Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Нейтралітет як перспектива України

ПРОБЛЕМИ України здебільшого є наслідком слабкості її внутрішньої політики. Подолання цих перешкод, безумовно, потрібне для отримання Україною запрошення в НАТО та для вступу в ЄС. Офіційно проголошений 23 травня 2002 року курс України на вступ у НАТО є безальтернативним шляхом зміцнення нашого суверенітету й інтеграції у європейське суспільство. І важливо не просто констатувати перешкоди України на шляху до НАТО, а шукати реальні способи їх подолання.

Пропонуємо один із таких способів з урахуванням досвіду Австрії та Фінляндії, які свого часу доволі вдало використали своєрідний “обхідний маневр”. Політика нейтралітету цих країн, як стверджують їх представники, дозволила Австрії та Фінляндії розв’язати чимало внутрішніх проблем, у тому числі позбутися іноземних баз, і “підготуватися” до вступу в НАТО. Сьогодні на вищому рівні триває обговорення цієї перспективи. Альянс, безумовно, вітає таке бажання та не вбачає особливих перешкод для вступу цих держав.

Отож, для України, на нашу думку, було б корисним витримати стратегічну паузу у формі нейтралітету впродовж 25-30 років. Саме за такий період нейтральні країни завдяки своєму позаблоковому статусові вирішили проблеми з державним суверенітетом, здійснили економічні реформи, досягли відповідного розвитку економіки, ліквідували іноземні військові бази (скажімо, військово-морську базу СРСР у Фінляндії Поркла-Удд), вступили до ЄС. Щоб подолати цей шлях, потрібне вміння чекати й багато працювати. Український народ здатний на це.

Нині Росія спокійно реагує на бажання України вступити до НАТО, позаяк добре усвідомлює, що в найближчому майбутньому наша держава не зможе цього зробити. Значно болючіше Росія реагує на обережні висловлювання щодо перспектив статусу України як нейтральної держави, зокрема, Надзвичайний і Повноважний посол РФ Віктор Черномирдін вважає це недоцільним. Нейтралітет України не “вписується” в національні інтереси Росії бодай тому, що такий статус несумісний із базуванням ЧФ у Криму. Цієї теми не обговорюють в Україні, вона практично не буває предметом соціологічних опитувань, м’яко кажучи, залишається вкрай небажаною для владних структур. Усі ці чинники свідчать на користь перспективи нейтралітету.

Згадаймо мотиви вибору деякими державами позаблокового статусу:

Ірландія (з 1938 р.) – намагання дистанціюватися від Великобританії, щоб уникнути загрози поглинення;

Фінляндія (з 1955 р.) – геополітичне розташування, велика довжина кордонів із Росією, до складу якої вона входила до 1918 року;

Швейцарія (з 1815 р.) – намагання зберегти єдність держави;

Туркменістан (з 1995 р.) – геополітичне розташування у вузловому перехресті зон протидії світових і регіональних держав;

Австрія (з 1955 р.) – прагнення стати суверенною державою та позбутися іноземних військових баз, у т.ч. радянських.

Зазначені чинники доволі переконливо свідчать, що Україна фактично “акумулювала” в собі всі причини, які спонукали інші держави обрати нейтралітет.

Що дасть нашій державі нейтралітет?

Із досвіду нейтральних країн варто очікувати сприятливих умов для розвитку економіки, а також зростання інвестицій з інших держав за рахунок гарантованої стабільності політики України. Скажімо, Китай, який, за прогнозами фахівців, у середині цього століття може випередити США за ВВП, зацікавлений інвестувати в Україну значні кошти, якщо та збереже позаблоковість – Китаю немає сенсу посилювати НАТО за свої ж капітали. До речі, Китай дотримується нейтралітету, позаяк офіційно проголосив, що його зовнішня політика не передбачає вступу в жодні союзи та не встановлює ніяких стратегічних відносин із великими державами чи блоками держав.

Проголошення Україною політики нейтралітету не усунуло б її від повноцінної участі в міжнародній політиці, адже нейтралітет – не самоізоляція. Країна й надалі братиме активну участь у миротворчих операціях за лінією ООН, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”, матиме право вступити до ЄС, як це зробили нейтральні Австрія, Швеція, Фінляндія, Ірландія чи Швейцарія, яка планує вступити в ЄС через 4 роки.

Пересічний громадянин України легко сприйме ідею нейтралітету, бо це найбільше відповідає парадигмі національного менталітету. За даними Центру соціального прогнозування (опитування 7-14 листопада 2003 року), 63,0% українців підтримують нейтралітет України, тоді як 10,9% вважають, що наша держава мусить вступити в НАТО, 12,1% – у військовий союз із Росією, 3,8% вважають, що членами НАТО мусять бути і Україна, і Росія, а 10,4% завагалися із відповіддю.

Ідея нейтралітету могла б стати об’єднуючою для нації, як це трапилося у процесі консолідації модерної австрійської нації.

Зрозуміло, не всі країни вітатимуть наш нейтралітет. Проте важко не погодитися, що відкрита боротьба проти бажання України стати позаблоковою не здобуде підтримки переважної більшості держав, ба більше, не відкриє для нашої держави привабливих перспектив розвитку та зростання її міжнародного авторитету.

Інший варіант вирішення проблем, які заважають вступу України в НАТО та ЄС, настільки ж реальний, наскільки небезпечний. Він полягає у федералізації України, що цілком відповідає інтересам певних впливових кіл у Росії, тому особливих перешкод на цьому шляху немає, проте загрожує територіальній цілісності країни.

Нещодавно “Поступ” оприлюднив результати опитування львів’ян (грудень 2003 року), щоправда, не зазначивши назви соціологічної служби, яка проводила дослідження, – як стверджує газета, реакція Києва на такі опитування украй негативна, бо столиця віддає перевагу боротьбі з наслідками, не торкаючись причин, які ці наслідки спричинили.

Отож, на прагнення Києва поглибити відносини з Росією, відображене в підписанні угоди про вступ до ЄЕП, цілеспрямовану економічну експансію російського капіталу в стратегічні галузі економіки України та домінування при владі донецьких, дніпропетровських і київських кланів, Галичина реагує вкрай негативно, вбачаючи в цьому загрозу суверенітету України. 46% львів’ян, за даними “Поступу”, ладні “боротися за самостійну Галицьку державу”, а ще 16% вважають достатнім домогтися автономії від Києва. І відсотки мають тенденцію зростання з року в рік.

Із певною вірогідністю можна стверджувати, що за умов запеклої та хронічної боротьби за владу в Україні, коли наша держава вже 13 рік залишається заручником геополітичних ігор Заходу (насамперед США) із Росією, опорою збереження суверенітету України є прибічники нейтралітету, електорат опозиції та парафіяни конфесій, незалежних від Москви.

Утрата впливу Росії в Україні чи перспективи залучення її до військово-політичного союзу, а відтак до союзу на кшталт ЄС (“повноцінний” ЄЕП), абсолютно неприйнятні для Росії. Це позбавляє її (чи значно ускладнює) змоги відновити реноме однієї із впливових світових держав. Форсування вступу України до НАТО (при 10,9% респондентів, які схвалюють такий крок) значно посилює тиск за всіма напрямками (економічним, політичним, ідеологічним тощо) з боку Росії. Парадокс полягає в тому, що чим ближче Україна наближається до НАТО в намаганні подолати умовну межу, за якою їй гарантоване збереження суверенітету, принаймні у стосунках із Росією, тим більшає загроза його втратити й упасти навіки в дружні “обійми” Росії – згадаймо про третій закон Ньютона.

Враховуючи слабкість України та реальну загрозу для її суверенітету з боку Росії після думських виборів 2003 року, на яких російські праві (прозахідні) зазнали поразки, а прагнення РФ до “збирання земель” на пострадянському просторі значно зросло, гасло “Україна в НАТО!” треба тимчасово зняти. Полум’яних прихильників Альянсу просимо не турбуватися. Австрія, наприклад, співпрацює з НАТО (за програмою PfP) значно щільніше, ніж Україна, а шведські збройні сили відповідають усім вимогам цієї організації. Гасло ж “Усі в ЄС” може й надалі залишатися в арсеналі поточної політики, позаяк вступ України до Союзу схвалюють, за даними соціологів, 64,5% громадян.

Якщо Україна не виявлятиме гнучкості у своїй внутрішній і зовнішній політиці й не об’єднається на ґрунті того, що об’єднує її громадян, то втрата суверенітету та територіальної цілісності – лише питання часу. Як ми вже з’ясували, статус тих держав Європи, які нині є нейтральними, а водночас членами ЄС (окрім Швейцарії), ухвалений під тиском внутрішніх та зовнішніх обставин. Для України також настав час вибору. Учора, можливо, нейтралітет для України був передчасним, але післязавтра він може вже не знадобитися, бо не існуватиме незалежної держави України, і перспектива вступу в НАТО та ЄС автоматично зійде з порядку денного.

Якщо комусь здається, що пропозиції щодо визначення України як нейтральної держави мають “революційний” характер, то з цим важко погодитися. Наша держава впродовж більш ніж 12 років намагається одночасно брати участь у низці організацій (ЄС, НАТО, СНД, ГУУАМ, ЄЕП тощо), підтримує добрі політично-економічні стосунки (у т.ч. у військово-технічній і військовій співпраці) майже з усіма країнами, які їй це пропонують, бере активну участь майже в усіх миротворчих операціях і приймає на своїй території військові підрозділи і НАТО, і СНД (військова база Росії, навчання). Вкупі це дає підстави для констатації, що Україна в першому наближенні фактично проводить позаблокову, нейтральну політику. Можна навіть казати, що ми винайшли якийсь новий різновид нейтралітету, досі не відомий у міжнародних відносинах. Скажімо, Україна надає свій повітряний простір для прольоту військових літаків країн НАТО та СНД (насамперед російських), у той час як класичний нейтралітет цього не дозволяє. Україна встановила безвізовий режим для західних сусідів і громадян країн СНД. Кордони на півночі та сході 13 років не демарковані, і скільки ще це триватиме, не знає ніхто. Азовське море та Керченську протоку планують використовувати спільно з Росією. Російські військові кораблі без перешкод ходять у територіальних водах України, вільні від митного огляду, як і військові літаки РФ, які використовують українські летовища. Схожої відкритості історія міжнародних стосунків ще не знала.

Суто український “винахід” полягає в поєднанні нейтралітету та “всеблоковості”. Найцікавіше, що за таких обставин Україна як держава не лише існує, але й розвивається – у 2003 році маємо приріст ВВП у майже 8%. Цей феномен української державності потребує додаткового наукового дослідження та законодавчого оформлення.

--------------------------------------
В тему:

УКРАЇНСЬКИЙ ТРАНЗИТ, або чи захищає НАТО від дурості

Головною загрозою національній безпеці України є її владна верхівка

Справжня Народна Самооборона. Досвід американської демократії
 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи