Гріша Пєтровський і "Чечелівська республіка"

Так, у 1794 р. ще в Катеринослав імператорським указом була перенесена казенна суконна мануфактура, яка в той час випускала вироби для російської армії. Багато істориків вважають, що вона стала одним з найзначніших містоутворюючих підприємств Катеринослава. Разом з обладнанням для заводу прибули і робітники – слобожанські закріпачені селяни з сім'ями, які заселили окрему територію на захід від мануфактури. Її так і назвали – Фабрична слобідка, тут виникли три основні вулиці: Виїзна, Покровська, Брянська, але робочі їх називали простіше – 1-а, 2-а і 3-я Фабрики. Зараз це вулиці Ударників, Булигіна, братів Бестужевих.

   Відомий історик Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара кафедри російської історії Максим Кавун зазначає: «У 1884 р. був побудований перший міст через р. Дніпро, і на правий берег прийшла гілка Катерининської залізниці, яка поділила робочий район на дві нерівні частини. Від тепер Фабрика і Чечелівка перетворилися на своєрідні міські анклави. Офіційно царська влада їх іменувала передмістями, хоча вони фактично вже злилися з містом. У 1887 р. на заході Чечелівки почав працювати Брянський завод, який вплинув на швидкий розвиток цього. Забудовувалася Чечелівка хаотично, але рядами вулиць, які також отримували невигадливі імена 1-а, 2-я, 3-я Чечелівка, а на південь від Чечелівки розташовувалися нові міські бойні, а також кладовище. У Чечелівці будуються триповерхові кам'яні будинки за типом ʺприбуткових будинківʺ, власники яких здавали кімнати під найм робітників із сім'ями. На схилах Аптекарської балки розташувався ще одне робоче поселення – район Шляхівка, який заселили робітники Брянського металургійного заводу в кінці XIX ст.».

   Цікавим видається характеристика, яку дав робочим районам славетний археолог, етнограф, історик та краєзнавець Придніпров’я, Дмитро Яворницький: «На початку ХХ ст. мешканці робочих поселень Катеринослава (Чечелівка, Фабрика і Шляхівка) жили своїм власним окремим життям – різні верстви пролетаріату та люмпенів боролися один з одним за виживання, ряди хат-мазанок нагадували більш село ніж міський квартал, існувала відсутність різного роду зручностей, а також, соціальні проблеми нерівності. Навіть царська жандармерія нечасто відвідувала ці райони, бо вечорами тут нерідко траплялися п'яні бійки, сімейні розбірки. У повній мірі свій норовливий характер поселенці Чечелівки, Фабрики та Шляхівки проявили під час революційних подій 1905-1907 рр.».

   Так, 19 червня 1905 р. на чечелівському пустирі члени підпільного комітету РСДРП скликали збори, де було вирішено розпочати страйк на підтримку повсталих моряків броненосця ʺПотьомкінʺ. Страйк тривав більше тижня, і в ньому взяли участь більше 10 тис. робочих. А в грудні 1905 р. Чечелівка стала епіцентром повстання робочих, де виникла славнозвісна ʺЧечелівська республікаʺ. Отже, 8 грудня 1905 р. після останнього гудка Брянського заводу зупинилися всі підприємства навколишнього району. До кінця дня страйк охопив всі райони міста. Припинили роботу всі урядові установи. При цьому Нові Кайдаки, Фабрика і привокзальний район повністю опинилися в руках страйкарів. Страйкуючих робітників очолила Рада робочих депутатів і Бойовий страйковий комітет, що діяв як автономний орган революційної влади.

