Російські втікачі можуть бути в Україні гостями, але не братами

"Росіяни, які переїздять в Україну, щоби сховатися від власного режиму, нерідко потрапляють в одну і ту ж пастку,  - пише для Крым.Реалии Павло Казарін. - Вони за інерцією продовжують думати, що вони вдома. І що їм потрібно цей самий будинок якось облаштовувати.

Це вже майже хрестоматійна історія. Спершу з Росії приїжджає політичний активіст, ходить на телеканали, скаржиться на Кремль, викриває Путіна. А потім, помучившись від неробства кілька місяців, він, занудьгувавши, починає говорити різне. Наприклад, з'ясовувати: "на" або "в". "Україна" чи "Окраїна". Наступати на мозолі і сипати сіль на подряпини. Давати поради країні та людям, які в ній живуть. Проблема тільки в тому, що цих рад ніхто не просив. І виглядають вони особливо безцеремонно. Якби в якості нової батьківщини була обрана Португалія, модель поведінки емігранта напевно б відрізнялася. 

Але в тому й особливість України, що за зовнішніми ознаками - починаючи з архітектури міст і закінчуючи виразами облич - вона часом досить сильно нагадує Росію. Ось тому, напевно, хтось із приїжджих і плутає. А переплутавши, вирішує, що покликання України - стати "кращою Росією". І що його власна роль у цьому процесі - всіма силами допомагати Києву переродитися в ту саму "Better Russia". І те, що з Росії до України приїздять люди ліберальних поглядів, нічого не змінює".

Павло Казарін пояснює, що в Росії існують два підходи до України. Один - це прокремлівський, в рамках якого незалежна Україна можлива лише у форматі УРСР. Тобто підконтрольна, слухняна і повністю у фарватері. Щоб князь Володимир, Богдан Хмельницький, пісні протяжні, фрикативне "г", кухня ситна і шароварна добродушність.

Інший підхід - ліберальний. У ньому Україна - це такий собі демократичний Ноїв ковчег, в якому ані елліна, ані юдея, а виключно лібералізм, вільні вибори і повна відмова від колективних ідентичностей. В обмін на це Україні обіцяють приплив мізків, капіталів і сто тисяч років безтурботного щастя. І Україна в цей момент старанно підшукує евфемізм, який позбавив би її від необхідності лаятися вголос.

Бо Україна не намагається стати "кращою Росією" - вона намагається стати Україною. Вона не збирається підлаштовуватися під імміграцію - бо вважає, що адаптуватися повинен той, хто переїжджає. Зрештою, тут переконані, що у російського суспільства був шанс побудувати Росію своєї мрії. Якщо він не реалізований, то наївно сподіватися побудувати Росію-мрію з України, та ще й руками українців.

Автор радить російським лібералам не давати поради з приводу української історії і не дорікати за перехід від концепту "Великої Вітчизняної" до "Другої світової". 

Він також застерігає від розмов про братні народи. "Українці і росіяни - близькі народи, з великим багажем спільно нажитого майна. Але не братні. Тому що в самому цьому слові занадто великий емоційний компонент, що дуже погано поєднується з веденням агресивної війни", - пише Казарін. 

Україна цілком може бути укриттям для тих, хто готовий втекти з Росії і від Росії. Але гостьовий статус дає не тільки права - він накладає ще й обмеження. Ті самі, якими ми себе сковуємо, приїжджаючи в гості до друзів в іншу країну.