Беніто Муссоліні не справляє враження як публіцист. В його автобіографії на диво мало фраз, які хочеться роздрукувати та повісити на стіну. Він починав політичну кар'єру журналістом і редактором, навіть осередки Фашистської партії спочатку будував навколо корпунктів своєї газети "Popolo d'Italia" («Народ Італії»), тому така стилістична другорядність мінімум несподівана.
Муссоліні не справляє враження як людина - книга переповнена тріскучими патріотичними промовами та самозамилуванням, яке особливо скептично сприймається, коли не забувати, що у недописаному фіналі автора розстріляли та повісили догори ногами власні громадяни.
Але, не дивлячись на все перелічене, впадає в око його здатність ефективно керувати державою в найскрутніші моменти, і дивний (як на італійця) прагматизм та практицизм.
Після Першої світової війни Італія була майже безнадійним місцем. Зрадивши Потрійний союз, вона оголосила і провела важку кампанію проти Австро-Угорщини, втратила купу людей та ресурсів, не заробила міжнародного престижу, розвалила економіку та розплодила у себе комуністів. Натомість частково вирішила територіальні питання, отримала невеличку (10%) частку німецьких репарацій, та подарувала світу пацифістський роман "Прощавай, зброя!" американця Хемінгуея.
Післявоєнне політичне становище було хитким, протистояння в суспільстві гострим, на вулицях за переконання вбивали, відбувалися масштабні страйки, вибори і перевибори, уряди змінювали один одного. Все скидалося на те, що скоро до влади або прийдуть червоні і влаштовують італійський більшовизм, або вибухне громадянська війна, яку виграють, знову ж таки, червоні.
Перший практичний крок Муссоліні здійснив ще до першої світової війни – він порвав із успадкованим від батька соціалізмом. А соціалістом на вершині своєї кар'єри Муссоліні був не дрібним – пропагандист з міжнародним ім’ям, редактор найбільшої соціалістичної газети "Avanti!" ("Вперед!"), особисто Леніна знав. Муссоліні розійшовся з соціалістами на питанні патріотизму (підтримав вступ Італії у війну і сам пішов добровольцем на фронт), пізніше розробив економічну альтернативу.
Те, що нині заведено називати "фашизмом" і вважати антитезою комунізму, сам Муссоліні сприймав як "третій шлях" - між більшовизмом і старою монархічною системою.
Він не хотів зіштовхувати лобами підприємців та найманих працівників, бо не вважав, що одні експлуатують інших. "Жоден з класів не заслуговує звання "упирів"", - писав він. В його концепції фашизму кожна людина знаходилася у суспільній ієрархії на своєму місці, таким чином приносячи користь оточуючим, і державі. Держава виступала як верховний арбітр, розводячи суперечки та регулюючи справедливі відносини. Скажімо, якщо вчителі отримують маленьку зарплатню, фашистська держава вбачає у цьому загрозу національному інтересу, бо злиденні вчителі не тільки самі вороже ставляться до держави, але й вкладають недовіру до неї в голови підростаючому поколінню, а це – постріл у власне майбутнє. Тому держава піднімає податки, фінансує освіту. (...впроваджує соціальне страхування, допомогу по безробіттю, збереження робочих місць людям на лікарняному і т.д. - на рахунку фашистів чимало суто соціалістичних реформ). А якщо профспілки починають шантажувати підприємців постійними страйками, підривають економіку, - держава скасовує профспілки, замінює їх на вертикальні "корпорації".
Власне, проект Муссоліні таку назву і отримав - "корпоративна держава". На початку ХХ сторіччя, коли повітря Європи було насичене марксизмом, заради спільного блага розвести в сторони та заспокоїти капіталістів і пролетарів - це була немаленька задача, і Муссоліні з нею впорався.
Другий практичний крок Муссоліні - він не вдарився у протилежні крайнощі, не піддався впливу німецьких ідеологів, не захопився расовими теоріями. Припускаю, його толерантність пояснюється соціалістичним вихованням (і коханками-єврейками), проте факт: хоча "фашизм" зараз вважається синонімом ксенофобії, Муссоліні не спровокував національного протистояння в своїй країні. Навпаки, навіть тубільне населення колоній було вписане у римський світ. Образ «чорного личка» («Faccetta nera»), красуні-абісінки, був одним з улюблених ліричних образів в піснях італійської армії, майже як Лілі Марлен чи Катюша. Співаючи, солдати їй обіцяли сонце Італії, чорну фашистську сорочку та звання римлянки.
Третій практичний крок Муссоліні - він примудрився не протиставити свій режим головним спільнотам суспільства. Навіть колишнім соратниками не оголосив війну, що для диктаторів взагалі не характерно. Він (на відміну від Гітлера) не пустив під ніж партійні штурмові загони («чорні сорочки»), на чолі яких прийшов до влади. Вони були відносно мирно трансформовані в загони громадянської міліції, головним обов’язком яких було ходити урочистими маршами. Вирішив давні питання з Ватиканом, налагодив відносини із традиційно могутньою в Італії католицькою церквою.
Його заклятими ворогами була лише мафія (яку він жорстоко придушив, навіть на Сицілії), масони (закрив ложі), і, звісно ж, комуністи. Але навіть комуністам він спочатку дозволяв дихати, і прикрутив гайки лише з часом, переживши чотири замахи на життя, три з яких організували ліві. При цьому його репресивний апарат навіть здалеку не був подібний на м’ясорубку Гулагу і не заробив моторошної слави ЧК чи Гестапо.
Якщо зважити всі факти, Муссоліні врятував країну від громадянської війни. Він взяв владу («походом на Рим»), коли та буквально лежала на вулиці. В столиці його зустрічали квітами, бо раділи, що хоч хтось готовий бути відповідальним, і навести, нарешті, лад. Прем’єр-міністром його призначив король, з яким Муссоліні теж знайшов спільну мову.
Четвертий практичний крок Муссоліні – він взявся за економіку як за справу честі. Настільки серйозно, що його цитату про міць італійської валюти вартувало винести у якості ілюстрації до цієї статті.
Муссоліні узяв владу в країні після війни, і після «червоного дворіччя», тобто розваленою до ноги, зі скаженими боргами та інфляцією. Він придушив профспілковий рух, відновив безперебійну роботу індустрії. Провів важку, болючу, але необхідну ревальвацію ліри. Поповнив золотий запас за рахунок внутрішніх ресурсів, - і не так, як у Радянському Союзі, коли народ віддавав родинні коштовності за шматок хліба, - а на патріотичному пориві. Його дружина Ракеле пожертвувала у фонд країни власну обручку, і пропонувала людям також здавати золото на спільну справу.
При фашистському режимі вперше рівень виробництва перевищив довоєнний. При ньому в Італії (а зовсім не в Німеччині, як заведено вважати) була побудована (силами колишніх безробітних) перша в світі автострада. При ньому була відновлена авіація, - Муссоліні сам був пілотом, тому приділяв їй особливу увагу.
Після світової фінансової кризи 1934 року Муссоліні почав запроваджувати популярний тоді принцип «автаркії», тобто економічної самодостатності країни, і запровадив настільки успішно, що коли Ліга Націй за розв’язання «ефіопської війни» ввела проти Італії міжнародні санкції, вони не мали практично ніяких наслідків. Муссоліні підтримував вітчизняного виробника аж до заборони на імпорт певних видів товарів, і закликав народ приєднуватися до цього бойкоту. І народ приєднувався.
Якби Муссоліні загинув десь у 1938 році (скажімо, його б вбили антифашисти зі словенської группи «TIGR», які готували замах якраз у той рік, але були знешкоджені службою безпеки), він би залишився в історії як один з найшановніших цезарів.
Якби він відсидівся в стороні від Другої світової війни, як, наприклад, це зробив його сусід, іспанський диктатор Франсиско Франко, він цілком міг би правити благополучно Італією аж до старості. То й же Франко помер, майже не випускаючи з рук керма державою, у 1975 році, зберігаючи нормальні відносини з США та Британією. І хоча Франко був звичайним солдафоном, головою країни став через збіг шалених історичних випадковостей, побудована ним держава благополучно існує досі, переживши лібералізацію та трансформацію в конституційну монархію.
Хто знає, чи була б Італія, залишена постарілим Муссоліні, гірша за нинішню.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Практик Беніто Муссоліні
Світ:
Беніто Муссоліні не справляє враження як публіцист. В його автобіографії на диво мало фраз, які хочеться роздрукувати та повісити на стіну. Він починав політичну кар'єру журналістом і редактором, навіть осередки Фашистської партії спочатку будував навколо корпунктів своєї газети "Popolo d'Italia" («Народ Італії»), тому така стилістична другорядність мінімум несподівана.
14011401r.png
Муссоліні не справляє враження як людина - книга переповнена тріскучими патріотичними промовами та самозамилуванням, яке особливо скептично сприймається, коли не забувати, що у недописаному фіналі автора розстріляли та повісили догори ногами власні громадяни.
Але, не дивлячись на все перелічене, впадає в око його здатність ефективно керувати державою в найскрутніші моменти, і дивний (як на італійця) прагматизм та практицизм.
Після Першої світової війни Італія була майже безнадійним місцем. Зрадивши Потрійний союз, вона оголосила і провела важку кампанію проти Австро-Угорщини, втратила купу людей та ресурсів, не заробила міжнародного престижу, розвалила економіку та розплодила у себе комуністів. Натомість частково вирішила територіальні питання, отримала невеличку (10%) частку німецьких репарацій, та подарувала світу пацифістський роман "Прощавай, зброя!" американця Хемінгуея.
Післявоєнне політичне становище було хитким, протистояння в суспільстві гострим, на вулицях за переконання вбивали, відбувалися масштабні страйки, вибори і перевибори, уряди змінювали один одного. Все скидалося на те, що скоро до влади або прийдуть червоні і влаштовують італійський більшовизм, або вибухне громадянська війна, яку виграють, знову ж таки, червоні.
Перший практичний крок Муссоліні здійснив ще до першої світової війни – він порвав із успадкованим від батька соціалізмом. А соціалістом на вершині своєї кар'єри Муссоліні був не дрібним – пропагандист з міжнародним ім’ям, редактор найбільшої соціалістичної газети "Avanti!" ("Вперед!"), особисто Леніна знав. Муссоліні розійшовся з соціалістами на питанні патріотизму (підтримав вступ Італії у війну і сам пішов добровольцем на фронт), пізніше розробив економічну альтернативу.
Те, що нині заведено називати "фашизмом" і вважати антитезою комунізму, сам Муссоліні сприймав як "третій шлях" - між більшовизмом і старою монархічною системою.
Він не хотів зіштовхувати лобами підприємців та найманих працівників, бо не вважав, що одні експлуатують інших. "Жоден з класів не заслуговує звання "упирів"", - писав він. В його концепції фашизму кожна людина знаходилася у суспільній ієрархії на своєму місці, таким чином приносячи користь оточуючим, і державі. Держава виступала як верховний арбітр, розводячи суперечки та регулюючи справедливі відносини. Скажімо, якщо вчителі отримують маленьку зарплатню, фашистська держава вбачає у цьому загрозу національному інтересу, бо злиденні вчителі не тільки самі вороже ставляться до держави, але й вкладають недовіру до неї в голови підростаючому поколінню, а це – постріл у власне майбутнє. Тому держава піднімає податки, фінансує освіту. (...впроваджує соціальне страхування, допомогу по безробіттю, збереження робочих місць людям на лікарняному і т.д. - на рахунку фашистів чимало суто соціалістичних реформ). А якщо профспілки починають шантажувати підприємців постійними страйками, підривають економіку, - держава скасовує профспілки, замінює їх на вертикальні "корпорації".
Власне, проект Муссоліні таку назву і отримав - "корпоративна держава". На початку ХХ сторіччя, коли повітря Європи було насичене марксизмом, заради спільного блага розвести в сторони та заспокоїти капіталістів і пролетарів - це була немаленька задача, і Муссоліні з нею впорався.
Другий практичний крок Муссоліні - він не вдарився у протилежні крайнощі, не піддався впливу німецьких ідеологів, не захопився расовими теоріями. Припускаю, його толерантність пояснюється соціалістичним вихованням (і коханками-єврейками), проте факт: хоча "фашизм" зараз вважається синонімом ксенофобії, Муссоліні не спровокував національного протистояння в своїй країні. Навпаки, навіть тубільне населення колоній було вписане у римський світ. Образ «чорного личка» («Faccetta nera»), красуні-абісінки, був одним з улюблених ліричних образів в піснях італійської армії, майже як Лілі Марлен чи Катюша. Співаючи, солдати їй обіцяли сонце Італії, чорну фашистську сорочку та звання римлянки.