   Власне, сама робоча ʺЧечелівська республікаʺ проіснувала 14 днів і була ліквідована царськими військами. Однак, грудневі події 1905 р. у катеринославській Чечелівці поряд з подальшим розвитком місцевого антицарського руху, зростили майбутнього диктатора радянської України, Григорія Петровського. Майбутній творець Голодомору 1932-1933 рр. народився у селі Печеніги Харковської губернії в 1878 р. А вже з 1889 р. працював учнем слюсаря на заводі в Харкові, потім робітником в Миколаєві, пізніше слюсарем і токарем в Катеринославі та Донбасі. В 1897 р. Григорій Птровський увійшов в катеринославський ʺСоюз боротьби за звільнення робочого класуʺ, потім став членом Катеринославського комітету РСДРП. У 1905-1907 рр. Григорій Петровський керував нелегальними робітничими гуртками, брав учась в організації страйків. Вже 9 грудня 1905 р. Григорія Петровського було обрано секретарем Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету. Однак, звістка про популярність проголошуючих ним ідей серед робітників Катеринослава дійшла до царських урядників в Санкт-Петербурзі, через що жандармерія почала його переслідувати. Влітку 1906 р. Григорій Петровський емігрував до Німеччини, але вже восени того ж року він повернувся з-за кордону, і почав вести роботу у нелегальних соціал-демократичних організаціях Придніпров’я.

   Протягом 1907-1911 рр. займався пропагандою ідей більшовизму серед робітників Кривбасу та Донбасу, намагаючи збільшити членство РСДРП(б) в центрі та на сході України. Завдяки цьому, у 1912 р. Григорій Петровський був обраний членом IV-ї Державної Думи від Катеринославської губернії. В листопаді 1914 р. він був заарештований і разом з соратниками засланий на довічне ув'язнення в Туруханський край. Слід зазначити, що харизматичність постаті Григорія Петровського під час революційних подій 1905-1906 рр. зіграла на руку, в подальшому, легкому злету ідей більшовизму та радянізації суспільства Катеринослава і Придніпров’я загалом.

   Але, попри свою неоднозначність та крайню налаштованість до всього українського, сам того не знаючи, Григорій Петровський у 1917-1921 рр. збурив до революції власне робітників Чечелівки, Шляхівки та Фабрики. Українці цих поселень були проти ідей більшовизму та інтернаціональної налаштованості, через що, спочатку у 1918 р. вони підтримали владу гетьмана Павла Скоропадського, а у 1919 р. анархістський режим батьки Нестора Махна. У 1917-1921 р. робітники Брянського та інших заводів міста за зразком 1905 р. збиралися в збройні загони. Влітку 1917 р. з Чечелівки робітники йшли в центральну частину вже Січеслава на боротьбу з гайдамаками Центральної Ради УНР. Але в подальшому загострення міжкласових протиріч і розгортання радянського наступу у 1919 р. зумовили перегляд серед населення Чечелівки, Шляхівки та Фабрики рушійних ідей на користь української самостійності. Саме через це у листопаді 1919 р. Григорій Петровський був направлений ЦК РСДРП(б) в Січеслав для боротьби проти Директорої УНР. За проведену в місті радянську пропаганду і схилення на свій бік більше ніж пів міста Григорій Петровський був удостоєний стати членом Політбюро ЦК КП(б)У.

   Українські історики ХХІ ст. зазначають, що Григорій Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УРСР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У 1923 р. Григорій Петровський під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції Миколи Скрипника, Олександра Шумського та Xристияна Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. Григорій Петровський вважається одним з тих, хто вдало проводив новітню ʺвєлікоросійскую імперскуюʺ ідеологію в Україні завдяки адміністративному апарату та радянським методам репресій і терору. Проведена, під керівництвом Григорія Петровського, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, примусова колективізація українського села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932—1933 рр. На відміну від багатьох інших старих більшовиків-революціонерів, Григорій Петровський через свої дружні стосунки з Йосіфом Сталіним уник репресій в 1930-ті рр. та 1950-ті рр.

   Нажаль, сучасна антиукраїнська влада Січеслава (Дніпроптровська) намагається спотворити історію міста і перекласти на постать Григорія Петровського всі заслуги революційної ʺЧечелівської республікиʺ, зробити з нього ідола, який став би другим після російської імператриці німецького походження Катерини ІІ містобудівником. Січеслав і досі не може позбутись назв пов’язаних з ім’ям ката українського народу, місто іменується Днєпрапєтровск, в місті є площа, провулок, проспект і завод імені Григорія Петровського. Якщо нічого не змінити вже сьогодні, завтра буде пізно. Влада – бездіє, народ – мовчить, працюють лише українські націоналісти. Будемо сподіватись, що скоро все зміниться на краще для української нації, бо лише так українцям буде добре – ми маємо самі збудувати своє майбутнє, власними силами, власною історією.