Таємна зброя Путіна

Розвідувальна служба може довести свою цінність для уряду, якому вона служить, двома способами. Або вона зможе бути справді корисною (наприклад, буде здатною знайти найбільш розшукуваного терориста), або зможе посилювати страх, неприязнь та поширювати наклепи на своїх суперників (наприклад, будучи названою однією з основних загроз під час слухань у Конгресі). Але коли розвідувальна служба виконує обидві ці функції, її цінність не ставиться під сумнів.

Від самого початку кризи в Україні у Кремля було мало сумнівів щодо важливості ГРУ, керівного органу російської військової розвідки. Ця служба не лише продемонструвала, як Кремль може використовувати її для досягнення цілей своєї зовнішньої політики, розриваючи країну за допомогою лише жменьки агентів та великої кількості одиниць зброї. 

ГРУ показало решті світу, як Росія розраховує вести свої війни у майбутньому: поєднуючи техніку маскування, диверсійну діяльність, здатність заперечувати власну причетність, а також точкове насильство. Попри те, що зараз підтримувані ГРУ угрупування бойовиків у Східній Україні втрачають позиції під тиском наступу сил Києва, геополітичний ландшафт вже змінився. ГРУ повернулося до глобальної шпигунської гри з новим набором власних правил, що стане викликом для Заходу на довгі роки.

Останні десятиліття не були легкими для Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил РФ. Колись ГРУ було, мабуть, найбільшою спецслужбою Росії, з автономними "резидентурами" при посольствах у всьому світі, з широкою мережею таємних агентів, і дев'ятьма бригадами спеціального призначення. Але на початку 2013 року ГРУ вже ледве існувало. З 1992 року ця служба займалася операціями у пострадянських країнах, відомих у Росії як "ближнє зарубіжжя". Але схоже, що президент Росії Володимир Путін вважав її зовсім непридатною для досягнення цих цілей.

Коли Федеральній службі безпеки (ФСБ), російській спецслужбі, що покликана займатися внутрішньою безпекою, дозволили відкрито проводити операції за кордоном у 2003 році, один інсайдер сказав мені, що це сталося тому, що "ГРУ, видається, не знає, як робити щось у наших країнах-сусідах, окрім як рахувати танки". (Цілком можливо, що ГРУ навіть не давало собі ради і з цим завданням. Путін вважав ГРУ частково винним у слабких досягненнях Росії під час вторгнення у Грузію у 2008 році.)

У Москві панувала думка, що зосередженість ГРУ на простих бойових операціях із залученням озброєних бойових підпільних груп є менш актуальною в епоху кібер-воєн та нафтової політики.

Політичні прорахунки також сприяли погіршенню становища ГРУ. Валентин Корабельніков, начальник ГРУ з 1997 по 2009 рік, схоже, почував себе комфортніше, супроводжуючи групи спецназу, що займалися ліквідацією бойовиків у Чечні, ніж беручи участь у таємних інтригах у Москві. Його критика на адресу військових реформ Путіна так само зіпсувала йому відносини з Кремлем. Корабельнікова звільнили у 2009 році і замінили генерал-полковником Олександром Шляхтуровим, який швидко вийшов у відставку і якого протягом двох років його перебування на посаді рідко можна було побачити у штаб-квартирі ГРУ через його слабке здоров'я.

У грудні 2011 року ГРУ отримало свого третього начальника за майже три роки, генерал-майора Ігоря Сергуна, колишнього військового аташе та розвідника без бойового досвіду, найнижчого за званням керівника служби за останні десятиліття. Під кінець 2013 року Кремль, схоже, розмірковував навіть, чи не понизити ГРУ зі статусу "Головного управління" до статусу просто "Управління" Генерального штабу, що стало б важким ударом по престижу спецслужби та її можливостям впливу на владну верхівку.

Судячи з багатьох ознак, пониження статусу ГРУ здавалося неминучим. З 2008 року ГРУ зазнало жорстокого скорочення у період, коли бюджети більшості органів безпеки і розвідки у Росії постійно зростали. Вісімдесят зі ста офіцерів з генеральськими званнями були звільнені з ГРУ - відправлені на пенсію або переведені на іншу службу. Більшість частин спеціального призначення були переведені у підпорядкування регулярним сухопутним військам. Резидентури були скорочені, іноді навіть до одного офіцера, що працює під прикриттям дипломатичного статусу, як військовий аташе.

Кілька місяців змінили усе. Те, що Кремль колись вважав недоліками ГРУ - його зосередженість на "ближньому зарубіжжі", насильстві (замість більш витончених методів), доволі зухвалий стиль роботи (включно з готовністю здійснювати вбивства за кордоном) - стали перевагами.

Майже безкровне захоплення Криму у березні було реалізовано на підставі планів, складених Головним оперативним управлінням Генерального штабу ЗС РФ, що, своєю чергою, спиралися значною мірою на розвідувальні дані ГРУ. Останнє всебічно обстежило цей регіон, вело спостереження за українськими силами, що мали там бази, і прослуховувало їхні комунікації.

ГРУ не лише забезпечило прикриття для "зелених чоловічків", які так швидко захопили стратегічні точки на півострові і лише потім визнали, що вони є російськими військовими. Чимало з цих агентів служили або досі служать у частинах спеціального призначення ГРУ.

Існує дедалі більше доказів, що так званий міністр оборони сепаратистської Донецької народної республіки, Ігор Стрелков, якого насправді звати Ігор Гіркін, перебуває на дійсній службі в ГРУ або є офіцером запасу. Ймовірно, що він керується щонайменше вказівками, якщо не наказами зі штаб-квартири цієї спецслужби. Як наслідок, Європейський Союз визначив його як "співробітника" ГРУ та додав його до свого списку людей, на яких поширено санкції. Хоча й більшу частину бойовиків у Східній Україні, здається, становлять українські чи російські "військові туристи" - яких мотивує, озброює та підтримує Москва - там також працюють співробітники ГРУ, що допомагають постачати зброю і найманців через кордон.

Лише коли батальйон "Восток" з'явився у Східній Україні наприкінці травня, стало очевидним повне відродження ГРУ. Це угрупування сепаратистів має таку саму назву, що й чеченський підрозділ, сформований ГРУ, який було розпущено у 2008 році. Цей новий батальйон - що складався переважно з тих самих бойовиків з Чечні - як видавалося, з'явився нізвідки, був однаково озброєний та пересувався на бронетранспортерах. Його першим ходом було захоплення будівлі адміністрації у Донецьку, включно з вигнанням звідти строкатої групи бойовиків, які перетворили її на свою штаб-квартиру. Довівши свої права як найбільшого пса у зграї, "Восток" почав набирати українських добровольців, щоб замінити ними чеченців, які тихо від'їжджали додому.

Олександр Ходаковський, перебіжчик зі Служби безпеки України, заявив згодом, що він є командиром батальйону. Але це сталося лише через декілька днів після захоплення будівлі адміністрації у Донецьку. Можна зробити припущення, що батальйон спочатку перебував під командуванням представників ГРУ. Схоже, що роллю "Востоку" є не стільки ведення бойових дій з регулярними українськими силами (хоча і йому доводиться цим займатися) скільки бути вправним та дисциплінованим виконувачем волі Москви, що скеровуватиме решту бойовиків у потрібному напрямку в разі потреби.

Батальйон "Восток" робить стратегію Москви зрозумілою: Кремль не має жодного бажання брати участь у традиційному прямому воєнному конфлікті зі своїми сусідами. Натомість, у майбутньому, ймовірно, він вдаватиметься до того різновиду "нелінійної війни", яка вже ведеться в Україні і поєднує застосування традиційної військової сили, дезінформації, політичного та економічного тиску і операцій з маскуванням. Це ті види операцій, у яких ГРУ є неперевершеним.

Зрештою, хоча й Москва не збирається відмовлятися від своїх претензій на право бути світовою державою, у найближчому майбутньому у своїй зовнішній політиці Росія, очевидно, зосередиться на формуванні та збереженні власної гегемонії у Євразії. Саме у цьому регіоні ГРУ є найсильнішим. Наприклад, у Казахстані, населені росіянами північні області якого є потенційною точкою прикладення схожого політичного тиску через місцеві громади, ГРУ є провідним постачальником розвідувальної інформації, оскільки його цивільному відповіднику, Службі зовнішньої розвідки, формально заборонено працювати у Казахстані чи будь-якій з країн СНД згідно з Алма-Атинською декларацією 1992 року.

Поєднання цих чинників означає, що ГРУ зараз почувається набагато комфортніше та більш впевнено, ніж ще рік тому. Київ оголосив персоною нон-грата військово-морського аташе з посольства Росії, назвавши його офіцером ГРУ, а Ігор Сергун, начальник ГРУ, опинився у списку посадовців, на яких поширюються санкції Заходу. Але жодна з цих дій не заподіяла спецслужбі ніякої шкоди. У будь-якому разі вони підвищили авторитет ГРУ.

Розмови про пониження статусу ГРУ явно відсутні у московських колах. Відновлення позицій спецслужби означає, що вона знову стала гравцем у багаторічних підкилимних інтригах в межах російського розвідувального співтовариства. Що важливіше, це означає, що діяльність ГРУ в інших країнах світу, ймовірно, буде знову розширена, і вона знову носитиме старий агресивний характер.

Відродження ГРУ показує також, що доктрина "нелінійної війни" не є просто імпровізованою відповіддю на особливу ситуацію в Україні. Саме так Москва планує просувати свої інтереси у сучасному світі. Решта світу цього зараз ще не усвідомлює, попри те, що начальник Генерального штабу ЗС РФ Валерій Герасімов чітко висловив цю точку зору у маловідомому російському військовому журналі минулого року. Він писав, що новий спосіб ведення війни передбачає "широке використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів ... доповнених військовими засобами прихованого характеру", не в останню чергу завдяки застосуванню частин спеціального призначення.

У конфліктах такого типу братимуть участь шпигуни, диверсанти, хакери, корисні ідіоти та найманці - саме ті агенти і співробітники, яких має у своєму розпорядженні ГРУ. Навіть після вилученні більшості частин спеціального призначення з прямого підпорядкування ГРУ, спецслужба досі має елітні підрозділи спеціального призначення, підготовлені для вбивств, диверсій та дезорієнтації ворога, як це демонструє конфлікт в Україні.

ГРУ також продемонструвало готовність працювати з широким колом авантюристів. У Чечні воно сформувало не лише батальйон "Восток", але й інші підрозділи перебіжчиків з повстанців та бандитів. Вважають, що засуджений торговець зброєю Віктор Бут виконував також час від часу завдання ГРУ. Ця спецслужба є менш перебірливою, ніж більшість її відповідників, у тому, з ким їй варто співпрацювати, що також ускладнює пошуки тих людей, які працюють на неї.

НАТО і Захід досі не мають ефективного рішення для такого розвитку подій. НАТО, військовий альянс, створений, щоб реагувати на пряму і відкриту агресію, вже було дезорієнтоване у 2007 році, оскільки не знало, як дати собі раду з віртуальною агресією, такою як кібер-атака на Естонію. Повернення ГРУ обіцяє майбутнє, у якому типова загроза часів Холодної війни у вигляді танків, що перетинають кордон, змінюється війною нового типу, що поєднуватиме хитрі трюки, ретельне плекання місцевих союзників та бойові удари замаскованих підрозділів спецпризначення - усе для досягнення політичних цілей Кремля. Суто з військової точки зору НАТОможе бути і сильнішим, але якщо Росія зможе розколоти Захід політичними методами, провести замасковані операції з використанням сторонніх комбатантів і ліквідувати стратегічно важливі об'єкти та ключових осіб, то, насправді, не має значення те, хто має більше танків і кращі винищувачі. Саме до цього і готує інструменти ГРУ.

Марк Ґалеотті – професор Нью-Йоркського університету, експерт з транснаціональної організованої злочинності та російських спецслужб

Переклад: iPress.ua