Євген Онацький: Фашизм і ми [1929]

Евген Онацький

ФАШИЗМ І МИ

(з приводу статті проф. Мицюка)

З поглядами проф. Мицюка, висловленими на сторінках «Р. Н.», я познайомився підчас доповіди автора у 1927 р. в Римі. Нині автор слушно доповнив їх кількома новими спостереженнями та висновками, виявляючи при тім широку обізнаність з питанням. І хоч я наважуюсь писати «з приводу статті проф. Мицюка», не маю жадного наміру в ним дискутувати; – хочу лише підкреслити деякі моменти, особливо важливі з нашої точки погляду.

Хочу зупинитися над питанням: що таке фашизм, чи був він дійсно конечний в Італії і чи дійсно Італія з нього скористала? Проф. Мицюк досить з’ясував питання історичного погляду і, я сказав би, матеріяльного. Я зате думаю зупинитись більш на внутрішній, ідейно-психічній сторінці фашизму, висвітлити його зі середини.

Фашизм – є перш за все єднання. На цю першу й головну його ідею вказує сама етимольоґія слова «фашизм», яке походить від «фашо», – звязка, жмут.

У хвилю, коли над країною запанував страшний хаос, коли політичний і національний розбрат почав досягати свого вершка, коли для всіх, обізнаних із ходом російської та української революцій, ставало аж моторошно від свідомости неминучої катастрофи, – тим більш страшної, що в бідній на сирівці і перенаселеній Італії вона повинна би була привести до ще більш трагічних наслідків, ніж у Росії з усіма її богацтвами незміримих просторів, – саме тоді виринає нараз купка людей, що кличе до єднання для відбудови  «Великої  Італії».

Проф. Мицюк цілком справедливо завважує, що в цих перших фашистівських організаціях були заступлені всі кляси, всі стани, всі професії, – що у хвилю найбільшого загострення клясової й економічної боротьби й заверюхи фашисти кинули гасло національного єднання: взаємного порозуміння і погодження перед лицем вмираючого Батька. Рівно ж правдивою є думка проф. Мицюка, що фашизм не мав спочатку жадної закінченої програми; дійсно, він не мав ні часу ні охоти зупинятися на подробицях або звязувати себе теоретизуванням, – він озброївся одною лише ідеєю, яка мала бути йому провідною зорею в усіх труднощах політичної боротьби, і вивести його, зрештою, на просторий, широкий шлях тріюмфального походу на Рим.

Фашизм – це признання ідеї, якости, це – заперечення матерії й маси, яка пасивно віддається і запліднюється кожною активною ідеєю.

У часі, коли величезна більшість італійської інтелігенції і буржуазії, не кажучи вже про робітництво, знаходилась під гіпнозом матеріялістичної концепції життя і дивилась на існуючу дійсність, як на вислід, викликаний невмолимими законами економічного розвитку, непереможною грою ріжних могутніх необчислимих чинників, які обмежують людську діяльність і людський почин та згори засуджують моральні зусилля одиниць на неуспіх і загибіль, – фашизм виніс на світло сучасної політичної дійсности чинник ідеалістичний. Життя не є таке, яким ми його бачимо, але таке, яким ми хочемо його бачити у світлі наших громадських і моральних обов’язків. Ось друга, дуже важлива, максима фашизму.

Фашисти не хотіли й не могли дивитись на політичну й національну відсталість Італії як на якусь невмолиму «долю», присуджену їй непереможним розвитком економічних й усяких інших механічних законів. Вони напружили всі свої сили, щоб ту «долю» змінити, бо пониженням є для фашиста «коритись» будь-якій долі. Оте власне «не коритись», як висловився одного разу Мусоліні в парляменті, є змістом справжнього життя.

Супроти занадто компромісової і скептичної буржуазії, далекої від усякої політики, повної безсилого страху перед масами пролетаріату, зорганізованого соціалістами, мало здатної боронити не лише національні, але навіть свої власні життєві інтереси, – фашизм намагався витворити більш енерґійне і свідоме відношення до життя, як поля боротьби й активного виконування своїх обовязків і прав.

Фашизм – це невтомний дух вічної акції й руху, що повстав, як реакція і протест проти гнилого квієтизму зістарілої буржуазії, це – ніби завжди нова весна молодої душі супроти обережного й підозрілого еґоїзму старости.

Але одночасно фашизм — це відповідальність. Відповідальність всіх і кожного перед самим собою і перед нацією, відповідальність капіталу перед працею і праці – перед капіталом. Фашизм не визнає «невтралістів», не визнає людей, що стають понад боротьбою, особливо, коли в боротьбі йде про честь і життя батьківщини. Всі на фронт, кожний у міру своїх здатностей і сил, кожний зі своєю власною зброєю, але всі разом, активно. 

Горе тому, хто ставить свою «хату з краю», і, піднісши свою апатію до щабля політичної «мудрости», дивиться з високого вікна на бурхливу вулицю, чекаючи того або іншого кінця, щоби поділити з переможцем незаслужені лаври. Горе тому, хто у хвилю найвищого напруження пристрастей, коли воюють, терплять і вмирають за батьківщину, зберігає свій спокій розважного глядача, або так нам добре відомого «хитрого малороса». У його душі вмерло те найкраще, що відзначає людину і громадянина, і йому нема місця серед людей, що творять історію, повну мук і геройства. Бо власне все те, що знаходимо в історії дорогого й вартісного, було створене ціною важких жертв, великого напруження, а не холодною рівнодушністю та неробством.

І тому власне фашизм – це сама активність, це – молодь, озброєна вірою й ідеєю, певна себе та своєї перемоги над ворогом, безідейним, матеріалістичним і егоїстичним. Для фашизму інституції і форма, що в ній відбуваються урядування, не відограють особливої ролі. Вибирається ту, що є в дану хвилю більш доцільна. Фашизм, спочатку республіканський, легко й без криз зробився, – коли це показалось потрібним для втримання національної єдности, загроженої монархічним Півднем, – монархічним.

У фашизмі головне — це люди, їхня здатність, моральні прикмети, патріотизм і відданість ідеї. Бо найкращі інституції пропадають у негідних руках, і найгірші інституції починають процвітати в руках мистця. Доказав це сам фашистський уряд, що зумів піднести Італію, яка котилась вже в бездонну прирву економічної і національної руїни, на таку височіть, на якій вона ледви чи коли-небудь стояла.

Фашизм – це Мусоліні. Ніде так не ствердилась антропоморфічна необхідність кожного ідейного руху, як власне у фашизмі. Цілий він – є майже виключно наслідком особистої діяльности Беніто Мусоліні; лише завдяки йому набрав фашизм форми констисенції. Фашисти перших часів складались головно з ріжних політичних недобитків, перебіжчиків з ріжних партій і груп, або і з людей, що ніколи не належали до жадної політичної партії. Всіх їх треба було злити в одне монолітне тіло, запалене одного ідеєю, одною волею.

Мусоліні був спочатку безумовним диктатором малої купки своїх політичних приятелів та прихильників, потім партії і, нарешті, цілої Італії.

Він появився, коли політичний та соціяльний хаос країни дійсно вимагав сильної людини, диктатора. Щастя Італії полягало, власне, в тім, що вона знайшла у відповідний момент свого диктатора. Проте, не лише щастя, але й заслуга, бо для того, щоби міг зявитися вожд, подібний Мусоліні, потрібні, на думку французького соціольога Сеше, дві головні передумови: 1) щоби людина, якої потребує країна, була покликана у відповідній хвилі, і 2) щоби країна була морально в стані породити таку людину. Інакше кажучи, вчасна поява диктатора – національного диктатора, що веде цілий нарід до рятунку, а не партійного, що веде його до неминучої загибелі, або до нового хаосу – залежить від життєздатности нації, вона є її наслідком.

Національний диктатор є дійсно представником енергії та життєвого динамізму народу. Криза допомогає йому виявити себе, своєї особистости і своєї сили, але він виявляє себе лише тому, що суспільство, сама нація, стремить до ладу й життя. Колиж нарід віддається лише своїм егоїстичним, партикулярно-становим, партійним, провінціяльним інтересам, коли він не має високого пізнання своєї національної єдности, та перестає цікавитись громадськими справами і замикається в холодно-ворожій рівнодушности – він перестає бути організмом і перетворюється в отару овець без вівчара, виставлену на поталу хижих вовків.

Людину диктатури, людину кризи визначає перш за все – характер, воля, і нічого іншого, як тільки характер виділяє його споміж звичайних честолюбців. Як честолюбець без належнього розуму так теж і розумна людина без сильного характеру не піднесеться до ролі провідника. Мусоліні – людина волі, чину, непогамованої активности, невичерпної ініціятиви. Коли криза кидає суспільство в стан хаосу, чимало розумних людей досить ясно бачить, що саме потрібно зробити, щоби перемогти кризу. Але в такий момент не вистарчає бачити й розуміти, треба чинити. Коли хворий конає, запізно фільософувати про причини хвороби, але треба вжити енергійних заходів, інакше – смерть. І якщо лікар завагається, щоб не помилитись, – це – також смерть.

