Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра, опанувавши найкращі землі у світі.
Констатуючи мирний характер трипільського суспільства, дослідники зі здивуванням констатують високий рівень його мілітаризації. Величезна кількість зброї, що збереглася до нашого часу, говорить про те, що трипільці були надзвичайно озброєними.
«Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї... Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 189).
«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутенських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу... До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд "цивілізації Богині"» (Відейко М.Ю. Україна: від Трипілля до антів. – К: КВІЦ, 2008. – 280 с., с. 26–27).
«Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською... Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 198).
Чи не є це суперечністю, що відверто миролюбний народ так активно культивує мілітаризм? Аж ніяк! Миролюбність і озброєність – це дві складові одного цілого. Річ у тім, що спроможність до ефективного самозахисту є найпотужнішим чинником, що стримує зовнішню агресію. І навпаки, беззахисність противника і спокуса легкої перемоги є головним чинником, який провокує агресора. Цей принцип підтверджено сучасною статистикою Легалізація зброї як стимул до Реформації. Тож чим м’якша людина, тим сильніше вона має бути озброєною.
Поєднання внутрішньої м’якості зі безпрецедентною збройною потугою було важливим чинником мирного співіснування трипільських міст-держав. «Ми люди мирні... Цілком ймовірно, що саме такою ритуальною, завченою фразою, вимовленою з добре поставленими інтонаціями традиційно розпочинали переговори зі своїми сусідами трипільські вожді. Однак і вони, і їхні партнери по перемовинам чудово розуміли, що це лише ввічливі слова, такий собі дипломатичний протокол. Тому що обидві сторони добре знали: коли виникне потреба, то "мирний" вождь зможе виставити до бою достатньо чисельний та, як кажуть, до зубів озброєний (найсучаснішими зразками списів та сокир) загін воїнів» (Відейко М.Ю. Україна: від Трипілля до антів. – К: КВІЦ, 2008. – 280 с., с. 26).
Таким чином, трипільці опанували найкращі на планеті чорноземи тому, що були найсильнішими. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку агресивного кочового населення степової смуги. Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про "агресію зі сходу" виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського. Уявлення про могутню "степову кінноту" виявилися необгрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 200).
Природно, виникає запитання: якщо трипільці не воювали між собою і не мали серйозного зовнішнього противника, то як вони підтримували високу боєздатність? Відповідь проста: якщо немає війни, то для підготовки воїнів використовується гра у війну. Це стандартна практика як у минулому, так і в сучасності. Вірогідно, що відсутність бойових дій трипільці компенсували ритуальною «грою у війну». Такого роду ігри, скоріше всього, мали релігійний характер, тобто вважалися виконанням волі Небес. Тобто гра у війну була ключовою складовою релігійної системи трипільців. Олімпійські ігри давніх гелленів (до речі, вихідців з надчорноморського Геллона) – це був тільки блідий відблиск масштабних ігрових змагань їхніх трипільських предків.
Гра у війну дозволяла здійснювати ефективну підготовку воїнів без занурення у негативну енергетику людиновбивства. Тож якщо згодом воїнам доводилось виясняти стосунки з реальним ворогом, то це розглядалося як продовження ритуальної гри, а тому здійснювалося порівняно легко і весело (див.: Це не божевілля. Це Спарта!). Можливо, саме з тих пір в українській мові залишилося «виграти війну» і «програти війну», а бій розглядався як ритуальний танок: «Виступають стрільці січовії у кривавий тан...».
Важливим чинником обороноздатності трипільських міст було формування ними професійної армії, до якої при необхідності завжди могло долучитися ще чисельніше озброєне до зубів народне ополчення. «Володіння спеціалізованою зброєю та її ефективне використання вимагали формування навичок, тобто тренувань. З часом це, швидше за все, привело до появи професіоналів у галузі військової справи... Розвивалася воїнська культура, з’явилися певні зовнішні відзнаки вояків – прикраси та амулети, що відображено в іконографії та знахідках відповідних артефактів» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 199). Про це у нас ще буде окрема розмова в розділі про формування арійських варн.
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Чому трипільці були озброєні до зубів
Світ:
Спецтема:
Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра, опанувавши найкращі землі у світі.
12021301e.jpg
Попередні статті:
Констатуючи мирний характер трипільського суспільства, дослідники зі здивуванням констатують високий рівень його мілітаризації. Величезна кількість зброї, що збереглася до нашого часу, говорить про те, що трипільці були надзвичайно озброєними.
«Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї... Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 189).
«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутенських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу... До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд "цивілізації Богині"» (Відейко М.Ю. Україна: від Трипілля до антів. – К: КВІЦ, 2008. – 280 с., с. 26–27).
«Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською... Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 198).
Чи не є це суперечністю, що відверто миролюбний народ так активно культивує мілітаризм? Аж ніяк! Миролюбність і озброєність – це дві складові одного цілого. Річ у тім, що спроможність до ефективного самозахисту є найпотужнішим чинником, що стримує зовнішню агресію. І навпаки, беззахисність противника і спокуса легкої перемоги є головним чинником, який провокує агресора. Цей принцип підтверджено сучасною статистикою Легалізація зброї як стимул до Реформації. Тож чим м’якша людина, тим сильніше вона має бути озброєною.
Поєднання внутрішньої м’якості зі безпрецедентною збройною потугою було важливим чинником мирного співіснування трипільських міст-держав. «Ми люди мирні... Цілком ймовірно, що саме такою ритуальною, завченою фразою, вимовленою з добре поставленими інтонаціями традиційно розпочинали переговори зі своїми сусідами трипільські вожді. Однак і вони, і їхні партнери по перемовинам чудово розуміли, що це лише ввічливі слова, такий собі дипломатичний протокол. Тому що обидві сторони добре знали: коли виникне потреба, то "мирний" вождь зможе виставити до бою достатньо чисельний та, як кажуть, до зубів озброєний (найсучаснішими зразками списів та сокир) загін воїнів» (Відейко М.Ю. Україна: від Трипілля до антів. – К: КВІЦ, 2008. – 280 с., с. 26).
Таким чином, трипільці опанували найкращі на планеті чорноземи тому, що були найсильнішими. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку агресивного кочового населення степової смуги. Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про "агресію зі сходу" виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського. Уявлення про могутню "степову кінноту" виявилися необгрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 200).
Природно, виникає запитання: якщо трипільці не воювали між собою і не мали серйозного зовнішнього противника, то як вони підтримували високу боєздатність? Відповідь проста: якщо немає війни, то для підготовки воїнів використовується гра у війну. Це стандартна практика як у минулому, так і в сучасності. Вірогідно, що відсутність бойових дій трипільці компенсували ритуальною «грою у війну». Такого роду ігри, скоріше всього, мали релігійний характер, тобто вважалися виконанням волі Небес. Тобто гра у війну була ключовою складовою релігійної системи трипільців. Олімпійські ігри давніх гелленів (до речі, вихідців з надчорноморського Геллона) – це був тільки блідий відблиск масштабних ігрових змагань їхніх трипільських предків.
Гра у війну дозволяла здійснювати ефективну підготовку воїнів без занурення у негативну енергетику людиновбивства. Тож якщо згодом воїнам доводилось виясняти стосунки з реальним ворогом, то це розглядалося як продовження ритуальної гри, а тому здійснювалося порівняно легко і весело (див.: Це не божевілля. Це Спарта!). Можливо, саме з тих пір в українській мові залишилося «виграти війну» і «програти війну», а бій розглядався як ритуальний танок: «Виступають стрільці січовії у кривавий тан...».
Важливим чинником обороноздатності трипільських міст було формування ними професійної армії, до якої при необхідності завжди могло долучитися ще чисельніше озброєне до зубів народне ополчення. «Володіння спеціалізованою зброєю та її ефективне використання вимагали формування навичок, тобто тренувань. З часом це, швидше за все, привело до появи професіоналів у галузі військової справи... Розвивалася воїнська культура, з’явилися певні зовнішні відзнаки вояків – прикраси та амулети, що відображено в іконографії та знахідках відповідних артефактів» (Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. — К.: Наш час, 2007. – С. 199). Про це у нас ще буде окрема розмова в розділі про формування арійських варн.
Продовження: Трипільська етномережа – арійська держава Золотої доби
Кому Вниз. «Неба зорі»
Музика з аудіодиску «Реформація: 25 пунктів» (аудіо, MP3)
В тему:
Досліджуємо реальну історію – вона має схильність повторюватися.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?