Нецензурний Стус. Хроніка втраченого часу

Українці – героїчна нація. Любимо ми своїх героїв, любимо возвеличувати їхні подвиги, зводити пам’ятники, біля яких час від часу можна і сльозу пустити та згадати “Яким він парубком був”, і кинути докір на адресу “клятих воріженьків”, які ніяк не хочуть згинути “як роса на сонці”. І з часом наші герої “бронзовіють”, обростають ореолом святомучеництва і поступово втрачають нормальні людські риси, перетворюючись на чергового ідола, “символ епохи” чи полум’яного борця за незалежність.

Певною мірою синдром канонізації торкнувся і Василя Стуса. Він стає модним, його цитують, його ставлять за приклад, його словами великі політики підтверджують власні думки. Хоча навіть дослідники-стусознавці в приватних розмовах зізнаються, що і вони не до кінця можуть усвідомити і пояснити феномен Стуса. А все зводиться до однієї простої істини: він до кінця життя лишився порядною людиною і своїм життям заплатив за це право – бути порядним.

Такі думки лунали на презентації двотомника спогадів “Нецензурний Стус”, яка відбувалася в Музеї літератури. Це видання по-своєму унікальне, тому що тут зібрані свідчення рідних, друзів поета, близьких по духу йому людей, тих, хто був поряд з ним в останні дні його життя, і тих, кого доля звела з ним випадково, як Ніну Банникову, виховательку гуртожитку, де проживав Стус. Один із розділів книги документально, день за днем, розмову за розмовою, передає усю хроніку перепоховання Стуса, Тихого та Литвина у листопаді 1989 року від поїздки на Урал, в село Кучино Чусівського району та ексгумації тіл до мітингу на Байковому кладовищі. Тут є спогади мами Василя Їлини Яківни, його сестри Марії, дружини, сина, Р.Корогодського, М.Жулинського, М.Коцюбинської, І, Дзюби, І.Калинець, Л.Лук’яненка та багатьох інших відомих людей. Усі спогади були записані у період з1989 по 1991 рік.

Автором ідеї виступив журналіст і культуролог Богдан Підгірний. На початку 90-х разом із Станіславом Чернілєвським він працював над трисерійним документальним фільмом “Пресвітлої дороги свічка чорна. Пам’яті Василя Стуса” (Галичина-фільм, 1992р.). Вони були у складі знімальної групи, що першою виїхала на Урал і побувала в покинутому таборі ВС-389/36, в якому загинув Стус. Там же було відзнято на відео детальну розповідь Василя Овсієнка, колишнього в’язня і співкамерника В.Стуса, про їхнє перебування в таборі та про обставини смерті поета. Це інтерв’ю поклало початок десяткам записів із безцінними свідченнями, адже тоді відчуття втрати було надто гострим, і спогади ще були дуже свіжими. У сам фільм вони увійшли фрагментами – по дві-три хвилини, а розмови тривали годинами. Увесь цей матеріал, а також три відеокасети із записами акції перепоховання, здійснені оператором Валерієм Павловим, і лягли в основу проекту.

Десять років касети вважалися втраченими, і лише зовсім недавно випадково були знайдені в гуртожитку кіностудії ім.О.Довженка, де колись мешкав С.Чернілєвський. Тоді ж Б.Підгірний згадав і про інші матеріали, які зберігалися у нього і могли пропасти (побутова плівка через десять років зберігання просто псується). Було прийнято рішення розшифрувати записи і перенести їх на папір. Усі тексти, які увійшли до книги, принципово не давалися авторам на узгодження, рука редактора торкалася їх лише для того, щоб зробити розмовну мову придатною для читання, не впливаючи на суть висловлювань. Збережені навіть стилістика та особливості мовлення людей. В результаті вийшов цікавий документ, який повертає нас на десять років назад і дає можливість переосмислити постать Стуса в усій її неоднозначності, без нашарувань і офіційних коментарів, якими за цей час обріс образ поета. Як сказав Валерій Шевчук: “ Перед нами постає не декларований Василь Стус, а той, який залишається в живих людських душах. Тут зберігається золотий суб’єктивізм кожного людського Я, і портрет Василя Стуса вимальовується з різних точок зору різних людей”.

Книга побачила світ у тернопільському видавництві “Підручники і посібники”. Як повідомив історик і культуролог доктор Сергій Ткачов, у їхньому видавництві лежало три рукописи книг про Стуса, розрахованих на допомогу вчителям. Але, коли їм до рук потрапили ці матеріали, усі питання були зняті. Роман Корогодський теж зазначив, що книжка вийшла дивовижною, і “там для всіх знайдеться пожива для роздумів: для філософів, для психологів, для істориків, учителів, для мам і тат, для літературознавців, критиків, може, навіть, і для СБУ-шників”.

Багато суперечок виникло з приводу назви книги. Однак, саме це поєднання не поєднаного і викликає особливий інтерес до книги, що підтвердила практика останнього форуму книговидавців у Львові, коли за один день було продано більше ста примірників першого тому (другий тоді іще друкувався). Зрештою, якщо виходити з початкового значення слова “цензура” як орган нагляду за певними нормами і рамками, запровадженими державою, - зазначали упорядники видання, - то в ті часи і в тій державі Василь Стус був абсолютно нецензурним. Та й сам поет у вірші “Горде тіло моє нецензурне” називав себе так. “Питання не в словах, а в способі мислення, - сказав Святослав Чернілєвський - Ми перебуваємо в переході від культової свідомості до культурної. Василь Стус належить і тій, і тій свідомості, так сталося історично. Ці тексти багато чого освіжать, виведуть за інерційний простір, змусять замислитися. Наше завдання було – послужити містком для переходу до культурної свідомості, коли поняття “героїзм” сприйматиметься не як перемога над зовнішнім ворогом, а як здатність людини вийти за межі замкнених кіл, по яких рухається і наша історія, і ми з вами. Василь Стус – один з небагатьох відомих мені людей, який ці кола розірвав. Цим він великий.”

Перший наклад книги складає дві тисячі примірників. Придбати її можна в Тернополі та ще – у Києві у книгарні “Сяйво”. Для сорокавосьмимільйонної України – цифра більш ніж скромна. Хоча, на фоні тотального відзначення на державному рівні різноманітних днів, років та круглих дат і це видається досягненням. А між тим, живих свідків тих подій стає все менше. Напередодні презентації відійшла у вічність Леоніда Світлична – дружина Івана Світличного – і жоден офіційний канал навіть словом не згадав про це. В якій країні живемо, панове?