Чоловік криз не має часу роздумувати, аналізувати: виникає непередбачена перешкода, він кидається на неї і розбиває її; якщо він ставить ногу на непевний ґрунт, що подається під ногами, він не вертається назад, але спішить все вперід... Його влада й сила не так в його міркуваннях, які відбуваються з чисто геніяльною інтуїцією як головно в його рішучости. Ділання – це потреба його натури і разом з тим воно забезпечення його завтрішнього дня, – майбутнього і його страшного невідомого. Жахаючись цеї невідомости, як каже Сеше, диктатор приспішує свою ходу до неї з потаємною надією захопити свою долю так само несподівано, як несподівано захоплює своїх ворогів. І тим, власне, диктатор панує. Він завжди ставить ворогів перед вже доконаним фактом і кожну хвилину вносить у їхні лави повну дезорієнтацію, тим більшу, що диктатор переговорює лише зі самим собою, а його вороги мусять переговорювати ще між собою.

Доки панує хаос, доки ріжні небезпеки чигають на націю з усіх близьких зовнішніх і внутрішніх кордонів, нарід, що не втратив ще своєї життєздатности, віддається цілковито диктатурі, почуває себе з нею, повним і поволі встановлюється повна згода між колективною волею і волею диктатора, що стає дійсно людиною нації. Диктатор дуже швидко переконується, що його інтереси зливаються з інтересами держави в одну неподільну цілість. Він не може в нічім їх скомпромітувати. Тому нарід дивиться на нього з довіррям і надією. Він любить улюбленців. Далі, він любить відважних, і йому цілком байдуже до того, чи хто порушує чи не порушує законів. Диктатор робиться героєм, предметом культу й наслідування, що є власне та стадія, на котрій знаходиться тепер Італія...

Які ж висновки, корисні для українського національного руху, можна зробити з цеї характеристики італійського фашизму? Редакція «Розбудови Нації» вважала потрібним додати до статті проф. Мицюка пояснення, що українські націоналісти – не фашисти. Пригадаю, що в минулім році («Розбудова Нації» 1928, ч. 3.) я виясняв, яка глибока ріжниця проходить між фашизмом й українським національним рухом. Зміст тої ріжниці полягає в тім, що фашизм зродився і переводив цілу свою акцію в межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової держави, але лише відмоложення, перетворення старої. Тимчасом має український національний рух перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця ріжниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльности відповідних згруповань. Ця ріжниця ще більш поглибилась з того часу, як італійський фашизм прийшов до влади й почав користуватись для своїх цілей державним апаратом, вживаючи тої зброї, якої так охоче вживали і вживають проти нас наші вороги, що володіють державним апаратом на наших землях. Більше того, ця типова зброя державних переможців у кожній горожанській війні зробилася для ліберальної преси цілого світу і для цілої низки «псевдо-фашистівських» урядів та організацій ніби найбільш характеристичною для фашизму, тимчасом, як вона є типова і для большєвизму, і для російського автократизму, і для польської «соціялістичної» пілсудчини.

Ми, представники поки що переможеного народу, вбачаємо в фашизмі, особливо в тій першій його ще недержавній стадії – инший бік до наслідування, – і то власне бік ідеалістичний. І ми не можемо миритись з накиненою нам «долею», і ми мусимо її перемогти. І переможемо!

І ми мусимо скинути зі себе людину «ветху деньми»; витворити в душі своїй нову людину і – завжди активну, завжди молоду, завжди свідому своїх прав і обовязків, – особливо обовязків!

Під кутом національного єднання – понад нашими партійними, становими та провінціяльннми інтересами – повинна відбуватись ціла діяльність українського націоналіста.

Українським націоналістам закинули цю назву, декому здалось навіть узурпацією вживання «Організацією Українських Націоналістів» самого імени «націоналіст». Певно, що імя це накладає великі обовязки й велику відповідальність, тим більше, що завдання наше далеко важче й відповідальніше від того, що стояло перед італійським фашизмом, – але ми ні в кого цього імени не узурпуємо. Кожному з українців вільно взяти на себе тягар національно-політичного визволення і назвати себе «націоналістом».

В останнім числі «Розбудови Нації» появилась прецікава листа всіх тих суперечних і цілком неправдивих відзивів, що їх майже кожна українська політична організація поспішила видати про О.У.Н. Вражає ця чисто українська міщансько-демократична риса вимастити як найшвидше болотом свого «конкурента».

А тим часом для нас важна не конкуренція, але воля і праця для того, щоб усі, хто має в собі хоч іскру живої душ:, роздмухували її в полумя національної пожежі, щоб нитка національного єднання, завязана у спільній боротьбі за українську державність на полях спустошеної України, між усіма окремими частинами української землі й українського народу, аж до далеких частин його в американській та азійській еміґрації, – не тільки не пірвалась, але зміцнилась у сталеву линву. Ми хочемо, щоб провідною ідеєю кожного українця була не ідея особистого чи партійного піднесення, але – ідея Великої, Соборної, Самостійної Української Держави.

Джерело: Розбудова нації. - 1929. - № 12 (24). - С. 397-401.