«Не вір, не проси, не бійся» – Стратегічні Студії від Марка Солоніна

Промова Марка Семеновича Солоніна на конференції у Таллінні.

Пропоную переклад цієї промови, максимально наближений до оригіналу:

«Вельмишановні пані та панове, шановний пане Тумітелен! Я дякую вам за запрошення, за можливість виступити у цій авдиторії й поділитися із вами моїми думками. Перед тим як я промовлятиму за темою мого виступу я хочу зробити, я вимушений зробити кілька зауважень загального ґатунку.

Я громадянин Росії, у Росії мешкають мої діти, у Росії мешкають люди, які мені близькі й яким я бажаю всього найкращого. Ця обставина примушує мене поясните про що й з якої позиції я промовлятиму.

Я приватна особа. Я ніколи не перебував і не перебуваю на державній службі у якийсь державі, в тому числі у Росії.

Я не є членом якоїсь політичної партії.

Уся моя діяльність як незалежного історика була справді діяльністю незалежного історика. Єдиний хто мені платить останні п'ятнадцять років – це читачі моїх книг. Ніхто крім читачів моїх книг мені не платить.

Я зовсім не хочу побачити Росію, ту країну, де ще раз повторюю мешкають мої діти, понятою ворохобнею, голодом, хаосом й тим більше оберненою в арену війни.

Тому, те, що я казатиму далі, звучатиме достатньо агресивно, злосливо, зовсім не є запрошенням до війни. Навпаки, я вважаю, що сталою істиною є «хочеш миру готуйся до війни». Тому якщо ми хочемо щоб й надалі і Естонія і Росія насолоджувалися гараздами мирного життя ми маємо трошки попрацювати й намогтися.

Те, що я хочу вам сказати у відведений мені час зводиться до одного вислову. Він відомий кожній російській людині, й я вважаю, він добре відомий вам – ви довго були з нами в одній країні.

«Не вір, не бійся не проси!» Російською це звучить навіть, як вірш: «Не вір, не бійся, не проси!»

Я переставлю порядок у моїй короткій доповіді: не вір, не проси, не бійся.

 Точка перша. Чому не треба вірити.

Якщо у когось у цій залі, за її межами, є ще хоча б якісь ілюзії стосовно того, що Росія – це европейська країна, що це країна, в якій будується демократія, нехай ще недосконала, та, яка формується, новонароджена й таке інше, викиньте ці смішні ілюзії із голови назавжди!

Росія – це не Европа. За нашому із вами життю вона ніколи не буде Европою. Те, що там зараз, це запевне не демократія, яка будується, не демократія, яка формується. А це влада чекістів, тобто працівників спецслужб, й бандитів, симбіозу чекістів та бандитів.

Якщо вам здається, що в Росії є якісь назви… . Наприклад, на будинку написано: «Банк». Не вірте, це все натяма. В Росії не має великої приватної власності. В Росії є владовласність [властєсобствєнность] – тобто певний симбіоз: якщо у тебе є гроші ти можеш допастися до влади. Якщо ти допався до влади, або перебуваєш у правильних корупційних стосунках із тими, хто при владі, у тебе є гроші й власність. Якщо ти із ними посварився, то завтра у тебе не буде ані грошей, ані власності, а може не буде й голови.

Якщо у Росії відбувається певний захід, який називається «вибори». Не вірте, це не вибори. Це не вибори президента, не вибори парламенту, - це спецоперація. Це спецоперація, яку проводять чекісти. Вона є спецоперацією на усіх своїх етапах починаючи із висування кандидатів й закінчуючи підрахунком голосів. На останніх виборах я був спостерігачем, так що цей підрахунок голосів мені добре відомий.

Мені трохи не зрозуміло, що примушує деяких европейських політиків не бажати це бачити. Що примушує їх протягом двох десятків років називати російських бандитів й російських чекістів або одночасно колишніх бандитів, які перетворилися на чекістів, або колишніх чекістів, які перетворилися на бандитів, що примушує називати їх «наші колеги», «наші східні партнери», що примушує їх закликати до співробітництва до кооперації, інтеграції й таке інше.

Росія може бути інтегрованою у західний вільний світ тільки у тому сенсі, у якому ракова пухлина інтегрована в організм. Інших способів інтеграції у прийдешності, яку можна оглянути, у нас не буде. Це що стосується тези «не вір».

Теза друга «не проси» вельми природно випливає із першої.

Безглузді, багато разів провалися й обов’язково проваляться у подальшому усі спроби умиротворити, умовити, упросити, пояснити російським лідерам, як це добре бути вільно обраними лідерами вільної демократичної країни. Це, вибачте мене, – смішно. Не зрозуміло, що примушує лідерів Европи, лідерів З’єдинених Держав Америки протягом п’ятнадцяти років заходитися біля цієї справи, заглядати в очі Путіна й казати: «Я подивися в очі Путіна й побачив там очі чесної людини».

Як я вже сказав біля влади у Росії перебуває, це дуже важливо відмітити, не просто корпорація працівників спецслужб, корпорація чекістів, про що багато, хто говорить. Важливо все таки відмітити, що це симбіоз це двоєдиний дракон, із двома головами. Одна голова – це чекісти, а друга голова – це бандити. При чому слово «бандити» у цьому випадку використовується не як емоційне висловлювання моєї неприязні, а суто змістовно, Зокрема, ви мабуть чули, іспанська поліція опублікувала радіоперехоплення розмов російських бандитів, де вони обговорюють призначення певного пана начальником Слідчого комітету Російської Федерації. Або, де пан, який є начальником Управління по боротьбі із наркотиками в Росії, займався організацію постачання наркотиків через ленінградський порт.

Тобто це не жарти. Але, можливо, суцільне божевілля усього цього заважає людям Заходу зрозуміти, що це все правда. Це не фільм, це не кіно, це не страхалка. Це бандити й чекісти, які захопили владу в країні. Тут залишається лише пригадати позначну формулу, яка прозвучала на Нюрнберзькому трибуналі: «Злочинці, які оволоділи державою, й які перетворили саму державу у знаряддя власних злочинів».

Чи можна спитуватися умовляннями, проханнями, демонструванням слабкості чогось домогтися від подібних людей? Відповідь очевидна – ні. Люди, які стають бандитами, люди, які стають чекістами, мають певний психологічний склад. Найважливіша складова цього складу – це відчуття власної вищості над оточуючими, відчуття зневаги до оточуючих. Без цього внутрішнього відчуття люди не стають бандитами. А ставши бандитами й постійно застосовуючи насилля, причому незаконне, позазаконне насилля вони ще більше укріплюються в уявленні про те, що вони вище усіх, а всі решта це знехтуванні хробаки.

Будь яка демонстрація кволості перед такою людністю тільки провокує агресію. Це написано у будь якій брошурці, у якій дітей старших класів школи навчають засадам безпечного життя у суспільстві: не показуйте кволість. Якщо ви вночі опинилися у темному завулку, не затискайтеся, не ховайтеся, не притискайтеся до стінки. Такою поведінкою ви провокуєте можливих п’яних хуліганів на те, щоб вони проявили стосовно вас агресію. Це написано тисячу разів у всіх брошурах.

Щось заважає політичним лідерам Заходу зрозуміти цю просту істину.

Чим більше, ви, не ви, я маю на увазі не присутніх у цій залі. Чим більше Захід демонструватиме кволість тим більше він провокуватиме агресію й тим більше він підштовхуватиме Европу, Естонію, Росію до тих жахливих наслідків, які ми не бажаємо побачити.

Те, що я зараз кажу… Мені трохи соромне це казати, тому що це було промовлено тисячу й один раз.

Із нескінченної кількості прикладів я тільки нагадаю один епізод. Коли 5 лютого 2009 року відомий російській зараз опозиціонер, а свого часу радник Путіна із економічних питань Андрєй Ілларіонов виступав у комітеті із закордонних справ Конгресу ЗДА. Там від дослівно казав: «Те, що ви зараз робите, це навіть не угодовство, це повна й беззастережна капітуляція перед режимом чекістів і бандитів. Проводячи таку політику ви провокуєте Росію на нові авантюри на пострадянському просторі.» Це було сказано 2009 року у лютому. Тобто за п’ять років до Криму, до анексії Криму й відповідно до війни на Донбасі.

Так що не має ані найменших підстав шановним політикам Заходу промовити, що їх хтось не попереджав. Панове, вас попереджали безкінечну кількість разів.

Й, нарешті, третя теза: «Не треба боятися».

Боятися взагалі нерозумно. Страх нічого не додає, він паралізує волю, паралізує сили, заважає опиратися й, як я вже казав, страх провокує насильника на скоєння насильства.

Ще раз повторю, це справедливо навіть у тому випадку, коли законослухняний громадянин у кількості одна людина опиняється на вулиці поруч із зграєю п’яних агресивних підлітків.

Але у нас то ситуація зовсім інша.

Европа, евросоюз, НАТО, З’єдинені Стейти, мають переважну вищість у будь-яких подуманих компонентах. Европа сильніша економічно, Европа сильніша технологічно, Европа сильніша інтелектуально, Европа сильніша й у військовому відношенні, якщо ми говоримо про конвенційну зброю ніж Росія. У Европи не має жодних підстав чогось боятися й тим більше демонструвати свій страх.

Якщо ми пригадаємо за останні десять п'ятнадцять років досягнення російської армії. То це ганебна поразка в Афганістані, після якої довелося звідти тікати. Це дві війни у Чечні, коли російська армія, маючи переважну вищість в авіації, танках, артилерії, ресурсах, боєприпасах, людях кінець кінцем вимушена була створити на території Чечні фактично, де-факто незалежну державу на чолі з Кадировим й щорічно сплачувати контрибуцію, гроші платити Кадирову. Тобто фактично відкуповуватися від цієї держави. Останнє, саме останнє досягнення російської армії – це Донбас й Україна.

Сімнадцятого квітня [2014 рік] пан Путін, Верховний Головнокомандувач цілком ясно сказав що він розуміє під словом «Новороссія»: «Новороссія» – це Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська області України. Це територія кількох европейських країн, вихід до Чорного моря, це те, на що були заявлені претензії й те що збиралися забрати.

Реально за півроку фактичної війни російським найманцям й російській армії вдалося захопити кілька районів Луганської й Донецької областей України, які складають п’ять відсотків, одну двадцяту від тієї території «Новороссіі», на яку пан Путін сімнадцятого квітня 2014 року заявив свої претензії. Й цей «успіх», у лапках, було досягнуто у ситуації, коли Українська держава перебувала у ситуації повного розвалу, українська армія, взагалі важко сказати чи існувала вона, єдине хто воював – це кілька добровольчих батальйонів, погано озброєних й зовсім не навчених. Й от все, що спромоглася зробити російська армія – це п’ять відсотків оголошеної «Новороссіі» й навіть не спромоглася забрати дві області, які хотіла забрати.

Ще раз повторю в ситуації, коли армії у України не було, командний склад у кращому випадку на половину був складений із агентів Москви, а поведінка Президента країни Україна прямо скажімо досить сумнівна.

Не вірте жодному слову про якісь вісімдесят шість, дев’яносто шість чи сто дев’яносто шість відсотків підтримки Путіна.

Підтримка Путіна мені добре відома. Люди у Росії не люблять Путіна. Люди у Росії дуже полюбили те казково заможне життя, яким вони жили останні десять років. Так як жили росіяни останні десять років, їхні батьки, мої батьки не мріяли й не бачили у казковому сні.

На країну впав потік нафтодоларів, за самими скромними оцінками на Росію впало два трильйони, тобто дві тисячі мільярдів, нафтодоларів. Якоюсь частиною цих нафтодоларів чекісти й бандити поділилися із населенням. В результаті населення стали жити значно краще й це йому, населенню, сподобалося. Це сподобалося, а не якийсь Путін.

Тому, коли людина сидить, жує насіння перед телевізором й тут лунає телефонний дзвінок: «Алло, ви за Путіна?» Що вона скаже? Ясно, що вона скаже, що «за Путіна».

Якщо ж казати не про слова, а про дії, то я вам хочу нагадати цілком конкретні факти.

У Москві із населенням у десять-п'ятнадцять мільйонів так звані комуністи наші, так звані наші патріоти жодного разу не спромоглися зібрати мітинг чисельністю більше п’яти тисяч осіб. Якщо це не звозили автобусами із підприємств. Якщо самі, якісь там комуністи на підтримку Донбасу, солідарність із Донбасом, солідарність із росіянами на Україні, якщо самі намагалися у десятимільйонній Москві провести, вони збирали п’ять тисяч осіб. Ви можете пригадати скільки людей зібралося у вас від Таллінна до Вільнюса, коли одного разу ви вирішили стати ланцюжком й взятися за руки. Гадаю дехто із вас у цьому ланцюжку був. А все ваше населення панове у тричі менше населення Москви із Московською областю.

Я мешкаю у мільйонному місті Самарі. У нас також влітку 2014 року у той самий момент, коли телевізор двадцять п’ять годин на добу розповідав про те, що бандерівські фашисти на Україні розпинають дітей, спалюють, давлять танками й таке інше також проводили мітинг солідарності з Донбасом, на який зібралося максимум тридцять осіб.

Я не обмовився, двадцять – тридцять осіб. Там була вельми промовиста картина. Двадцять – тридцять осіб й там стояла якась дама. У людини дві руки. В одній руці у дами був червоний прапор більшовиків. На грудях у дами була кофточка із портретом государя-імператора Миколи другого, вбитого більшовиками, у другій руці дами був пластиковий пакунок із британським юніон-джеком, британським прапором.

Ось публіка яка у кількості двадцяти п’яти осіб у мільйонному місті, вдвічі більшому ніж ваш Таллінн, спромоглася зібратися на мітинг солідарності з Донбасом, якщо цю публіку не зганяли адміністративним ресурсом й не звозили автобусами. Жодної підтримки не має. Й Путін це розуміє набагато краще за мене.

Зовсім не випадково у Сирійській операції Путін, путінське оточення, відмовилися від використання сухопутних сил. Спробуйте змоделювати ситуацію, коли 1968 року Радянський Союз відмовляється від введення наземних військ у Чехословаччину, обмежується тим, що над Прагою літатимуть літаки. Або уявіть собі ситуацію, коли Радянський Союз відмовляється від введення сухопутних військ в Афганістан. А у Сирію побоялися ввести війська тільки тому, що Путін й усе його оточення розуміють, що суспільство не погодиться навіть із найменшими втратами. Люди бажають насолоджуватися повнею, яку їм принесли два трильйони нафтодоларів. Ніхто у Росії не бажає помирати за Путіна, ніхто не хоче й не буде помирати за так званий «русскій мір», за якусь «Новороссію», за Нарву, Даугавпілс… Народ й надалі хоче сидіти перед телевізором. Але проблема у тому, що на телевізорі видовище те саме, а у холодильнику вміст вже інший. Російський рубль впав вдвічі. Країна валиться у найтяжчу кризу. Росія перетворюється на бензоколонку, на яку припинили завозити бензину.

Відповідно, я не бачу причин за якими варто було обавлятися того, що ця бензоколонка, на яку вже припинили завозити бензину, почне диктувати свою волю цілому місту. Тільки за тим виключенням, якщо ціле місто позбавиться здорового глузду й втратить рештки політичної волі.

Ось, власне, все, що я мав вам сказати. На завершення хочу нагадати ті слова, які казав президент Рузвельт, коли його перший раз обрали президентом З’єдинених Держав. У своїй найпершій промові він казав:

«Єдине чого ми повинні лякатися – це власного страху».

Якщо Европа не буде провокувати ґвалтівника власним переляком то й підстав побоюватися чого-небудь, якщо ми говоримо про військову інтервенцію, на мій погляд зовсім не має.

Дякую за увагу.»