Третій практичний крок Муссоліні - він примудрився не протиставити свій режим головним спільнотам суспільства. Навіть колишнім соратниками не оголосив війну, що для диктаторів взагалі не характерно. Він (на відміну від Гітлера) не пустив під ніж партійні штурмові загони («чорні сорочки»), на чолі яких прийшов до влади. Вони були відносно мирно трансформовані в загони громадянської міліції, головним обов’язком яких було ходити урочистими маршами. Вирішив давні питання з Ватиканом, налагодив відносини із традиційно могутньою в Італії католицькою церквою.
Його заклятими ворогами була лише мафія (яку він жорстоко придушив, навіть на Сицілії), масони (закрив ложі), і, звісно ж, комуністи. Але навіть комуністам він спочатку дозволяв дихати, і прикрутив гайки лише з часом, переживши чотири замахи на життя, три з яких організували ліві. При цьому його репресивний апарат навіть здалеку не був подібний на м’ясорубку Гулагу і не заробив моторошної слави ЧК чи Гестапо.
Якщо зважити всі факти, Муссоліні врятував країну від громадянської війни. Він взяв владу («походом на Рим»), коли та буквально лежала на вулиці. В столиці його зустрічали квітами, бо раділи, що хоч хтось готовий бути відповідальним, і навести, нарешті, лад. Прем’єр-міністром його призначив король, з яким Муссоліні теж знайшов спільну мову.
Четвертий практичний крок Муссоліні – він взявся за економіку як за справу честі. Настільки серйозно, що його цитату про міць італійської валюти вартувало винести у якості ілюстрації до цієї статті.
Муссоліні узяв владу в країні після війни, і після «червоного дворіччя», тобто розваленою до ноги, зі скаженими боргами та інфляцією. Він придушив профспілковий рух, відновив безперебійну роботу індустрії. Провів важку, болючу, але необхідну ревальвацію ліри. Поповнив золотий запас за рахунок внутрішніх ресурсів, - і не так, як у Радянському Союзі, коли народ віддавав родинні коштовності за шматок хліба, - а на патріотичному пориві. Його дружина Ракеле пожертвувала у фонд країни власну обручку, і пропонувала людям також здавати золото на спільну справу.
При фашистському режимі вперше рівень виробництва перевищив довоєнний. При ньому в Італії (а зовсім не в Німеччині, як заведено вважати) була побудована (силами колишніх безробітних) перша в світі автострада. При ньому була відновлена авіація, - Муссоліні сам був пілотом, тому приділяв їй особливу увагу.
Після світової фінансової кризи 1934 року Муссоліні почав запроваджувати популярний тоді принцип «автаркії», тобто економічної самодостатності країни, і запровадив настільки успішно, що коли Ліга Націй за розв’язання «ефіопської війни» ввела проти Італії міжнародні санкції, вони не мали практично ніяких наслідків. Муссоліні підтримував вітчизняного виробника аж до заборони на імпорт певних видів товарів, і закликав народ приєднуватися до цього бойкоту. І народ приєднувався.
Якби Муссоліні загинув десь у 1938 році (скажімо, його б вбили антифашисти зі словенської группи «TIGR», які готували замах якраз у той рік, але були знешкоджені службою безпеки), він би залишився в історії як один з найшановніших цезарів.
Якби він відсидівся в стороні від Другої світової війни, як, наприклад, це зробив його сусід, іспанський диктатор Франсиско Франко, він цілком міг би правити благополучно Італією аж до старості. То й же Франко помер, майже не випускаючи з рук керма державою, у 1975 році, зберігаючи нормальні відносини з США та Британією. І хоча Франко був звичайним солдафоном, головою країни став через збіг шалених історичних випадковостей, побудована ним держава благополучно існує досі, переживши лібералізацію та трансформацію в конституційну монархію.
Хто знає, чи була б Італія, залишена постарілим Муссоліні, гірша за нинішню.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта