Година дракона

Потім виявляє, що сфера значень набагато ширша за очікувану, а сфера можливостей — куди вужча. Тобто слово може в різних ситуаціях означати все що завгодно, але особисто тебе воно насправді взагалі не стосується.

Так і з політичною термінологією. Західні отці просто сльозу радості пускали, споглядаючи, як дитинча-Україна жваво белькоче, перейнявши їхній демократичний суржик. Чекаючи, що коли дитинка підросте, то піде до школи, а там і пі-ейч-ді не за горами, і заміжжя за ЄС наспіне до часу політекономічного дозрівання. А дитина взяла й утекла з дитсадка. Та просто на вулицю. Тому що там — вольная воля.

Ще в дитинстві сусідський син священика відкрив мені, свіжозамурзаному, страшну таємницю (за поняттями того часу під час обітниці мовчання треба було їсти землю), що в українському тризубі зашифровано слово "воля". І ми вправлялися в цій священній каліграфії паличкою на землі. Нічого іншого й не треба було, оскільки цей політичний ієрогліф передбачав тільки звільнення, зрозуміло від кого. Ну й зрозуміло — навіщо. Щоб усе потім було добре.

Це був такий кореневий ієрогліф — ключовий, якщо хто з читачів знає китайську або японську. Слова у словниках там шукають саме за цими "ключами", а не за буквами, від ключових ієрогліфів утворюються цілі грона значень.

Слово "воля" для України було й залишилося таким от єдиним, ключовим. Це не погано і не добре, нація так формувалася й самоутверджувалася, це невід'ємна частина її ідентичності. Але не добре й не погано рівно доти, доки все це існувало в радянській політзоні або в цілком незалежному бараку, який уже не охоронявся, оскільки вертухаї розбіглися.

Та під час зіткнення з сусідами виявилося, що воля закінчується там, де починається свобода іншого. В оригіналі прислів'я — йдеться про особисту свободу, яка закінчується там, де починається свобода іншого.

Але в нас же — саме "воля", а це ще крутіше, відповідно конфлікт на кордоні смислів ще жорсткіший. Свобода — це відповідальність, причому солідарна. У сучасному євроатлантичному значенні для нас це має вигляд суми похмурих самообмежень, що зростає в геометричній прогресії, в обмін на прийнятне оподатковування й соціальний пакет. Дико й непринадно для нащадків козацької вольниці. А от без варіантів…

На стику волі й свободи виникає радикалізм. Те саме звучне іноземне слово, яким нині заклинають одне одного громадяни зовсім різних країн, які розуміють під ним зовсім різні речі. Наскільки пам'ятається, походить воно від грецького "радикс", тобто "корінь". Отже, від самого початку йшлося про якусь принципову базовість, обґрунтованість. Так звичайно буває, що боги старих релігій стають демонами нових і навпаки.

Поточний український радикалізм насправді таким тривалий час не був. Хоча з усією очевидністю можна припустити, що цей час уже закінчується. Треба розуміти всю післявоєнну "ботанічність" західного суспільства, аби знати: неправильний перехід через дорогу в них — це вже зухвалий виклик суспільству. І ви, безперечно, — небезпечний баламут, за яким слід наглядати, якщо ви робите це не ховаючись і систематично.

Точно так само зовсім безневинне для нас слово "активіст" у західного обивателя викликає мимовільне тремтіння, бо так у них називають антиглобалістів, які трощать вітрини, палять машини й б'ються з поліцією. До речі, червоно-чорного прапора це теж стосується автоматично, а слово "УПА" (крім поляків) там узагалі ніхто не знає. Москалі не беруться до уваги.

Як український націоналізм, не підозрюючи про це, завжди мав сильну соціалістичну складову, яка соромливо називалася "соціальною", так і український радикалізм був і залишається досить консервативним за своєю суттю, закликаючи до утопічного повернення до втраченого раю стабільності, який знову можна здобути через блискавичне відновлення справедливості.

Мірою оцінки людини або суспільства є виключно дія. Тому вся сучасна балаканина про "радикальні висловлення" — не більш ніж оцінні судження. Навіть наші численні маніфестації, протести й майдани (за винятком останнього і частково 2004-го) не були радикальними. Демонстративна погроза й є доконаним вчинком. Ніхто, якщо справді планує серйозну дію, не скандуватиме істерично її на площі багато днів поспіль.

"Невпопадність" української політичної мови традиційно мала ще одну магічну властивість — взагалі ніяк не називати явища, більш вагомі й масштабні, ніж їхнє розуміння мовцем. У крайньому разі вигадувати для них зовсім сороміцькі у своїй брехливості назви, на кшталт "АТО" замість "війни", а невпинні обстріли з гаубиць і танків називати "терористичними актами". Крим — так той узагалі зник з політичного лексикону, наче Посейдон язиком злизав. Який Крим? Не знаємо такого. Війна як один із базових станів людства (не треба так невдоволено кривитися, подивіться статистику й хронологію) проявляє всі смисли буття через священність її жертв.

Оскільки один зі смислів нашого буття — хронічна злодійкуватість усіх без винятку властей, корупційність як неприродний стабілізатор інфляції тощо, то для фігурантів цього всього залишається один-єдиний вихід. Точніше, два. Перший — мінімізувати культовість жертв війни, по-науковому кажучи — десакралізувати, зменшити пафос, що живить інстинкти. Другий — щосили не називати війну війною, оскільки це автоматично породжує культовість (див. пункт перший).

У першому випадку на службу приходить сугуба об'єктивність — різні полеглі "безхазяйні" добровольці, які воювали за совість, а не за оформлені документи, котрі загинули з необережності, через пиятику, від "дружнього вогню", від власних розтяжок — та чи мало фактів, які за ближчого розгляду допомагають звузити вогнища пафосу, бажання помсти й подібні емоції. Потім, звичайно, виникають проблеми з мотивацією мобілізованих. Але це ж потім…

У другому — дедалі очевидніший жорсткий натиск західних союзників, які спочатку намагалися водити Україну за руку, а далі, зневірившись, — жорстким політичним фістингом, як рукавичку на руку: крутись, як хочеш, але помовч. Є спеціальні черевомовці для українських текстів. Змінити системи значеннєвих координат через Мінськ-2, перевести цей конфлікт зі статусу зовнішнього у внутрішній — цілком очевидні й послідовно виконувані завдання.

Союзники від цього не стають ані гіршими, ані ліпшими. У них є, до речі, ще власні країни, власні виборці й власні вибори, на яких треба щось приємне сказати своєму обивателеві про "Юкрейн". Що пішла вона, взагалі, лісом. І там заблукала. Бо маленька. Ну й от у цьому місці, на стику різних утом і неможливостей, і з'являється справжній український радикалізм.

Держава завжди користувалася своїм правом на насильство на користь виключно себе улюбленої, тобто чиновницького апарату.

Останні півтора року була надія, що під загрозою фізичного знищення країни політичні пацюки якщо не почнуть гребти в потрібний бік, то хоча б утечуть із корабля, а ми вже самі розберемося.

Та де там. Стримано подякувавши лохів за те, що привели її до влади, злегка оновлена політична еліта в умовах ескалації війни почала будувати оборонні споруди. Передусім навколо власних прав і можливостей, як це історично склалося. Зрозуміло, не свавільно, як попередні, а по-божеськи. Щоб усім вистачало.

Трагізм ситуації ще й у тому, що в середній чиновницькій ланці справді побільшало людей, які бажають змінити країну. Але водночас вони, як ніхто інший, бачать, що насправді діється у верхах. Є ще одна заковика в усьому цьому — суспільство надзвичайно змінилося. Не тому, що воно книжку якусь чарівну прочитало, на мітинг сходило або в Шустера увірувало.

Є процеси глобальні, й через те невблаганні. Їх "крок" — десятки, а то й сотні років. Ми розуміємо якісь вершки з цього — демографію, макроекономіку, ресурсність. Але це розуміння — на рівні точного знання того, що птах — качка, і коли вона йде, то шкандибає з боку на бік. А куди йде? Та хтозна. Кудись у справах. Так і суспільство. Його горизонтальні коливання нам здаються поступальниим рухом, бо це те, що вміщається в кожній повсякденній свідомості, не травмуючи її.

Головна зміна суспільства полягає в тому, що воно починає з'являтися. Слово "цивільне" при цьому можна вживати чи ні — байдуже. Громадянськість усього лише означає свідомість консенсусу з того чи іншого приводу. А не його наявність. У суспільства цілком може бути неусвідомлений консенсус із приводу того, що злочинців треба карати так, як воно саме вважає. Що, власне кажучи, нині й відбувається.

Суспільство створюється й консолідується за рахунок загальної мовчазної згоди на тему того, що тварюк, які роз'їдають його, суспільство, зсередини, слід знищити якнайшвидше. І якщо світова аптека закрита, і нам увесь час щось "чешуть" про складні рецепти, то треба вдатися до самолікування дідівськими засобами. Діди воювали? Ото ж бо й воно.

Мукачівська трагедія — це лише верхівка айсберга. Спроба списати все на "Правий сектор" (якщо не торкатися конкретних слідчих дій) — те саме що й комуністична віра в те, що просто є якісь злобливі одинаки-ізгої, здатні політично розбестити безневинне й законослухняне суспільство. Ці бур'яни слід виполоти — та й по всьому. Так може говорити лише той, хто в реалі не мав справи з бур'янами — на певному ґрунті, за відповідної вологості й температури росте найдужче лише те, для чого там є максимально сприятливі умови.

Суспільство породжує радикалів, а не радикали розбурхують суспільство. Інакше всі імперії й авторитарні режими існували б вічно. Українське суспільство готове відібрати в держави право на насильство назад, бо вона, держава, зі своїми обов'язками, на думку суспільства, не впоралася. Та далі якраз починається саме оте, вікове.

Історія свідчить, що найзавзятішими радикалами стають колишні ліберали, які, своєю чергою, стають жертвами зовсім уже безпринципних пройдисвітів, котрі заливають кров'ю сліди колишніх своїх злодіянь. А потім приходить інтервенція. І або перемагає, або в боротьбі з нею суспільство дорослішає остаточно.

Інтервенція в Україну здійснюється воєнним шляхом зі Сходу, й політико-економічним — із Заходу. Свої колаборанти є й там і там. Їх багато, але недостатньо — для переконливої перемоги потрібна триразова перевага. Зустрічі на Ельбі, тобто на Дніпрі, не буде, бо звідусюди вторгаються непримиренні історичні вороги, а наша доля подібна до курдської. Недаремно колись Симоненко (який Василь, не подумайте поганого) написав вірша "Курдському братові". Та цей вибір між Мазепою і Хмельницьким, під руку якого короля або царя стати, нікого вже не влаштує.

Потреба відмовитися від юродивого в українських реаліях інституту президентства йде врозріз із потребою мілітаризувати суспільство. При цьому кожен його член волів би, щоб усе навколо гарно мілітаризувалося, але не за його рахунок і не за його особистої участі.

По-розумному, звичайно, владі варто було б переспрямовувати радикалізм суспільства на східний фронт і не стримувати його до якогось просвітління в головах, інакше виходить гуманне "різання хвоста собаки частинами". Ви йдіть на фронт, але воювати дозволу не дамо, та й нічим, усі сили — в Мукачевому. Що не ясно, вояко?

По-розумному західна окупація переможе, це визначено історично. Але це може відбуватися з такою швидкістю, як радянське визволення Варшави від нацистів — поки ті не перебили повстанців, менше турбот Радам залишилося з лондонським урядом. Тут теж торги з Кремлем.

Український зростаючий радикалізм — чудовий козир, який світові гравці норовлять вихопити одне в одного з рук, як в "Голодних іграх". Суспільство при цьому ховається в кокон, згортається всередину від усієї цієї зовнішньої криваво-грошової суєти й щось там із себе породжує, якісь трансформації. Навряд чи це буде метелик. Скоріше дракон.