“Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі і по своїй волі”, – такою була візія майбутнього, окреслена одним із провідників національно-визвольних змагань – Андрієм Мельником – незадовго до смерті.
На відміну від багатьох інших діячів, А. Мельник відійшов у вічність природнім шляхом, а не загинув у бою і не став жертвою атентату. Можливо, тому його постать менше використовувалась для дефініції національного вождя чи героя. Хоча не була менш трагічною. У своїй долі Андрієві Мельнику доводилось не раз ризикувати життям на полі бою та у конспірації, отримувати військові нагороди за відвагу, перейти московські та німецькі табори і польські в’язниці, пережити втрати друзів, нерозуміння соратників та наклепи ворогів.
Народився Андрій Мельник 12 грудня 1890 року в Арламовій Волі на Дрогобиччині. На початку Першої світової війни зголосився він добровольцем до УСС. Воював четарем, потім сотником на Маківці і Лисоні. Потрапив до російського полону. У січні 1918-го разом із Василем Кучабським, Романом Сушком та іншими старшинами тікає з табору військовополонених з-під Царицина до Києва. Тут 19 січня став членом Стрілецької Ради та командиром пішого куреня Січового Стрілецтва, яке очолював Євген Коновалець. Січові стрільці були найбоєздатнішою та найбільш дисциплінованою формацією армії УНР. Андрій Мельник пройшов зі своїми побратимами крізь усі перипетії збройної боротьби за українську справу у 1918-1919 рр. Деякий час полковник Андрій Мельник був навіть начальником штабу Дієвої армії УНР.
1920 року, коли поляки роззброїли січових стрільців, перебрався він до Чехословаччини, де закінчив інженерні студії з лісового господарства. Був одним з організаторів Української Військової Організації, а у 1922-1924 році був першим крайовим комендантом УВО. Потім арешт та кількарічне ув’язнення у польській тюрмі. Після звільнення Андрій Мельник перейшов до легальної праці у лісництві. У ці роки він співпрацює з Митрополитом Андреєм Шептицьким, хоча не перериває організаційних контактів із провідником ОУН – Євгеном Коновальцем, який хотів бачити полковника Мельника своїм наступником.
Убивство Євгена Коновальця 23 травня 1938 року у Роттердамі агентом НКВД обезголовило ОУН у той час, коли для українського народу розпочиналися нові випробування. 12 жовтня цього ж року частина членів Проводу українських націоналістів (ПУН) обирає Андрія Мельника головою ОУН. Це рішення у серпні 1939 року в Римі підтвердив ІІ Великий збір українських націоналістів.
Однак молодша генерація ОУН, яка після розпаду ІІ Річпосполитої вийшла з польських тюрем, – не погодилась із таким вибором. У 1940-1941 рр. відбувся розкол у середовищі ОУН на прихильників Андрія Мельника та Степана Бандери.
Важко зараз шукати винних у цьому фатальному розколі. Адже і ті, і другі робили спочатку ставку на Німеччину, розраховуючи використати майбутню німецько-радянську війну для визволення України з-під совєцького поневолення, мріючи про “дефіляди” у Москві та Києві. Скоріш за все оточення Мельника та Бандери підпало під вплив чужоземних спецслужб. Можливо, цей вплив тяжіє і донині над середовищами їхніх нинішніх послідовників в Україні та в еміграції.
Володимир Косик у своїй книзі “Україна в Другій світовій війні у документах” (том 2) наводить деякі німецькі документи 1942 року, що підтверджують ці міркування. “Стосунки між Бандерою і Мельником зазнали подальшого загострення. Обидва рухи намагаються взаємно дискримінувати їхніх прихильників у різноманітних німецьких інстанціях” (стор. 120). “За донесенням надійних довірених осіб, а також на основі власних спостережень, рух Мельника, здається, не лише переслідує таку ж саму мету, як і рух Бандери, але і підтримує також певні зв’язки з Англією”(стор. 121). “Що ж до нелегальної роботи українських націоналістів, то немає жодного сумніву, що більшовицька агентура і її використовує у своїх цілях” (стор.317)
Не можу стриматись, щоб не навести ще один фрагмент із цієї книги – лист від митрополита Андрея Шептицького до Андрія Мельника від 7 липня 1941 року: “Вельмишановний Пане Полковнику! Уся українська громадськість вимагає як обов’язково необхідну передумову Вашу взаємну згоду з Бандерою і припинення цієї суперечки, такої страшної і шкідливої для української справи. Є немислимим, щоб після більшовицького панування ОУН мала принести нам братовбивчу війну з усім нещастям, яке з цього настане. Ми визнаємо Ярослава Стецька як Вашого і Степана Бандери підлеглого, не вмішуючись у Ваші внутрішні суперечки. Прошу взяти це до уваги. Я очікую на Вашу відповідь стосовно Вашої повної злагоди. Бажаю Божого благословення!” (стор. 363).
Взаємне поборювання, яке часом не зупинялось і перед політичним терором, не принесло нічого доброго, а лише послаблювало національний рух у роки ІІ Світової війни та у повоєнний період. Це і стало однією з причин того, що на чолі національно-визвольних змагань 80-90-х опинились не українські націоналісти, а переважно члени КПРС та ВЛКСМ, які дотепер “розбудовують” державу.
А усім цим КУНам, ОУНам дозволяється ностальгічно згадувати героїчне минуле та час від часу виголошувати патріотичні гасла.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Андрій Мельник - життя у боротьбі
Світ:
“Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі і по своїй волі”, – такою була візія майбутнього, окреслена одним із провідників національно-визвольних змагань – Андрієм Мельником – незадовго до смерті.
06121201a.jpg
На відміну від багатьох інших діячів, А. Мельник відійшов у вічність природнім шляхом, а не загинув у бою і не став жертвою атентату. Можливо, тому його постать менше використовувалась для дефініції національного вождя чи героя. Хоча не була менш трагічною. У своїй долі Андрієві Мельнику доводилось не раз ризикувати життям на полі бою та у конспірації, отримувати військові нагороди за відвагу, перейти московські та німецькі табори і польські в’язниці, пережити втрати друзів, нерозуміння соратників та наклепи ворогів.
Народився Андрій Мельник 12 грудня 1890 року в Арламовій Волі на Дрогобиччині. На початку Першої світової війни зголосився він добровольцем до УСС. Воював четарем, потім сотником на Маківці і Лисоні. Потрапив до російського полону. У січні 1918-го разом із Василем Кучабським, Романом Сушком та іншими старшинами тікає з табору військовополонених з-під Царицина до Києва. Тут 19 січня став членом Стрілецької Ради та командиром пішого куреня Січового Стрілецтва, яке очолював Євген Коновалець. Січові стрільці були найбоєздатнішою та найбільш дисциплінованою формацією армії УНР. Андрій Мельник пройшов зі своїми побратимами крізь усі перипетії збройної боротьби за українську справу у 1918-1919 рр. Деякий час полковник Андрій Мельник був навіть начальником штабу Дієвої армії УНР.
1920 року, коли поляки роззброїли січових стрільців, перебрався він до Чехословаччини, де закінчив інженерні студії з лісового господарства. Був одним з організаторів Української Військової Організації, а у 1922-1924 році був першим крайовим комендантом УВО. Потім арешт та кількарічне ув’язнення у польській тюрмі. Після звільнення Андрій Мельник перейшов до легальної праці у лісництві. У ці роки він співпрацює з Митрополитом Андреєм Шептицьким, хоча не перериває організаційних контактів із провідником ОУН – Євгеном Коновальцем, який хотів бачити полковника Мельника своїм наступником.
Убивство Євгена Коновальця 23 травня 1938 року у Роттердамі агентом НКВД обезголовило ОУН у той час, коли для українського народу розпочиналися нові випробування. 12 жовтня цього ж року частина членів Проводу українських націоналістів (ПУН) обирає Андрія Мельника головою ОУН. Це рішення у серпні 1939 року в Римі підтвердив ІІ Великий збір українських націоналістів.
Однак молодша генерація ОУН, яка після розпаду ІІ Річпосполитої вийшла з польських тюрем, – не погодилась із таким вибором. У 1940-1941 рр. відбувся розкол у середовищі ОУН на прихильників Андрія Мельника та Степана Бандери.
Важко зараз шукати винних у цьому фатальному розколі. Адже і ті, і другі робили спочатку ставку на Німеччину, розраховуючи використати майбутню німецько-радянську війну для визволення України з-під совєцького поневолення, мріючи про “дефіляди” у Москві та Києві. Скоріш за все оточення Мельника та Бандери підпало під вплив чужоземних спецслужб. Можливо, цей вплив тяжіє і донині над середовищами їхніх нинішніх послідовників в Україні та в еміграції.
Володимир Косик у своїй книзі “Україна в Другій світовій війні у документах” (том 2) наводить деякі німецькі документи 1942 року, що підтверджують ці міркування. “Стосунки між Бандерою і Мельником зазнали подальшого загострення. Обидва рухи намагаються взаємно дискримінувати їхніх прихильників у різноманітних німецьких інстанціях” (стор. 120). “За донесенням надійних довірених осіб, а також на основі власних спостережень, рух Мельника, здається, не лише переслідує таку ж саму мету, як і рух Бандери, але і підтримує також певні зв’язки з Англією”(стор. 121). “Що ж до нелегальної роботи українських націоналістів, то немає жодного сумніву, що більшовицька агентура і її використовує у своїх цілях” (стор.317)
Не можу стриматись, щоб не навести ще один фрагмент із цієї книги – лист від митрополита Андрея Шептицького до Андрія Мельника від 7 липня 1941 року: “Вельмишановний Пане Полковнику! Уся українська громадськість вимагає як обов’язково необхідну передумову Вашу взаємну згоду з Бандерою і припинення цієї суперечки, такої страшної і шкідливої для української справи. Є немислимим, щоб після більшовицького панування ОУН мала принести нам братовбивчу війну з усім нещастям, яке з цього настане. Ми визнаємо Ярослава Стецька як Вашого і Степана Бандери підлеглого, не вмішуючись у Ваші внутрішні суперечки. Прошу взяти це до уваги. Я очікую на Вашу відповідь стосовно Вашої повної злагоди. Бажаю Божого благословення!” (стор. 363).
Взаємне поборювання, яке часом не зупинялось і перед політичним терором, не принесло нічого доброго, а лише послаблювало національний рух у роки ІІ Світової війни та у повоєнний період. Це і стало однією з причин того, що на чолі національно-визвольних змагань 80-90-х опинились не українські націоналісти, а переважно члени КПРС та ВЛКСМ, які дотепер “розбудовують” державу.
А усім цим КУНам, ОУНам дозволяється ностальгічно згадувати героїчне минуле та час від часу виголошувати патріотичні гасла.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?