Завоювання праукраїнцями Європи. Велика Хорватія

Наступним князем хорватських русинів стає його син Отко – майбутній володар Риму, більш відомий в історії, як Одоакр. До нас дійшли імена й інших правителів. Це, зокрема, Добрента, Прибина, Коцеля.

У 627 році виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав. Охоплювала вона території Західної України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини.

Велика Хорватія залишила помітний слід в європейській історії. Тому й не дивно, що ця тема також стала об’єктом історичних спекуляцій. У першу чергу це проявляється у прагненні різних країн привласнити собі історію цього державного утворення. Зокрема, чехи і частково словаки вважають, що держава Самослава є частиною їхньої ранньої історії. І що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів.

Претендують на спадок Самослава й германці. Відомий франкський літописець VII століття Фредегар у своїй “Історії Франків” (Historia Francorum) назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. А перемігши аварів, він, нібито, заснував першу слов’янську державу у Європі. Ця думка Фредегара настільки прижилась в історичній науці, що є панівною і до сьогодні. Однак, є кілька аргументів, які заперечують ці загальноприйняті тлумачення.

По-перше, державне утворення Самослава не було першою державою слов’ян. Уже задовго до того на українських землях існувала Кіммерія, а пізніше – Велика Скіфія.

По-друге, Велика Хорватія не могла бути державою чехів, словаків чи моравів, оскільки цих народів у той час узагалі ще не існувало. Натомість, їхні предки наприкінці першого тисячоліття до нашої ери жили на півдні Волині у верхів’ях річок Стир, Горинь і Тетерів (нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська і північна частина Тернопільської та Хмельницької областей). Тобто, пращурами сучасних чехів, словаків та моравів були, знову ж таки, праукраїнці.

У перших століттях нової ери вони включилися у переселенські процеси, які у той час охопили усю Європу. Під час завойовницьких походів Богдана Гатила праукраїнські племена здійнялися із насиджених місць і масово рушили вглиб європейського континенту. У 5-6 століттях вони стали заселяти родючі рівнини Східної Словаччини, Південної Моравії і Центральної Чехії, витіснивши звідти далі на захід нечисельні кельтські племена. Таким чином, Велика Хорватія могла бути лише українською державою, так як була заснована переселенцями з Західної України, які лише незадовго перед тим залишили свої рідні землі.

І, по-третє, Самослав ніколи не був франком. Навіть ім’я мав явно не франкського походження. Це уже пізніше хроністи назовуть його Само, щоб цим спрощенням надати його імені більш германського звучання. До того ж, чи міг бути франком князь, який, розгромивши аварів, усе своє подальше життя присвятив боротьбі з франками і завдав їм безліч ганебних поразок? І, звертаючись до франків, називав себе і свій народ псами, “які призначені для того, щоб усіх вас роздерти”. То ж чи був би Самослав таким жорстоким та непримиренним по відношенню до франків, якби вони були його земляками?

Крім того, відомо, що Самослав був язичником. Він мав 12 дружин, які народили йому 37 (!) дітей – 22 сина та 15 дочок. Франки ж на той час уже прийняли християнство. Отож, Самослав, якби був франком, теж мав би бути християнином. А ще відомо, що князь зовсім не володів мовою франків. Тому під час перемовин з ворогами Самославові доводилося користуватися послугами перекладача Захарія. То ж чи був би йому потрібен тлýмач, якби він був франком?

І, нарешті, навіть у середньовічних хроністів ми зустрічаємо свідчення про його праукраїнське походження. Зокрема, Зальцбургський Анонім у своєму творі “Звернення баварів і хорутан” пише: “У часи славного короля франків Дагоберта слов’янин по імені Самослав, живучи у хорутанів, був князем того племені”. То ж повертаючись до історії Великої Хорватії, скажемо, що наприкінці VI століття нової ери території від середнього Дунаю до Західної Словаччини виявилися підкореними кочовиками-аварами, які на завойованих землях створили свій союз племен (каганат). Це було державне об’єднання паразитарного типу, яке базувалося на жорстокій експлуатації місцевого населення та пограбуванні сусідів. Тож не дивно, що це викликало опір праукраїнців, який незабаром переріс у велике збройне повстання.

Серед повсталих своїм розумом та військовими здібностями виділявся русин (білий хорват) Самослав. Він, зрештою, і був обраний ватажком повстання. Найперше новий вождь у 622-623 роках об’єднав усі найближчі племена у великий давньоукраїнський племінний союз, який під його проводом у 623 році розгромив аварів. А у 627 році Самослав був обраний королем новоствореної держави, на чолі якої він перебував 35 років, аж до своєї смерті у 662 році.

