15 липня минає століття, як не стало Чехова. Українська природа, українська мова, рідна мова його матері, побут українського народу посідають у його творчості значне місце.
Чехов, що народився в українській сім’ї, поринув у життя мирного населення міст України, тодішньої частини царської Росії, став російським письменником, хоч не раз покликувався на своє українське походження, часто навідувався до рідних місць в Україні щоб, як казав, надихатися рідним повітрям. Українське походження А.П.Чехова проявилося у його творчості з українською й неукраїнською загальнолюдською тематикою.
Варто підкреслити, що українські елементи – місця дії, дійові особи, мотиви – зустрічаються у Чехова протягом усього творчого періоду письменника.
У багатьох оповіданнях Чехова ми бачимо автобіографічні моменти, якщо навіть ані місце дії, ані час події не згадані в самому творі. Одним з яскравих прикладів цього є його твір "Півчі". Кожний, хто обізнаний з біографією Чехова, пізнає в оповіданні рідне місто письменника Таганрог, де Чехову в дитячі й юні роки доводилось часто співати в церковному хорі, яким керував його батько. Бачимо як тепло відноситься автор до віруючого регента хору Олексія Олексійовича та диякона Авдієсова, колишнього регентавого „ворога”, а як він осуджує атеїста графа Володимира Івановича, який навіть не захотів послухати церковного хору. Цікаве і напівсимволічне закінчення гуморески: хоч диякон був ніби „ворогом” регента, і завжди шукав нагоди з нього посміятися, в обличчі спільного ворога – графа – атеїста – вони обидва стали приятелями.
Ця тематика проглядається й у творі "Холодна кров" – яскравому відображенні в напівсатиричний і напівгумористичний спосіб тодішньої шахрайської дійсності в Росії. А жертвами всього того були дуже часто українські труженики-хлібороби, скотарі й інші. Одну із таких подій з українським скотарем і описав Чехов у „Холодній крові”. Цим оповіданням Чехов викрив якраз оту „несправжність”, проти якої він все життя боровся в царській Росії.
Не можна не згадати й „Степ” – ліричну повість, що її найбільша цінність - в описі українського пейзажу. Це поезія українського степу, і Чехов першим у російській літературі відтворив українське Приазов’я. Подорож у рідні місця перед написанням цього твору заторкнула найчутливіші струни його душі, бо все, що він побачив знову, було йому до болю рідне ще з дитинства. Він просто не міг би створити чогось подібного, хоч би й хотів, живши в Росії і не відвідавши Україну. Повістю „Степ” Чехов збагатив і всесвітню літературу, спочатку німецьку і чеську, а потім французьку, тими ж українськими елементами в перекладі на ці мови, а сьогодні - майже на всі існуючі.
У 1887 році написане оповідання з українськими елементами „Щастя”. Того часу Чехов вважав „Щастя” своїм найкращим твором. Він був на першій сторінці його збірки „Оповідання”, яка вийшла в 1888 році. Його він присвятив особистому приятелеві Т.Г.Шевченка – поетові Я.П.Полонському.
Оповідання від початку до кінця переповнене не тільки описами української природи, а й дійові особи, їхні імена – українські. Тут і Жменя – „Поганий старик”, і Пантелей, з вусами і люлькою, що є типічним для українців. Також вічна тема скарбів в українських курганах-могилах, савур-могила. А понад усе – отари овець, схід і захід сонця в степу, верби, солов’ї, кавуни, що „свистять”, і традиційна українська таємничість у всьому. Цікаві й самі по собі роздуми двох українців про щастя – старого й молодого Саньки. Немає в цих людей якоїсь жадоби до легкої наживи. Особливо це стосується молодого Саньки, який в думках був у полоні не самого щастя, а у „фантастичності і казкомовності людського життя”. Читаючи оповідання „Щастя”, кожен українець згадує свої рідні місця і чари казок – оповідань із часів дитинства.
У другій половині 80-х років ХІХ століття Чехов оселився під Сумами у садибі Линтварьових. Почував себе прекрасно, був веселим і життєрадісним. Тут на Луці був його головний відпочинок. Повагу і симпатію викликала у письменника родина господаря садиби. У Чехова склалися хороші стосунки з місцевими жителями. Його захоплювала поетична глибина народної душі. Лукавий український гумор, а особливо народні пісні, то ліричні і ніжні, то веселі і запальні. Антон Павлович не тільки спостерігав життя українських селян, але й допомагав їм як лікар.
Пошуки своєї позиції в житті вели Чехова не в салони, не в новолюдні "товариства" фабрикантів і заводчиків і не в літературні журнали, а до народу в село. Творчість на Луці стала для Чехова своєрідним стартом перед важким і відповідальним періодом у його літературній діяльності.
До 1901 року у Львові було видано кілька перекладів Чехова українською мовою, виконаних Марією Грушевською. Професор Агатангел Кримський писав Чехову: «Посылаю книги по поручению редакции «Літературно-наукового вістника» и по просьбе также переводчицы (жены профессора малорусской истории в Львовском университете — Грушевского): ввиду запрещения, наложенного на малорусскую литературу в России, они боялись, что книги, отправленные прямо на ваше имя, не дойдут, а я имею право на получение книг без цензуры».
21 листопада 1901 року Чехов написав листа Кримському (вперше надрукований у «Літературно-науковому вістнику», Львів,
1902 р.). «Сердечно благодарю за присланные переводы моих произведений. Будьте любезны, напишите г-же М.Грушевской, что, насколько я понимаю, переводы сделаны ею очень хорошо, если бы я знал ее адрес, то поспешил бы поблагодарить ее самое. Желаю вам всего хорошего. Глубоко вас уважающий А.Чехов». “...Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав cвітові такого титана, як Тарас Шевченко...”, - писав він в одному з листів Агатангелу Кримському. Цікаво, що не так давно саме цю цитату використав у своєму виступі з приводу завершення року Росії в Україні Леонід Кучма, щоправда, додавши насамкінець ще таке (від імені Чехова): "«русский и украинский народы всегда были, есть и будут наилучшими друзьями». Дописувач "Дзеркала тижня" Олег Смаль провів з цього приводу журналістське розслідування й з’ясував, що цієї фрази немає навіть у повному зібранні творів письменника, виданому в 1944—1951 роках. Вона з’явилася вже 1952 року у львівській газеті «Вільна Україна» (№53, 2 березня) в коротенькій замітці РАТАУ «Чехов про Україну», з посиланням на те, що джерелом інформації була одна із газет, які зберігаються тепер у Києві в Державній публічній бібліотеці. Сам академік-орденоносець Агатангел Кримський уже нічого не зміг би прояснити — в 1941 році його було заарештовано, і він помер незабаром у Кустанайському таборі...
Ось що говорила про Чехова Марія Заньковецька: «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке... Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке». («Литературное наследство», 1960 р., 593 стор.).
О.Смаль нагадує й таке: «Мы с вами покутим и поговорим подробно об Украйне» (із листа Чехова до О.Плещеєва, 1888 р.). «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре» (із листа Чехова І.Леонтьєву, 1888 р.).
В останні місяці життя, після розриву зі своєю музою Лікою Мізіновою Чехов написав з Ялти: "Я не зовсім здоровий. Безперервний кашель". Очевидно, нездужання й призвело до розриву. Це був жорстокий феномен - те, що він не втримав свою любов, яка могла відбутися! - безпощадність реального життя до великої людини, генія, якого не щадить життя, кохання Чехова й Ліки, і відторгнення Чехова Лікою, процес захоплення Чехова Кніппер, холодною, як і належить бути актрисі… Відомий приголомшливий факт: коли після смерті Чехова відкрили його заповіт, і зібрались Кніппер-Чехова, його сестра Марія Павлівна, брати, прийшов нотаріус, то виявилось, що практично все, що Чехов мав, він заповів сестрі. А не дружині!
Це було просто ударом для Ольги Кніппер. Чехов заповів дачу в Ялті - триповерховий особняк – і прибуток з драматичних творів сестрі. А дружині – п’ять тисяч рублів, дачу в Гурзуфі – маленьку хатку, власне - халупу... Виникла напружена пауза, і Кніппер сказала: "Я згодна". Це був підсумок усього їхнього життя: він був у Ялті, а вона - в Москві. Вона не пожертвувала театром заради Великого, задля Генія навіть на два місяці!
Антон Чехов помер 15 липня 1904 року. Кілька років перед цим у чернівецькій газеті "Праця" з’явились перші публікації автора новел і поезій у прозі, "геніального русина", як його вже тоді називали в Польщі. Йдеться про Василя Стефаника, що його за колоритом та настроєм порівнюють з Чеховим. Звичайно, це вже була кардинально інша – експресіоністична естетика, яка вражаюче поєднувала красу і бридоту, проте мета залишалась незмінною – показати всі аспекти життя, однаково погані і гарні, підлі і шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людського духу й природи.
Наприкінці 2003 року в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки відбулась прем’єра спектаклю "Насмішкувате моє щастя", а точніше – повернення до цієї п’єси через 37 років після прем’єри. Спектакль про життя, кохання і смерть Антона Павловича Чехова був на афіші театру 18 років... До 1984 року, коли режисер Михайло Резникович на якийсь час пішов з театру. Він переконаний, що думки Чехова сьогодні безумно важливі, тому що самолюбство у нас європейське, а вчинки ж бо азіатські, і його думки, аналіз того, що відбувається, і нині достатньо своєчасні і просто КРИЧАТЬ на всіх перехрестях. (Лишень один приклад з повсякденної практики: сьогодні лідер ХДПУ В.Журавський заявляє: "Ми як справдешні християни не забуваємо нагадувати про всі позитивні риси такої людини як Віктор Янукович"). У світлі лицемірства й вакханалії, якими сповнене по вінця наше суспільство нині, думка Чехова, що "прагнення служити загальному благу повинно стати неодмінно потребою душі, умовою особистого щастя", надзвичайно актуальна.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
100 років з дня смерті українця Антона Чехова
Світ:
Спецтема:
15 липня минає століття, як не стало Чехова. Українська природа, українська мова, рідна мова його матері, побут українського народу посідають у його творчості значне місце.
04071501e.JPG
Чехов, що народився в українській сім’ї, поринув у життя мирного населення міст України, тодішньої частини царської Росії, став російським письменником, хоч не раз покликувався на своє українське походження, часто навідувався до рідних місць в Україні щоб, як казав, надихатися рідним повітрям. Українське походження А.П.Чехова проявилося у його творчості з українською й неукраїнською загальнолюдською тематикою.
Варто підкреслити, що українські елементи – місця дії, дійові особи, мотиви – зустрічаються у Чехова протягом усього творчого періоду письменника.
У багатьох оповіданнях Чехова ми бачимо автобіографічні моменти, якщо навіть ані місце дії, ані час події не згадані в самому творі. Одним з яскравих прикладів цього є його твір "Півчі". Кожний, хто обізнаний з біографією Чехова, пізнає в оповіданні рідне місто письменника Таганрог, де Чехову в дитячі й юні роки доводилось часто співати в церковному хорі, яким керував його батько. Бачимо як тепло відноситься автор до віруючого регента хору Олексія Олексійовича та диякона Авдієсова, колишнього регентавого „ворога”, а як він осуджує атеїста графа Володимира Івановича, який навіть не захотів послухати церковного хору. Цікаве і напівсимволічне закінчення гуморески: хоч диякон був ніби „ворогом” регента, і завжди шукав нагоди з нього посміятися, в обличчі спільного ворога – графа – атеїста – вони обидва стали приятелями.
Ця тематика проглядається й у творі "Холодна кров" – яскравому відображенні в напівсатиричний і напівгумористичний спосіб тодішньої шахрайської дійсності в Росії. А жертвами всього того були дуже часто українські труженики-хлібороби, скотарі й інші. Одну із таких подій з українським скотарем і описав Чехов у „Холодній крові”. Цим оповіданням Чехов викрив якраз оту „несправжність”, проти якої він все життя боровся в царській Росії.
Не можна не згадати й „Степ” – ліричну повість, що її найбільша цінність - в описі українського пейзажу. Це поезія українського степу, і Чехов першим у російській літературі відтворив українське Приазов’я. Подорож у рідні місця перед написанням цього твору заторкнула найчутливіші струни його душі, бо все, що він побачив знову, було йому до болю рідне ще з дитинства. Він просто не міг би створити чогось подібного, хоч би й хотів, живши в Росії і не відвідавши Україну. Повістю „Степ” Чехов збагатив і всесвітню літературу, спочатку німецьку і чеську, а потім французьку, тими ж українськими елементами в перекладі на ці мови, а сьогодні - майже на всі існуючі.
У 1887 році написане оповідання з українськими елементами „Щастя”. Того часу Чехов вважав „Щастя” своїм найкращим твором. Він був на першій сторінці його збірки „Оповідання”, яка вийшла в 1888 році. Його він присвятив особистому приятелеві Т.Г.Шевченка – поетові Я.П.Полонському.
Оповідання від початку до кінця переповнене не тільки описами української природи, а й дійові особи, їхні імена – українські. Тут і Жменя – „Поганий старик”, і Пантелей, з вусами і люлькою, що є типічним для українців. Також вічна тема скарбів в українських курганах-могилах, савур-могила. А понад усе – отари овець, схід і захід сонця в степу, верби, солов’ї, кавуни, що „свистять”, і традиційна українська таємничість у всьому. Цікаві й самі по собі роздуми двох українців про щастя – старого й молодого Саньки. Немає в цих людей якоїсь жадоби до легкої наживи. Особливо це стосується молодого Саньки, який в думках був у полоні не самого щастя, а у „фантастичності і казкомовності людського життя”. Читаючи оповідання „Щастя”, кожен українець згадує свої рідні місця і чари казок – оповідань із часів дитинства.
У другій половині 80-х років ХІХ століття Чехов оселився під Сумами у садибі Линтварьових. Почував себе прекрасно, був веселим і життєрадісним. Тут на Луці був його головний відпочинок. Повагу і симпатію викликала у письменника родина господаря садиби. У Чехова склалися хороші стосунки з місцевими жителями. Його захоплювала поетична глибина народної душі. Лукавий український гумор, а особливо народні пісні, то ліричні і ніжні, то веселі і запальні. Антон Павлович не тільки спостерігав життя українських селян, але й допомагав їм як лікар.
Пошуки своєї позиції в житті вели Чехова не в салони, не в новолюдні "товариства" фабрикантів і заводчиків і не в літературні журнали, а до народу в село. Творчість на Луці стала для Чехова своєрідним стартом перед важким і відповідальним періодом у його літературній діяльності.
До 1901 року у Львові було видано кілька перекладів Чехова українською мовою, виконаних Марією Грушевською. Професор Агатангел Кримський писав Чехову: «Посылаю книги по поручению редакции «Літературно-наукового вістника» и по просьбе также переводчицы (жены профессора малорусской истории в Львовском университете — Грушевского): ввиду запрещения, наложенного на малорусскую литературу в России, они боялись, что книги, отправленные прямо на ваше имя, не дойдут, а я имею право на получение книг без цензуры».
21 листопада 1901 року Чехов написав листа Кримському (вперше надрукований у «Літературно-науковому вістнику», Львів,
1902 р.). «Сердечно благодарю за присланные переводы моих произведений. Будьте любезны, напишите г-же М.Грушевской, что, насколько я понимаю, переводы сделаны ею очень хорошо, если бы я знал ее адрес, то поспешил бы поблагодарить ее самое. Желаю вам всего хорошего. Глубоко вас уважающий А.Чехов». “...Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав cвітові такого титана, як Тарас Шевченко...”, - писав він в одному з листів Агатангелу Кримському. Цікаво, що не так давно саме цю цитату використав у своєму виступі з приводу завершення року Росії в Україні Леонід Кучма, щоправда, додавши насамкінець ще таке (від імені Чехова): "«русский и украинский народы всегда были, есть и будут наилучшими друзьями». Дописувач "Дзеркала тижня" Олег Смаль провів з цього приводу журналістське розслідування й з’ясував, що цієї фрази немає навіть у повному зібранні творів письменника, виданому в 1944—1951 роках. Вона з’явилася вже 1952 року у львівській газеті «Вільна Україна» (№53, 2 березня) в коротенькій замітці РАТАУ «Чехов про Україну», з посиланням на те, що джерелом інформації була одна із газет, які зберігаються тепер у Києві в Державній публічній бібліотеці. Сам академік-орденоносець Агатангел Кримський уже нічого не зміг би прояснити — в 1941 році його було заарештовано, і він помер незабаром у Кустанайському таборі...
Ось що говорила про Чехова Марія Заньковецька: «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке... Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке». («Литературное наследство», 1960 р., 593 стор.).
О.Смаль нагадує й таке: «Мы с вами покутим и поговорим подробно об Украйне» (із листа Чехова до О.Плещеєва, 1888 р.). «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре» (із листа Чехова І.Леонтьєву, 1888 р.).
В останні місяці життя, після розриву зі своєю музою Лікою Мізіновою Чехов написав з Ялти: "Я не зовсім здоровий. Безперервний кашель". Очевидно, нездужання й призвело до розриву. Це був жорстокий феномен - те, що він не втримав свою любов, яка могла відбутися! - безпощадність реального життя до великої людини, генія, якого не щадить життя, кохання Чехова й Ліки, і відторгнення Чехова Лікою, процес захоплення Чехова Кніппер, холодною, як і належить бути актрисі… Відомий приголомшливий факт: коли після смерті Чехова відкрили його заповіт, і зібрались Кніппер-Чехова, його сестра Марія Павлівна, брати, прийшов нотаріус, то виявилось, що практично все, що Чехов мав, він заповів сестрі. А не дружині!
Це було просто ударом для Ольги Кніппер. Чехов заповів дачу в Ялті - триповерховий особняк – і прибуток з драматичних творів сестрі. А дружині – п’ять тисяч рублів, дачу в Гурзуфі – маленьку хатку, власне - халупу... Виникла напружена пауза, і Кніппер сказала: "Я згодна". Це був підсумок усього їхнього життя: він був у Ялті, а вона - в Москві. Вона не пожертвувала театром заради Великого, задля Генія навіть на два місяці!
Антон Чехов помер 15 липня 1904 року. Кілька років перед цим у чернівецькій газеті "Праця" з’явились перші публікації автора новел і поезій у прозі, "геніального русина", як його вже тоді називали в Польщі. Йдеться про Василя Стефаника, що його за колоритом та настроєм порівнюють з Чеховим. Звичайно, це вже була кардинально інша – експресіоністична естетика, яка вражаюче поєднувала красу і бридоту, проте мета залишалась незмінною – показати всі аспекти життя, однаково погані і гарні, підлі і шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людського духу й природи.
Наприкінці 2003 року в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки відбулась прем’єра спектаклю "Насмішкувате моє щастя", а точніше – повернення до цієї п’єси через 37 років після прем’єри. Спектакль про життя, кохання і смерть Антона Павловича Чехова був на афіші театру 18 років... До 1984 року, коли режисер Михайло Резникович на якийсь час пішов з театру. Він переконаний, що думки Чехова сьогодні безумно важливі, тому що самолюбство у нас європейське, а вчинки ж бо азіатські, і його думки, аналіз того, що відбувається, і нині достатньо своєчасні і просто КРИЧАТЬ на всіх перехрестях. (Лишень один приклад з повсякденної практики: сьогодні лідер ХДПУ В.Журавський заявляє: "Ми як справдешні християни не забуваємо нагадувати про всі позитивні риси такої людини як Віктор Янукович"). У світлі лицемірства й вакханалії, якими сповнене по вінця наше суспільство нині, думка Чехова, що "прагнення служити загальному благу повинно стати неодмінно потребою душі, умовою особистого щастя", надзвичайно актуальна.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков