Нове гасло Майдану: «Хай забираються всі!»

Вітчизняні політичні еліти не гідні тих, хто елітами не вважається. Не вважається і квит, так влаштоване наше суспільство, утім, його нам так влаштували. Ті, хто нагорі, ті, кому ми свого часу, - непомітно, частками, крихтами, - віддавали свою країну з надією на те, що їм стане мізків і совісті розпорядитися нею чесно і на користь усім.

Не сталося. Ми попеклися на власній легковірності, спробували було вказати цим обранцям на помилки, делікатно розважаючи, що до них дійде, що вони розуміють людську мову. Зрештою, коли у відповідь вони замість того, щоб вибачитися, визнати провину, побили наших дітей, кинули на мирних протестантів озброєний за наші ж гроші «Беркут», коли вдалися до терору руками кримінальників, яким плачено із наших-таки кишень, значна частина людності нарешті втямила, що слова тут не допоможуть.

У когось ще жевріла певна надія на мудрість опозиціонерів. Вона мала під собою доволі ілюзорні підстави, але, погодьтеся, ми досі перебували під впливом мисленнєвого стереотипу, що ліпше вже поганенький мир, ніж війна. Це, звісно, так, але отой напівмир, виторгуваний у знавіснілого режиму, виявився якимось химерним: ті, хто бив, убивав, залишилися зовсім непокараними, ті ж кого били, вбивали - звільненими з перспективою майбутніх переслідувань та ще й за значно серйознішими статтями, аніж їх затримували...

Тепер нам пропонують жити у новій реальності, визнавати владу і опозицію (себто псевдоеліти) видатними миротворцями, забути, викреслити із пам’яті чотири місяці власного життя, робити вигляд, що нічого не трапилося, що не було побиття, смертей, викрадень, підпалів, боїв на Грушевського, обкурених «тітушок», не було у нас європейської мрії, мільйонних походів Києвом. Тепер нам приготували роль німої худоби, знову загнаної у стійло змовою сумнівних «лідерів нації».

Їхні мотиви можна зрозуміти: що ті, що інші, що влада, що опозиція рятують власне політичне майбутнє. Якоїсь миті до їхніх запливших жиром і гординею мізків дійшло, що повсталий народ не зупиниться у вимогах усунення тих чи інших одіозних постатей, що він цього разу візьметься за демонтаж системи, і під її руїнами сконають дотеперішні практики «розводки котят», «вішання локшини на вуха», парламентсько-мітингової театральної «пасіонарності» і залаштункових оборудок усіх зі всіма.

Кажуть, що українці об’єднуються за п’ять хвилин до розстрілу. Вітчизняні політики теж. Вони довго вовтузилися, мов в’юни на пательні, шукаючи більш-менш «пристойного» виходу зі скрути. Їздили до качанівської «ванги», влаштовували посиденьки на Банковій, розповідали щось про «кулі в лоб», про жертовність заради порятунку неньки-України... Ця офіра була трохи дивною, адже, по суті, означала гру за правилами бандитів, ба більше, – в одній команді з ними. Однак зрозумівши, що «пристойно» не вийде, що система, збудована попередниками, тріщить по швах і от-от впаде, вони врешті зняли маски і майже привселюдно зрадили Майдан.

...Може, це й на краще. Полуда впала з очей мільйонів, до суттєвого уроку про те, що не варто покладатися на жодну владу, додався не менш важливий: годі вірити й опозиції. Це – люди з одного тіста, і не їм вирішувати, як нам усім жити далі, яку країну будувати. Тепер, як на мене, особливо актуальним стає гасло: «Хай забираються всі!»