Гібридний президент

Важко сказати, чому саме сто днів стало тією цифрою, яка дозволяє судити про рівень, стратегії і потенціалі керівника держави. Можливо, тому, що в сто днів вклався шлях Наполеона від втечі з острова Ельба до Ватерлоо. Але це вже був закат приреченого на поразку імператора, який за життя здобув славу великого. 

Але бувають випадки, коли після ста днів дещо вже можна сказати з більшою чи меншою мірою визначеності. Наприклад, у випадку з Януковичем вже була зрозуміла парабола його подальшого шляху, в кінці якого прес-конференція в Ростові здавалася ще кращим для нього варіантом. Звідки випливала така впевненість в прогнозах? Якщо говорити коротко, то її витоки в тому, що Янукович дуже погані речі робив дуже добре. Необтяжений інтелектом, він йшов до своєї мети, як бульдозер, не замислюючись про те, що ця стратегія дуже швидко приведе його до політичної смерті.

Фатальні сто днів пройшли і з початку президентства Петра Порошенко. І картина, на жаль, виявляється дуже не райдужною і не залишає жодних ілюзій. А перспективи для нього особисто і для всієї України здаються просто катастрофічними.

На перший погляд, за своїм психотипом і інтелектуальним якостям Петро Олексійович разюче відрізняється від свого попередника. На відміну від останнього у нього спостерігається параліч дії там, де потрібно терміново щось невідкладно робити (це стосується, перш за все реформ та керівництва військовими діями на Південному Сході). Але там, де справ стосується консервації та зміцнення клептократичного і корупційного режиму, його енергія цілком порівнянна з енергією Віктора Федоровича. Крім того, цих двох президентів ріднить дивовижна завзятість у проведенні самогубного сценарію, небажання будь-кого слухати і чути, вражаюча впевненість у власній правоті.
 
 А ще ріднить швидкість перетворень в рамках зазначеного сценарію. Схоже, що Порошенко теж кудись поспішає, створюючи модель влади на манер свого попередника. Причому робить це, не дивлячись ні на Майдан, ні на російське вторгнення. Тут є якийсь нездоровий відтінок манії, якоїсь неадекватності. Але про це трохи пізніше, а зараз спробуємо все-таки визначити глибинну сутність «проекту Порошенко», де ключовим словом є слово «гібридний». Це слово у нас стало одним з самих частотних в лексиконі вітчизняних ЗМІ. Після словосполучення «гібридна війна» з'явилося вдале слово «гібридне перемир'я». У цьому контексті термін «гібридний президент» напрошується сам собою як позначення якогось кентавра з Ющенка і Януковича, помаранчевих і блакитних, зовнішнього європейського лоску і глухої провінційної азіатчини. Подібні якості були б цілком прийнятні в спокійній ситуації, проте в умовах війни, коли для керівника держави потрібна наджорстка визначеність, подібна половинчастість згубна.
 
Її результатом з'явився системний провал усіх напрямків президентської діяльності, і це не просто істерія на тему «Все пропало!», А діагноз, який я спробую обгрунтувати.
 
1. Програна війна. Я не буду повторювати всіх аргументів експертів, які критикували дії влади, а також аргументацію її адвокатів. Однак, якщо абстрагуватися від тези про те, що "злив" Донбасу був результатом чистого «договорняка» (до чого я сам більше схиляюся), і що програш у війні був не злочином, а помилкою, то вона полягала у все тій же половинчастості і «гібридності »: не війна і не мир, напів-війна-напів-АТО. У все тій же установці полувоювати-полудомовлятися, просити зброю у НАТО і вступати в усі формати мирних переговорів з агресором, сповіщаючи «Мирні Плани».
 
Можна як завгодно довго повторювати аргументи тих, хто говорив про непорівнянність по потужності армії РФ і України, що «нам воювати нічим і ніким», однак, якби з самого початку Порошенко а) назвав війну «війною» і агресора по імені (Росія, а не "терористи»), б) звернувся б до народу із закликом встати на захист Вітчизни, в) повністю перебудував економіку на «військові рейки», г) оголосив військове становище або хоча б режим «територіальної оборони», д) створив вертикаль управління країною в умовах воєнного часу, Центром якого була б Ставка Головнокомандуючого, то в цьому випадку військові поразки не викликали такої народної ненависті, яка зараз вихлюпується на його фігуру. Тому що військова поразка ще не є провалом.
 
І якби він вимовив щось подібне де Голлю («Ще нічого не втрачено для Франції. Ті самі засоби, що перемогли нас, можуть наблизити день перемоги ... Що б не трапилося, полум'я французького опору не повинно загаснути і не загасне»), то будь-які відступи нашої армії викликали б розуміння і ще сильніше згуртували б народ. Тому що провалом є не військова поразка, а відмова від Опору. Провалом є визнання за бандитським територіальним анклавом «особливого статусу» та амністії тим, хто і сьогодні по «розстрільним спискам» знищує місцевих патріотів, хто надсилає матерям українських солдат відрізані голови їх синів. Ось це є повний провал і цинічне блюзнірство!
 
2. Провалені реформи. Про реальні реформи поки говорити неможливо, тому що на сьогодні є тільки декларації про наміри, анонсовані в документі «Стратегія-2020». Наміри ці хороші, однак, за масштабами обіцянок Януковича, який обіцяв вивести Україну в двадцятку найрозвиненіших країн світу, виглядають вельми скромно. Чим завершилася реформаторська мегаломанія Віктора Федоровича нам так само добре відомо. Тому слова поки ще залишаються словами. Можуть заперечити, що прийнятий Закон про люстрацію і цей закон є проривом в загальній стратегії «очищення влади». Однак, що ми маємо в сухому залишку після його ухвалення? Перспективу люстрацію чиновників, тобто, представників виконавчої влади та силових структур, які працювали під час правління Януковича.

Однак, люстрації не підлягають політики, що перебувають на виборних посадах. Йдеться, насамперед, про депутатів. А це означає, що голова гідри попереднього режиму, залишається недоторканою і ці люди, які голосували за криваві закони 16 січня, уникнуть не тільки кримінальної, але й інших форм відповідальності (адміністративної, моральної).
 
А це означає, що ці люди спокійнісінько пролізуть у владу через парламент, що вони вже починають робити. Весь політичний відстій і наволоч епохи Януковича, вся регіональна і комуністична мразь, ненависть до якої і вивела людей на Майдан, повертаються. Та й сам «Блок Петра Порошенка» являє собою чистої води сміттєзбірник для політичних помиїв прийшлого режиму - регіоналів, «тітушководов», силовиків, які беруть участь в Антимайдані. (Їх імена регулярно публікуються в соцмережах і тому я не буду їх згадувати).

Присутність подібного роду людей, яким дійсно місце в сміттєвих баках, в команді Порошенко переконливо показує на повний провал ідеї очищення влади і, якщо хочете, публічну наругу над цією ідеєю.
 
3. Маразм кадрових призначень. Кадрова політика Петра Порошенка є настільки одіозною і навіть анекдотичною, настільки перетворилася на притчу во язицех, що коментарі тут практично зайві. Останній перл Президента про незамінність міністра оборони Гелетея є черговим свідченням кадрового колапсу нової влади, небачення якихось раціональних міркувань і наполегливого ​​бажання зберігати крісла абсолютним дилетантам і повним імпотентам виключно з особистих примх. І в екстремальних умовах, коли під питанням знаходиться саме існування української держави, коли країні для її виживання необхідний ефективний менеджмент, подібне кумівство може привести до катастрофічних наслідків.
 
4. Тупики зовнішньої політики. На виправдання безпорадності діяльності Петра Порошенка на президентському посту часто говорили, що він - більше дипломат, ніж президент і, навіть будучи на президентській посаді, продовжує вести себе як міністр закордонних справ. Частково це правильно, тому що відмова від діалогу з власним населенням нерідко компенсується зовнішньополітичної активністю. Так було з Горбачовим, який став міжнародною зіркою і став ненависним у своїй країні. Так було з Ющенком, якому відразу після Помаранчевої революції стоячи аплодували парламенти західних держав. Очевидно, що Порошенко взяв за основу саме такий стиль поведінки - нескінченно телефонувати світовим лідерами та роз'їжджати з візитами. І начебто тут все складається непогано. Американський Конгрес аплодує стоячи, лідери демократичних держав висловлюють свою підтримку і солідарність.
 
Однак, є кілька тривожних дзвіночків, які зводять нанівець всю дипломатичну гру і голосну риторику. Є кілька знакових подій, які показують, що за цим камуфляжем з «бла-бла-бла» вимальовується провал, порівнянний з усіма іншими провальними явищами нинішнього президентства. Одним з таких провалів є відкладена імплементація Угоди про Асоціацію з ЄС, яка має не стільки економічний, скільки символічний сенс поведінки всіх його учасників під диктовку Путіна. Друга поразка дипломатичних зусиль Порошенко полягає в тому, що західний світ так офіційно і не визнав Росію агресором та учасницею конфлікту, незважаючи на те, що цей факт є очевидним для всіх.
 
При цьому Захід не визнав ДНР і ЛНР терористичними організаціями, тому що в цьому випадку США були б зобов'язані їх бомбити, як вони щойно почали робити відносно сирійської Ісламської Держави. Нарешті, останньою краплею в цій низці провалів під переможні фанфари з'явилася відмова країн НАТО продавати Україні сучасну зброю і відмова Обами надати їй статус союзника. І справа тут не тільки в тому, що Захід боїться Росію і що Порошенко сповідує подвійні стандарти відносно Росії, що визначають його гібридну стратегію щодо відсічі російській агресії.

Справа ще й у тому, що керівники західних держав прекрасно бачать відсутність реальних реформ в боротьбі з корупцією і відсутність самої перспективи радикального «перезавантаження» проекту під назвою «Україна». Замість дійсно революційних перетворень вимальовується реставраційний проект, проект збереження всієї прогнилої за 23 роки політичної системи. І таку державу Захід по-справжньому підтримувати не буде.
 
Коло замикається і міцніє стійке відчуття, що чекати рішення насущних для України завдань від цього правління безглуздо. Тут мова може йти лише про таку собі програмі-мінімум - відбиття агресії і збереженні суверенітету та територіальної цілісності країни. Проте, навіть у разі повномасштабної агресії з боку РФ, ми не можемо знати, наскільки далеко зайде колаборантська стратегія Порошенко і які ще «мирні плани» він пропонуватиме, коли Орда рушить далі.

І найстрашніше полягає ось у чому: за роки незалежності в Україні були президенти-нікчеми -кожний наступний був гірше попереднього. Але, якщо перший президент увійшов в історію тим, що став батьком цієї Незалежності (і за це йому багато подарується), то Петро Порошенко може стати її могильником.

Переклад з російської наш, О.К.