Не дивно, що дух заяв як російського президента Д. Медведєва, так і правлячої верхівки західних країн в останній час практично співпадають. “Україна і Грузія на даний час не готові до вступу в НАТО, і навряд чи цей стан зміниться в осяжному майбутньому”. Про це цілком відверто заявив генеральний секретар Північноатлантичного альянсу Яап де Хооп Схеффер у Великій Британії, де він знаходиться зі своїм "прощальним візитом". Бажання – це ще не все, це не автоматичне право на вступ. "Сьогодні ані Україна, ані Грузія не готові до цього", - заявив Я.Схеффер, зазначивши, що внутрішньополітична ситуація в Україні "складна, кажучи дипломатичною мовою", а в Грузії вона "також непроста".

Постає запитання: “А якій країні, де ситуація “проста”, взагалі потрібні військові альянси?” Адже вони і створюються, власне, заради того, щоб знайти вихід із “складної ситуації”. Чи не тому в Україні вона і є, власне, складна, що перед загрозою реальної агресії з боку Росії країна кинута “демократичним світом” напризволяще. Захід прикидається дурником і ніби не усвідомлює того, що “генерація хаосу” в Україні здійснюється не українським народом і навіть не його державними чинниками, а руками Москви (так, наприклад, вважають не тільки українські націоналісти, а і такий обережний у своїх висновках знавець проблем національної безпеки як В. Горбулін). Фактично ми маємо справу з Мюнхеном-2, тільки роль судетських німців мають на цей раз зіграти кримські росіяни.

Разом з тим, надто жалкувати за НАТО не варто, т.я. до ядерного контрудару по Росії через Крим справа і так ніколи би не дійшла, альянс поступово перетворюється на забюрократизований дискусійний клуб і реальної військової допомоги, за виключенням хіба що тільки США, цей паперовий тигр надати вже давно не в стані. Над військовими “здібностями” італійців, іспанців, а, тим більше, французів завжди можна було лише покепкувати, а за німцями, які програли дві світові війни і бойовий дух яких за останні десятиріччя був свідомо підірваний, на полі бою тепер треба хіба що носити нічні горщики.

Ситуація, що склалася, ще раз дає нам можливість подумати про реального, а не паперового союзника і, що найголовніше, про власні збройні сили з, як мінімум, тактичним ядерним потенціалом, тим більше, що саме заява Я. Схеффера і дає нам усі підстави негайно здійснити подібний крок. Не слід забувати також про потенційні можливості так званого “Руху за неприєднання”, який, у свій час, вміло використав, опинившись в подібній ситуації Й. Тіто. Цей рух варто не тільки реанімувати, а й навіть очолити, перетворивши його на “третю силу”, в т. ч. і військову, а Україну на важливого чинника світової політики, з яким, нарешті, усі будуть змушені рахуватися.


www.duhvoli.com.ua