Для литовців мова і кабельні телемережі – це найголовніший оберіг

– Зайнятися Асоціацією кабельного телебачення було Вашої мрією?

– Я скажу так – я просто потрапила на певну хвилю. За освітою я філолог, тому можу сказати, що я просто творчо підійшла до свого життя.

– У Вашій Асоціації є практично все литовські канали. Мова виступає щитом Вашої країни, оберегом через телебачення?

– Що стосується литовських каналів, це історично так склалося. Довгий час всі без винятку національні литовські канали були обов'язковими за законом. У 2011 році скасували обов'язкову ретрансляцію (обов'язковим залишилося лише громадське ТБ), але вже була певна традиція, абоненти звикли, так і залишилося... Якби формували свої пакети програм на комерційних засадах спочатку, то, може бути, було б по-іншому. Нас це не зобов'язує.

Що стосується мови як оберега, я думаю, що це дійсно так: для литовців мова – це найголовніший оберіг. Звичайно, можна говорити англійською і при цьому відчувати себе литовцем. В основному це буває у великих націй, але не у таких маленьких, як литовська або латиська, тому що ми якось дуже швидко вміємо асимілюватися в інших народах, на жаль.

– Литва зуміла всім пострадянським країнам дати імпульс незалежності, свободи, гідності. Ваші канали це постійно проповідують...

– Кожна людина має свій погляд на це. Я вважаю, що наші основні коріння, основний фундамент – це Перша Республіка з 1918 по 1940 роки. Я вважаю, що її створення було якимось дивом, проривом. Була якась енергія, яка змогла майже зникнувшу націю поставити на історичні ваги, які переважили в сторону Відродження. І якщо ми подивимося на людей, які будували Литву 1918-40 року, то це покоління наших дідусів і бабусь, в основному це були дуже молоді люди. Напевно, вони і були ядром тієї енергії, яка з силою атомного вибуху зробила країну з нічого, тому що треба було створювати все: і право, і культуру, і мову.

Літературна литовська мова як така з'явилась саме в цей період. У повоєнні роки партизани, лісові брати були учнями тих гімназій, які створювалися саме в роки Першої республіки... Вони на своїх плечах і в своїх серцях винесли ту Литву. Я настільки поважаю і люблю цей період литовської історії, що мені навіть важко зараз говорити через емоції. Так що нам було на що спиратися.

– Як такій невеликій країні як Литва вдалося домогтися, щоб всі документи Євросоюзу були на литовській мові? Для мене це феномен.

– Мова кожної країни, яка вступає в Євросоюз, відразу отримує статус офіційної мови. У цьому світлі стає зрозумілим, чому певні люди домагалися в Латвії для російського статусу другої мови. Коли знаєш такі нюанси, стають зрозумілими їх дії.

Якби російська мова стала другою офіційною мовою Латвії, вона отримала би статус офіційної мови і Євросоюзу.

– Коли не так давно Ви прощалися з літами, яке почуття було на серці?

– Мені б хотілося, щоб літ залишився. Але є грошова політика, яка визначає введення євро. Особисто у мене залишилися купюри в 10 і 20 літів. 20, тому що там Майроніс, наш відомий поет, як і ваш Шевченко. Поет, який закликав до Відродження. Він повинен був у мене залишитися принципово. Льотчики (С.Дарюс і С.Гіренас, в 1933р. здійснили переліт через Атлантику) теж залишилися.

– Сучасницею якого великого литовця Вам хотілося б опинитися?

– Наша історія така, що важко вибрати час, в якому хотілося б опинитися. Але як філолог скажу, що була б щаслива жити за часів за часів тієї молодої Литви, коли моя країна здійснювала політ з небуття.

Напевно, це був би мій час. Силу я черпаю саме з цього часу – періоду литовського Відродження. Але і загалом, не шкодую ні про що – час, в якому довелося жити, теж прекрасне. Я радію, що мені пощастило, і я потрапила в бізнес кабельного телебачення, це теж свого часу було нове, енергійне, невідоме, творче. Все, що ти думаєш і хочеш зробити, ти міг зробити. Не було усталених рамок. Навіть філологам знайшлося, де проявити свою творчість.

– Давно займаєтеся кабельним телебаченням?

– З 1992 року. Ми росли разом з бізнесом... Зараз у нас йде консолідація ринку, коли оператори зливаються, стають більшими, це нормальний процес. Був час, коли в нашій Асоціації було 54 оператора, тепер 36-38.

– Кабельне телебачення – це складний, технічний бізнес. Існує споживач, його скарги, побажання, проблеми, його любов. Як Асоціації вдається справлятися з цією стороною медалі?

– Ми практично не маємо відношення до сторони «оператор-споживач», тому що Асоціація об'єднує юридичні особи, підприємства. Директора, акціонери представляють свої фірми в нашій Асоціації. Можемо надати юридичну підтримку з укладання договорів зі споживачами, але це не наша сфера впливу і роботи: відносини «оператор-споживач».

Кожен оператор працює зі своїм споживачем по-різному, кожен встановлює свої ціни. Це залежить від міста, витрат, навіть від того, люди яких національностей проживають. Наприклад, в Клайпеді 30% росіян, а в Вісагінасі майже 90% нелитовського населення – тут приймає рішення кожен оператор. Ми можемо тільки допомогти, якщо він просить.

– Як оператори стають членами Асоціації?

– По-перше, вони самі цю Асоціацію заснували. Вона була створена на добровільних засадах. По-друге, похвалюся, що ми досить сильна і відома Асоціація, тому що ми дуже багато працюємо над тим, щоб захистити наш бізнес і наших операторів, тому і оператори завжди нас підтримують. У нас немає такого, що Асоціація сама по собі, а десь там оператори.

Асоціація – це самі оператори. І якщо вони висловлюють свої побажання з приводу якихось законів або правил, які відповідають вимогам бізнесу і ринку, ми це все робимо і оператори дуже зацікавлені, щоб Асоціація була сильною і авторитетною як бізнес-організація.

– У вас є мрія?

– Звичайно, як же можна жити без мрії. Я мрію про що? Найбільше я, напевно, хотіла б закінчити книгу, яку почав батько, але не встиг закінчити, і все якось не доходжу до цього. Батько зібрав багато матеріалу про час, в якому жив і працював, був лікарем, таким пишучим лікарем. Перед тим, як вступити до університету, його «манили» литовською мовою, на філологію, але пішов на медицину. Писав все своє життя, але був дуже скромною людиною і нікому не показував своїх записів. На щастя, моїх батьків, бабусь і дідусів минула участь заслання до Сибіру, ​​але далеко не всіх з родини.
Мене надихнув на закінчення книги батька Відмантас Валюшайтіс, який нещодавно видав книгу «Рід Валюшайтіс – 400 років в історії». Йому сказала за це велике спасибі. Сміявся, що хоча б одного підштовхнув до писання, але я думаю, напевно, не одного аж ніяк.

– Знаєте, як я вчу писати вірші не поетів? Для написання віршів потрібні три речі. Дві я тобі дам, а третя у тебе є. Папір і ручку дам, а талант у тебе є, відкрий його. Тому і Вам кажу те саме. Вдячний за зустріч.

Петро та Анна Олар, Вільнюс