців
Голодомор дає Україні карт-бланш
Чому українці пережили СРСР?
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта