Територіальні громади: проблеми і перспективи

Відома правозахисниця Римма Білоцерковська просуває свою концепцію територіальних громад (ТГ), яка тезисно звучить так:

1. Територіальні громади, згідно ст.142 Конституції України, можуть володіти рухомим та нерухомим майном, доходами місцевих бюджетів, землею, природними ресурсами. Спрощено назвемо це «комунальним майном».

2. Управління цим майном ТГ здійснюють безпосередньо, або через УТВОРЕНІ ними органи місцевого самоврядування.

3. Оскільки власником будь-чого може бути тільки особа – юридична чи фізична – то для володіння комунальним майном ТГ обов’язково повинна бути зареєстрована як юридична особа.

4. Практично всі ТГ України ніким і ніколи не реєструвалися як юридичні особи, відповідно, нічим вони насправді не володіють.

5. Всі ТГ України ніколи не приймали рішень про УТВОРЕННЯ органів місцевого самоврядування, тому існуючі ради – злочинні угрупування, що рейдерським шляхом захопили право на розпорядження комунальним майном. Навіть незважаючи на те, що ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД цих рад обирається легітимно та демократично на місцевих виборах, які призначаються Верховною Радою України.

Поки що все звучить логічно, а сперечатися з очевидним - важко. Дійсно, все так і є: майном територіальних громад розпоряджаються самозванці. Тому пані Римма пропонує такий рецепт вирішення проблеми: у всіх територіальних громадах України провести установчі збори, зареєструвати ТГ як юридичні особи публічного права (причому список осіб, що входять до ТГ, одночасно є й реєстром виборців), «оформити» на ТГ належне їм комунальне майно, і далі вже самостійно ним розпоряджатися, або утворювати ОМС (органи місцевого самоврядування) і делегувати їм відповідні повноваження.

Ще нюанс – оскільки всі правочини, що відбувалися з комунальним майном до цього часу, здійснювалися неконституційними ОМС, пропонується зробити rollback (“відкат до попереднього стану”) прав власності на об’єкти комунального майна.

Я придумав своєрідну класифікацію типів власності за абстрактними рівнями співвласності; дурня повна і абсолютно ненаукова, але для базового розуміння – піде.

1. Приватна індивідуальна власність. Тут все просто, фізична особа одноосібно володіє якимось об’єктом нерухомості – земельною ділянкою (можливо з покращеннями у вигляді насаджень чи житлового будиночку) чи, наприклад, квартирою.

2. Приватна колективна власність в межах невеликої групи осіб, наприклад, членів сім’ї чи друзів-партнерів.

3. Приватна колективна власність рівня багатоквартирного будинку. Тут вже веселіше. Далі поясню чому.

4. Приватна колективна власність рівня групи будинків, вулиці, мікрорайону, яких об’єднують спільні прибудинкові території, шляхи та комунікації. Тут ще веселіше.

5. Комунальна власність, або власність окремої територіальної громади.

6. Об’єкти спільної власності територіальних громад, наприклад, районний будинок культури чи обласна дитяча лікарня.

7. Об’єкти державної власності.

А тепер – про погане.

Для того, щоб зареєструвати право власності будь-якої особи чи групи осіб на будь-який об’єкт нерухомого майна, потрібен якийсь механізм такої реєстрації. Колись це були дарчі грамоти від царя, публічна угода купівлі-продажу у древньому Римі чи ще щось подібне. В Пруссії зразка 1693 року це були Поземельні книги, які мали певну структуру, і в яких уповноважені на це особи записували дані про землі та про їх власників.

Зауважимо, що людство придумало два ВЗАЄМОВИКЛЮЧНИХ способи фіксації таких прав – актову та титульну системи.

При АКТОВІЙ системі роль держави зводиться до того, що вона десь там собі в реєстр записує, що між громадянами Петром та Іваном відбувся ПРАВОЧИН з нерухомістю, наприклад продаж чи обмін. Причому, чи має Петро хоч якесь відношення до тієї нерухомості, чи не порушуються при цьому права інших осіб, чи існує така нерухомість взагалі – такими дурницями держава не переймається. І у випадку чого – вигрібати буде той з учасників угоди, хто був дурніший від опонента. Багатолітні суди, тисячі гривень на адвокатів, “інвестиції” в міліціонерів, прокурорів та суддів, чи, зрештою, розбиті морди Петра та Івана – ось світле майбутнє вирішення майнових суперечок при актовій системі реєстрації. Хто сильніший, той і прав. А слабшого бажано вивезти в ліс на неприємну розмову, щоб в майбутньому не гавкав, а в особливо “важких” випадках — в тому лісі і залишити, недбало закидавши прілим листям. Це і є поточний стан справ у сучасній Україні.

Практично увесь цивілізований світ використовує різні види ТИТУЛЬНИХ систем – середньоєвропейську, французьку, британську (як похідну від системи Торренса). Тут ситуація така, що держава собі в реєстрі записує власне РЕЧОВЕ ПРАВО як таке, і гарантує безповоротність набутого права власності для добросовісного набувача. Тобто, що би там не сталося, які би там хто не видумував схеми рейдерства – твоє майно залишиться твоїм у будь-яких випадках, це гарантується державою.

Далі. Для того, щоб встановити факт власності певної особи щодо певного об’єкту, необхідно про ці його претензії повідомити всіх інших потенційних власників, і вони з таким станом справ мають погодитись (або не погодитись та судитись, поки компетентний суд їх не розсудить) – це аксіома цивільного права. Звідси однозначно випливає, що вся інформація про права власності на нерухоме майно повинна бути абсолютно відкритою для всіх. Інакше про якісь там гарантії прав власності й говорити марно. Рівень корупції на базі володіння «секретами» при цьому падає до нуля по Кельвіну.

Наступне. Тільки у випадку пункту 1 моєї класифікації особа розпоряджається майном на свій власний розсуд. У всіх інших випадках потрібно узгоджувати такі дії з іншими співвласниками. Загальний принцип такої взаємодії викладений у ст.358 та ст.369 Цивільного Кодексу України – право спільної власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Ось так – коротко і просто. “За згодою”. 100% співвласників повинні досягнути повної згоди. З чоловіком/дружиною трохи простіше, частково такі питання розрулені Сімейним Кодексом, але й тут інколи буває все дуже і дуже невесело, і суди часом тягнуться роками. На рівні 3 (багатоквартирні будинки) питання розрулюються на основі Закону України «Про ОСББ», дебільність якого варта окремої статті. Рівень 4 (ОСН) – це чиста фікція, хоча існує відповідний закон; починаючи з того, що ДОЗВОЛИ на створення ОСН надаються місцевими радами. Або не надаються. Залежно від того, з якої ноги встав мер чи сільський голова, і в яких стосунках з депутатами перебувають лідери новоствореного ОСН.

Рівень 5 пані Римма Білоцерковська описує достатньо детально, зупинятися не буду, та й вищі рівні поки що залишимо, бо стаття не про них.

А тепер підведемо підсумки.

Для ефективного здійснення права власності будь-кого над будь-чим (в тому числі - територіальною громадою над комунальною власністю) конче необхідні наступні компоненти:

1. Титульна система реєстрації прав власності та інших речових прав на нерухоме майно.

2. Відкритий реєстр прав власності, об’єднаний з кадастровою картою на основі сучасних геоінформаційних систем (ГІС).

3. Чітко прописані в нормах цивільного законодавства алгоритми ухвалення колективних рішень щодо спільного майна.

Основою матеріального благополуччя будь-якого суспільства є максимальна визначеність і гарантованість державою непорушності прав власності. Доведено комуністами.

Всі інші правові інститути – такі як інститут шлюбу, територіально-адміністративного устрою чи фіскальна система – є лише надбудовою над інститутом власності.

В нашому конкретному випадку це означає: без впорядкування механізму реєстрації прав власності як таких – про територіальні громади немає сенсу навіть говорити; в кращому випадку це будуть громадські організації з дорадчими повноваженнями при місцевих радах, а не реальні суб’єкти управління комунальним майном.

Спочатку фундамент, потім стіни, потім черепиця на даху. Це дуже просто.

Виділення в тексті наші, О.К. 

В мережі Фейсбук йде обговорення