Цього року чимало їздила Україною з виступами, презентаціями – розраховувала, що якась внутрішня мобілізація суспільства відбудеться швидше. А вона йде дуже помалу. Є якийсь вірус загальної прибитості. Не мобілізація внутрішніх ресурсів, аби самим захистити своє життя й зорганізувати його, а виглядання когось, хто прийде та скаже, як жити.
Щоразу моторош бере, коли вже письменники опиняються в цій функції. Зрозуміло, що в будь-якій ситуації суспільного сум’яття націю повинні приймати на себе моральні авторитети. Не відбулась би Чехія, якби не було Вацвала Гавела. І поляки з усією своєю "Солідарністю" не були б там, де є, якби не Іван Павло II, Папаполяк. Ціла нація мала таке велике моральне забезпечення. А наше водіння очима відкриває ворота для купи шахраїв і негідників, які прийдуть і скажуть "знаю, как надо" з достатнім металом у голосі. І за ними потягнуться, мов діти за щуроловом у одній німецькій легенді. Це як у Євангелії: "прийде багато лжепророків".
Для мене хороші українські новини минулого року – це сюжет із Черкащини, де місцеві партизани викурили призначеного їм керівника"регіонала". Силами місцевого опору й певної самоорганізації. Такі сюжети свідчать про те, що народ живий. А от сказати, що він подорослішав, не можна. Ні за 20 років, ні навіть за останні два, які мали б, здавалося, стати чудовою нагодою для політичного дорослішання.
Юлія Тимошенко запропонувала очолити єдиний список опозиційних сил людині рівня Ліни Костенко.
— Ліні Костенко 81 рік. Вона ніколи не була громадським діячем. Використовувати її в тій ролі, у якій два роки тому виступала Тигрюля, з якою фотографувалися, – це цинічний і шахрайський піархід. Нахабство, що перевершує все. От ставимо на чолі списку людину, яку два покоління знають зі шкільної лави, і вона прикриє всіх інших, невидимих. Та дайте спокій, не юзайте вже цих стариків. Левка Лук’яненка поюзали, Дмитра Павличка – всіх за списком, кого можна було, вже використали.
Але ж вони погоджувалися на це?
— Це – генерація, що була в системі. Хто не хотів стати системним, той був у двірниках чи бомжах. Хтонебудь згадав, коли 2007го помер художник Опанас Заливаха? А в дисидентському русі шістдесятників це був великий моральний авторитет. Їх або вбивали, або саджали, або викидали на невидимі оку терени.
Ті всі, кого нинішня генерація знає й успадкувала, – це люди, що так чи інакше були в системі. У соціальному відношенні вони, немов немовлята в манежі. За межами системи – не вміють бути собою. Ніколи не знали, як на себе заробляти. Радянський Союз видавав їм книжки й платив гонорари. Та держава розпалася, їхня логіка: тепер Україна так само має видавати книжки, але вже зі свободою слова. І повинна за них платити. Їм потрібна така держава, яка їх годувала б. Національна за формою, радянська за змістом. Тому й ведуться.
А вам пропонували очолити якийсь список?
— Пропонували всі, крім "Регіонів" і комуністів. На виборах 2006го офіційно сватали в першу п’ятірку "Нашої України", де були потім Святослав Вакарчук, Руслана. Мене питали журналісти, чому я відмовляюся. Мовляв, у парламенті є шофер Ахметова, а ви не хочете Україну будувати? Я пояснювала, що письменник і політик – різні професії. Вони по-різному вживають мову. Політик говорить те, що має зрозуміти кожен. Письменник називає те, що ще висить у повітрі. Тебе прочитали сотня, тисяча, десять тисяч – це ж влада, територія. Щойно з’являється своя читацька аудиторія, електорат, як кажуть політики, – є спокуса. Хоча насправді це не електорат – це люди, які бачать у тобі співрозмовця. Від своїх улюблених авторів ви чекаєте нових книжок. Переживаєте втрату письменника, бо він більше нічого не напише. Це форма впливу на свідомість. Але не для "тепер і тут". Не для якоїсь одноразової дії, як у політика.
Відчуваєте ситуацію зламу? Багато людей говорять, що 2012го будуть грандіозні зміни.
— Безперечно, людям набридло. Нинішня влада прийшла для заповнення порожнечі, тому й виринула радянська та пострадянська пліснява. Кулаком по столу, зі словами "порядок і дисципліна" – інакше вони не вміють управляти. Дороги й стадіони будують, у корупційних схемах також тримають порядок і дисципліну.
Це від того, що ми реально не провітрювали авгієвих стаєнь. У 1990х швиденько знищили архіви КДБ, аби не знати, хто й куди стукав. Виросло покоління, яке не уявляє, звідки країна вийшла й що в ній поганого. Ніби ж усе нормально: світло є, машини їздять, магазини не порожні, в Туреччину можна злітати, інтернет працює – а погано. Бо це все – зовнішній костюмчик. Структура як була пострадянська, так і залишається. Цей "пост" у нас, як бляшанка на хвості в собаки, весь час тарабанить і не дає вийти на інший рівень. Рівень системних реформ, які зробили інші колишні соціалістичні країни.
Для цього потрібна альтернатива пострадянським менеджерам.
— Якщо не буде прямого втручання з боку нашого північного сусіда, який тут хоче киргизький сценарій провернути, то альтернатива з’явиться. Поки що в нас радянський колгосп із принципом "укради сам і іншим дай украсти". Увесь наш правлячий клас із цього вийшов, і він цей принцип консервує.
Ви казали про Віктора Януковича як про сучасного Леоніда Брежнєва. А чи зможе він перевтілитись у Юрія Андропова?
— Ні, бо для нього це – інший вимір. Але це не означає, що в нас нема кандидатів у андропови.
"Регіони" не заточені під одного Януковича. Ця досить різноманітна група вийде на яв після 2012 року. Об’єднання людей не задля якоїсь вищої цілі, а для персональної вигоди рано чи пізно стає кримінальним. Така сама логіка всіх наших політичних партій, які ділять кусок чогось – бюджету, ринку, електорату, посад. У таких групах внутрішні розборки невідворотні. Після Євро2012, коли значні ресурси будуть уже освоєні, почнеться. Тому попереду в нас багато брудного в політичному житті. Українцям треба менше дивитися політичні новини, а більше уваги звертати на дітей. Читати хороші книжки, слухати музику або просто дивитися на зорі. Це дозволить зберігати ясність думок.
А може, у нас і далі еліта змінюватиметься, а в країні нічого не мінятиметься?
— Так було в Греції. Вони все відтягували, а потім упали взагалі. Криза глобальної економіки пришвидшує крах українського пострадянського устрою. Це зараз Віктор Федорович у ейфорії від свого домінуючого стану в державі. Але згадайте епізод з пляшкою води, яку він дістав зпід столу на прес-конференції. Це жест злиденного хлопчика з убогого шахтарського барака. Річ не в тім, скільки та вода коштує, а в тім, що він носить свою водичку на пресконференцію. Як бідняк, який може взувати супердорогі черевики.
"Бютівці" звинувачують "противсіхів" у долі Юлії Тимошенко. Як ви до цього ставитеся?
— Це цілком "бютівська" логіка – треба ж на когось свою провину зіштовхувати, направляти суспільну агресію. Це також і логіка Юлії Тимошенко. Дівчинка знає, як управляти класом: треба посварити хлопчиків у ньому.
Вам шкода Юлії Тимошенко?
— Шкода. Кожна людина вартує або поваги, або співчуття. Мені шкода й усіх тих, які оскаженіло летять на гроші й владу, творячи на цьому шляху купу зла. Ще Еріх Фромм говорив: жодна самодостатня людина не жадає влади, це від комплексу недолюбленості. Такій людині внутрішньо необхідні оплески. З цієї точки зору мені шкода Юлю. Вона стільки зла посіяла. Я не про газові контракти, енергозалежність – зло в плані духовного розтління нації вірусом ненависті.
Чого ви чекаєте 2012 року?
— Я чекаю 21 грудня 2012 року, аби помилуватись обличчями тих, хто сподівався кінця світу. Вони побачать, як їх у черговий раз розвели.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Оксана Забужко: "Українців привчили жити окремо від держави"
Світ:
Для мене хороші українські новини минулого року – це сюжет із Черкащини, де місцеві партизани викурили призначеного їм керівника"регіонала". Силами місцевого опору й певної самоорганізації. Такі сюжети свідчать про те, що народ живий. А от сказати, що він подорослішав, не можна. Ні за 20 років, ні навіть за останні два, які мали б, здавалося, стати чудовою нагодою для політичного дорослішання.
Юлія Тимошенко запропонувала очолити єдиний список опозиційних сил людині рівня Ліни Костенко.
— Ліні Костенко 81 рік. Вона ніколи не була громадським діячем. Використовувати її в тій ролі, у якій два роки тому виступала Тигрюля, з якою фотографувалися, – це цинічний і шахрайський піархід. Нахабство, що перевершує все. От ставимо на чолі списку людину, яку два покоління знають зі шкільної лави, і вона прикриє всіх інших, невидимих. Та дайте спокій, не юзайте вже цих стариків. Левка Лук’яненка поюзали, Дмитра Павличка – всіх за списком, кого можна було, вже використали.
Але ж вони погоджувалися на це?
— Це – генерація, що була в системі. Хто не хотів стати системним, той був у двірниках чи бомжах. Хтонебудь згадав, коли 2007го помер художник Опанас Заливаха? А в дисидентському русі шістдесятників це був великий моральний авторитет. Їх або вбивали, або саджали, або викидали на невидимі оку терени.
Ті всі, кого нинішня генерація знає й успадкувала, – це люди, що так чи інакше були в системі. У соціальному відношенні вони, немов немовлята в манежі. За межами системи – не вміють бути собою. Ніколи не знали, як на себе заробляти. Радянський Союз видавав їм книжки й платив гонорари. Та держава розпалася, їхня логіка: тепер Україна так само має видавати книжки, але вже зі свободою слова. І повинна за них платити. Їм потрібна така держава, яка їх годувала б. Національна за формою, радянська за змістом. Тому й ведуться.
А вам пропонували очолити якийсь список?
— Пропонували всі, крім "Регіонів" і комуністів. На виборах 2006го офіційно сватали в першу п’ятірку "Нашої України", де були потім Святослав Вакарчук, Руслана. Мене питали журналісти, чому я відмовляюся. Мовляв, у парламенті є шофер Ахметова, а ви не хочете Україну будувати? Я пояснювала, що письменник і політик – різні професії. Вони по-різному вживають мову. Політик говорить те, що має зрозуміти кожен. Письменник називає те, що ще висить у повітрі. Тебе прочитали сотня, тисяча, десять тисяч – це ж влада, територія. Щойно з’являється своя читацька аудиторія, електорат, як кажуть політики, – є спокуса. Хоча насправді це не електорат – це люди, які бачать у тобі співрозмовця. Від своїх улюблених авторів ви чекаєте нових книжок. Переживаєте втрату письменника, бо він більше нічого не напише. Це форма впливу на свідомість. Але не для "тепер і тут". Не для якоїсь одноразової дії, як у політика.
Відчуваєте ситуацію зламу? Багато людей говорять, що 2012го будуть грандіозні зміни.
— Безперечно, людям набридло. Нинішня влада прийшла для заповнення порожнечі, тому й виринула радянська та пострадянська пліснява. Кулаком по столу, зі словами "порядок і дисципліна" – інакше вони не вміють управляти. Дороги й стадіони будують, у корупційних схемах також тримають порядок і дисципліну.
Це від того, що ми реально не провітрювали авгієвих стаєнь. У 1990х швиденько знищили архіви КДБ, аби не знати, хто й куди стукав. Виросло покоління, яке не уявляє, звідки країна вийшла й що в ній поганого. Ніби ж усе нормально: світло є, машини їздять, магазини не порожні, в Туреччину можна злітати, інтернет працює – а погано. Бо це все – зовнішній костюмчик. Структура як була пострадянська, так і залишається. Цей "пост" у нас, як бляшанка на хвості в собаки, весь час тарабанить і не дає вийти на інший рівень. Рівень системних реформ, які зробили інші колишні соціалістичні країни.
Для цього потрібна альтернатива пострадянським менеджерам.
— Якщо не буде прямого втручання з боку нашого північного сусіда, який тут хоче киргизький сценарій провернути, то альтернатива з’явиться. Поки що в нас радянський колгосп із принципом "укради сам і іншим дай украсти". Увесь наш правлячий клас із цього вийшов, і він цей принцип консервує.
Ви казали про Віктора Януковича як про сучасного Леоніда Брежнєва. А чи зможе він перевтілитись у Юрія Андропова?
— Ні, бо для нього це – інший вимір. Але це не означає, що в нас нема кандидатів у андропови.
"Регіони" не заточені під одного Януковича. Ця досить різноманітна група вийде на яв після 2012 року. Об’єднання людей не задля якоїсь вищої цілі, а для персональної вигоди рано чи пізно стає кримінальним. Така сама логіка всіх наших політичних партій, які ділять кусок чогось – бюджету, ринку, електорату, посад. У таких групах внутрішні розборки невідворотні. Після Євро2012, коли значні ресурси будуть уже освоєні, почнеться. Тому попереду в нас багато брудного в політичному житті. Українцям треба менше дивитися політичні новини, а більше уваги звертати на дітей. Читати хороші книжки, слухати музику або просто дивитися на зорі. Це дозволить зберігати ясність думок.
А може, у нас і далі еліта змінюватиметься, а в країні нічого не мінятиметься?
— Так було в Греції. Вони все відтягували, а потім упали взагалі. Криза глобальної економіки пришвидшує крах українського пострадянського устрою. Це зараз Віктор Федорович у ейфорії від свого домінуючого стану в державі. Але згадайте епізод з пляшкою води, яку він дістав зпід столу на прес-конференції. Це жест злиденного хлопчика з убогого шахтарського барака. Річ не в тім, скільки та вода коштує, а в тім, що він носить свою водичку на пресконференцію. Як бідняк, який може взувати супердорогі черевики.
"Бютівці" звинувачують "противсіхів" у долі Юлії Тимошенко. Як ви до цього ставитеся?
— Це цілком "бютівська" логіка – треба ж на когось свою провину зіштовхувати, направляти суспільну агресію. Це також і логіка Юлії Тимошенко. Дівчинка знає, як управляти класом: треба посварити хлопчиків у ньому.
Вам шкода Юлії Тимошенко?
— Шкода. Кожна людина вартує або поваги, або співчуття. Мені шкода й усіх тих, які оскаженіло летять на гроші й владу, творячи на цьому шляху купу зла. Ще Еріх Фромм говорив: жодна самодостатня людина не жадає влади, це від комплексу недолюбленості. Такій людині внутрішньо необхідні оплески. З цієї точки зору мені шкода Юлю. Вона стільки зла посіяла. Я не про газові контракти, енергозалежність – зло в плані духовного розтління нації вірусом ненависті.
Чого ви чекаєте 2012 року?
— Я чекаю 21 грудня 2012 року, аби помилуватись обличчями тих, хто сподівався кінця світу. Вони побачать, як їх у черговий раз розвели.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта