Імантас Мелянас: Нам оголошено повномасштабний «Русскій мір»

Самі по собі ці словосполучення абсолютно нешкідливі, чого не можна сказати про зловісний їхній зміст. Адже згідно з чинним з 1999 року закону РФ, «Закордонними російськими співвітчизниками» вважаються всі особи, що походять з колишньої єдиної держави (Російської імперії, Російської республіки, РРФСР, СРСР і Російської Федерації), які говорять російською, відчувають духовний і культурний зв'язок з Росією, які лояльні їй і які підтримують контакти з Російською Федерацією.

Потенційними «співвітчизниками» вважаються не тільки розсіяні по всьому світу етнічні росіяни і вихідці з Російської Федерації інших національностей, але й жителі всіх територій, які колись певний час належали Росії, в тому числі Великого князівства Фінляндського, Царства Польського, Аляски з усіма її індіанцями, ескімосами і алеутами, вже не кажучи про нас - різних прибалтів, кавказців, середньоазіатів і українців з білорусами.

Зрозуміло, що таким широким трактуванням поняття «співвітчизників» Росія сама себе уповноважила «захищати» і «опікати» так званих «співвітчизників» у будь-якій точці земної кулі і, керуючись цим, втручатися у внутрішні справи різних (особливо сусідніх) держав.

У певному сенсі різновидом поняття «співвітчизників» є інший евфемізм - так звані «російськомовні», яких Росія так само прагне «захищати» на всьому пострадянському просторі. 

До «російськомовних» зазвичай відносять всіх, хто вміє говорити російською і тому більше піддається пропаганді, яку поширює Росія, особливо, коли до цього додається все ще збережена ностальгія за «добрими» радянськими часами. Не дивно, що при такому підході в політизовану категорію «російськомовних» потрапляють такі різні групи, як литовські поляки, молдавські гагаузи та грузинські осетини.

Ну а там, на територіях, де є «співвітчизники» та інші «російськомовні», - там нам оголошена не те що війна - нам оголошений повномасштабний «Русский мир», який матеріалізується на наших очах за допомогою так званої «Русскої весни».

Як би там не було, обриси цього «Русского мира» підозріло змахують на контури колишнього СРСР, тому не буде великою натяжкою сказати, що «Русский мир» - це всього лише робоча назва проекту, після реалізації якого людству буде представлений новий монстр під назвою «Євразійський Союз». І не дивно, що одним із найулюбленіших прийомів сучасних євразійців є етнічна інженерія.

Етнічну інженерію освоїли і розвинули ще за радянської влади. Це тоді навчилися дробити єдині народи на частини. Приміром, адигів на адигейців, черкесів і кабардинців, таулів - на карачаївців і балкарців, комі - на комі-зирян і комі-перм'яків тощо. Або навпаки - оголошували єдиним народом представників етносів, які володіли окремими мовами, окремими самоназвами та мали різну самосвідомість. Так ерзяни і мокшани стали мордвою, дігорців приписали до осетинів, кумандинців, теленгитів і ще декого з тих, хто поруч живуть, - до алтайців... 

Протягом усього радянського періоду безперервно створювалися і скасовувалися, об'єднувалися і дробилися, укрупнювалися і урізалися всілякі союзні і автономні республіки, автономні області і округи, неодноразово змінювався їх статус, межі та навіть назви. 

Все це потрібно було для досягнення двох основний цілей: 

1) ускладнити становлення сталої самосвідомості представників етнічних груп країни. 

2) Порушити в середовищі представників цих груп міжетнічну напруженість з приводу різного їх статусу, територіальних претензій і таке інше, ненав'язливо нагадуючи при цьому, що головний і єдиний арбітр в таких питаннях - тільки Москва.

Потреба в етнополітичних маніпуляціях сильно зросла десь до 1987-1988 років, коли стало ясно, що Радянський Союз (принаймні в тому вигляді, в якому він до того часу перебував) довго вже не протягне.

У зв'язку з цим партійне керівництво і КДБ здійснили заходи, щоб направити енергію національно-визвольних рухів народів СРСР один проти одного (як у випадку з Вірменією і Азербайджаном).

Крім того заохочувалося створення антиподів народних фронтів в особі всіляких інтерфронтів, інтеррухів та інших чорносотенних утворень. У ряді регіонів вони отримали етнічне забарвлення - російське в Латвії, Естонії та в Південно-Східній Україні, російське і гагаузьке - в Молдові, російське та польське - в Литві, абхазьке, осетинське і вірменське - в Грузії, знову ж вірменське, а також лезгинське і талишське - в Азербайджані і т.д. 

Якщо коротко, то всю цю ганебну практику і філософію можна звести до наступного: якщо якась республіка прийняла рішення «вирватися з клітки», вона винна бути покарана, і покарана зразково-показовим чином. У такій республіці негайно оголошувався якийсь новий «сепаратизм». Як правило, в населеному меншістю прикордонному районі, який неодмінно вимагав рятувати представників цієї меншини від нібито знахабнілих титульних націоналістів.

Усе, про що я тут кажу, було не тільки в Придністров'ї, Абхазії, Цхінвальському регіоні та Карабасі. Майже те ж саме спостерігалося в 1991 році в Північно-Східній Естонії, де намагалися створити Прінарвскую РСР. Щось подібне відбувалося і у нас в Литві, де спочатку (в 1989 г.) було оголошено про плани створити Східно-Польську РСР (крім Вільнюського краю, в неї мали включити також Західну Україну і Західну Білорусію), але потім Москва «вгамувалася» і обмежилася створенням Польського національного територіального краю в складі вже неіснуючої «Литовської РСР».

Водночас сепаратистські ігри почалися в Україні (на її південному Сході і в Криму, а також на Закарпатті - проект під назвою «Республіка Підкарпатська Русь») і в Молдові, де крім Придністров'я, було так зване «гагаузьке» і «болгарське» питання. 

А від Грузії спробували тихо відвести керовану кланом Асланa Абашидзе Аджарію (в пeріод до 2004 г.) і влаштувати ще один - цього разу грузинський «Карабах» в Джавахеті. Не вийшло. 

Провчили й Азербайджан, на півночі якого з 1989 р намагалися проголосити Лезгінську АРСР, яка завчасно висловила гаряче бажання вступити в РРФСР. А в 1993 році, у самий розпал вірменського настання, вже на південному сході Азербайджану було оголошено про створення Талиш-Муганской республіки.

Новий виток напруженості пов'язаний з приходом до влади Володимира Путіна і прийняттям ним на озброєння теорії та практики євразійства. Звичайно, важко назвати теорією неймовірне переплетення російського шовінізму, імперського месіанізму і ностальгії за радянськими часами, однак, у всього цього є спільний знамeнник - лояльність Путіну і тої «державної» політики, яку він проводить.

Різні форми євразійства пристосовуються до особливостей світосприймання як лівацьких, так і вкрай правих популістів, та й взагалі до міщанської свідомості, роз'ятреної п'ятнадцятирічною телевізійною отрутою. 

Євразійський конгломерат строкатий також і організаційно. Краще за інших відомі так звані «неоєвразійці» А. Дугіна з його Міжнародним євразійським рухом та Союзом молоді Євразії, але їм на п'яти наступають такі молоді і напористі однодумці, як «євразійці-народники» Павла Заріфулліна і Віталія Трофимова - з їх Міжнародним рухом захисту прав народів, Міжнародним центром Льва Гумильова, центром сучасної геополітики та центром стратегічної етнографії. 

Є ще щось на кшталт євразійського комсомолу в особі керівника Євразійського молодіжного руху «Молода Євразія» Ігоря Кофнера та голови Євразійського молодіжного парламенту Андраніка Нікогосяна.

При всій удаваній конкуренції між цими «мозковими центрами» євразійства, їх об'єднує спільна ненависть до Західного світу і взагалі до цінностей демократичного суспільства.

І відбувається все це не тільки на українській землі. Знову активізоване так зване «гагаузьке питання», яке, як вже згадувалося, стало питанням «гагаузько-болгарським» (маю на увазі смуту в Тараклійському районі). 

Посилюється тиск на Азербайджан («або швиденько марш в Митний союз, або влаштуємо вам ще пару «карабахів» - лезгинський і талиський). 

А ось і остання новина - недостатньо слухняний Узбекистан покараний тим, що об'явився каракалпацький рух, який вимагає передачі цієї автономії до складу Росії, або («в гіршому випадку») - до складу Казахстану. Як бачимо, знову непереборна тяга «Русского мира» ... 

Що ж випливає з усього цього? Думаю, що спочатку необхідно констатувати очевидний факт, що всі перераховані вище «сепаратизми» і «заморожені», а також цілком «гарячі» конфлікти є наслідком реалізації єдиного плану дестабілізації сусідніх з Росією держав. 

Згідно з доктриною євразійства, яка стала дороговказном для путінського керівництва, ця дестабілізація використовується для того, щоб змусити сусідні держави визнати вepxoвeнствo Російської Федерації і вступити в керовані нею наддержавні утворення (Митний союз, Організація Договору про колективну безпеку та ін.), які мають на меті трансформуватися в тіснішу політичну конструкцію під назвою «Євразійський Союз» (ЄАЗ).

У тих випадках, коли намічені московським керівництвом країни-кандидати противляться такій геополітичній перспективі, їх «карають» шляхом вилучення у них частини території, використовуючи для цього сумнівні історичні та етнографічні аргументи.

Розуміння спільності доль постраждалих від «євразійської» політики Росії (та її союзниці Вірменії) держав - України, Молдови, Грузії та Азербайджану, а також Чеченської Республіки Ічкерії вимагає проведення єдиної політики з комплексного усунення наслідків «євразійської» експансії.

Переклад з російської наш, О.К. Подано з незначним скороченням.