Так внаслідок визвольної війни виникла держава західних праукраїнців (білих хорватів) Велика Хорватія, яка, постійно розростаючись, на середину VII століття уже займала територію від Лужичі на півночі до Карінтії на півдні. На заході вона межувала з королівством франків, а на сході охоплювала землі західних словаків. Проіснувала ця держава, періодично то розпадаючися, то знову об’єднуючись, аж до початку ХІ століття, доки не була поділена між іншими європейськими країнами, які на той час набирали силу. Зокрема, частина Великої Хорватії (Стільське князівство) у часи Володимира Великого увійде до Київської імперії.

Тим часом головним своїм суперником Самослав цілком справедливо вважав франкську державу, де на той час правителем був Дагоберт І. У боротьбі з франками хорватський король досяг значних успіхів, завдавши їм кілька вагомих поразок. Кожна чергова перемога Самослава сприяла міграційним рухам праукраїнців на захід і південь. Зокрема, після вдалої битви під Вогатізбургом у 631 році і під Унгостом у 633 році, праукраїнці захопили Швабію, Франконію, Тюрингію, Сілезію і Саксонію.

Ситуація набирала усе більш загрозливого для франків характеру. Протягом VII-VIII століть праукраїнці їх суттєво потіснили і вийшли до лінії Нюрнберг-Гамбург. І лише Карл Великий на початку IX століття зуміє зупинити цей рішучий і впертий наступ білих хорватів на захід.

Після смерті Самослава у 662 році створена ним держава розпадеться на чотири князівства – Нетранське (нинішня Словаччина), Краківське (назва походить від імені правителя Крака), Стільське (Західна Україна) і Хорватське (територія сучасної Чехії). У середині 10 століття князь Славник зумів знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу. Але проіснує вона лише кілька десятиліть, доки не буде розділена між сусідами.

З давніх-давен серед жителів села Стільське, Миколаївського району Львівської області, ходили народні перекази про те, що на залісненому плато над їхнім селом колись у давнину існувало величезне місто. Про це говорили й місцеві топоніми та назви урочищ, балок, скель та лісів, якими здавна користувалися місцеві жителі. Наприклад, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Коморище, Гребля, Вежа, Підкоморище.

Наукові дослідження, розпочаті у 80-х роках минулого століття археологічною експедицією під керівництвом Ореста Корчинського, довели, що ці перекази не є красивою легендою. Під час розкопок було встановлено, що дійсно у 9-11 століттях на вкритій пралісом мальовничій Бібрсько-Стільській височині існувало середньовічне місто.

По ходу досліджень стало зрозумілим, що відкриття, зроблені науковцями біля Стільського, можна віднести до розряду сенсаційних. Чому? У чому ж особливість міста, відкритого археологами?

По-перше, вражають розміри городища. Це був середньовічний мегаполіс з великою кількістю військових, господарських, житлових та культових споруд, який разом з довколишніми поселеннями селян та ремісників, сільськогосподарськими угіддями та садами розкинувся на площі близько 200 квадратних кілометрів! Лише його укріплена частина, що знаходилася між сучасними селами Стільське, Ілів і Діброва, сягала понад 250 гектарів. Проживало у Стільському більше 40 тисяч городян, що є неймовірно багато для європейського міста епохи 9-11 століть.

По-друге, викликає подив і повагу система оборонних укріплень міста. Центральна частина городища була оточена земляними захисними валами загальною довжиною 10 кілометрів! Висота укріплень, побудованих за зразком Змієвих Валів, становила від 7 до 10 метрів. На вершині валів знаходилися дерев’яні стіни та високі вежі. Крім того, перед укріпленнями було викопано глибокий захисний рів. Залишки валів висотою до 3 метрів, оточених ровами, збереглися й до наших днів.

Центральний дерев’яний зáмок, у якому, очевидно, проживав князь із сім’єю та охороною, займав площу 15 гектарів. Крім того, оборонні вали були навіть посеред міста. А ще для нападників було приготовано багато усіляких неприємних сюрпризів у вигляді різноманітних пасток, захованих ям, самострілів, відкритих і пристріляних місцин тощо. Запасів їжі та амуніції вистачило б на цілий рік!

Допомагала оборонній системі міста й природа. З заходу городище було захищене стрімкими гірськими урвищами, а з півночі і півдня – глибокими ярами. І, як додатковий захист, – біля підніжжя міста протікала річка Колодниця. Таким чином, вдале поєднання природних перешкод та побудованих городянами потужних оборонних укріплень робило місто невразливим.

По-третє, дивує рівень економічного життя городища. Місто мало потужне виробництво. Десятки ремісничих майстерень продукували усе, що лише на той час придумали люди: чудову зброю, різноманітні залізні вироби, знаряддя праці, тканини, одяг, взуття, ювелірні прикраси, меблі, посуд, кінську упряж, засоби пересування (вози). Цілком зрозуміло, що усе це ремісниче розмаїття вироблялося на продаж, позаяк спожити усе, що витворили стільські майстри, городяни були не у змозі.

Торгівлі приділялася велика увага, оскільки вона була основою процвітання міста. Саме тому, довкола городища було побудовано чудові бруковані каменем дороги, одну з яких ученим пощастило розкопати. Крім того, городяни спорудили 11-кілометровий (!!!) водний канал, який сполучив річку Колодницю із Дністром. І вже зовсім неймовірне – на Колодниці було споруджено цілу систему шлюзів, що давало змогу регулювати рівень води у річці. Це, у свою чергу, дозволяло кораблям рухатись уверх по течії!

Але й це ще не кінець стільських див. Перекази повідомляють, що під городищем знаходилося підземне місто. І схоже, що це передбачення також є правдою. Перший дослідник Стільська Орест Корчинський стверджує, що методом біоенергетичного аналізу вдалося встановити, що під городищем на глибині кілька десятків метрів існує величезний зал рукотворного походження, площею понад дві з половиною тисячі квадратних метрів! Що це? – усипальниці знаті та духовенства, підземний храм, святилища, господарські та військові склади? Чи, можливо, місце захисту цивільного населення на випадок війни? Відповідь на це запитання ще чекає своїх дослідників.

Давні жителі Стільська були язичниками і тривалий час не визнавали християнства, яке з 11 століття волею київських князів почне проникати на їхні землі. Довкола городища збереглися могильники, кургани та культові дохристиянські центри. До наших днів дійшли вирубані у скелях язичницькі святилища та храми, а також печери, у яких жили волхви, а після прийняття християнства – монахи.

Крім того в околицях сіл Стільське, Діброва, Ілів, Велика Воля і міста Миколаїв знайдено цілу низку підземних ходів та лабіринтів. Це, по-суті, велетенський комплекс, побудований за певним планом і з чітко визначеною метою. Особливо вражає система із семи сполучених між собою тунелів біля Миколаєва. Масштаб підземного будівництва дає змогу говорити про те, що підземелля активно використовувалися, і не лише у культових цілях. Очевидно, підземне місто мало також військове та господарське призначення.

Однак, Стільське городище не було єдиним у цьому регіоні. Останнім часом відкрито нові археологічні об’єкти у селі Кульчиці, Старе Село, у Жидачеві. А скільки ще не досліджено? Археологічні дані дозволяють нам впевнено говорити про те, що на території Верхнього Придністров’я знаходиться велика кількість давніх селищ, міст, фортець, укріплених районів та релігійних центрів.

А це, у свою чергу, свідчить про те, що у минулому на наших західних землях існувала велика, густонаселена і високорозвинена країна. Адже створити усе це можна було лише титанічними зусиллями велетенської кількості людей. А мобілізувати будівничих і організувати роботу було під силу лише потужній централізованій владі із чіткою системою державних інститутів.

Після смерті короля Самослава і подальшого розпаду Великої Хорватії Стільське городище, враховуючи його вигідне стратегічне розташування та рівень економічного розвитку, стало столицею новоутвореного Стільського князівства і кілька століть було головним містом краю. Але в 11 столітті городище приходить до занепаду і за якийсь час безлюдніє. Важко сказати, що стало причиною загибелі міста. Мало імовірно, аби воно було зруйноване загарбниками, оскільки вважалось невразливим. Можливо жителі добровільно залишили городище, наприклад, рятуючись від якоїсь епідемії.

Але загибель Стільська не стала фіналом історії білих хорватів. Й надалі існували та розвивались сотні їхніх міст та селищ, які за рівнем розвитку нічим особливо не поступалися Стільську. Пізніше русини-горяни увійдуть до складу Київської імперії, продовжуючи творити українську історію. А нащадками білих хорватів, цих славних творців української державності на наших західних теренах, є сьогоднішні лемки, бойки, гуцули та закарпатці.