Нації виходять з кризи завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інте­ресів

У мене є прижиттєве видання Вольтера «Козаки при дворі Людовіка XIV». І хоча цей твір не перекладався, та моя дружина добре французьку знала. Вона й допомогла прочитати. Так от, якось Людовіку донесли, що козаки випивають, гуляють і взагалі багато собі дозволяють, що пора привести їх до норми. І тоді французький король влаштував змагання для всіх військових, що були при його дворі. Найвправнішими вояками виявилися козаки. Вона завоювали всі перші місця! В результаті їх залишили в спокої і дозволили жити так, як вони хотіли…

Тарас Бульба читав Горація в оригіналі

У нас модно зараз казати: «Ось економіка виведе нас із всіх криз…». Я нічого не маю проти економіки, але в жодну епоху, в жодній країні нація не виходила з кризи завдяки виключно економічним чинникам. Лише завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інте­ресів.

Дивіться: XIV століття, найстрашніша епоха в історії Європи, чорна смерть (чума) викосила половину її населення, повсюди страшна продовольча криза — немає хліба… Чим відповідає людство? Ренесан­сом! Небаченим підйомом культури! Те ж саме і в Україні після війн Бог­дана Хмельницького. З Руїни як виходять? Організовується Києво-Мо­гилянська академія. В освіті здійс­нюється перехід на латину (її навіть в сільських школах викладають!). Коли до Тараса Бульби приїжджають сини з Києва, він каже: «І я Го­рація читав в оригіналі».

У Котля­ревського інколи важко відрізнити, де українська мова, а де латина. От послухайте: «Енеус ностер магнус панус і славний Троянорум князь блукав по світу, як циганус, ад те, о рекс, прислав нунк нас». Перехід на латину насправді був переходом на загальноєвропейську мову культури. І саме тоді набуває поширення концепція Феофана Прокоповича про синтез західно-європейської культури і слов’янської (потім цією ідеєю скористався Петро I).

Колишній чеський президент Гавел висловився таким чином: «За сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Як подолати оці джунглі? Лише високою духовністю. Духовність я розумію не лише як розвій культури. Духовність — це створення свого власного внутрішнього світу, своєї особистості, тому що Бог розмовляє з людьми через їх особистість. 

Архетипи української нації

Коли ми говоримо про націю, то тут потрібен дуже точний науковий аналіз, котрий має базуватися на тому, що я називаю архетипами. Архетипи — це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу. Вони прокреслюють шлях вперед. Якщо говорити про архетипи української нації, то це насамперед кардіоцентризм, тобто філософія серця. Вся аргументація персонажів і героїв української історії базується на аргументах серця.

Саме серце розглядається П.Кулішем, як джерело національної ідеї, як джерело премудрості Божої. Премудрість Божа іде тільки через серце людини. Ця аргументація спостерігається ще в «Слові о полку Ігоревім». Князь Ігор перед тим, як здійснити свій похід, «нагострив мужністю серце». Аргументація філософії серця була постійною в українській літературі, духовності, менталітеті. І це є архетип, тобто наскрізна символічна структура.

Ще однією такою структурою є ідея софійності. У греків ідея мудрості була пов’язана з Логосом, з головою. В українській ментальності мудрість зв’язана не тільки з головою, є ще й мудрість самих речей. Ця мудрість речей і зветься софійністю.

Православна релігія — теїстична, в її центрі не субстанція, не енергія, не якась матеріальна основа, як, скажімо, у індусів, а особистість Бога. Бог є особистістю православ’я, такою ж особистістю, як кожен із нас. Але якщо Бог особистість, а не субстанція і не енергія, то, в такому разі, як Його зв’язати зі світом? Тоді й згадали про античну концепцію софійності. Виходили з тієї ідеї, що речі і світ — це текст Бога. Це Божі слова, якими були створені усі ці речі. Вони зберегли інформацію про Боже слово.

Тому вивчення речей зовнішнього світу прилучає нас до Божествен­ної мудрості. Цей світ є книгою Бога, мовою Бога. І треба тільки зуміти дійти до цих божественних смислів. Звідси й така дуже рідкісна (відмінна від інших націй) наша особливість. Всі народи обожнюють зовнішній світ і природу. В Україні інакше. Зовнішній світ і природа акомпанують людині, відповідають на її запити, на її бажання, на її молитву. 

Ще однією особливістю українського менталітету є розуміння слова, як духовної зброї. В XVII столітті видатний український релігійний і громадський діяч Лазар Баранович пише книгу «Меч духовний», де порівнює слово з козацькою шаблею. Слово розумілося як зброя, більше того — відбувалося освячення слова, як духовної батьківщини. Обожнення слова спостерігається на всіх етапах української історії. Це також архетип. Шевченко їде в заслання, беручи з собою рідну мову. Таким чином він Батьківщину з собою носить. І він створює молитву слова:

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

(…)

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Це молитва слова. Мова — не лише спосіб спілкування, це, насамперед, форма культури, якою ми живемо, це спосіб мислення. А значить — і спосіб діяння.

Уже в Київській Русі була мова, схожа на нашу… Академік Булаховсь­кий, видатний мовознавець, провів експеримент. Він проаналізував помилки в написах старо­слов’янською мовою періоду Київсь­кої Русі і довів, що їх могли зробити тільки люди, які мислили українською. Мова не виникає менш, ніж за 500 років. Кажуть, що Шевченко створив українську мову. Це ж не так! Уже Котляревський писав українською!.. Це така ж дурниця, як і те, що українська культура селянська. Українці є чи не єдиною нацією, яка витримала натиск степу. Навіть китайці його не витримали. Україну називали Гайдарикою, країною городів, себто міст. Чому? Витримати натиск степу могли тільки укріплені міста-фортеці. Українська культура народжувалася в містах.

Про кілька умов щастя

Вище ми казали про високу духовність, яка базується на вірі, надії й любові. Але не тільки на цьому. Едгар По виділив кілька умов людського щастя. Перша — це спілкування з природою. У «Тріумфальній арці» Ремарка якийсь російський емігрант каже: «Всі наші нещастя від чотирьох стін». Якщо у вас депресія і ви залишитесь дома — вона у вас посилиться. Вийдіть у ліс, у поле, до моря… І перед тим, що вище вас, що є абсолютним, перед чим ви можете преклонити коліна, вам стане легше. Це розмагнічує і дає вихід.

Друга умова — це любов.

Третя умова — це пов­на відсутність марнославства. Марнославна людина не може бути щасливою. Марнославна людина — раба бажань своїх. Вона робить кар’єру, а всяка кар’єра описується відомим у соціології принципом Пітера. Людина бажає все нових і нових посад, поки не досягає рівня своєї некомпетентності. Всяка кар’єра закінчується розчаруванням. Тому марнославна людина не може бути щасливою.

І, нарешті, потрібно мати духовні цілі. Щастя від цього також залежить. Чим масштабніші духовні завдання ви собі ставите, тим більше у вас умов для щастя. Це напряму пов’язано з питанням смислу життя людського. І це не складно, а, навпаки, дуже просто.

Сенс людсь­кого життя полягає в тому, щоб зробити щасливою хоч одну людину. І тоді ви виконаєте своє призначення в цьому світі. Один польський ксьондз був в Парижі. І коли він опинився на мосту Самогубств (так його прозвали парижани, бо з нього часто кидаються в Сену самогубці), побачив людину, що, перехилившись через перила, приречено дивилася у воду. Було зрозуміло, що чоловік хоче стрибнути вниз. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас змушувати відмовлятися від вашого бажання, це ваша справа. Але у вашій кишені, напевно, є якісь гроші, вони вам більше непотрібні. Он там на розі стоїть жебрак — віддайте гроші йому». Людина пішла і більше не повернулася. Вона зробила маленьке добро іншому, і це врятувало її.

Сенека пише: «Якщо хочеш бути доброчинною людиною, зроби якомога більше добра багатьом людям. Якщо не можеш багатьом — зроби частині людей. Якщо й цього не можеш — зроби ближнім. Якщо й це важко — зроби добро самому собі». Якщо ти не полюбиш самого себе, якщо не сформуєш самого себе — ти не зумієш полюбити й інших.