Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Із селян – у націю

Зрозуміти, чому українська орієнтація перемогла у протистоянні з іншими, неможливо, якщо не говорити про селянство. Впродовж ХІХ ст. майже всюди на європейському континенті спостерігаємо один і той самий процес: у свідомості селян відбувається перехід від батьківщини з малої літери – господарства і землі, які вони діставали у спадок від батьків, – до Батьківщини з літери великої. 

15082705r.jpg

Фрагмент однієї зі сторінок книги ”Русские народы. Наброски пером и карандашом”, що вийшла в Москві 1894 року

До батьківщини ідеологічної чи національної. Тобто нації.

Пишемо "майже всюди", а не "всюди", бо був один важливий виняток – Англія. Це була єдина країна, яка не мала селянства й була вже нацією. Селяни там зникли ще на зламі середньовічних і нових часів – у процесі, який Карл Маркс описав у розділі "Капіталу" про "первісне нагромадження капіталу". Тому про англійців говорять: інші народи, щоб стати модерною нацією, мусили змінювати самих себе – лише англійці могли залишатися тими, ким вони є.

На відміну від Англії, більшість європейських країн до кінця ХІХ ст. залишалися селянськими – і, відповідно, малонаціональними. Навіть якщо вони були не імперіями, а національними державами. Франція, а від 1860–1870-х ще й Італія та Німеччина, – були національними за формою, але малонаціональними за змістом.

Є купа анекдотичних оповідок про те, як селяни на запитання, якої вони нації, або стинали плечима, або відповідали, що вони – із Сицилії, Сілезії й таке інше, або просто ж казали: "Ми – місцеві". Німці з Баварії могли називати німецькомовних із Сілезії "поляками", тоді як польські селяни з австрійського боку Вісли обзивали селян із російського боку – "москалями". Натомість коли російським селянам, мобілізованим 1914 року, пояснювали, що їм треба бути готовими віддати своє життя за царя, віру і батьківщину, ті відповідали: "Так, за царя і віру – життя віддамо, а за батьківщину – ні: бо ми з Псковщини (Тамбовщини і таке інше), а німець так далеко не зайде".

Виглядає, що перед 1914 роком найуспішнішою у націоналізації селян була Франція. Із часів Французької революції вона була найбільш централізованою державою. А головними інструментами перетворення "селян у націю" були армія та школа. Ці інструменти не могли діяти, однак, у Східній Європі. Тут аж до початку ХХ ст. міра охоплення селянських синів школою та армією була дуже низька. Про дочок мова не йшла взагалі. Тому залишається великою загадкою – як і наскільки місцеві селяни відчували себе поляками, росіянами, румунами, словаками тощо.

Ще більшою загадкою це було у випадку українських – ''руських" і "малоруських" – ­селян. Адже не існувало ані української держави, ані армії, ані – за винятком австрійської Галичини – школи. Щоправда, ці селяни мали виразне відчуття "іншості". Вони твердо знали, що вони не є "москалями", "ляхами", а тим більше – "жидами". Але вони, як і польські, російські та інші селяни, не знали, ким вони є. До того ж треба додати, що селянське почуття "іншості" могло поширюватися й на сусіднє село і навіть на сусідів. Сварки, а то й бійки "за межу" не були рідкістю. Та й шлюби між молоддю двох сіл не толерувалися. Що ж говорити про відчуття спільності, скажімо, між селянами Галичини і Полтавщини чи Закарпаття й Херсонщини, які не те що не знали одне одного, а й не підозрювали про існування одне одного.

Перша відповідь на загадку українського селянства проста: вступною умовою перетворення селян у націю було звільнення їх із кріпацтва. Щоб селяни могли вибирати націю, вони мусили дістати свободу вибору взагалі. Дослідження свідчать: що раніше скасували панщину, то далі просунулася нація у своєму формуванні у ХІХ ст. У тому сенсі руські селяни в австрійській Галичині, де панщина була скасована 1848-го, мали 13 років "фори", порівняно з малоросійськими селянами Російської імперії, які були звільнені 1861-го.

Зі скасуванням панщини була пов'язана, однак, одна проблема. Як говорили селяни: звільнення з панщини дало їм волю – але забрало в них черевики. Умови звільнення були складені так, що селяни мусили платити за свою волю поміщикам. Ця виплата розтягалася на десятиліття. Фактично аж до Першої світової – у Галичині. Якби ж не вибухнула війна 1914-го й не впала Австро-­Угорська імперія – то аж до1940-х, і це виснажувало селянські господарства.

Друга відповідь пов'язана з демографією. Щоб утриматися на плаву й забезпечити собі доглянуту старість, селянські сім'ї мусили бути великими. У середньому селянка народжувала 8–12 дітей. Розрахунок був простий: для забезпечення спокійної старості треба було щонайменше четверо синів. І, відповідно, четверо дочок, бо природа не кожен раз дає сина. Один зазвичай помре в дитинстві, другого візьмуть до війська, третій одружиться на чуже господарство, й лише четвертому можна буде передати своє і залишитися в нього на утриманні.

У ХІХ ст. ця схема ламається, бо падає смертність. Чому це сталося, ніхто до кінця не знає. Історики називають покращення санітарних умов і медицини, винайдення щеплення та поширення каналізації. Але ці причини навряд чи стосувалися селянських господарств: там і далі жили "по-старому" – без мила, медицини, щеплень і каналізації. Причина, правдоподібно, була банальніша – поширення картоплі. ­Невибаглива до клімату, вона давала стійкий урожай і добре гамувала почуття голоду. А нагодований організм стійкіший до захворювань.

Так чи інакше, люди вмирали менше й жили довше. Але народжуваність і далі залишалася висока. Демографічна машина відтворення мала свою інерцію, її важко було зупинити одразу. У сухому залишку це означало зростання населення. Перепис 1897-го показав, що за останні 50 років кількість українців – "малоросів"+"русинів" – збільшилася з 15  до 30 млн. Якщо такі темпи збережуться, тішилися українські патріоти, то до кінця ХХ ст. український народ стане одним із найбільших у світі, бо налічуватиме аж 120 млн. Та що було радістю для української інтелігенції, стало бідою для українських селян. Бо зростання населення означало збільшення кількості ротів, яких треба була прогодувати. А розмір землі, яким володіли селяни після звільнення з панщини, суттєво не збільшився.

Тому головною проблемою – можна сказати, життя та смерті – був так званий земельний голод. Він виштовху­вав із села зайві роти, у першу чергу молодих людей. Звиклі до праці на землі, вони рідко йшли на роботу до міст. Працювали на бурякових полях у Центральній Україні, де розвивалася цукрова промисловість. Або ж емігрували у близьке Причорномор'я чи на далекі землі – у Казахстан, Сибір, Приамур'я. А в австрійській частині – у Північну чи Південну Америку.

Ті, кому вдалося заробити, – особливо це стосувалося емігрантів до Америки – пересилали гроші своїм родинам, щоб ті могли прикупити землі. Як тільки перший голод був вгамований, найбільш далекоглядні селяни почали вкладати гроші в освіту дітей. У результаті напередодні Першої світової війни з'явилося масове покоління навчених селянських синів – агрономів, вчителів і навіть адвокатів та лікарів. Але були й випадки, коли молоді люди відмовлялися віддавати зароблені гроші. Повернувшись додому, вони відділялися від батьків, одружувалися за власною волею й заводити своє господарство

Далі буде

 

 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Вишеслава Звенигора.
0
Ще не підтримано

Дуже гарна стаття! З нетерпінням чекаю на продовження.
Тепер зрозуміла яка причина змусила прапрабабусю мого чоловіка цілою родиною виїхати на Далекий Схід "бо землю давали".

Коментарі

Зображення користувача Вишеслава Звенигора.
0
Ще не підтримано

Дуже гарна стаття! З нетерпінням чекаю на продовження.
Тепер зрозуміла яка причина змусила прапрабабусю мого чоловіка цілою родиною виїхати на Далекий Схід "бо землю давали".