"Московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української..."

Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т.зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських.

Так написав в своїй роботі “Древність української мови” (1880) польський лінгвіст Михайло Красуцький. А відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до А.Красовського (28. XII. 1841) писав таке:

"Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови".

В авторській статті обидві цитаті подані в кінці тексту без коментарів. Ми дозволили собі помістити їх на початок - аби окреслити проблему цієї публікації.

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак все більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: «Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і напевно вірять в його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...».

Щось подібне сталося з міфами про «вєлічіє і могущєство руского язика» («ВМРЯ»), про «вєлікого Лєніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну, і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того? В тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця і сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних та провокативних форм пропаганди.

І сьогодні не лише десь там у Москві, Твері, в наших таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Ніякої української мови немає...», «Українська мова - то зіпсований полонізмами «русскій язик...» і таке інше.

Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: «українська й російська - мови-сесгри»...

Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорськомуі конгломераті, нині іменованому «русскім народом», - не «сестра», а «дочка» русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, примхою долі доскочивши короткочасного за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.

Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, замало того, пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови.

Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. І вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб «Міськгазу» з написом «Аварійна газова служба». За совєтських часів напис «Аварійна-я газова-я служба». В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси “Молочна”, “Докторська”. Вражена комплексом “ВМРЯ” продавщиця на цінниках написала «докторска-я»... «Вам годиться ця синя торбинка?» - питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б “синя-я”.

Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені з українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", “мала”, "печальна", "весела", "мудра", "дурна", ”молоода", "стара", "давня", "крайня", ”зимня” і т. ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «руські-є» слова.

Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові українському: «давня-я», «крайня-я», “синя-я”, «зимня-я».

Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість “я” доточувалося українське слово «є»: «крайні-є», «сині-є», «тонкі-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову ці пародійні подвоєння «єє».

Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».

Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів («є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності «новомови» для задурених краян, для дослідників майбутнього.

«Буду-ще-є», «на-сто-я-ще-є», «наступ-лє-ні-є», «напад-є-ні-є», «по-ра-жє-ні-є», «пора-бо-ще-ні-є», «по-бо-є-ще», «по-ні-маєш», «ог-лав-лє-ні-є», «заблужд-є-ні-є», «дє-лє-ні-є», «удар-є-ні-є», «росте-ні-є»,«лє-то», «є-с-ть», «є-що», «є-то», «є-ті», «розум-є-ні-є», «глум-лє-ні-є» «і так далі-є»... Як бачимо, «ісконно русскіє слова» розкладаються на питомі українські складові.

Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих в нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы». «Я-й-Це» - «я-й-Цо», «кіль-Це» - «коль-Цо» (від слова «коло»), «молод-Ці» - «молод-Цы», «молоди-Ці» - «молоди-Цы», «сестри-Ці» - «сестри-Цы», «от-Ці» - «от-Цы», «стани-Ця» - «стани-Ца», «околи-Ця» - «околи-Ца», «столи-Ця» - «столи-Ца», «стори-Ця» - «стори-Ца» і таке інше. «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цьі», «ца» - немає в тамтешній мові таких займенників.

Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів «вєлікого і могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі.

Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?

Їхні квасні «патріоти» намагаються етимологію «нєдєлі» виводити від «нєдєлімая». Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і «так далі-є».

Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів «черная, красная, бєлая смородіна». Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці») смороду не мають.

Та що там «смородина»? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ «русски-є березки» носять запозичене, знову таки у нас, наймення. Наші «бе-різки» («бе»-руть із них «різки» для підмітання та «роздачі хльости» неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» в російській мові немає, є «розги», себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися «бе-розги»! Що ж до доточеного епітета «русскі-є», то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвежськими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку.

Деякі, здавалося б на перший погляд зовсім далекі від нашої мови, «російські» терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. «Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!)

«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, “ір-ію” «піч», знову ж таки не «к-ир-печ»!). «3-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як “С-где-то”).

Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття «час» вони зробили одиницею виміру: «один час», «два часа» і так далі-є... Для найменування приладу з виміру часу “годинника” пристосували множину нашого слова “часи”. Для означення 1/60 години — нашої “хвилини” (що наче морська хвиля накочується на берег вічності), вживається «минута» (похідне слово від нашого «минати», їхньою мовою «проходить»!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихайлівських телеорадіостанцій, для прикладу, «масковско-є время 14 часов 25 минут» повинно звучати «масковско-є время 14 временей 25 проходок»...

Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов фіно-угорських та татаро-монгольських народів: “арба”, «арбуз», «дєньгі», «таможня», «ямщік» тощо. До речі, за Київської держави до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися “Митищі” (великі митниці).

Святослав Завойовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (а не “Башню”), на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка «я»).

Варто тут нагадати і про загальновідомий акт заснування теперішньої сусідської столиці київським князем Юрієм Довгоруким. “Долгорукім” - поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь «довгі руки»: не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така «професійна хвороба» у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується «російською», «довгі руки» звучать «длінниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Дліннорукім» (поняття «долго» у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоім'я майбутньої «біло-кам'яної») найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною "в" на "л" в слові «Довгорукий» русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна «операція» у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова «Долгій».

Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?» Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.

Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщина, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами - «Загороддя». (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсько-Київської). Порівняймо із «Заліссям» (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.

Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі-є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає. Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце (Коші це) - осідок Коша, Січі це? Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).

Інша річ - такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото. Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, мокровище, болотовиння, багниста місцевість, це вже потім дячки «с» втулили), Мінськ (від слова «міняти»), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не «вольно» польською, не «свободньїй» російською), Кишинів (від слова «кишеня»), Братіслава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а) - там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів.

Ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених в сусідського плеча вдягачках.

Не залишу поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує «масло слівочно-є», для салатів вживає «масло растітєльно- є», для змащення використовує «масло машінно-є». В нашій мові для кожного виду «масел» є своя назва – це масло, олія, мастило. При порівнянні пестливих суфіксів, впадають в око їхні одноманітні та шиплячі “ушка”.
солов-ейко - солов-ушка, дівчин-онька - дев-ушка, трав-ичка - трав-ушка, колом-ийка - част-ушка, стар-енька - стар-ушка, дід-усь - дедушка, голів-онька - голов-ушка, молод-ичка - молод-ушка, хат-инка - изб-ушка, душ-енька - д-ушка, баб-уся - баб-ушка, жаб-ка - ляг-ушка.

Незалежно від роду, породи, живе, неживе – усе «аша», «уша», «ушка». І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності – “ушечка”, “юшечка” («дорог-уша», «дорог-ушечка», «ляг-ушечка», хр-юшечка), Особливо знущально звучить «дев-чушечка» (яку тварину московин і татарин називають «чушкою», сподіваємось, читачу відомо).

Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах. В українській: Петр-ик, Павл-ик, Серг-ійко, Ів-анко, Окс-анка, Катер-инка, Над-ійка, Мик-олка, С-ашко. В російській: Петр-уша, Павл-уша, Сер-ёжа, Ван-юша, Кс-юша, Кат-юша, Над-юша, Никол-аша, С-аша. Трохи більше розмаїття, однак все те ж шипіння: «аша», «уша», «юша»...

Про «ніжність» сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко «тьохкає», «щебече» («сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди»), у них “щёлкает” («соловей запел, защелкал»). Ну не можу уявити собі «щелкающего» соловейка, хіба що папугу або рахівницю. Так само не годен уявити “поднимающего трезвон” жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію.

Мова кривичів, що потім стала «русским язиком», виникла на основі мови русинської (української), коли вони були переселені у верхів’я Волги і Оки Великим київським князем із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі. Тоді ж на окраїни Європи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів та родимичів. І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах переселення не воно.

Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве «кривим»?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. «Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми» - гласить літопис. - «Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах». Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся.

Насамкінець наводимо ще два приклада автора. Цілком очевидно, що коротше і стисліше слово є давнішим.

Українське "мить" і "доказ", російське - "мгно-ве-ние" і "доказ-а-тель-ство".

-----------------------------------
В тему:

Засіб від шпигунів

Національна мобілізація на боротьбу зі СПАМом

Україні потрібен новий Сенсар

Природний закон, або як нам українізувати українців (програма дій)

Мова і війна

Арійський стандарт
 

Гравець: 
Народний Оглядач
406
 
Форум Підтримати сайт Довідка