Про реальну ситуацію на війні, некомпетентність командування, порожні обіцянки і неймовірну корупцію в армії розповів доброволець 12-го Київського батальйону територіальної оборони Артур Автюхович. Він був у Луганську та його околицях 3 місяці. Найбільші проблеми - через командирів.
Він дав інтерв'юМарині Данилюк, яка підготувала його для УП.Життя. Я пропоную це інтерв'ю зі скороченнями.
– До війни я був звичайним авіаційним майстром в "Жулянах". У березні пішов у військкомат, щоб записатись в добровольці, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Лишили там же в роті охорони, де я й пробув два місяці.
Після цього прийшло розпорядження головного військового комісара Києва Володимира Киданя про формування 12-го територіального батальйону Києва із числа службовців військкомату. Тобто, таких хлопців, як я. За день-два ми поїхали у навчальний центр "Десна".
Десь через тиждень приїхав тодішній виконуючий обов'язки голови КМДА Володимир Бондаренко, який виголосив патріотичну промову: що ми під його патронатом, що все в нас буде прекрасно. І що всі ми в якості добровольців будемо охороняти мости й вокзали в Києві...
Так почалася наша підготовка. Ми постійно шикувалися, як стадо баранів. Народ обурювався, мовляв, нащо це нам, якщо ми їдемо на війну. Мовляв, давайте більше стріляти.
Натомість нам видали якісь дрібниці з допотопних радянських складів. А наш командир батальйону Андрій Микита постійно підкреслював, що він у нас вклав свої власні кошти, тому в нас усе буде найкраще.
Добровольцям сказали, що охоронятимуть мости у Києві, але відправили в зону АТО.
– Із військової техніки в нас був один БРДМ, який через раз заводився. В основному ми їздили на маршрутках чи шкільних автобусах "Богдан". Було ще пару КрАЗів і "КАМАЗів". Перший наш пункт був село Орєхово. До того часу в нас зникли тридцять бронежилетів, які нам видали в Києві. На нас були ті, які нам купували родичі й небайдужі волонтери. Раптом наші командири наказали зняти й ці бронежилети – оскільки один наш взвод заступав на пост поблизу кордону з Російською Федерацією й хлопцям був потрібен захист.
Чимало наших мовчки зняло амуніцію, бо треба – значить треба. Командири завантажили добро в багажник і поїхали до цього блокпосту.
Там уже стояла артилерія в повній готовності – чимало танків, БТРи. Командир цієї бригади зустрів нас, оглянув із голови до ніг. А тоді обматюкав нашого замкомбата Жиронкіна. Бо просив підмогу технікою, а не беззбройними людьми.
Облаштували наші хлопці блокпост, і на світанку в них уже був перший бій. На щастя, тоді ніхто не загинув, але наш командир вирішив утекти. Узяв прямо звідси шістьох людей для охорони й сів в авто. Коли його спитали, що він робить, він лиш сказав, що теж жити хоче.
Після цього на блокпості почалась паніка. На одному з популярних телеканалів був навіть репортаж про те, як родичі 12 БТО штурмують Генштаб. Був телефонний дзвінок в ефірі новин, де бійці по телефону розказали, що нема ні броніків, ні касок. І їм тут же чиновники з Генштабу обіцяли, що вже все везуть на передову.
Обстріляні хлопці повернулися на базу й написали рапорти на звільнення. Вирішили: раз ми добровольцями тут вважаємося, то ми добровільно вирішуємо піти звідси.
Мало пройти службове розслідування. Його мав проводити на той момент капітан, а нині підполковник – пан Шаповал, зам із виховної роботи. Але якимсь чином вони з Жиронкіним умовили хлопців відкликати рапорти й продовжити службу.
До речі, бронежилети так і не знайшлись. Я особисто довгий час охороняв Сватівську міськадміністрацію й супроводжував конвої без каски.
Ми спілкувались із хлопцями з "Айдару", 30-ї механізованої бригади. У "Айдару" із забезпеченням було задовільно. Цей батальйон усі знають. Кажуть, у них є спонсори, тому на нашому фоні й 30-ї бригади вони виглядали пристойно. Що стосується танкістів із Новоград-Волинського, то це був просто жах.
У хлопців крім форми не було нічого – що вони самі діставали, то в них і було. Ми ділились з ними харчами, які нам привозили волонтери, бо хлопці часом днями не мали крихти в роті. Частину їжі також віддавали місцевому населенню, тоді люди краще йшли на контакт і навіть активно нам помагали.
У нас скінчилася вода. Ми просимо командування привезти нам попити, а нам у трубку на тому кінці кажуть: "А ми не поїдемо, бо там артобстріли". Уявіть, що ми там відчували! Дівчата-волонтерки на власних авто до нас їхали, а командирам було на нас наплювати. Зате ці тиловики вже із капітанів поставали підполковниками.
У мене каска була, бо я її украв у сепаратистів. Її прямо на мені розірвало. А уявіть, що б було, якби я був без неї...
До речі, було багато розмов, що строковики не будуть брати участь у війні. При мені вивозили труп строковика, якого вбили під Металістом. Після цього я тут же наступного дня зустрів хлопчину у формі років вісімнадцяти з автоматом за плечима. Питаю: "Що ти тут робиш, дитино?"
А він відповідає, лупаючи дитячими очима: "Служу. Було п'ятдесят чотири наших, а вже двох убили". Це були діти з 30-ї механізованої бригади.
Я запитав юнака, а що ж вони нікуди не дзвонять-не пишуть, щоб їх забрали звідси. А строковик-танкіст мені у відповідь: "Та ми телефонували в Генштаб, але нам сказали, що ми тут незаконно знаходимось".
Люди гинуть, а нашим командирам шкода каски. І ти стоїш над гробом товариша й думаєш, що можливо, він загинув не стільки від кулі ворога, як від того, що якась скотина продала цю каску, щоб покласти гроші в кишеню, – майже кричить Артур.
Ми часто стояли на блокпостах із хлопцями з різних бригад і батальйонів, і часто діалог був таким: "А ви з 12-го батальйону? Продайте нам каску і бронік". Ми кліпаємо очима, мовляв, нічого не знаємо. А нам кажуть: "Та всі в курсі, що ви продаєте амуніцію". А ми ж неодноразово просили прокуратуру розібратися із цим питанням", – наголошує Аотур.
– Десь на другий місяць нашого перебування, коли вже люди почали обурюватися, що вони не можуть білизну поміняти, ми поїхали на наш склад у селі Дмитрівка. Там була будівля схожа на свинарник, обладнана під склад. Ми зайшли, там була гора всього – каски, білизна. Багато речей із бирками "не для продажу", тобто допомога від волонтерів.
Кругом складу ходили хлопці в повній екіпіровці – нова англійська форма, зброя, такий собі сучасний спецназ. А ми були вонючі й брудні. Ми зайшли, набрали цих трусів. А завідувач складом, товстий такий мужик сказав нам услід, що все це він купував за свої гроші.
Як ми потім дізналися, махінації відбувалися не лише з волонтерською допомогою, а й із бронежилетами, які нам передавало Міноборони. По документам приходила одна кількість, а насправді була зовсім інша. Тобто, різницю перепродували наліво.
Зрозумійте, ми ж ніколи не просили забрати нас із війни, дати більшу зарплату чи щось для своєї власної вигоди. Ми просимо поставити нормальне командування й забезпечити людей! Що це за ситуація, коли нам привозять ящик гранат, а придатних там лише чотири штуки?
А то ще була показова ситуація. Облаштовували ми блокпост у районі Червоного Яру під Луганськом. Чисте поле, шматок лісу, де можна прикритися. Наш замкомзводу попросив у командира батальйону допомоги в спорудженні інженерних конструкцій. На що його й нас усіх просто обізвали сцикунами, а тоді привезли й скинули за півкілометра машину колод. Так люди й сидять – без їжі, води й захисту.
Ппоранення отримав через дурну ситуацію. Ми сиділи в прикритті під Старобільськом. Наш сховок був у зеленій зоні, нас прикривали танк і артилерія. Але стрельнули з "Града" точно по нас.
До речі, часто було так, поки наше командування сидить у штабі, у нас усе в порядку. А приїздить і від'їжджає – у нас обстріли й втрати.
Можливо, вони так розправлялися з незгодними людьми.
Одного разу в районі Веселої Гори ворог обстріляв село "Градами". Там було дуже багато поранених. Населений пункт був заблокований, і тому їх усіх привозили до нас по першу медичну допомогу. Наш медик, щоб полегшити страждання постраждалих, колов їм наш буторфаном – це таке дуже сильне знеболювальне. От ми й використали його майже увесь.
А приїхав до нас наш Шаповал доносити якусь інформацію зверху. Побачив це і накинувся з криками: "Нащо ви витрачали препарат для цивільних?"
І що тут скажеш, ми робили те, що вважали за потрібне.
– Ви знаєте, не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній. Насправді ми б давно перемогли агресорів, якби була чітка злагоджена робота та нормальне командування. Якби в командуванні не було тих, хто заробляє на машини й квартири під час війни.
Від імені 12-го батальйону хочу передати низький уклін усім волонтерам і ноги їм поцілувати. Без них ми б давно програли цю війну. Мабуть, за ці слова офіцери нас з'їдять, але це правда.
Інколи складається враження, що цією війною наші керівники хочуть позбавитись патріотів, які виборювали Євромайдан. А Путін прагне позбавитись римінальних елементів у Росії, відправляючи їх на Донбас.
Зараз прийде осінь. Якщо влітку не могли належно забезпечити людей, то уявіть, що буде з бушлатами, чоботами. Усе частіше в мене складається враження, що хтось сильно хоче, щоб армія розвернулась й після Донбасу поїхала на Київ.
Концепція дистиляції знань, що походить зі сфери штучного інтелекту, може стати ключем до особистої трансформації та національного відродження. Подібно до нейромережі, людина може дистилювати власне...
Не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній - доброволець 12-го Київського батальйону
Світ:
Про реальну ситуацію на війні, некомпетентність командування, порожні обіцянки і неймовірну корупцію в армії розповів доброволець 12-го Київського батальйону територіальної оборони Артур Автюхович. Він був у Луганську та його околицях 3 місяці. Найбільші проблеми - через командирів.
Він дав інтерв'ю Марині Данилюк, яка підготувала його для УП.Життя. Я пропоную це інтерв'ю зі скороченнями.
– До війни я був звичайним авіаційним майстром в "Жулянах". У березні пішов у військкомат, щоб записатись в добровольці, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Лишили там же в роті охорони, де я й пробув два місяці.
Після цього прийшло розпорядження головного військового комісара Києва Володимира Киданя про формування 12-го територіального батальйону Києва із числа службовців військкомату. Тобто, таких хлопців, як я. За день-два ми поїхали у навчальний центр "Десна".
Десь через тиждень приїхав тодішній виконуючий обов'язки голови КМДА Володимир Бондаренко, який виголосив патріотичну промову: що ми під його патронатом, що все в нас буде прекрасно. І що всі ми в якості добровольців будемо охороняти мости й вокзали в Києві...
Так почалася наша підготовка. Ми постійно шикувалися, як стадо баранів. Народ обурювався, мовляв, нащо це нам, якщо ми їдемо на війну. Мовляв, давайте більше стріляти.
Натомість нам видали якісь дрібниці з допотопних радянських складів. А наш командир батальйону Андрій Микита постійно підкреслював, що він у нас вклав свої власні кошти, тому в нас усе буде найкраще.
Добровольцям сказали, що охоронятимуть мости у Києві, але відправили в зону АТО.
– Із військової техніки в нас був один БРДМ, який через раз заводився. В основному ми їздили на маршрутках чи шкільних автобусах "Богдан". Було ще пару КрАЗів і "КАМАЗів". Перший наш пункт був село Орєхово. До того часу в нас зникли тридцять бронежилетів, які нам видали в Києві. На нас були ті, які нам купували родичі й небайдужі волонтери. Раптом наші командири наказали зняти й ці бронежилети – оскільки один наш взвод заступав на пост поблизу кордону з Російською Федерацією й хлопцям був потрібен захист.
Чимало наших мовчки зняло амуніцію, бо треба – значить треба. Командири завантажили добро в багажник і поїхали до цього блокпосту.
Там уже стояла артилерія в повній готовності – чимало танків, БТРи. Командир цієї бригади зустрів нас, оглянув із голови до ніг. А тоді обматюкав нашого замкомбата Жиронкіна. Бо просив підмогу технікою, а не беззбройними людьми.
Облаштували наші хлопці блокпост, і на світанку в них уже був перший бій. На щастя, тоді ніхто не загинув, але наш командир вирішив утекти. Узяв прямо звідси шістьох людей для охорони й сів в авто. Коли його спитали, що він робить, він лиш сказав, що теж жити хоче.
Після цього на блокпості почалась паніка. На одному з популярних телеканалів був навіть репортаж про те, як родичі 12 БТО штурмують Генштаб. Був телефонний дзвінок в ефірі новин, де бійці по телефону розказали, що нема ні броніків, ні касок. І їм тут же чиновники з Генштабу обіцяли, що вже все везуть на передову.
Обстріляні хлопці повернулися на базу й написали рапорти на звільнення. Вирішили: раз ми добровольцями тут вважаємося, то ми добровільно вирішуємо піти звідси.
Мало пройти службове розслідування. Його мав проводити на той момент капітан, а нині підполковник – пан Шаповал, зам із виховної роботи. Але якимсь чином вони з Жиронкіним умовили хлопців відкликати рапорти й продовжити службу.
До речі, бронежилети так і не знайшлись. Я особисто довгий час охороняв Сватівську міськадміністрацію й супроводжував конвої без каски.
Ми спілкувались із хлопцями з "Айдару", 30-ї механізованої бригади. У "Айдару" із забезпеченням було задовільно. Цей батальйон усі знають. Кажуть, у них є спонсори, тому на нашому фоні й 30-ї бригади вони виглядали пристойно. Що стосується танкістів із Новоград-Волинського, то це був просто жах.
У хлопців крім форми не було нічого – що вони самі діставали, то в них і було. Ми ділились з ними харчами, які нам привозили волонтери, бо хлопці часом днями не мали крихти в роті. Частину їжі також віддавали місцевому населенню, тоді люди краще йшли на контакт і навіть активно нам помагали.
У нас скінчилася вода. Ми просимо командування привезти нам попити, а нам у трубку на тому кінці кажуть: "А ми не поїдемо, бо там артобстріли". Уявіть, що ми там відчували! Дівчата-волонтерки на власних авто до нас їхали, а командирам було на нас наплювати. Зате ці тиловики вже із капітанів поставали підполковниками.
У мене каска була, бо я її украв у сепаратистів. Її прямо на мені розірвало. А уявіть, що б було, якби я був без неї...
До речі, було багато розмов, що строковики не будуть брати участь у війні. При мені вивозили труп строковика, якого вбили під Металістом. Після цього я тут же наступного дня зустрів хлопчину у формі років вісімнадцяти з автоматом за плечима. Питаю: "Що ти тут робиш, дитино?"
А він відповідає, лупаючи дитячими очима: "Служу. Було п'ятдесят чотири наших, а вже двох убили". Це були діти з 30-ї механізованої бригади.
Я запитав юнака, а що ж вони нікуди не дзвонять-не пишуть, щоб їх забрали звідси. А строковик-танкіст мені у відповідь: "Та ми телефонували в Генштаб, але нам сказали, що ми тут незаконно знаходимось".
Люди гинуть, а нашим командирам шкода каски. І ти стоїш над гробом товариша й думаєш, що можливо, він загинув не стільки від кулі ворога, як від того, що якась скотина продала цю каску, щоб покласти гроші в кишеню, – майже кричить Артур.
Ми часто стояли на блокпостах із хлопцями з різних бригад і батальйонів, і часто діалог був таким: "А ви з 12-го батальйону? Продайте нам каску і бронік". Ми кліпаємо очима, мовляв, нічого не знаємо. А нам кажуть: "Та всі в курсі, що ви продаєте амуніцію". А ми ж неодноразово просили прокуратуру розібратися із цим питанням", – наголошує Аотур.
– Десь на другий місяць нашого перебування, коли вже люди почали обурюватися, що вони не можуть білизну поміняти, ми поїхали на наш склад у селі Дмитрівка. Там була будівля схожа на свинарник, обладнана під склад. Ми зайшли, там була гора всього – каски, білизна. Багато речей із бирками "не для продажу", тобто допомога від волонтерів.
Кругом складу ходили хлопці в повній екіпіровці – нова англійська форма, зброя, такий собі сучасний спецназ. А ми були вонючі й брудні. Ми зайшли, набрали цих трусів. А завідувач складом, товстий такий мужик сказав нам услід, що все це він купував за свої гроші.
Як ми потім дізналися, махінації відбувалися не лише з волонтерською допомогою, а й із бронежилетами, які нам передавало Міноборони. По документам приходила одна кількість, а насправді була зовсім інша. Тобто, різницю перепродували наліво.
Зрозумійте, ми ж ніколи не просили забрати нас із війни, дати більшу зарплату чи щось для своєї власної вигоди. Ми просимо поставити нормальне командування й забезпечити людей! Що це за ситуація, коли нам привозять ящик гранат, а придатних там лише чотири штуки?
А то ще була показова ситуація. Облаштовували ми блокпост у районі Червоного Яру під Луганськом. Чисте поле, шматок лісу, де можна прикритися. Наш замкомзводу попросив у командира батальйону допомоги в спорудженні інженерних конструкцій. На що його й нас усіх просто обізвали сцикунами, а тоді привезли й скинули за півкілометра машину колод. Так люди й сидять – без їжі, води й захисту.
Ппоранення отримав через дурну ситуацію. Ми сиділи в прикритті під Старобільськом. Наш сховок був у зеленій зоні, нас прикривали танк і артилерія. Але стрельнули з "Града" точно по нас.
До речі, часто було так, поки наше командування сидить у штабі, у нас усе в порядку. А приїздить і від'їжджає – у нас обстріли й втрати.
Можливо, вони так розправлялися з незгодними людьми.
Одного разу в районі Веселої Гори ворог обстріляв село "Градами". Там було дуже багато поранених. Населений пункт був заблокований, і тому їх усіх привозили до нас по першу медичну допомогу. Наш медик, щоб полегшити страждання постраждалих, колов їм наш буторфаном – це таке дуже сильне знеболювальне. От ми й використали його майже увесь.
А приїхав до нас наш Шаповал доносити якусь інформацію зверху. Побачив це і накинувся з криками: "Нащо ви витрачали препарат для цивільних?"
І що тут скажеш, ми робили те, що вважали за потрібне.
– Ви знаєте, не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній. Насправді ми б давно перемогли агресорів, якби була чітка злагоджена робота та нормальне командування. Якби в командуванні не було тих, хто заробляє на машини й квартири під час війни.
Від імені 12-го батальйону хочу передати низький уклін усім волонтерам і ноги їм поцілувати. Без них ми б давно програли цю війну. Мабуть, за ці слова офіцери нас з'їдять, але це правда.
Інколи складається враження, що цією війною наші керівники хочуть позбавитись патріотів, які виборювали Євромайдан. А Путін прагне позбавитись римінальних елементів у Росії, відправляючи їх на Донбас.
Зараз прийде осінь. Якщо влітку не могли належно забезпечити людей, то уявіть, що буде з бушлатами, чоботами. Усе частіше в мене складається враження, що хтось сильно хоче, щоб армія розвернулась й після Донбасу поїхала на Київ.
Зверніть увагу
Трипільський ультранаціоналізм: дистиляція минулого як соціальна технологія та трамплін до Золотої ери (+подкаст)