Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму (+аудіо)

Аудіоверсія: Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму

У масовій свідомості існує переконання, що у другій світовій війні Сталін переміг завдяки патріотизму радянських воїнів. Це не так, адже «тільки в перші тижні війни півтора мільйона бійців Червоної армії зі зброєю в руках, з танками і артилерією, перейшли на бік противника, а ще два мільйони здалися в полон. Крім того, один мільйон бійців дезертирував, а ще мільйон розсіявся по лісах» – стверджує доктор історичних наук, професор Віктор Король. Тобто радянська армія категорично не хотіла воювати за тирана і його великий концтабір. То як він переміг? Очевидно, що Сталін задіяв якісь інші потужні чинники.

Нинішня війна Москви проти України є третьою за останні 100 років. Перша відбулася протягом 1917–1932 років: Голодомор був остаточною зачисткою селянських повстань. Україна прагнула звільнитися від Москви і стати незалежною державою.

Друга війна тривала протягом 1941–1958 років – до повного придушення українського націоналістичного опору. Під час цієї війни Український народ, представлений ОУН, був союзником Третього Рейху з наміром утворити незалежну Українську державу, дружню до Німеччини.  

У третій війні з Росією, що розпочалася у березні 2014 року, Україна ставить ту ж саму мету – звільнення від московського панування і створення реально незалежної Української держави.

У війні кожна сторона робить ставку на те, що в неї виходить найкраще. Це подібно до протиборства між людьми: один перемагає фізичною силою, другий – хитрістю, третій – грошима, ще хтось – організаційним хистом. А застосування яких бойових засобів найкраще дається Москві? Яка її таємна зброя?

1. Глибоко укорінена агентура, перехоплення управління

Метою війни є зміна поведінки противника, а в цій справі найефективнішим засобом є перехоплення управління. Тоді не треба воювати з ворогом – ним можна просто керувати: спрямовувати його на знищення інших ворогів або на самознищення. Найлегше перехопити управління за допомогою агентури. Для надійного маскування процес укорінення «крота» розтягується на десятиліття, адже неспеціалісту важко навіть допустити можливість існування таких довгострокових стратегій.  

Відомо, що в довоєнній Німеччині радянська розвідка, використовуючи можливості німецької комуністичної партії та інтернаціоналу, мала розгалужений агентурний апарат. У своїх мемуарах шеф політичної розвідки рейху Вальтер Шеленберг визнав, що «... фактично в кожному міністерстві рейху серед високих посадових осіб були агенти російської секретної служби ...». Генерал Франц Гальдер скаржився після війни, що більшовики дізнавалися про накази по німецьких збройних силах навіть раніше самого вермахту. Це й була головна армія Сталіна. Провідну роль у ній відіграли три суперагенти – Борман, Кох і Яри.

— Мартін Борман

Найвидатнішим «кротом» Сталіна був Мартін Борман (1900–1972). За рекомендацією Ернста Тельмана (вождя німецьких комуністів) НКВД завербував Бормана ще на початку 1920-х років, укорінив його в гітлерівський рух і сприяв його кар’єрі, розчищаючи дорогу на вершину влади. Надаючи Гітлеру послуги з облаштування його побуту і впорядкування грошових справ, Борман став для фюрера незамінною людиною. З травня 1941 року він уже був головним партійним начальником і особистим секретарем Гітлера: він визначав, кого допустити до фюрера, і навіть видавав розпорядження та накази від його імені. З цього часу Третім Рейхом дедалі більше керував Борман. Інформацію для Москви Борман передавав через ніким не контрольований радіопередавач, установлений прямо в його офісі.

Під час захоплення Берліна 2 травня 1945 р. Борман установив радіозв’язок з радянськими військами і негайно був евакуйований до Москви. Подальше життя провів у комфортних умовах у  Радянському Союзі. На Введенському кладовищі Москви встигли сфотографувати могильну плиту з написом «Martin Bormann, 1900-1972» (коли ця історія виплила не поверхню, могилу негайно ліквідували). Після похорону його залишки витягли з могили і таємно закопали в Берліні, де їх у кінці 1972 року «випадково» виявили при ритті котловану. ДНК-експертиза в 1998 році підтвердила, що залишки належать саме йому. Справу було закрито.

Діяльність Бормана в якості таємного агента Сталіна є доведеним фактом завдяки матеріалам Нюрнберзького процесу, свідченням Рейнхарда Гелена – керівника Федеральної розвідувальної служби ФРН, книжці Бориса Тартаковського «Мартин Борман — агент советской разведки» (1992), основаній на свідченні маршала Радянського Союзу Андрія Єрьоменка, книжці американського дослідника Льюіса Кілзера (Предавший Гитлера: Мартин Борман и падение Третьего Рейха. – 2002) та іншим дослідженням.

Цій темі присвячено документальний фільм «Мартин Борман – советский шпион» (2004). У ньому стверджується:

«1. Тези Бормана про поневолення і знищення населення на завойованих територіях не виходили від Гітлера.  Але саме вони стали планом дій. Вимоги Бормана про застосування найжорстокіших засобів щодо слов’янських народів виявилися, на думку Шеленберга, вигідними для радянських керівників. Вони, ці жорстокості, примушували радянський народ перейти до партизанської війни і активного опору. Отже, Борман стимулював партизанську війну і опір радянського населення.

2. У промові Нюрнберзького обвинувача прозвучало, що Борман був ініціатором програми пограбування і знищення євреїв. На думку підсудних, створивши цілу галузь по знищенню євреїв, Борман відволікав на неї дорогоцінні ресурси і воєнні кадри Німеччини. На всі спроби Гімлера донести до Гітлера істинний стан справ з євреями, Борман відповідав рішучим опором. Гітлер так нічого й не знав. Отже, Борман підривав потугу Німеччини, відволікаючи сили на знищення євреїв.

3. Борман не скористався настроями українських націоналістів, готових воювати проти радянської армії. Своїм рішенням він поставив весь український народ перед вибором: поневолення або смерть. Отже, Борман, поневоливши населення, зірвав можливість залучення українських націоналістів на сторону Райху».

— Еріх Кох

Ставлеником Бормана був гауляйтер Східної Прусії («голова обкому партії») і райхскомісар України Еріх Кох (1896–1986). Почав свою кар’єру  в 1922–23 рр. в ролі казначея гау (обласної парторганізації). З початку війни Кох виконував накази не Гітлера, а свого партійного начальника – Бормана. Еріх Кох зруйнував усю східну політику Третього Рейху. Як відомо, він постійно конфліктував з райхсміністром східних окупованих територій Альфредом Розенбергом та іншими прихильниками співпраці з українськими націоналістами. Правління Коха в окупованій Україні відзначалося винятковою жорстокістю. Він вважав українців «недолюдьми» і всіляко поширював ненависть між німцями та українцями.

В 1959-му Коха засудили до страти, однак не повісили, як інших високопоставлених нацистів, замінивши вирок на довічне ув'язнення. Решту життя він провів у комфортабельній камері польської тюрми Барчево – з телевізором, бібліотекою і свіжою західною пресою. Тобто за свої видатні заслуги кат України Еріх Кох отримав персональний санаторій, де його обслуговували і охороняли до самої смерті у віці 90 років.  

— Ріхард Яри

Третім видатним агентом НКВД був Ріхард Яри (1898–1969). Як установив керівник розвідки ОУН Федір Яцура, «жінка Ярого була агенткою Комінтерну ще від 1924 року, а через неї дібралися більшовики і до Ярого, що став таким же агентом від 1926 року». Завдання Яри полягало у тому, щоб увійти в український націоналістичний рух і посісти в ньому чільну посаду. Яри не був українцем: його батько, найімовірніше, був судетським німцем, а матір – єврейкою; дружина також була єврейкою. Провід Українських Націоналістів  у виданні під назвою «Чорна книга бунту Яри-Бандера-Горбовий» вважав його «чесько-жидівським мішанцем». За свідченням сучасників, Яри був байдужий до української справи, говорив ламаною українською мовою. В середовище українських націоналістів він проник завдяки тому, що воював у лавах Української Галицької Армії і армії УНР. Подібно до Бормана, починав кар’єру в якості «завгоспа»: у 1920 р. був комендантом станиці інтернованих кіннотників, у 1921  – комендантом робочої колони. Займався спекуляцією кіньми, був під слідством Української гірської бригади (справу закрито після ліквідації бригади). З 1932 року був включений до числа керівників ОУН, став членом Проводу українських націоналістів (ПУН) і очолив референтуру зовнішніх зв'язків. Сконцентрував у своїх руках надходження всіх грошових коштів від «спонсорів». Його неодноразово звинувачували у великих фінансових зловживаннях і намаганнях перехопити управління в ОУН.

Ріхарда Яри називають «хрещеним батьком Бандери», адже саме за його протекцією 24-річний Степан Бандера став головою Крайової екзекутиви в Західній Україні. Саме під його впливом Бандера наполягав на застосуванні терору як форми політичної боротьби ОУН, проти чого рішуче виступав полковник Євген Коновалець.

З осені 1939 року Яри розпочав творення нової організації під виглядом розколу ОУН. У лютому 1940 року відбулось оформлення організації-клону під назвою «ОУН революційна». Формально її очолював Бандера, проте фактичним керівником був Яри, який фінансував організацію. Метою ОУН (р) було перехоплення управління українським націоналістичним рухом і руйнування україно-німецького військово-політичного союзу. Деструктивній ролі Яри присвячена «Біла книга ОУН про диверсію Яри-Бандера», написана у кінці 1940 року полковником Миколою Сціборським на доручення Проводу Українських Націоналістів.

Після окупації Австрії радянськими військами в 1945 році справу Яри   розглядав австрійський народний суд. Згідно з його рішенням, Яри отримав довідку, що є «жертвою нацизму», підтвердження в правах на нерухомість і навіть компенсацію. Він проживав у радянській зоні окупації і його часто бачили з радянськими офіцерами. Пізніше він придбав садибу площею понад 220 га, де займався господарством, створив конеферму і школу верхової їзди. Помер 1969 року на 72 році життя. Його справа донині зберігається в архіві СБУ в Києві, хоча для ознайомлення дослідникам її не видають.

У всіх трьох головних «кротів» Сталіна є спільні риси:

1. Свою кар’єру вони розпочали у 20-х роках – на ранньому етапі формування німецького націонал-соціалістичного і українського націоналістичного руху.

2. Починали з посад «казначеїв» і «завгоспів».

3. Конфліктували з іншими членами організації у боротьбі за владу і ресурси.

4. Під час війни були високопоставленими діячами ворожих до СРСР організацій.

5. Заохочували «радикальні дії», закликали до крайнощів.  

6. Попри усе це після війни спокійно жили у комфортних умовах на підконтрольній Москвою території і померли своєю смертю.

2. Маріонеткові організації, розпалювання громадянської війни

Сенс цього виду московського «інструментарію» полягає в тому, щоб знищення ворога максимально перетворити на його самознищення, тобто нацькувати одну частину країни на іншу. Це було зроблено ще у 1918 році, коли більшовицька Москва профінансувала і озброїла повстання проти Павла Скоропадського. На зміну Гетьманату 14 грудня 1918 року прийшла Директорія УНР, якій Москва дала підтримку і «гарантії» незалежності. Проте війська «другої УНР» ще не встигли увійти до Києва, як Москва вже розпочала проти УНР війну. У березні 1919 року в Харкові на території, контрольованій Червоною армією РСФСР, була проголошена маріонеткова псевдодержава УСРР. Україна була підірвана зсередини, одні українці почали воювати проти інших. У 1920 році Москва ліквідувала українську державність, хоча селянські повстання тривали аж до 1932 року.

Під час Другої світової війни під керівництвом Ріхарда Яри було засновано організацію-клон ОУН (р) під формальним керівництвом Степана Бандери. Її представили українству як наслідок розколу ОУН, мовляв, стара організація була «не достатньо революційна».  Бандерівці почали свою діяльність з терору проти ОУН: ще до початку радянсько-німецької війни вони убили до 400 активістів ОУН. 30 серпня 1941 р. у Житомирі бандерівці вбили Омеляна Сеника та Миколу Сціборського – ветеранів та провідних діячів націоналістичного руху.

З весни 1943 року головна діяльність бандерівців полягала в перехопленні управління загонами УПА: командирів повстанських загонів зазвичай знищували, а замість них призначали своїх. Як пише дослідник ОУН Дмитро Вєдєнєєв, «доходило до справжніх боїв між відділами УПА і БСБ (боївками бандерівської служби безпеки – І.К.) Зокрема, серйозне зіткнення відбулося у січні 1945 р. у лісовому масиві Сарненського району Рівненської обл. з відчутними жертвами з обох сторін. З полонених есбістів повстанці 18 повісили, а решту розстріляли».

Група Бандери була щільно обсаджена московською агентурою і несвідомо виконувала чужу волю – спочатку під керівництвом Яри, а після війни – під кураторством агента КГБ у британській розвідці Кіма Філбі.

З 1947 р. бандерівську СБ очолював Мирон Матвієйко, який був  найдовіренішою людиною Степана Бандери і його кумом. Згідно з розсекреченими архівами ЦРУ, він був завербований НКВД ще в 1946 році. Це пояснює, чому з цього часу всі керовані Матвієйком місії гарантовано провалювалися. За великі заслуги у повній ліквідації українського націоналістичного підпілля, 19 червня 1958 року спеціальним Указом Президії Верховної Ради СРСР Матвієйка помилували і навіть обдарували квартирою в Києві. Він мирно помер у 1984 році на 71 році життя.

3. Супернахабна брехня

Йдеться про застосування настільки нахабної брехні, що в саме її існування  людина просто не може повірити. Цей вид інформаційної зброї позначається терміном «хуцпа». У своєму оригінальному вигляді це слово існує тільки в єврейській мові. У всіх інших народів світу до недавнього часу навіть не було такого поняття, тому для його позначення використовується згадане єврейське слово.

Хуцпа – це супернахабство, яке паралізує опонента, оскільки виходить за межу людських уявлень. Річ у тім, що брехня завжди маскується під правду. Її приховують, за неї соромно. Такою брехнею нікого не здивуєш: люди вже до неї призвичаїлися і навчилися правильно реагувати.

А якщо людина раптом стикається з відвертим перевертанням реальності? Без маскування і претензій на правдоподібність? Рішуче, енергійно і абсолютно безсоромно? Це вже не брехня-напівправда, а щось інше. І тоді людина думає: «Це не схоже на брехню. Але якщо це не брехня, тоді що? Невже правда?!». За словами Леніна, «справжнє враження можна справити тільки супернахабством» (лист Чичеріну 25 лютого 1922 р.) Він знав, що говорив.

Хуцпа – це коли злодій впевнено вказує на непричетного і кричить «лови злодія!». Або коли бандити побили беззахисну людину, а потім кажуть, що вони захищалися від її нападу. Або коли домінування російської мови в українському медіа-просторі називається захистом культурних прав росіян від утисків. Або коли фотографії з трупами німців, що загинули під час нищівного бомбардування і спалення Дрездена білим фосфором, представляють жертвами голокосту.

Уся офіційна історія Москви та її завоювань – це суцільна хуцпа. До неї, зокрема, належать твердження московської пропаганди про те, що Гітлер і Гімлер виношували людожерські плани «знищення 30 мільйонів слов’ян». Ця маячня донині нахабно тиражується на основі давно спростованих фальшивок – т. зв. «Застільних розмов Гітлера» і «Щоденників Гітлера», а також неіснуючого «Генерального плану “Ост”» та свідчень Нюрнберзького процесу, які вибивалися тортурами. Наприклад, «так звані “Щоденники Гітлера”, вперше опубліковані в журналі "Штерн" і нібито написані особисто Гітлером. Ці щоденники були викриті як підробка в 1983 році. При хімічному аналізі паперу в його складі був виявлений відбілювач, який почали застосовувати при виробництві паперу лише з 1955 року. Незважаючи на те, що жоден нормальний історик не використовує ці сумнівні документи в якості аргументації в наукових суперечках, цитати з них частенько гуляють в антифашистській літературі. Саме завдяки подібній літературі і з’явився міф про теорію неповноцінності слов’ян в расовій політиці Третього Рейху» (див.: Разоблачение Генерального плана «Ост» и «Застольных бесед Гитлера». – Библиотека Питера Хедрука).  Пропаганду не зупиняє навіть те, що автори фальшивих «Щоденників Гітлера» були засуджені німецьким судом за шахрайство до 4 років тюрми (див. статтю «Щоденники Гітлера» на сайті Вікіпедія).

Див. також: Ось як фальшували історичні фотографії у часи, коли не було фотошопу (фото)

4. Загороджувальні загони, випалена земля, масовий терор

СРСР був тюрмою народів, великим концтабором. Тож коли почалася німецько-радянська війна, то українці та інші народи сприйняли її як реальний шанс скинути ярмо. Гітлера сприймали як визволителя. Згідно з дослідженням російського письменника Володимира Батшева, під час війни в українських селах 81% населення були противниками радянської влади, в російських селах – 51%. Саме тому бійці радянської армії масово здавалися в полон або цілими полками переходили на сторону Гітлера.

Для запобігання катастрофи вже у серпні 1941 року радянське керівництво видало секретний наказ про створення штрафних частин і загороджувальних загонів. У липні 1942 року з'явився на світ знаменитий наказ № 227, що офіційно їх узаконив. Це було продовження перевіреної бойової практики, запровадженої ще Лейбою Бернштейном (Троцьким), який сформулював основоположний принцип Червоної армії: «червоноармієць повинен бути поставлений в умови вибору між можливою почесною смертю в бою ... і неминучою ганебною смертю від розстрілу, якщо кине позицію і побіжить назад». Тобто радянський солдат мав боятися своїх більше, чим ворога. 

Служба у штрафбаті залишала мало шансів вижити. Солдат посилали на найнебезпечніші ділянки. Штрафники зазнавали втрат приблизно вшестеро більші, ніж регулярні частини. Середній солдат переживав 2-3 атаки, після чого гинув. Георгій Жуков увів практику розмінування мінних полів піхотою. Після того як піхота поглиблювалася вперед, засіявши поле відірваними кінцівками, заходили сапери і розміновували протитанкові міни. Таких солдатів часто посилали на вірну загибель для виявлення вогневих точок ворога.

Гірше, ніж штрафникам, доводилося тільки чоловікам, мобілізованим з територій, звільнених від окупації («чорна піхота»). Їх взагалі кидали в бій без обмундирування і зброї, щоб вони добули собі зброю в бою, «кров'ю спокутувавши ганьбу окупації». Був випадок, коли при штурмі цегельного заводу в Україні цим людям, багато з яких були ще підлітками, замість зброї видали цеглини, щоб вони імітували кидок гранати.

Величезною загрозою для Москви було прихильне ставлення радянського населення до гітлерівської армії та адміністрації. Для того, щоб нацькувати одних на других, застосовувалися партизанські загони, які часто діяли як бандформування. «Так, партизани вбивали своїх людей. Вбивали тому, що їм треба було їсти. Хто ж віддасть безкоштовно продукти, якщо їх і так мало? Єдину корову, останню свиню, останню курку. Тому відбирали силою. Тих, хто чинив опір, убивали. У тому числі жінок. Що партизани робили найменше – так це воювали. Збиток, який вони заподіяли фашистським загарбникам, їхнім союзникам і посібникам, просто мізерний.

Нещодавно російський журнал «Родіна» навів цифру, що за три роки дій на всій окупованій території (від Балтійського моря до Чорного) партизани знищили всього-навсього 30-35 тисяч ворогів. Якщо розділити на 36 місяців, виходить менше тисячі на місяць. Від нещасних випадків і хвороб гинуло більше. Зате своїх співгромадян партизани знищили більше в 5-7 разів. Ось вони з ким в основному воювали. Зі своїми. Чому? Як я вже сказав, треба було їсти, а тому доводилося вбивати «несвідомих», які вважали, що життя їхніх власних дітей дорожче, ніж життя партійців і комсомольців, що сховалися в лісі. А, по-друге, партизани масово винищували так званих «німецьких пособників» і «зрадників». Німці призначали в селах на окупованій території якусь адміністрацію, а партизани цих людей методично вбивали і говорили, що знищують ворогів. Зручно, адже зброї у цих «пособників» не було, і нікому було за них заступитися». Про це розповідається у книзі Сергія Захаревича «Партизани СРСР. Від міфів до реальності».

«Той же Захаревич раніше написав книжку «Велика кров: як СРСР переміг у війні 1941-1945 рр». Там докладно розповідається, що перемогли більшовики ціною гігантських втрат. Образно кажучи, завалювали ворога трупами своїх громадян, поки він не задихнувся під цією горою мерців. Співвідношення втрат на першому етапі війни, до Сталінградської перемоги, було приблизно 1 до 8-9. Тобто на одного вбитого німця припадало 8-9 убитих радянських солдат, не рахуючи полонених. А в полон за перші два роки війни здалася вся довоєнна Червона Армія за чисельністю - це більше чотирьох мільйонів! На другому етапі війни співвідношення убитих було вже 1 до 3-4. Але все одно на користь німців» – розповідає Анатолій Тарас, засновник книжкового проекту «Невідома історія».

Для виснаження ворога Москва застосовувала тактику випаленої землі, спрямовану передусім проти власного населення. У наказі Ставки Верховного Головнокомандування № 0428 від 17.11.1941 р. читаємо: «1. Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40–60 км в глибину від переднього краю і на 20–30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, забезпечені пляшками із запальною сумішшю, гранатами і вибуховими засобами.

2. У кожному полку створити команди охочих по 20-30 осіб для підриву і спалювання населених пунктів, в яких розташовуються війська противника...

3. При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій дільниці відводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб супротивник не міг їх використовувати».

Окрім руйнування і спалення поселень, Москва здійснювала підрив гребель водосховищ, внаслідок чого десятки поселень просто змивалися водою (Істринське водосховище, Дніпрогес та інші).  «У Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом із жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб їх спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху» (Юрій Шаповал. 22 червня 1941-го: героїзм і реальність).

5. Масштабна підтримка Заходу (ленд-ліз)

Москва ніколи не змогла б перемогти Гітлера без масованої підтримки США. Ідеологічні основи співпраці СРСР–США були закладені ще у 1924 році, коли Сталін визначив сутність ленінізму як «російський революційний розмах» + «американська діловитість». У 30-х роках, в обмін на дешевий український хліб і награбоване золото, американські компанії спроектували, побудували і реконструювали сотні заводів, в тому числі на Донбасі. У листопаді 1933 року, під час Голодомору, США «в знак подяки» встановили дипломатичні відносини з СРСР, а в 1934 р. кривавий сталінський режим було прийнято до Ліги Націй. Тобто у першій війні комуністичної Москви проти України Захід грав на стороні Москви. На стороні України була тільки гітлерівська Німеччина. Крім неофіційної підтримки діяльності Організації Українських Націоналістів Коновальця–Мельника, Німеччина виявилася єдиною країною, яка офіційно засудила Голодомор. Це було здійснено у промові міністра освіти і пропаганди Третього Райху Йозефа Геббельса на з’їзді НСДАП 13 вересня 1935 року в Мюнхені.

З перших місяців німецько-радянської війни, коли бійці Червоної армії масово переходили на сторону Третього Райху, здавалися в німецький полон або дезертирували, стало зрозуміло, що без зовнішньої допомоги сталінський режим швидко потерпить поразку. У Кремлі панували паніка і розгубленість. За станом на жовтень 1941 року  Радянський Союз втратив:

• 72% всіх своїх танків,
• 34% військових літаків,
• 56% легкої стрілецької зброї,
• 69% протитанкових гармат,
• 59% артилерійських знарядь і мінометів.

Згідно з радянською статистикою, «на території СРСР, окупованій до листопада, проживало до війни близько 40% населення країни, там видобувалося 63% вугілля, виплавлялося 58% довоєнної сталі і 60% алюмінію. З цієї землі до війни збирали 38% урожаю зернових, на ній вироблялося 84% цукру, поголів'я худоби становило 38%, свиней – 60% від загальносоюзного поголів'я, на цій території знаходилися 41% всіх автошляхів країни». Без допомоги з-за кордону Радянський Союз не мав жодних шансів вистояти.

Після того, як німецькі війська перетнули радянський кордон, Сталін звернувся до Черчилля і Рузвельта з проханням про негайну військову допомогу. Перші британські конвої з необхідними для ведення війни матеріалами були відправлені Радянському Союзу вже у вересні – ще до підписання угоди про «ленд-ліз». Протоколи, що визначають поставку товарів ленд-лізу, були підписані у жовтні 1941, після чого негайно почалися американські поставки.

Стрімкий наступ німецької армії і розпад СРСР надзвичайно стривожили США. Американський дипломат А. Гарріман, інструктуючи делегацію від США на переговори в Москву по ленд-лізу, повторював: «Давати, давати і давати, не розраховуючи на повернення, ніяких думок про отримання чогось назад». Тому обсяг американської допомоги був просто фантастичним. Сюди ввійшли поставки 12700 танків, 427 тис. автомобілів, 23 тис. паровозів тощо. Було поставлено 250 тис. тон алюмінію, з якого виготовили більше 100 тис. винищувачів. 25 відсотків всього ленд-лізу становило продовольство. Поставки різноманітних матеріалів військового та цивільного призначення тривали до вересня 1945. Усього в Радянський Союз було доставлено (головним чином із США) 17,3 млн. тон майна.

Важливо врахувати, що ці поставки призначалися передусім для критично важливих ділянок, для закриття «вузьких місць». Так, з вересня по грудень 1941 р. надійшло  750 англійських і 180 американських танків, які склали більше 50% чисельності танків, що мала Червона армія (1731 танк) на цей час проти вермахту. У битві під Москвою імпортна бойова техніка склала 20%, що було рівносильне щомісячним втратам радянської бронетехніки. Частка поставленого американцями авіаційного бензину в 1.4 рази перевищувала радянське виробництво. Поставки паровозів перевищували загальне радянське виробництво в 2,4 рази, а електровозів – в 11 разів.

Радянська пропаганда всіляко применшувала роль ленд-лізу, але «шила в мішку не сховаєш»: його вартість на 1945 рік оцінювався в 11 мільярдів доларів США. У перерахунку на нинішній курс долара, який подешевшав приблизно в 15 разів, це понад 150 мільярдів доларів.

6. Московська церква – підрозділ НКВД

Після приходу до влади у 1917 році більшовики розгорнули репресії проти Російської православної церкви. У 1923 році Патріарх Тихон визнав Радянську владу і погодився на співпрацю. Попри це у 1929 році радянське керівництво, очолюване  Сталіним, взяло курс на повну ліквідацію РПЦ як релігійної структури. Якщо в дореволюційній Росії було 51413 храмів, то до вересня 1939 року залишилося близько 300 храмів (0,6%), були закриті всі духовні навчальні заклади, більшість православних священнослужителів були розстріляні або ув’язнені.

Залишки РПЦ були повністю керовані державою. Тож як тільки розпочалася війна, то вже 22 червня 1941 року місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій випустив «Послання пастирям і пастві Христової Православної Церкви», в якому закликав віруючих стати на захист батьківщини. В останніх православних храмах відслужили молебні «Про дарування перемоги». Митрополит Сергій організував масштабний збір коштів серед віруючих у Фонд оборони.

В умовах небезпеки, що нависла над Москвою в 1941 р., митрополит Сергій був евакуйований до Ульяновська, який став своєрідним інформаційно-пропагандистським центром РПЦ-НКВД. Саме з Ульяновська Сергій розсилав по країні свої послання і викривав німецьких окупантів «за пролиття невинної крові, розорення і паплюження національних святинь».

Це була нахабна брехня, адже гітлерівці надали повну свободу розвитку церковним громадам. Згідно з радянською статистикою, за станом на жовтень 1943 року на всій території СРСР було 9829 діючих православних церков, з них 6500 відкрито німцями в період тимчасової окупації. Так, у Псковській області до окупації було 3 церкви, після звільнення її радянськими військами – вже 200, в Курській області до окупації – 2 церкви, після відходу німців – уже 282 церкви. Натомість в Тамбовській області, яка не піддалася окупації, як було до війни 3 церкви, так після війни 3 церкви і залишилося ("Справка Совета по делам Русской Православной Церкви при СНК СССР о действующих и недействующих храмах" от 31 октября 1945 г. [РГАСПИ ф.82 оп.2 д.499 л.37–41]). Згідно з іншими даними, всього за роки війни на окупованій гітлерівцями території було відкрито 7,5 тис. храмів і близько 40 монастирів (Носова Е.В. Вклад Русской Православной Церкви в победу). Тож виходить, що керівництво РПЦ проклинало визволителів православ’я і захищало його нищителів.

У роки війни Сталін регулярно відповідав на телеграми релігійних діячів, що рапортували йому про пожертвування до Фонду оборони. Ці телеграми широко публікувалися в газетах. Церковна і державна пропаганда створювали Сталіну імідж захисника віруючих і духовенства, що було потрібно як для консолідації суспільства, так і для отримання американської допомоги. При цьому реальне ставлення влади до віруючих майже не змінилося, що видно з незначного зростання кількості релігійних громад.

Після війни Сталін сподівався на вигідні американські кредити, проте у 1947 році переговори про це зайшли у глухий кут, почалася «холодна війна», тож у Сталіна відпала потреба вдавати з себе захисника православ’я. У 1947 році відновилися арешти священиків, у 1949 році кожен четвертий священик перебував у таборах. У 1948-1949 роках в СРСР були заборонені хресні ходи, молебні на полях, уроки Закону Божого для дітей. З 1949 року православні храми, відкриті під час війни, переважно гітлерівцями, знову почали закривати, їх знову переобладнували під сільські клуби та склади («Сталин, Рузвельт и Русская православная церковь»).

Що відбулося? «Ручне» церковне керівництво – РПЦ-НКВД – підло обмануло народ, створило ілюзію прихильного ставлення сталінської держави до релігії і підтримало нищителя православної віри. Сталін використав РПЦ як інструмент, за допомогою якого переконав в’язнів комуністичного концтабору відмовитися від свого визволення, натомість ціною власного життя захищати своїх катів.

Сталінський інструментарій у Третій україно-російській війні

Під час нинішньої війни, яка розпочалася у березні 2014 року окупацією Криму і прилученням його до РФ, регулярні російські війська майже не застосовуються. Натомість активно задіяні ті ж самі 6 прихованих засобів війни, які плекалися радянською Росією протягом останнього століття. Це все лежить на поверхні, тому навіть нема сенсу про це багато писати.

1. Агентура. Нею нашпиговані всі органи влади, в тому числі силові структури. Це очевидно завдяки численним фактам саботажу, зливання інформації, блокування люстрації та політичних перетворень.

2. Деструктивні організації, розпалювання громадянської війни. Свою підривну діяльність на території України успішно продовжують КПУ, ПР, промосковські ЗМІ, аналітичні, розвідувальні, бізнесові та інші структури. Задля розпалювання громадянської війни Москва створила маріонеткові «народні республіки» – Донецьку і Луганську (на Харківську цього разу не вистачило сили).

3. Нахабна брехня. Під час цієї війни народ нарешті дізнався, що таке хуцпа. Це коли ти бачиш своїми очима одне, а московські ЗМІ тобі безсоромно брешуть в очі і говорять щось зовсім протилежне. Коли в Криму і на сході України діє російський спецназ, і всі його бачать, а Путін, не червоніючи, каже, що його нема. Нормальні люди почали спростовувати цей потік московської брехні (www.stopfake.org/), але життя швидко показало, що спростовувати треба ВСЕ, що ллється з російських ЗМІ.

4. Терор. Залякування з метою зламати волю до опору – ключовий елемент цієї війни. Спочатку жорстоке побиття молотками і арматурою проукраїнських демонстрантів, потім теракт 2 травня 2014 р. в одеському будинку профспілок, захоплення заручників, катування, садизм, знущання над мертвими тілами.  Російські прикордонники вільно пропускають в Україну своїх найманців, а коли вони тікають назад – розстрілюють. От вам і загороджувальні загони.  

5. Підтримка Заходу. Євросоюз переживає економічну кризу, тому зацікавлений у збереженні і розвитку економічних зв’язків з Росією. Його керівництво значною мірою підкуплене Росією і нашпиговане агентурою. Фактично, ЄС фінансує Москву. У третій україно-російській війні ЄС грає на стороні Росії.

6. РПЦ-ФСБ. Російська православна церква зі своїми бойовими «монахами» і «священиками» в погонах залишається придатком до московської державної машини, розвідувальною і диверсійною мережею.

Що робити?

Стратегія дій України визначається усвідомленням поточної ситуації і точними діями проти кожного з шести перерахованих бойових чинників московської агресії.

1. Формування абсолютно нових органів влади і нових силових структур. Тотальна люстрація. Знищення умов для корупції, ліквідація шкідливих галузей (вакцинаційна індустрія, виробництво «вітамінів» та сумнівних фармацевтичних препаратів), заборона абортів, скорочення вживання алкоголю, тютюну, шкідливої їжі.

2. Заборона проросійських організацій, закриття російських ЗМІ.

3. Широка наукова, аналітична і просвітницька робота з відновлення історичної правди, в тому числі у сферах релігії, науки, політології. Зняття всіх табу на історичні дослідження.

4. Повний контроль державних кордонів, «Велика стіна» на кордоні з Росією і візовий режим, заохочення формування територіальної самооборони, сприяння озброєнню цивільного населення, ухвалення «Закону про зброю і боєприпаси», дозвіл законослухняним громадянам на носіння нарізної зброї, в тому числі короткоствольної (пістолети і револьвери).

5. Формування максимально самодостатньої економіки, пошук нових союзників, творення Балто-Чорноморського союзу. 

6. Заборона всіх релігійних і громадських організацій з іноземними центрами управління: всі вони зберігають право на вільний розвиток, але їхні керівні органи мають перебувати в Україні.

Україна переживає важкі часи, які вимагають творчих, точних і рішучих дій. У ситуації війни ми більше не можемо дозволити собі живлення корупційних схем, утримання некомпетентної бюрократії, неефективну економіку, збочене державне управління, годування армії зрадників, дурнів і нероб.

Війна з Росією відкриває тільки один шлях порятунку: творення нової Української держави – незалежної, вільної, шляхетної, сильної, розумної, самодостатньої.     

Продовження: 

• Перехоплення управління: історичні приклади і уроки на майбутнє
• Нацисти і бандерівці: час перегорнути сторінку і творити Нову Європу

ТНМК - Банзай!