Чи існував український тоталітаризм?

Коли описують становище України під час Другої світової війни, зазвичай уживають вислів «між двома тоталітаризмами». Характеристика правильна, але неповна, бо, крім принесених ззовні, українці мали ще й власну модель тоталітаризму – не так імпортовану, як вироблену власноруч за чужими зразками. Щоправда, ця модель так і не отримала шансу втілитися в життя, але не з вини її розробників.

Повернутися до роздумів на цю тему мене спонукала спонтанна дискусія, яка виникла між мною та відомим істориком Володимиром В’ятровичем під час його недавньої лекції про розвиток ідеології та програми ОУН. Після короткого, але жвавого обміну думками я отримав запрошення продовжити дискусію в іншому форматі. Охоче його приймаю і в очікуванні наступної нагоди стати на герць з паном Володимиром особисто, спробую вже тепер сформулювати деякі мої розходження із концепцією шановного опонента, що сьогодні належить до «мейнстріму» української історіографії ОУН.

Безперечно, В’ятрович багато в чому має рацію, а зокрема в тому, що ідеологію ОУН варто розглядати як динамічну систему, що проходила ряд етапів розвитку. Не підлягає сумніву і національно-визвольний характер боротьби ОУН на всіх її етапах. Однак, на мій погляд, історик схильний применшувати тоталітарні тенденції в ОУН 1930-40-х років, натомість невиправдано перебільшувати демократичні тенденції, нібито властиві бандерівському відламові ОУН після її розколу.

Для початку – два принципові застереження. По-перше, дискусія тільки тоді матиме сенс, коли її учасники заздалегідь не приписуватимуть один одному позанаукових намірів чи мотивів. Володимир  В’ятрович, наприклад, стверджує, що за спробами порівняти ідеології ОУН 1930-40-х років із фашизмом приховуються політичні мотиви, навіть більше – «порівняння ідеології ОУН та ідейних засад фашистських рухів робиться для закріплення за українськими націоналістами радянських штампів про зрадників і нацистських посіпак» (цитую за ZAXID.NET). За такого підходу будь-яка фахова дискусія довкола проблеми «ОУН і фашизм» відразу втрачає сенс. Порівнювати з фашизмом не конче означає прирівнювати до фашизму, однак, за логікою В’ятровича, кожного, хто пробує застосувати історико-порівняльний метод до дослідження ідеологій фашизму та ОУН, варто підозрювати в антиукраїнській діяльності. Саме такий спосіб полеміки і є «радянським штампом» – у радянські часи достатньо було сказати, що такий-то «ллє воду на млин буржуазних фальсифікацій», і дальші аргументи ставали зайвими.

Академічна дискусія можлива лише за взаємного визнання презумпції наукової сумлінності опонентів. Дискутувати варто з висловленими аргументами, а не зі здогадними лихими намірами того, хто їх висловив. Зрештою, навіть якщо опонент має політичні упередження (припускаю, що абсолютно неупереджених істориків не існує в природі), то й тоді на його аргументи слід відповідати аргументами, а не відкидати їх як «радянські» чи «націоналістичні» штампи.

Друге застереження стосується методології дослідження будь-якого ідеологічного руху. Коли ми хочемо реконструювати ідейно-програмні засади, що лежали в основі діяльності певної політичної сили, ми не можемо обмежуватися, як це зробив Володимир В’ятрович у своїй лекції, офіційними документами декларативного характеру (у випадку ОУН – постановами її Великих зборів і конференцій, маніфестами Проводу тощо). Це приблизно те саме, що намагатися пізнати сутність комуністичної ідеології на підставі самих лише рішень з’їздів КПРС та «Морального кодексу будівника комунізму». Офіційні документи, очевидно, потрібно уважно вивчати, але поряд із ними треба брати до уваги документи для внутрішнього вжитку, секретні інструкції, листування, а головне – практичну діяльність. Саме врахування зв’язку ідеології з практикою найбільше бракує концепції В’ятровича.

Переходячи до конкретних зауважень, у цій статті зосереджуся лише на одній дискусійній темі – наявності/відсутності тоталітаризму в ідеології та практиці ОУН, залишаючи інші розходження для дальшої полеміки.

Заперечуючи мені, В’ятрович наполягав, що українського тоталітаризму ніколи не існувало, й ідеологія ОУН ніколи не мала тоталітарного характеру. Цим історик вступає в дискусію вже не зі мною, а з самими ідеологами ОУН, які цілком недвозначно називали свій націоналізм тоталітарним. Приміром, в ідеологічному альманасі ОУН «На службі нації» (1938) «протинаціональним концепціям» демолібералізму та марксизму протиставлено «сучасний революційний, тоталітарний і авторитарний націоналізм». Запозичивши в італійських фашистів термін «тоталітарний», оунівці, як і фашисти, вкладали в нього позитивний зміст: тотальний контроль націоналістичної держави над усіма сферами суспільного життя уявляли як конструктивний і потрібний для творення нового ладу й нової людини. Саме так розумів логіку тоталітаризму провідний ідеолог ОУН Микола Сціборський:

Тоталітарна місія націоналізму покликує його не до плекання й поглиблення роз’юшених антаґонізмів, а до скріплення внутрішнього зв’язку й співпраці всіх здорових складових частин нації. […] Анархічна й експльоататорська капіталістична демократія мимо свойого «індивідуалізму» витворює в державі й народньому господарстві деструктивні явища. Тоталітарний і етичний устрій націократичної Української Держави зможе натомість скермувати всі без вийнятку виробничі ґрупи суспільства на шлях здорового (індивідуального й колєктивного) розвитку та поставити їх усіх на службу нації.

Тоталітарну націократичну концепцію покладено в основу розділу «Державний лад» Політичної програми, яку прийняв Другий Великий збір ОУН (серпень 1939 року), та проекту конституції України (осінь 1939 року), що його написав Сціборський, і перша стаття якого проголошувала: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Та річ навіть не в терміні «тоталітарний», а в самій суті тогочасних оунівських проектів державного устрою, які передбачали створення монопартійної держави з єдиною обов’язковою ідеологією та «Вождем Нації» на чолі, а також у практичній політиці ОУН, спрямованій на дискредитацію інших партій та встановлення власної монополії у визвольному русі.

Авторитарні й вождистські тенденції в ОУН визнає і Володимир В’ятрович, але зводить їх до поверхової інтелектуальної моди, принесеної із Заходу. Гадаю, що головні причини «повороту праворуч» були значно глибшими. Український тоталітаризм постав як відповідь на історичний виклик більшовицького тоталітаризму, що його сприймали як загрозу самому існуванню української нації. Позірні успіхи тоталітарних режимів сприяли переконанню, що весь світ рухається в цьому напрямі, і що тільки тоталітарна держава має шанс утвердитися і вижити в цьому новому світі.

Чи справді постання ОУН під проводом Степана Бандери стало поштовхом до засадничих змін в ідеології? Володимир В’ятрович стверджує, що створене ОУН(б) 1941 року Українське Державне Правління нібито було «багатопартійним урядом» – мовляв, де ж тут тоталітаризм? Насправді ні про яку «багатопартійність» не йшлося. ОУН включила до складу УДП деяких колишніх членів давніх партій, але не як представників цих партій у коаліційному уряді. «Бо цих партій вже не існувало», – заперечує В’ятрович і має рацію, але про яку «багатопартійність» тоді може бути мова?

Однак річ навіть не в тому, що легальні партії вже були знищені більшовиками, а в принциповій відразі ОУН до «партійництва» як підвалини «демолібералізму». Ставлення ОУН під проводом Степана Бандери до багатопартійної системи цілком чітко сформульоване в інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (травень 1941 р.):

…Многопартійна політична система та розподіл державної влади за міжпартійним ключем уже виказали свою шкідливість як в Україні, так теж і в інших державах. Тому ОУН відкидає і поборює таку систему. […] До часу завершення процесу внутрішньої політичної кристалізації та повного охоплення націоналістичним рухом всього провідного активу цілої України (курсив мій, – О.З.) державна влада буде організована під персональним оглядом не на партійному принципі, тільки на принципі особистих і фахових кваліфікацій.

Це стосувалося Центральної та Східної України, де ОУН тоді не мала жодного впливу. Що ж до західних українських земель, згадана інструкція визначала «генеральну лінію» однозначно:

Перебираємо всю політичну владу ми безподільно… Других анґажуємо до співпраці й помочі, але під нашою кермою.

А ось про ставлення до політичних конкурентів:

Ліквідувати, примінюючи відповідні санкції, всі спроби творення в терені не ОУНівські клітини (так у документі, – О.З.). Провідних організаторів згаданих клітин уважати за провокаторів. Особливу увагу звернути на «мельниківців».

Документи і практичні дії ОУН(б) 1941 року не дають підстав для висновку, що вже тоді вона відмовилася від тоталітарних засад. Щоправда, вони так і залишилися здебільшого теоретичними, але не з волі бандерівців – це радше «заслуга» нацистів, які не дозволили створити вже проголошену Українську Державу. Режим усташів у Незалежній Державі Хорватії 1941-45 років – добра модель того, якою могла б бути Українська Держава під егідою Третього Райху, якби вона постала. Розігнавши в липні 1941 року уряд Ярослава Стецька, гітлерівці запобігли повторенню в Україні хорватського сценарію і підштовхнули українських націоналістів до перегляду своєї стратегії.

Закінчити хочу словами Івана Лисяка-Рудницького, якими він підсумував дуже схожу полеміку з Мирославом Прокопом:

Я не хотів би, щоб читачі цих критичних заміток залишилися з враженням, що в мене існує намір дискредитувати табір ОУН. Такого тенденційного бажання я не мав і не маю, бо розглядаю націоналістичний рух, подібно як усі інші українські політичні й ідеологічні течії, як частину спільного історичного досвіду нашого народу. Націоналізм зробив, безсумнівно, вагомий внесок у розвиток пореволюційної України. В його доробку було теж чимало позитивного, чого я не мав можливости належно висвітлити в рамках цієї дискусії. Поряд з цим були, звичайно, велетенські помилки, що на них не сміємо заплющувати очей, якщо хочемо, щоб вони не були повторені в майбутньому. Критична перевірка історичного досвіду являє собою конечну передумову проґресу політичної думки та росту національної самосвідомости.

Краще не скажеш.