Дмитра Різниченка, людину, котра стала одним із облич "мовного майдану", затримали минулої середи. Цього українця на передовиці Нью Йорк Таймс побачили мільйони людей по усіх континентах.
Найбільш яскравий та відомий знімок з-під Українського дому, тим не менш, скоріше приховує суть подій, котрі там відбувалися, анж їх ілюструє. Хлопець у футболці радикальної партії "Свобода", котрий атакує з балончика міліцонерів – насправді не член "Свободи", і не проявляє агресію, а йде на вимушений захист.
Затримання і чудесне (як для нинішніх часів) звільнення під підписку про невиїзд – прекрасний привід розкрити таємниці, котрі приховує знаменита на весь світ фотографія.
Як тебе взяли?
Жорстко і швидко, як і годиться брати такого небезпечного злочинця, як я... (сміється) Такий хороший настрій був: сонце світить, я на нього мружуся, іду, щось своє думаю. Чую ззаду тупіт, повертаюся – бац! Спочатку дали в око, потім сіли зверху, потім представилися. Взяли прямо біля будинку. Вийшов містом прогулятися, до "Гостинного двору" хотів з’їздити... Стомився я бігати Україною, вже місяць як жив вдома, із сім’єю. Думав, забули давно про мене. Ні, не забули, Батьківщина нас пам’ятає... За синець під оком я на оперативників не ображений, був би сам на їх місці – діяв би аналогічно. Коли кайдани вдягали, кажуть: "Привіт Діма! Шо, добєгался?... Давно за тобой слєдім, чітаєм блог твой... Во многом даже согласни..." А я лежу мармизою в землю, і усвідомлюю прикол ситуації: наче радіти нема чому, але весело, бо так з читачами я ще не знайомився.
Душевні виявилися хлопці. По-своєму. Жалілися, що журналісти всі брешуть. Мовляв, – як до них взагалі можна ставитися, якщо вони тільки те й роблять, що брешуть?... А я потім читаю протокол моєї справи, ті місця, де описуються події під Українським домом. Ну йолкі-палкі, це журналісти, значить, брехуни?! Ну, добре, хай журналісти брехуни, але ж від нашої брехні тільки брехня та порожні балачки. А від вашої брехні, кажу, я може сяду років на п’ять...
Біля "Українського дому" ти тоді думав про своїх дітей, коли бився з міліцією?...
Ти що, жартуєш?... Я думав про те, що всім українцям харкнули в обличчя, і мовчки стерпіти це – значить більше ніколи себе не поважати. Мене, якщо чесно, оце ниття про моїх дітей вже до печінок дістало. Скільки прочитав коментарів, і скільки, виявляється, в Україні є людей, ладних мало не гівно їсти, тільки б не наражати себе на небезпеку, бо в них же діти... І ці люди не втомлюються читати мені мораль.
Так, у мене є діти. Я без ваших порад турбувався про своїх доньок від їх народження, і планую робити це надалі, ні на кого відповідальність не перекладаючи. Маю надію, коли мої діти виростуть, їм буде за що свого батька поважати.
Як ти думаєш, можливі тоді були якісь інші варіанти, не відповідати симетрично, а, скажімо, сісти на землю?...
Ну ти точно жартуєш... Знаєш, скільки міліціонерів тоді вивели проти нас? Я вчора у протоколі карної справи прочитав – 1 337. З яких 200 співробітників "Беркута", броньованих, як німецькі панцирники. Що нам ще залишалося? Стояти і край. Бо інакше – тільки тікати.
Чи не варто було в цій ситуації не створювати картинку агресивних захисників мови?
...Ага, значно кращою була б картинка, коли люди, що двадять хвилин тому співали пісень про козацьку славу, похнюплено розходяться по хатах... Мені, якщо чесно, взагалі плювати, що за картинку ми там створили, і як її хтось тепер сприймає. Хочеш скажу, яка картинка у той день була справді неоковирною? Це видовище, як вулицею Грушевського колонами, мов броньовані мурахи, сунуть українські міліціонери, що за наказом української влади ідуть розганяти українських громадян, які вийшли захищати українську мову. Ото, блін, всім картинкам картинка...
Існує думка, що якщо б міліція хотіла вас звідти відтіснити, то відтіснила б...
Звісно, відтиснила б. Але якщо вони б поперли на протестуючих у фронт, то вдавили б в середину "Українського дому", а там велика скляна стіна – була б кров, багато крові. Якби давили з двох боків, то, знову таки, була б кров та жертви. Мені здається, того дня влада боялася крові більше, ніж ми. Вони натиснули з одного боку, щоб відсунути від входу, але там широкі колони, між якими вузькі проходи. Там їх кількісна перевага зійшла нанівець. До того ж вони використали проти нас сльозогінний газ, яким самі і потруїлися. Куди їм після цього було атакувати – нещасні хлопці-міліціонери, які стояли у перших рядах, надихалися так, що ледве трималися на ногах. Один на одному висіли, ліктями зчепившись. Якби їх колона тиснула далі, то просто пройшлася б по своїх.
Скільки тобі світить?
До 5 років.
Ти розраховуєш на умовний термін?
Було б непогано. Я пробув у тюрмі всього одну добу, але мені там вже не сподобалось. Накурено і публіка неінтелігентна.
А що за публіка?
Один насмерть переляканий шахрай, який вкрав у когось фірму. Один крадій мотоциклів, один крадій автомобілів, що збив двох міліціонерів, і один рецидивіст, який не сказав, за що сів. У колі сім’ї все-таки краще.
Як в тебе зараз з юридичним захистом?
В мене є захисник. Дякувати Богу, є хороші та ідейні люди, які без зайвих слів запропонували допомогу. Якщо чесно, був період, коли пішов великий розголос, і професійні адвокати мало не в чергу шикувалися, аби свої послуги запропонувати. Я, звісно, це ціную, та розумію, що то все винна та знаменита світлина, яка на шпальти "Н’ю-Йорк Таймс" потрапила. По совісті кажучи, я не заслуговую, аби сидіти у в’язниці, але й на славу, що на мене звалилася, теж не заслуговую. Просто яскраво потрапив у кадр.
Між тим є, наприклад, Віталик Грузинов, на прізвисько "Ведмідь" – він зараз сидить у Лук’янівському СІЗО одразу за дві справи: за Податковий майдан (чи ще хто пам’ятає такий?), та за сутички під Українським домом. І, судячи з усього, сидіти буде ще довго. Хоча він теж патріот і теж батько, "пі-ар" у нього не той.
Про що з тобою говорили на допиті? Вони питали: "Ти ж бився з міліцією?" А що тут не ясного? Звісно, бився. Чи я буду дурника з себе корчити. Кажуть: "Давай, Діма, підпишеш це і це, і йди собі гуляй до суду".
Словом, адептів ненасильницького спротиву ти не порадував...
Та який, з біса, ненасильницький спротив?! Який цим адептам ще треба ненасильницький спротив? Подивись на Європу, вона у нас вважається взірцем цивілізованності. Там як не зберуться, так хоч пару машин обов’язково спалять, і кільканадцять вітрин розіб’ють. А у нас все стабільно і мирно. Під Українським домом – теж мені бійка, сама штовханина та тягання один одного за комірці. А галасу, мов після кривавого теракту...
Чого, думаєш, у нас нема практики європейського поводження з міліцією?
...Не знаю. Не звикли, мабуть.
Як ти себе охарактеризуєш одним реченням. Різниченко – це хто?
Небайдужий громадянин. Так нормально?... У давній Греції люди, які не брали участі у громадських справах, називались "ідіотами". Мало хто, до речі, знає, що "ідіот" – це грецьке слово, означає "приватна особа". Людина, у якої хата з краю, якщо по-нашому. Я не хочу бути ідіотом, бо все це мене стосується. Власне, це всіх стосується, але чомусь не всі це розуміють. І я не люблю, коли об мене та мою державу витирають ноги. Це ж, здається, нормально, нє?...
Як можна одним речення виразити твої політичні погляди?
Країну свою люблю. Як вмію.
Ти націоналіст?
Ммм... У мене власне розуміння націоналізму. Найбільше імпонує визначення Дмитра Донцова, який казав, що "нація – це не мовна чи етнічна спільнота, а це воля щось спільне творити". Отак би я визначив: нація – це спільнота із власною волею. Власною історичною волею, якщо точніше. З рештою, етнічний націоналізм міг бути дієвим інструментом, коли в українців не було держави, і інакше, як за походженням, практично не можна було визначити, хто наші, а хто ні. А оскільки тепер у нас є держава, є паспорти з тризубом, то, думаю, ми спроможні запропонувати історії щось цікавіше, ніж простий, мов бублик, етнічний націоналізм.
Що треба робити тим, про кого ти кажеш "ми", щоб взяти владу в свої руки?
Та ясно, як божий день. Треба не терпіти, коли є відчуття, що тебе, пардон, насильно є...ь. Як сказав Уїнстон Черчілль, "у складних історичних ситуаціях вчиняй просто, згідно своїх головних принципів". Ключове слово – "вчиняй".
Але потрібно все ж щось більше, ніж отаке реагування на чиїсь виклики...
Як по мені, так для початку і цього було б досить.
До речі, ти там був у футболці "Свободи"?...
Це весела історія. Взагалі, я на мітинг прийшов прямо з пляжу, у футболці з Че Геварою. Це стара-престара футболка, я у ній тренуюся, зазвичай. З певних причин мені треба було швидко змінити одяг, щоб міліція не звернула на мене зайву увагу раніше, ніж почнеться штурм. Я попросив у хлопців, щоб вони мені дали якусь одіж – дали футболку "Свободи".
Тягнибок обіцяв, що тебе розшукають і запросять у партію.
Поки ще не запросили.
А якщо таки запросять – погодишся?
Хм... Якби жив десь у Севастополі, давно б у цю партію вступив, без всяких запрошень. А в Києві – не знаю. Наче й так що можу, те роблю.
Ти бачиш себе взагалі у кар’єрі політика?
Давай так. Я далекий від думки, що всі політики поголовно пі...си. І я знаю кілька людей-політиків, яким довіряю. А це значить, що принципово цю думку не відкидаю, але нагальної потреби не бачу. Ну, який з мене політик, справді? Я блогер. Писати мені ніхто не заважає. Якщо переді мною стане якесь над-завдання, що власними силами не зковирнути, тоді подивимося.
А як ти сформувався як блогер?
Як і всі нормальні блогери: бажання слави на рівному місці і переконання, що в мене до біса багатий внутрішній світ. Вже попустило. На самому початку пройшов курси письменницької майстерності у Густава Водічки. І коли він питав: "Нащо вам вчитися в мене?", я відповів: "Хочу бути популярним блогером". Якраз два дні як завів щоденник... Бачиш – вийшло.
Але маючи той рівень майстерності викладення своїх думок, і рівень самих думок, все одно скоро ти відчуєш потребу реалізовуватися ширше, ніж у блогосфері.
Пам’ятаю, Єгор Соболєв мені казав про таке. Колись він був просто журналістом, а потім зрозумів, що робота журналіста у нашій країні – до свічки. Пиши не пиши, кричи не кричи, нікого не хвилює. Значить треба щось робити. Оце, мабуть, і буде наступний етап.
Що ти собі хотів би мати в житті?
Ремонт у квартирі, бо в мене зараз не порядна хата, а якась бандерівська криївка на дев’ятому поверсі. А загалом все в мене нормально, нема чого нестерпно хотіти. Цього літа, коли в біга подався, несподівано з’ясував, як багато в нашій країні щирих людей, що згодні чисто за ідею допомогти практично незнайомій людині. Це втішає. Коли переховувався на західній Україні, прочитав там хорошу книжку, мемуари стрільця УПА. Знайшов у ній старе українське прислів’я: "Козак не без долі, а світ не без добрих людей. Якщо грошей здобуду, великими літерами ці слова в себе на тілі наб’ю.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
’’Мовний майданівець’’ Дмитро Різниченко: ’’Мене брали жорстко і швидко’’ (інтерв’ю)
Світ:
20121010110821.jpg
Затримання і чудесне (як для нинішніх часів) звільнення під підписку про невиїзд – прекрасний привід розкрити таємниці, котрі приховує знаменита на весь світ фотографія.
Як тебе взяли?
Жорстко і швидко, як і годиться брати такого небезпечного злочинця, як я... (сміється) Такий хороший настрій був: сонце світить, я на нього мружуся, іду, щось своє думаю. Чую ззаду тупіт, повертаюся – бац! Спочатку дали в око, потім сіли зверху, потім представилися. Взяли прямо біля будинку. Вийшов містом прогулятися, до "Гостинного двору" хотів з’їздити... Стомився я бігати Україною, вже місяць як жив вдома, із сім’єю. Думав, забули давно про мене. Ні, не забули, Батьківщина нас пам’ятає... За синець під оком я на оперативників не ображений, був би сам на їх місці – діяв би аналогічно. Коли кайдани вдягали, кажуть: "Привіт Діма! Шо, добєгался?... Давно за тобой слєдім, чітаєм блог твой... Во многом даже согласни..." А я лежу мармизою в землю, і усвідомлюю прикол ситуації: наче радіти нема чому, але весело, бо так з читачами я ще не знайомився.
Душевні виявилися хлопці. По-своєму. Жалілися, що журналісти всі брешуть. Мовляв, – як до них взагалі можна ставитися, якщо вони тільки те й роблять, що брешуть?... А я потім читаю протокол моєї справи, ті місця, де описуються події під Українським домом. Ну йолкі-палкі, це журналісти, значить, брехуни?! Ну, добре, хай журналісти брехуни, але ж від нашої брехні тільки брехня та порожні балачки. А від вашої брехні, кажу, я може сяду років на п’ять...
Біля "Українського дому" ти тоді думав про своїх дітей, коли бився з міліцією?...
Ти що, жартуєш?... Я думав про те, що всім українцям харкнули в обличчя, і мовчки стерпіти це – значить більше ніколи себе не поважати. Мене, якщо чесно, оце ниття про моїх дітей вже до печінок дістало. Скільки прочитав коментарів, і скільки, виявляється, в Україні є людей, ладних мало не гівно їсти, тільки б не наражати себе на небезпеку, бо в них же діти... І ці люди не втомлюються читати мені мораль.
Так, у мене є діти. Я без ваших порад турбувався про своїх доньок від їх народження, і планую робити це надалі, ні на кого відповідальність не перекладаючи. Маю надію, коли мої діти виростуть, їм буде за що свого батька поважати.
Як ти думаєш, можливі тоді були якісь інші варіанти, не відповідати симетрично, а, скажімо, сісти на землю?...
Ну ти точно жартуєш... Знаєш, скільки міліціонерів тоді вивели проти нас? Я вчора у протоколі карної справи прочитав – 1 337. З яких 200 співробітників "Беркута", броньованих, як німецькі панцирники. Що нам ще залишалося? Стояти і край. Бо інакше – тільки тікати.
Чи не варто було в цій ситуації не створювати картинку агресивних захисників мови?
...Ага, значно кращою була б картинка, коли люди, що двадять хвилин тому співали пісень про козацьку славу, похнюплено розходяться по хатах... Мені, якщо чесно, взагалі плювати, що за картинку ми там створили, і як її хтось тепер сприймає. Хочеш скажу, яка картинка у той день була справді неоковирною? Це видовище, як вулицею Грушевського колонами, мов броньовані мурахи, сунуть українські міліціонери, що за наказом української влади ідуть розганяти українських громадян, які вийшли захищати українську мову. Ото, блін, всім картинкам картинка...
Існує думка, що якщо б міліція хотіла вас звідти відтіснити, то відтіснила б...
Звісно, відтиснила б. Але якщо вони б поперли на протестуючих у фронт, то вдавили б в середину "Українського дому", а там велика скляна стіна – була б кров, багато крові. Якби давили з двох боків, то, знову таки, була б кров та жертви. Мені здається, того дня влада боялася крові більше, ніж ми. Вони натиснули з одного боку, щоб відсунути від входу, але там широкі колони, між якими вузькі проходи. Там їх кількісна перевага зійшла нанівець. До того ж вони використали проти нас сльозогінний газ, яким самі і потруїлися. Куди їм після цього було атакувати – нещасні хлопці-міліціонери, які стояли у перших рядах, надихалися так, що ледве трималися на ногах. Один на одному висіли, ліктями зчепившись. Якби їх колона тиснула далі, то просто пройшлася б по своїх.
Скільки тобі світить?
До 5 років.
Ти розраховуєш на умовний термін?
Було б непогано. Я пробув у тюрмі всього одну добу, але мені там вже не сподобалось. Накурено і публіка неінтелігентна.
А що за публіка?
Один насмерть переляканий шахрай, який вкрав у когось фірму. Один крадій мотоциклів, один крадій автомобілів, що збив двох міліціонерів, і один рецидивіст, який не сказав, за що сів. У колі сім’ї все-таки краще.
Як в тебе зараз з юридичним захистом?
В мене є захисник. Дякувати Богу, є хороші та ідейні люди, які без зайвих слів запропонували допомогу. Якщо чесно, був період, коли пішов великий розголос, і професійні адвокати мало не в чергу шикувалися, аби свої послуги запропонувати. Я, звісно, це ціную, та розумію, що то все винна та знаменита світлина, яка на шпальти "Н’ю-Йорк Таймс" потрапила. По совісті кажучи, я не заслуговую, аби сидіти у в’язниці, але й на славу, що на мене звалилася, теж не заслуговую. Просто яскраво потрапив у кадр.
Між тим є, наприклад, Віталик Грузинов, на прізвисько "Ведмідь" – він зараз сидить у Лук’янівському СІЗО одразу за дві справи: за Податковий майдан (чи ще хто пам’ятає такий?), та за сутички під Українським домом. І, судячи з усього, сидіти буде ще довго. Хоча він теж патріот і теж батько, "пі-ар" у нього не той.
Про що з тобою говорили на допиті?
Вони питали: "Ти ж бився з міліцією?" А що тут не ясного? Звісно, бився. Чи я буду дурника з себе корчити. Кажуть: "Давай, Діма, підпишеш це і це, і йди собі гуляй до суду".
Словом, адептів ненасильницького спротиву ти не порадував...
Та який, з біса, ненасильницький спротив?! Який цим адептам ще треба ненасильницький спротив? Подивись на Європу, вона у нас вважається взірцем цивілізованності. Там як не зберуться, так хоч пару машин обов’язково спалять, і кільканадцять вітрин розіб’ють. А у нас все стабільно і мирно. Під Українським домом – теж мені бійка, сама штовханина та тягання один одного за комірці. А галасу, мов після кривавого теракту...
Чого, думаєш, у нас нема практики європейського поводження з міліцією?
...Не знаю. Не звикли, мабуть.
Як ти себе охарактеризуєш одним реченням. Різниченко – це хто?
Небайдужий громадянин. Так нормально?... У давній Греції люди, які не брали участі у громадських справах, називались "ідіотами". Мало хто, до речі, знає, що "ідіот" – це грецьке слово, означає "приватна особа". Людина, у якої хата з краю, якщо по-нашому. Я не хочу бути ідіотом, бо все це мене стосується. Власне, це всіх стосується, але чомусь не всі це розуміють. І я не люблю, коли об мене та мою державу витирають ноги. Це ж, здається, нормально, нє?...
Як можна одним речення виразити твої політичні погляди?
Країну свою люблю. Як вмію.
Ти націоналіст?
Ммм... У мене власне розуміння націоналізму. Найбільше імпонує визначення Дмитра Донцова, який казав, що "нація – це не мовна чи етнічна спільнота, а це воля щось спільне творити". Отак би я визначив: нація – це спільнота із власною волею. Власною історичною волею, якщо точніше. З рештою, етнічний націоналізм міг бути дієвим інструментом, коли в українців не було держави, і інакше, як за походженням, практично не можна було визначити, хто наші, а хто ні. А оскільки тепер у нас є держава, є паспорти з тризубом, то, думаю, ми спроможні запропонувати історії щось цікавіше, ніж простий, мов бублик, етнічний націоналізм.
Що треба робити тим, про кого ти кажеш "ми", щоб взяти владу в свої руки?
Та ясно, як божий день. Треба не терпіти, коли є відчуття, що тебе, пардон, насильно є...ь. Як сказав Уїнстон Черчілль, "у складних історичних ситуаціях вчиняй просто, згідно своїх головних принципів". Ключове слово – "вчиняй".
Але потрібно все ж щось більше, ніж отаке реагування на чиїсь виклики...
Як по мені, так для початку і цього було б досить.
До речі, ти там був у футболці "Свободи"?...
Це весела історія. Взагалі, я на мітинг прийшов прямо з пляжу, у футболці з Че Геварою. Це стара-престара футболка, я у ній тренуюся, зазвичай. З певних причин мені треба було швидко змінити одяг, щоб міліція не звернула на мене зайву увагу раніше, ніж почнеться штурм. Я попросив у хлопців, щоб вони мені дали якусь одіж – дали футболку "Свободи".
Тягнибок обіцяв, що тебе розшукають і запросять у партію.
Поки ще не запросили.
А якщо таки запросять – погодишся?
Хм... Якби жив десь у Севастополі, давно б у цю партію вступив, без всяких запрошень. А в Києві – не знаю. Наче й так що можу, те роблю.
Ти бачиш себе взагалі у кар’єрі політика?
Давай так. Я далекий від думки, що всі політики поголовно пі...си. І я знаю кілька людей-політиків, яким довіряю. А це значить, що принципово цю думку не відкидаю, але нагальної потреби не бачу. Ну, який з мене політик, справді? Я блогер. Писати мені ніхто не заважає. Якщо переді мною стане якесь над-завдання, що власними силами не зковирнути, тоді подивимося.
А як ти сформувався як блогер?
Як і всі нормальні блогери: бажання слави на рівному місці і переконання, що в мене до біса багатий внутрішній світ. Вже попустило. На самому початку пройшов курси письменницької майстерності у Густава Водічки. І коли він питав: "Нащо вам вчитися в мене?", я відповів: "Хочу бути популярним блогером". Якраз два дні як завів щоденник... Бачиш – вийшло.
Але маючи той рівень майстерності викладення своїх думок, і рівень самих думок, все одно скоро ти відчуєш потребу реалізовуватися ширше, ніж у блогосфері.
Пам’ятаю, Єгор Соболєв мені казав про таке. Колись він був просто журналістом, а потім зрозумів, що робота журналіста у нашій країні – до свічки. Пиши не пиши, кричи не кричи, нікого не хвилює. Значить треба щось робити. Оце, мабуть, і буде наступний етап.
Що ти собі хотів би мати в житті?
Ремонт у квартирі, бо в мене зараз не порядна хата, а якась бандерівська криївка на дев’ятому поверсі. А загалом все в мене нормально, нема чого нестерпно хотіти. Цього літа, коли в біга подався, несподівано з’ясував, як багато в нашій країні щирих людей, що згодні чисто за ідею допомогти практично незнайомій людині. Це втішає. Коли переховувався на західній Україні, прочитав там хорошу книжку, мемуари стрільця УПА. Знайшов у ній старе українське прислів’я: "Козак не без долі, а світ не без добрих людей. Якщо грошей здобуду, великими літерами ці слова в себе на тілі наб’ю.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта