Анатолій Висота: ПОВЕРНЕННЯ, або планування майбутнього (есей-2007)

 Новий день - зоря світанку...
Сонце посміхається,
Промінь в небі виграє...
Життя преображається -
Т в о р и м о!

Олександр Філатович (Цифрона 22)

Про що мова

       Українець, якому під 50 років - колишній уламок людини. Олекса,  випробувавши багато чого в своєму житті і, напоневірявшись на чужині, заліковує свої тяжкі душевні рани і стає в своєму родовому маєтку Людиною Цілою, поєднаною з Творцем і помноженою на Всесвіт. Тепер, після 2015 року, кожний день його життя наповнений радісним творенням живого світу... 

        Відшуміли теплі рясні дощі і земля вродила буйною зеленню... Наспіло спекотне українське літо. Небесна блакить. Легенький вітерець наганяє легенькі хвильки на світлий бережок озеречка. Тепла водичка лагідно омиває пальці ніг чоловіка, підносить і забирає назад дрібненькі піщинки. Він закачав широкі полотняні штани до колін і зручно сидить, потонувши спиною в духмяній і пишній копиці зеленого сіна. Ліву його руку поміж пальців лоскоче ніжна зелена травичка, а у правій руці лозинка з кількома листочками на кінці і він зрідка хльоскає нею по прозорій воді... Він не чує ні свого подиху, ні свого тіла. Олекса ніби розчинений у навколишнім просторі і становить з ним одне ціле коло любові... Благодать...

        Ось він помітив, як кілька краплин одна за одною зірвалися з листочків лозинки і вмить поєдналися з материнською водою озеречка. “Це ніби як зі мною” - подумав собі чоловік, “був одірваний од рідної землі, а тепер повернувся...”.

       Молодий жіночий голос дзвінко пролунав десь за кущами й деревами: - Олесю! Як ітимеш до хати, вирви кропчику й петрушки! Кілька цих ласкавих слів рідної дружини огорнули його теплою хвилею і повернули у рідний маєток: - Добре, Яринко!   А сам вмостився зручніше і поринув у спогади...

Де він узявся, цей Олекса?                                                                                                        

       Народився Олекса і виріс у селі, яке вигідно розкинулося в широкій долині на обох берегах річки. Із батьківського двору стежка вела до воріт, за якими - вулиця, порита й покопана, вся у коліях від возів та коліс машин і тракторів, коли мокро, а зате влітку на ній було доволі такого теплого і сухого пороху, в якому купалися діти, нагортаючи його цілими хвилями. 

Другий бік двору переходив в город, який похило спускався аж до левади. Та левада взимку блискала замерзлими озерами розталого снігу і на тому льодку гасав Олексик на санках або на ковзанах з хлопчаками і неможливо було докликатися його, розпашілого і переповненого радісним польотом, у хату.

       А весною і влітку та левада, вся в квітах і травах, вабила і дітей, і дорослих. За левадою повільно текла річка з широким їхнім “коліном”, де хлопець навчився змалечку плавати й пірнати іноді так далеко, що випірнав весь у зеленому жабуринні...

       Батько й мати Олексині вже кілька років як будували “матеріально технічну базу комунізму”, батько механізатором у колгоспі, а мати в сільській бібліотеці. Зате його дід і баба не вірили ні в соціалізм, ні в комунізм, вважали колгоспний лад кріпосним правом, а, простіше, рабством і то було, здавалося, чудо, що їхня дочка вивчилася на бібліотекаря в культосвітньому училищі. От, шкода, що не вдалося їй зачепитися в місті. Але про це в хаті мовчали. Дід із зятем любили випити, особливо у храмове свято і чарка розв”язувала їхні язики, як і язики родичів із сусіднього села. Відтоді малий Олекса, затямив, що є не одна правда, а кілька, що його найрідніші люди одне думають, інше говорять, а ще інше, і протилежне першому, роблять. І, що є місто, у якому влада, і село, на якому виїжджають городяни, вицокуючи каблуками по рівному асфальту. Відтоді хлопець задумав стати на бік знедолених і покривджених...

       Ясла, дитсадок, а потім і школа - всі потроху виховували з Олекси будівника комунізму, але так і не добилися того, щоб він став ворогом своїм тату й мамі, діду й бабі. Але таки досягли того, що його світогляд став якимось двоїстим, чи навіть троїстим...  Олекса з братом і хлопцями крав з баштану кавуни, як і селяни, що тягнули все, що можна донести, з колгоспного поля і двору. І здавалося їм цілком за норму обдурювати вчителів, користуючись шпаргалками на екзаменах. Як і вчителям здавалося нормою змушувати учнів на допитах виказувати свого товариша, який у чомусь провинився.

Тягнулися безконечні дні, як роки, і хлопцю хотілося швидше вирости і стати дорослим, щоб вже самому карати і милувати. Він помітив за собою, що соромився лихословити, що не міг ударити іншого. Але, коли вже доводилося, то в бійці шаленів так, що всі утікали. Шкільний турнік прогинався під Олексою, коли він крутив “сонце”...

Минули роки і хлопець із сердечним щемом пригадував ті тихі лагідні вечори, коли вся їхня родина всідалася за столик під грушею і линула з двору народна пісня і котилася на леваду і далі річкою, здавалося, аж до самого

Дніпра. Крім них тоді в селі вже ніхто не співав без чарки і застілля.                                                                                                         

Високий і стрункий юнак у свої 17 вирішив підкорити місто і не як-небуть, а ставши студентом київського інституту. Олекса підкорив КПІ з першої спроби...

І потрапив у мовне середовище “чтоканья і каканья”, але цей бруд до нього не пристав.

Почалася “пєрєстройка” і стали відкрито друкувати в газетах те, про що воліли мовчати в селі: про підневільність селян, про голод 33-го року і навіть про Україну та українців, як окремий народ.

Ті п”ять років Олексиного студентства були чи не найкращим періодом його життя. Вранці з  гуртожитку він їхав в інститут і біг на лекції й семінари в аудиторії, потім мчав у чергу в  їдальню, а далі тиша бібліотеки і знову їзда в гуртожиток, де розпаковувалися материні торби і він нашвидкоруч готував щось собі повечеряти...

І здавалося йому, що так буде довіку з тими сопроматами й кресленнями, але заворушився Київ і наповнився гомоном численних мітингів. І вже Олекса разом із старшокурсниками мчав до Центрального стадіону, чи до Верховної Ради на черговий мітинг. Та об”єднана правдивим словом спорідненість душ тисяч людей, їхнє могутнє “ганьба!”, від чого, здавалося, здригалися мури, давали студенту надію, що разом із комуністами можна буде побудувати “соціалізм із людським обличчям”. За ті роки студентства його світогляд розширився вдесятеро і Олекса став свідомим українцем.

       Влітку 1989 року Олекса став дипломованим фахівцем з проектування й експлуатації підприємств лакофарбової промисловості і йому пощастило влаштуватися на посаду майстра зміни лакофарбового заводу на Подолі в Києві. Ще й дали кімнату в гуртожитку. Робітники його заводу, як і всі громадяни, жили тоді в тривожному очікуванні неминучих змін в Радянському Союзі...

       А ще ранньої весни тіло парубка розривалося від прагнення до продовження роду. І спалахнуло Олексине кохання до гарної і ласкавої дівчини, задумливий погляд якої приховував якусь таїну. Та відповіла взаємністю і вони, ніби надолужуючи прогаяне, годинами не вилазили з ліжка. Коли минуло те любовне шаленство, він помітив, що вона не така вже й гарна, не така вже й ласкава і зрозумів, що полюбив він був уміло створений яскравий образ, в який себе огорнула та недобра дівка. Вона ж просто отак вирішувала свої дівочі проблеми. Олекса радий був, що зопалу не одружився і вони розлетілися навіки.

       Як міг Олекса пропустити Установчий з”їзд Руху, що відкрився у вересні в конференц-залі його рідного КПІ? Той зал був прикрашений гербами всіх земель України, жовто-блакитними прапорами та тризубами. Два дні він був там на майдані перед КПІ, куди велася трансляція Установчих зборів. Цілі дні сіявся дрібен дощик, але  патріотів, які там стояли щодня від однієї до трьох тисяч, це не лякало. Вони вслухалися у малинові передзвони “Козацького маршу” та аплодували виступаючим на з”їзді...

       “Рятуйте!!” - закричав хтось в парку Шевченка в Києві. Олекса кинувся на той крик й помітив, як двоє гицлів у цивільному тягли кучерявого юнака до загратованого автобуса. За кілька стрибків молодий інженер налетів на конвой і зацідив  у вухо крайнього й той полетів у підстрижені кущі, обдираючись на сторчаках до крові. Олекса ухилився від удару другого, але його легка куртка розпанахалась від плеча аж до низу. 

Він встиг перехопити руку нападника, зробив підсічку і той, валячись, чув, як тріщать суглоби. Обоє гицлів порачкували почорнілим сніжком, скиглячи й погрожуючи: “Свабоди захатєлі...Ну ми тібє пріпомнім...”.                                                                                                        

       Олексі на грудях пекла довга подряпина. Задиханий і розпашілий від хвилинного бою, він дивися на блідого студента, а коло них лежав знівечений плакат “Україні волю!”... 21 січня 1990 року на бульварі Шевченка, якраз навпроти Володимирського собору, Олекса з киянами, взялися за руки і утворили “живий ланцюг єднання”, який простягався від Києва аж до Львова.                                                                                     

Прості кияни і гості Києва стояли радісні й усміхнені, відчуваючи свої сили і єдність. Робили “хвилю”, вітали проїжджаючих в легковиках людей.

        Але запам'яталися Олексі і деякі чорні машини, у яких дорого вдягнені пасажирки тикали через підняте скло мерзенні дулі. Влада. І влада нікуди не подінеться від українців. Він оглядався і розумів, що народ застраханий, бо вийшли на вулиці тисячі киян, а мали б вийти сотні тисяч і тоді цей комуністичний режим був би зметений, як це сталося в Польщі, Чехословаччині Румунії та НДР. Але хто їх поведе за собою? Де наш Бразаускас? Москва провела таку селекцію, так винищувала все живе і непокірне, що на якийсь опір спромігся аж один секретар Подільського райкому і це на всю Україну... Молодий інженер вже не вірив ні у міфічні скарби Полуботка, ні у швидкий розквіт України. Та ще й коли тебе так дурять дівчата...                                                                            

       А квартиру і машину, і весь статок він заробить там, де цінується праця. Саме тоді, серед загального піднесення, його почуття були приборкані розумом і він ухвалив собі виїхати кудись на захід...

       Мати плакала, ніби прощаючись з сином навіки, а батько з дідом підтримали: “Виходиш пішки, а вернешся на машині...”. Баба попросила тихенько: - Будеш в Німеччині, то побувай у Вестфалії, заїдь до міста Уни. Там знайдеш село Гемерде. Зайди на цвинтар, може там ще є могилка твоєї тьоті, яку ми поховали в 1944 році ще немовлям...”. Олекса кликав з собою і брата, але хто ж тоді допоможе батькам?

       На Заході і на Сході

       Виїжджав Олекса з України із 400 карбованцями в кишені і гостьовим запрошенням польських українців і радянським паспортом. Якось Олекса не полінувався познайомитися з ними, написав листа і отримав те запрошення. А візи і не треба.  А в чемодані крім пожитків ніс з десяток кавових млинків на продаж. Тоді поляки валом валили в Україну і вигрібали з  Києва товари, такі дефіцитні в Польщі.

       Садиба дядька Михайла на кількох гектарах містилася в колишньому німецькому фільварку на північно-західних кресах Польщі.  Радянські гроші і ті млинки пішли в бізнес Михайлового сина. Поки по снігу вивезли трактором на поля гній, то підспіло дядькове будівництво сараю для худоби. От там Олекса вже показав, на що здатен: він і бетонував, і мурував стіни і тесав колоди та лаштував дах аж поки не завершили з дядьком тої роботи аж під осінь...

Той дядько вільно собі випрямляв зігнуті цвяхи пальцями. Олекса спробував і собі: парубоцька сила його і згинала, і випрямляла цвяхи сотки і стодвадцятки.

       Коли напасників багато, то і сила не допоможе. І от лемко Михайло, ця жертва операції  “Вісла”, навчив свого робітника зосереджуватися так, що вся його сила і міць проявлялася в “козацькому сторчовому погляді”. Лиш гляне на ворога і той відступить, бо відчуває, що не вирветься живим із рук козака...                                                                                                        

        А в пам'яті хлопця чомусь залишилася не робота, а паруюча картопля з кисляком на обідньому столі і приязні лиця численних дядькових дочок та синів і їхні пісні... І ті рекомендації, які дозволили отримати допомогу української громади в Німеччині, коли він перебрався вздовж польської ріки Варта до міста Фюрстенвальде, що коло Франкфурта-на-Одері.                                                                                                    

        В час об”єднання Німеччини і масового виводу радянських військ із НДР, пильним німцям було не до якихось там заробітчан. Тому Олекса спочатку отримав статус “Гаст” (приїжджого гостя), а з часом вже мав статус Гастарбайтера (приїжджого робітника)...

       Спочатку Олекса працював садівником у юриста Вальтера, який мав невеличкий нотаріат. Соток з 20 землі  за містом, сад, басейн і великий котедж, гараж на три автомобілі і ще багато всілякої техніки для обслуговування всього того багатства. Вальтер був лаконічний: сад має бути доглянутий, кущі підстрижені, трава підживлена і висотою не більше 6 сантиметрів, на доріжках чисто, басейн зливати й чистити кожного місяця, а за цю роботу - тисяча марок місячно, гостьова кімната в мансарді і харчування; дівчат не водити. І добавив, що така робота варта більшої платні, та він береться захищати інтереси українця перед владою і, якщо відмітить добросовісність, то доб'ється для нього “виду на проживання”.  Робота не менше ніж на рік. За недотримання  цієї домовленості - звільнення без попередження. - Гут? - запитав хазяїн. - Гут! - відповів робітник і потиснув простягнену руку.

       На кращі умови годі було й сподіватися... Робота з шести ранку і до двох годин дня була Олексі за іграшку. Все було в порядку, як наказував німець, інструменти були вичищені  аж до блиску. І до вечора він вільний...

       Із першої зарплати він оплатив курси німецької мови, яку він колись учив, а тепер мусив знати досконало: граматика, писати, читати, а, головне, говорити, а цього було не дуже важко навчитись, бо навколо всі затято шпрехали...

       Отак Олекса попрацював п”ять років і вже став відчувати себе німцем, бо іноді вже й думав німецькою: “Данке шьон! Бітте шьон!”. Ті, притаманні німцям від народження риси характеру, а саме: пунктуальність, обов”язковість, ретельність, педантичність, дисциплінованість і акуратність були сприйняті ним, хоч іноді проти цього й бунтувала його часом розхристана українська душа.  На різдвяні вакації він завжди кудись вибирався: в Люксембург, у Францію, до моря в теплу Італію і вже там відводив душу.

Кожного року Олекса відкладав поїздку на батьківщину, але таки вибрався і подолав ту далеку дорогу на власній “Опель-Омезі”, ну майже зовсім новій і купленій за три тисячі марок аж в Голландії. І згадав він добрим словом дядька Михайла, в якого навчився управляти і машиною, і мотоциклом. А на тракторі й комбайні вони з батьком у своєму селі не одні жнива віджнивували...

       Поки їхали з Миколою, таким же заробітчанином, склали план спільної роботи, схожої на якийсь бізнес.                                                                                                           

       І стрепенулося серце у хлопця від радості, коли побачив на кордоні жовто-блакитні прапори і митників в українських одностроях... В рідному  Закарпатті мусили поділитися заробленим з рекетирами, які збирали данину з кожної машини, яка прямувала від кордону. Що зробиш, коли в тебе ціляться з пістолета... Хлопці не взнали України. Вибоїсті дороги, будівництво припинилося, мільйони купонокарбованців і вже Президентом Леонід Другий.

       А рідне село за минулі п”ять літ вроді й не змінилося: ті ж вулиці ще більш пориті і перекопані, і ті ж хати, і ті ж бур”яни на городах...

       Дід не діждався свого онука-інженера на власній машині, не доживши і до 70. Його здоров”я підірвали і голод 33-го, і тяжка праця в бауера-фашиста, і колгоспний трактор, який підкидав, що доставало аж до печінок, і цистерна випитої буряківки, а викурені ним самосад і “Пріма” взагалі не піддавалися обліку...  Пили вони і гуляли з тиждень...

         Найкращим подарунком для баби була вістка з Гемерде. Так, Олекса був там і знайшов той цвинтар. Тепер недіючий, але могилка його тьоті доглянута і на кам”яній плиті можна розібрати: “Оля... 1944-1944”. Батько з матір”ю не випускали сина з обіймів, приміряли подарунки... А скрізь в коморі і в сараї блискали різнокаліберні відра, якими платили за працю його брату...

        За той місяць, що Олекса погостював дома, багато чого було зроблено. Під натиском Олекси брат негайно покинув свій райцентрівський завод, за який тримався до останнього. Разом у міськраді вибили 27 метрів квадратних під торгівельний павільйон. А десять тисяч марок і “Омега” були надійною опорою братової роздрібної торгівлі. В селі прокладали газову мережу і Олексині марки давали надію, що до зими газ буде і в батьковій оселі...

       Незважаючи на материні плачі, Олекса знову поїхав у Німеччину. Цього разу вони з компаньйоном осіли у Вестфалії, поблизу з Голандією. Їхній бізнес був пов”язаний із потребою європейців жити ближче до природи в житлах із природних матеріалів. Вони додумалися крити свої хати очеретом. Той очерет доставлявся із Дунайських плавнів, а обробляли його до стану негорючості і біостійкості у величезних ангарах. Більше року хлопці укривали тим очеретом єврохати бельгійців, голандців і німців. А потім знадобилися Олексині інженерні знання. Він розробив і впровадив цілу технологію виробництва нового природного покрівельного матеріалу з гарантією на 50 років при 10% зменшенні початкових якостей.

Не було особливих проблем ні з поставками сировини, ні з виробництвом, ні зі збутом євроочерету, такого лискучо-рожевого у тугих двометрових снопах...

        Минуло кілька років і компаньйони виплатили чималий кредит. В Олекси вже була і квартира і машина.

        Другий Олексин приїзд на Вкраїну через 10 років пов”язаний із сумним: один за одним  померли батько і мати, а бабу давно вже поховали, без нього.                                                                                                        

       Отак їхнє родове дерево звільнялося від сухих гілочок, даючи більше сонця молодому й зеленому...

        Він не впізнав України у 2005 році. У Києві мільйон автомобілів витісняли городян навіть із тротуарів.                                                                                                      

       На Майдані Незалежності на місці гранітного вождя стояв величний монумент Незалежності... І ще раз поїхав Олекса на Захід, бо вже звик до порядку  і розміреного західного типу життя.                                                                                                               

А тим часом жила собі в Україні Ярина

       З-за куліс сцени Українського дому визирає дівчина. Ярину, таку гарну, золотокосу, ясночолу і зеленооку, наряджену у вишиту сорочку, довгу плахту, корсет і підмальовану, навіть рідна мама не впізнала б. Ось поетеса дограла і доспівала свій романс про “свічу” і хлопці перекотили той незграбний рояль у глибину сцени. Їхній гурт у шість пар звично вишикувався до танцю “тропак”. Яринчині руки вже перехрещені з руками партнера, в голові думки налітали одна на одну: “от же як свербить і ніяк почухатися! Хай он попущу ту збрую... От вже приставучий! А руки холодні...”. Задзвеніли цимбали, підхопив мелодію акордеон і відтінив контрабас, а великий бубон зритмізував і тіло її затремтіло в передчутті нового танцю.

       Пара за парою вони вийшли, два кроки вперед і крок назад, хлопці в сивих шапках поглядали на своїх дівчат, а ті усміхалися й присоромлено відверталися ледь-ледь. Ось вони, зробивши півоберт, перешикувалися у дві шеренги і веселі дівчата попереду стали виробляти звичні колінця і Ярина між ними зграбними ніжками у червоних чобітках то на носок, то на каблук, а руки в боки і розвела в сторони...

       Вона захекана й розпашіла, а помітила в люстерці, як крізь рум'яна заграв справжній рум'янець, поправила  волосся за вуха і серед тої метушні за кулісами визначила для себе розпорядника цього концерту, дебелого дядька, схожого зачіскою на француза Фанту...

        Вже в себе в університетському гуртожитку студентка роздивилася ту книжку, яку купила в Українському Домі з-за красивої писанки у рушнику. Це ж на тому “Бутті українців” вони й танцювали. Перелистала і відкинула до кращих часів...

   Перша половина 2007 року для Ярини мов калейдоскоп. В червні випуск і завершення її української філології, а ще з новорічних свят вона палко закохалася в красеня - працівника редакції, де стажувалася. Дотанцювалася... І що тепер робити з вагітністю, коли одруження не світить?

 “Треба знати, як хлопців кохати. І як вірити в їхні слова...”. Роботу отримала в  одній з київських редакцій, а разом і кімнату в гуртожитку. Того красеня вона розлюбила, бо одурив. Але дитину залишила, усвідомлюючи з тугою, що стан матері-одиначки, це майже на 100%  є її довічною одинокістю...  

  Збігав тяжкий той сьомий рік, юна жінка вмирала і воскресала, але таки явила на світ свого малого ципендрика, а, отямившись, вже щасливо плакала, бо його могло ж і не бути, і дала йому ім”я Олександр.                                                                                                        

  Сердечна мати потужила з тиждень, але від своєї долі не втечеш, і вона прийняла свою нещасливу Яринку разом з онуком. Два роки Яринка годує і доглядає сина у містечку, де всі тебе знають, і якими доречними були ті вісім з половиною тисяч гривень від держави, ніби розрахованими на таких от безталанних дівчат. Вона трусилася над кожним підвищеним градусом, кожним прищиком і пуканням Сашковим, а вже про плач нічого й казати. Важко їм довелося на одну материну зарплату бухгалтера та на сто гривень від держави, як матері-одиначці, і якби не бабин город та сад, то хоч сядь і плач, хоч стоячи реви...

 Через два роки юна мама вертається на свою попередню роботу в Києві і в свою кімнату в гуртожитку, але щотижня рветься до свого сина й матері.

Потім злетіли два роки рутинної роботи у виданні для заможних українців. Як світлий промінь у одноманітному й убогому житті Ярини -  знайомство з рідновірами, а перед цим вона таки прочитала той збірник “Буття українців”. Їй подобалося брати участь у відновлених обрядах, особливо влітку на Купала; вона навчилася готувати “святу воду”, виставляючи її надвір 3 січня під Сонце і Місяць, але іноді ночами була мокрою подушка від її гарячих сліз. Рідновіри всі статечні і жонаті і вільних жінок он серед них скільки, ще й дівчата підростають... Надворі он вже 2011 рік, а їй, страшно подумати, аж 28... Скажіть, ну хто, хто утворить з Яриною те омріяне коло любові?..

А тим часом Олекса ще в Німеччині

       Його працьовитість, кмітливість і ощадливість дозволила накопичити чималий статок. І Олекса задумався у 2010 році. Ось вже й чималі кошти заробив він власним розумом і руками, і бізнес маленький дає йому щось на прожиття. І ось знову він став перед вибором: або тут лишитися творити своє родове гніздо серед розміреного і впорядкованого наперед на 100 років німецького життя, або повернутися в Україну, у невідомість, щоб там розпочати все спочатку. Де його рідня? Де його пуп закопаний?

       “Цвіте терен, терен цвіте, а цвіт опадає...” - зринула йому в пам”яті ця сувора і ніжна призабута пісня і навіяла спогади дитинства,  дівчата на колодках, хлоп”ячі вигуки, запашні марелі в його пазусі і ця пісня, розлита у вечірньому селі. Оце й переважило усі сумніви: додому, додому!

Україна остаточно і навіки

Брат за ці роки розрісся і тілом і достатком. Жив він з родиною у містечку і радив Олексі купити і облаштувати гарну квартиру, одружитися і жити собі, купаючись як вареник у сметані, бо кум королю і сват міністру.                                                                                                          

       І ставив себе за приклад: - Ось, дивись, за тиждень я так накричусь на підлеглих, скрутить у вірьовку мене всяке начальство - зате на вихідні: сауна, масаж, басейн і дєвочки, ну не повіриш - самі дають; ти, худющий такий, хоч знаєш, що таке релаксація? - Знаю і давно випробував все оце... Та чи відаєш ти, брате, що таке лад, що таке гармонія душі і тіла?- підняв вказівний палець догори Олекса...                                                                                                          

        А в селі нікому не потрібною вже стільки років стояла пусткою батьківська хата і майже здичавілий сад і город у бур”янах. Олекса усе вмів робити своїми руками.

Підрівняв тин, розчистив сад, викосив і спалив багаторічні сторчаки бур”янів на городі. Розібрав одну стіну сараю, який став служити його всюдиходу за житло до кращих часів. І був йому незрівнянно смачним звичайний куліш, який він варив у чавунці надворі підвечір на двох цеглинках. Вночі Олексу долав міцний сон, а вранці йому усміхалося сонце у нахиленому відрі з колодязною водою. І навіть вже перестала німіти ліва рука і плече... За півроку чоловік облаштував дві кімнати в хаті і готувався зимувати, бо там була лежанка.

       Село дуже зріділо і на їхній широкій вулиці постійно жило лише кілька старих баб, які доживали віку на свої пенсії та на дещо з городу.  І кожне слово привітання було для Олекси як ліки і він усміхався односельцям у відповідь...

       Якось він поїхав у справах до Києва. І після звірки рахунків і свого підпису на паперах у банку був вільним до вечора. На Майдані Незалежності, він не повірив власним очам, й досі діяла розкладка товарів для патріотично налаштованих українців: значки і прапори, книги і футболки і ще всякої всячини доволі, що Олекса бачив років із 20 тому. Ось лежить гарна книжка чи журнал із писанкою в рушнику,  ще й напис: “Буття українців” - 11. І поруч, як пояснила сивочола жінка-продавець Людмила, десять перших випусків цього збірника, у пакунку. Дорого, навіть як на європейські ціни, бо раритет, але в Олекси гроші були...

       Дома за тиждень він перечитав їх усі... Прозріння було болісним і животворящим. Так ось для чого він був ощадливим і говорив двадцять років “Гутен морген!”. Щоб тут на рідній землі, коли вже тобі за сорок, утворити родинний маєток, утворити коло любові...

Зустріч і взаємопізнання

       Восени 2011 року, коли забагряніли дерева, Ярину потягло на Дніпрову кручу десь там за печерами на улюблене місце, вибране ще нею студенткою. Але захотілося спершу посидіти на лавці, хоч та й трималася на чесному слові.

Вона перебирала в руках кілька жовтогарячих кленових листків, як відчула, що лавка під нею здригнулася, то, порушуючи її сум, усівся кремезний чолов”яга з  русою чуприною, укладеною в чоловічій зачісці. Вони обоє споглядали якийсь час Дніпрові хвилі і шугання легких човнів. А потім одночасно мов за командою Ярина й Олекса навівобернулися і потонули в очах один одного.                        

       “Ось хто мене зігріє і захистить!”- пронеслося світлим дзвоном у її голові. “Та це ж моя половинка!” - крикнув він беззвучно і світ затаївся у замилуванні від початку творення нового... Отак дві планети, що десь літали на власних орбітах, зустрілися у найближщій точці і наперекір закону не віддалилися потім кожна у своє власне орбітне життя, а спалахнули подвійною зіркою, обертаючись вже навколо спільного центра тяжіння...

        Вони познайомилися, коли Ярині було 28, а Олексі - 45 років.

        Того дня вони не розлучалися до вечора. Більше мовчали, прислухаючись до власних сердець, які вже от цього разу не обдурять із вибором. Отримавши дозвіл, Олекса провів Ярину до її гуртожитку, дізнавшись дорогою, що звуть її на роботі Ірен, мама кличе Яринкою та й  у паспорті вона Ярина. “Яра! Ярка! Сонячна! Радісна!” - вигукувало все його єство. - А мене батьки назвали Олексою... - То ви Олекса? - і наповнилося раптом жіноче серце ніжністю. Однак шлях його у власну кімнату жінка рішуче перегородила на порозі. Вони обмінялися номерами мобілок, домовилися про зустріч через тиждень на тому ж місці і розпрощалися.

        Ярина вскочила в кімнату, під нею підстрибнуло ліжко, і вона розридалася в повний голос. Потім її вишита подушка оросилася світлими сльозами печалі: “Ну що ми знаємо одне про одного? Він же про мене нічого не зна!”.

       А Олекса, переповнений весь почуттями, не пам”ятав, як він домчався на своєму “лендровері” додому живим. То сили небесні йому посприяли... Він не сумнівався, що це - ВОНА.

       Наступного дня він вибрав у дворі місце і посадив ще зеленолистий дубок, який стане їхнім з Яриною родовим деревом.

       А далі події розвивалися стрімко, ніби не з ними, а в якомусь кіно. Ніщо не завадило їхній другій зустрічі. Вони цілий день ходили парками Києва, їли морозиво, пили “Живчик” і говорили, говорили, говорили: про себе і про все на світі, про його ланцюг єднання і про її майданну жовто-гарячу непокору і розуміли, і переконувалися, що є однодумцями. І знову Олекса провів її до гуртожитку і цього разу вона дозволила зайти в кімнату. Барвиста доріжка, скромне дівоче ліжко з вишитою подушкою, приставний столик із купою книжок, а окремо - той збірник із писанкою в рушнику. Прощаючись, він взяв її за руку... Як стукнули за Олексою двері, жінка знову впала на ліжко і залилася щасливими сльозами: він же щиро зрадів, до вона має сина...

       Зустрілися вони втретє і відразу помчали у Яринине містечко.

Мати не приховувала своєї радості, хоч час від часу і окидала Олексу вивчаючим поглядом. А малий Сашуня ніяковів на колінах у такого великого дядька і заспокоївся аж коли зліз і опинився поміж маминих колін. А Ярина цвіла і пахла і ніби літала під стелею материної тої малої кімнати. Олекса розказав про себе: звідки він і чий, а про свій достаток скромно промовчав. Потім попросив у матері дозволу взяти Ярину собі за дружину. “Хай, як Ярина...” - і мати втерла сльозу...                                                                                                        

        Сашуня повів дядька показати, де в них магазин. А мати з дочкою обнялися в сльозах. Бо таки мало перерватися те безбатьківство хоч на онуку... І може таки об”єднаються два береги Дніпра...

       У наступну зустріч Олекса вже віз майбутню дружину у своє село. І Ярина зацікавлено роздивлялася через відблиски лобового скла, коли їхали з гори, широку долину села, де он там, он там, коло високї тополі Олексина хата.

Все для неї було чудесним: широка вулиця, ворота і двір, хата, а далі похилий город і левада, за якою по смузі кущів лози вгадувалася річка. Їй подобалося все-все і навіть поплутані зарослі ожини в дальному кутку саду і жалка кропива, яка несподівало лизнула її за литку...

        Вони обнялися і Олекса відчув тремтливе і пружне дівоче тіло і не на жарт розпалився: - Моя маленька, моя рідненька жіночка... Негайно кидай свій той... лискучий журнал з редакцїєю і комп”ютерами разом і переїжджай до мене... А  Ярина була ніби в лещатах з горбистих м”язів чоловіка, з якого все випирало, аж дихнути важко. Тут би їм і злитися в одне тіло... Вона вдячно дивилася в його сірі очі: “Милий мій, милий Олексику, не спіши так...”. І повільно, але наполегливо таки визволилася: - Ти ж знаєш про  телегонію...

Подолання наслідків телегонії і зачаття

       Вони обоє знали про приховуване від суспільства явище телегонії. Це, коли перший чоловік в житті незайманої дівчини передає їй свій образ духу і крові і це є основою психічного й фізичного портрету потім народжених нею дітей. А всі інші чоловіки - “батьки” вкладають в неї  сім”я, а з ним і спадкові хвороби, але не  свої таланти для народжених потім “несвоїх” дітей. Чи не від цього так масово розповсюджується і не тільки в Україні  непорозуміння між батьками й дітьми (проблема “батьків і дітей”)? Здається неймовірним, але і перша дівчина чи жінка для незайманого хлопця теж дає свій відбиток для всіх наступних дітей його від інших жінок. Та й чи одна пара із тисячі може сказати, що зачаття їхньої першої дитини було бажаним і вимріяним, а не як у більшості - несподіваним і неприємним наслідком отримання райської плотської утіхи.

       У ту теплу осінь іноді поверталося ще тепліше літо. Олекса перевіз Ярину зо всіма її скромними манатками до своєї хати. Вони підготувалися і пройшли разом вироблений ще в давнину волхвами обряд подолання наслідків телегонії: аж три доби посту і три ночі під відкритим небом.

Ще звечора Олекса наклав посеред двору сіна запашного - постіль для них обох.  І під зоряним небом роздягнув Ярину й омив її трепетне тіло джерельною водою і витер лляним рушником. Потім на себе голого вилив відро води і не витирався рушником, бо мокрим мав лягти до жінки. У довгих сорочках вони лежали під рядном, безмежний Всесвіт підморгував зорями і гаряче було їм разом навіть без інтиму. Із першої ночі вони пробачили один одному за своє минуле, за численні спроби псевдорозмноження, пообіцявши не торкатися його в майбутньому, також покаялися перед предками за погиджену Землю і втрату ладу й цілісності. А потім стали мріяти про свою дитину аж поки не поснули.                                                                                                            

       І другої і третьої ночі вони уявляли, яким буде їхнє спільне творіння: на тата схожа, думала вона; така ж золотокоса як і мама, буде їхня дівчинка - так забажав Олекса, а Ярка погодилася. І Всесвіт погодився...                                                                                                            

       Четвертого дня Олекса сплів вінок із чорнобривців та гвоздик і увінчав  Ярину зі словами: - Повік ти будеш господинею отут, в маєтку нашому... У теплий вечір під дубком вони заночували і дивувались небеса із тихих слів: - Я вже в тобі... - А я в тобі... По зорях, перебираючи ніжками, бігло дитятко і опинилося у маминому лоні... У стані незвіданого блаженства був Олекса й такого щастя повноти не мала, як тепер, Ярина...

На прощання

       Ще до Нового року вони докупили сусідні 60 соток і тепер у родині Олекси 1,2 гектара власної землі. За зиму вони з Яриною вимріяли і спланували свій родовий маєток до дрібниць. В них буде все нове, як і їхнє нове життя. По периметру ділянки за огорожу у два ряди дерева і кущі, а ближче до левади - верболіз. Там буде і ставок. А вище з західного боку буде гай у них, а в ньому пасіка. Галявина і трави, квіти, квіти. А там город, де буде все для них рости, освячене Творцем, зігріте Сонцем.

       Закупили насіння квітів і трав, овочів і злаків та дізналися, де є саджанці плодових дерев і кущів ліщини та калини, малини й ожини. А весною вже продовжили облаштування маєтку. Ліс був недалеко, а в ньому маленькі дубки, липки, явірці, берізки, вербички і навіть сосни - основа їхнього гаю. Все це було з любов”ю посіяне і посаджене подружжям тепер уже в свою навіки землю.

       Надійшов свій час і Ярина родила в маєтку дівчинку, ну викапаний батько, коли був маленький...

      Минуло кілька років і в Олекси з Яриною вже є і нова із саману хата під очеретом і ставок, і млинок, і вишневенький садок, а головне -  перспектива повного самозабезпечення родини...

       ...Наспіло спекотне українське літо. Небесна блакить. Легенький вітерець наганяє легенькі хвильки на світлий бережок ставка. Тепла водичка лагідно омиває пальці ніг чоловіка, підносить і забирає назад дрібненькі піщинки. Він зручно сидить, потонувши спиною в духмяній і пишній копиці зеленого сіна.

Ліву його руку поміж пальців лоскоче ніжна зелена травичка, а у правій руці лозинка з кількома листочками на кінці і він зрідка хльоскає нею по прозорій воді... Він не чує ні свого подиху, ні свого тіла. Олекса ніби розчинений у навколишнім просторі і складає з ним одне ціле коло любові... Благодать...    Пурхнула і сіла на його коліно синичка, почистила крильця, завзято клюнула кілька разів у штанину і зникла десь у кущах. І вітерцем повернулась жовто-сіра, чорно-біла птаха і уклала в сіно коло Олексиної голови м”яке пірце...

        Ось він помітив, як кілька краплин одна за одною зірвалися з листочків лозинки і вмить поєдналися з материнською водою. “Це ніби як зі мною” - подумав собі чоловік, “був одірваний од рідної землі, а тепер повернувся...”.                                                                                                           

       Ось знову молодий жіночий голос дзвінко пролунав десь за кущами й деревами: - Олесю! Чоловіче! А йди-но вже вечеряти!

        Кілька цих ласкавих слів рідної дружини огорнули його теплою хвилею і повернули у рідний маєток: - Йду вже, Яринко!

       Він не забув ні за кріп, ні за петрушку. Назустріч схилом біг хлопчик і кричав: - Тату! Тату! Олекса підхопив Сашка в польоті, а той обійняв його руками й ногами і прихилив свою золоточубу голівку до батькових грудей... Їх зустрічали в однакових біленьких, оброблених мереживом, косинках, усміхнені мама Ярина і доня Купава, яка міцно вчепилася за мамин палець.

        Під дубком за столом у колі любові вечеряла родина...

        У 2015 році в їхній родині було ще лише четверо: Олекса СОКОЛЯН,  Ярина Соколиха, Сашко Соколяненко і Купава Соколянівна... Вони закладали собою початок творення нового українського етносу...

       А світ навколо них безупинно мінявся. Ще їздили авто із електродвигунами українських винахідників, ще струмував газ по трубах, але нові цілісні люди завдяки чистоті своїх помислів вже наближалися до невичерпного джерела енергії, до безконечних можливостей Творця...

       Хай же буде!