Палінгенетичне ядро фашистської ідеології – Роджер Гріффін (Оксфорд, Англія)

Це скорочений виклад розділу «Палінгенетичне ядро фашистської ідеології» (The Palingenetic Core of Fascist Ideology) з книги: «Що таке фашизм? Інтерпретації та перспективи дослідження» під редакцією Алессандро Кампі (A. Campi (Ed.), Che cos’è il fascismo? Interpretazioni e prospecttive di richerche (pp. 97–122). Rome: Ideazione editrice, 2003).

Роджер Гріффін (Roger Griffin) є професором сучасної історії в Оксфордському університеті Брукса і читає лекції переважно про ідеології та цінності, які сформували сучасний світ. Гріффін розробив ідею палінгенезису – спроби фашизму започаткувати державне та етнічне відродження, кінцевою метою якого є революція в етиці та культурі суспільства, що зачепить всі сфери суспільного життя. Його нещодавні дослідження зосереджені на вивченні фашизму як реакції на секуляризуючий та розчаровуючий вплив сучасності.

Революційний націоналізм

Широка сфера наукового консенсусу, який зараз існує, хоча і з дуже розмитими межами, полягає в тому, що фашизм найкраще розглядати як справді революційну, транскласову форму антиліберального і, в кінцевому результаті, антиконсервативного націоналізму. Основним мобілізуючим міфом фашизму, який зумовлює його ідеологію, пропаганду, стиль політики та дії, є бачення неминучого відродження нації від занепаду.

Серйозне ставлення до фашистської ідеології як до справді революційної форми націоналізму відбувається у двох напрямках.

По-перше, у приверненні уваги до центральної ролі в ідеологічній динаміці фашизму міфу про національне відродження (і, таким чином, у представленні виваженого теоретичного обґрунтування трактування цього міфу як «фашистського мінімуму»).

По-друге, у демонстрації евристичної цінності короткого визначення фашизму, яке можна використовувати для емпіричного дослідження широкого кола питань, пов’язаних з родовим фашизмом.

Визначення фашизму

Фашизм – це політична ідеологія, міфічне ядро якої в різних модифікаціях є палінгенетичною формою народницького ультранаціоналізму.

Ідеологічною рушійною силою фашизму, яка визначає всі його емпіричні прояви (організацію, стиль, політику, поведінку, етику, естетику тощо) та його відносини з існуючими політичними, соціальними та культурними реаліями, включно з конкуруючими ідеологіями, є бачення нації, здатної до неминучого феніксівського відродження з існуючої кризи та занепаду, і це відродження відбудеться в революційно новому політичному та культурному ладі, який охоплюватиме всіх істинних членів національної спільноти.

Концепція «палінгенетичного ультранаціоналізму» спочатку була абстрагована від великого масиву вихідного матеріалу, а саме сотень першоджерел, що стосуються ідеології, пропаганди та політики фашизму, нацизму, а також широкого спектру невдалих міжвоєнних і повоєнних нібито фашистських рухів. Поширеність міфу про відродження, який проектується на націю, захоплення дегенерацією та регенерацією як соціально-історичними реаліями випливає з текстологічного аналізу першоджерел, що стосуються як фашизму, так і всіх рухів, визначених моїм ідеальним типом як такі, що мають структурну спорідненість з ним на ідеологічному рівні.

Термін «палінгенетичний»

Деякі науковці заперечували проти незрозумілого терміну «палінгенетичний», що, мабуть, є справою інтелектуального смаку, оскільки як концептуальний інструмент цей термін звучить приємно точно, незважаючи на його незнайому англійську мову. У цьому відношенні італійські читачі мають перевагу, оскільки «palingenesi» і «palingenetico» є частиною активного словника низки вітчизняних письменників, які пишуть про фашизм (зокрема, Еміліо Джентіле).

Ще важливіше підкреслити, що цей термін використовується в рамках мого ідеального типу для позначення відродження не в сенсі відновлення того, що було, що є архетипічною консервативною утопією, а в сенсі «нового народження», яке зберігає певні вічні принципи (наприклад, «вічні» римські, арійські чи англосаксонські чесноти) в новому, сучасному типі суспільства.

Термін «народницький»

«Народницький» також є багатозначним терміном, який критикують за надмірну розпливчастість. Насправді я свідомо вирішив використовувати його як загальний термін для позначення «народовладдя», що виникає, коли достатня кількість «мас» ефективно мобілізується міфічною енергією.

Інше заперечення полягає в тому, що нібито народництво фашизму не узгоджується з ієрархічною концепцією суспільства, втіленою в культі вождя, настільки помітному в фашизмі міжвоєнного періоду. Однак це протиріччя перетворюється на парадокс, коли ми усвідомлюємо, що відроджена державна чи етнічна спільнота, яку прагнуть створити фашисти, задумана в глибоко антиегалітарному дусі. Носієм революційного пробудження може бути весь народ (а точніше, всі ті, кого вважають його здоровими членами), а не певний клас чи соціальна група. Однак у нинішньому стані занепаду нації більшість спить, заражена чужими, тобто батьковбивчими або етноцидними цінностями, тому необхідний авангард, який візьме на себе героїчне завдання поширення бачення і захоплення влади.

У новому режимі частина авангарду руху стане новою правлячою елітою, природною елітою, заснованою не на класі, владі чи багатстві, а на ступені їхньої відданості кінцевому баченню нового національного ладу та їхній цінності для його реалізації.

Таким чином, фашизму притаманна глибока амбівалентність у ставленні до мас як до довірливих овець і потенційних героїв. Я б, однак, стверджував, що навіть такий правий візіонер, засадничо елітарний і антимодерністський, як Юліус Евола, все ж хоче, щоб усе суспільство відродилося з занепаду через революційне відродження Традиції, спричинене новою духовною елітою, щоб створити нову еру в європейському суспільстві, а не через буквальну реставрацію попередньої культурної імперії під егідою старого панівного класу чи інституції. Саме тому об’ємні праці Еволи несуть на собі відбиток фашистського, а не консервативного мислення, що дозволило йому здійснити такий надзвичайний вплив на післявоєнне неофашистське мислення.

Термін «ультранаціоналізм»

Тонкощі терміну «ультранаціоналізм» також залишилися поза увагою деяких колег. Я мав намір позначити ним не лише відверто антиліберальну, антипарламентську форму націоналізму, але й охопити широкий спектр етноцентризмів, які випливають із внутрішньої двозначності поняття «нація» та численних модифікацій, в яких расизм може виражати себе як раціоналізована форма ксенофобії. Саме ця багатозначність і гнучкість пояснює те, як мій «фашистський мінімум» охоплює різні концепції італійської раси, прийняті фашизмом, так само як і єврофашизм («Європа ста прапорів»), який став таким важливим після війни. При цьому він охоплює ідею, яку зараз підхоплює більшість форм єврофашизму, а саме ідею однорідних етнічних спільнот або етносів, а не «політичних націй» як основної одиниці здорової культури.

Ультранаціоналізм має бути чітко вираженою частиною офіційної доктрини режиму, щоб він відповідав моєму ідеальному типу. Дехто забуває, що кожна комуністична держава – від Росії та Румунії до Китаю та Північної Кореї – не лише проповідувала появу нової ери та нової людини, але й поводилася ультранаціоналістично у своїй зовнішній політиці та соціальній інженерії. Але навіть якщо на практиці вони таким чином реалізовували програму «палінгенетичного ультранаціоналізму», це не дозволяє кваліфікувати їх як фашистські держави з точки зору мого ідеального типу, оскільки їхнім статутним міфом офіційно залишався марксистсько-ленінський інтернаціоналізм. Теоретично в передсмертних муках перебував капіталізм, а не нація. Соціалізм був феніксом старого порядку, а не нації.

Переваги фашистського мінімуму

Іншою зрозумілою помилкою є припущення, що моя теорія применшує важливість інших явних рис фашистського режиму чи руху, таких як антисоціалізм, дирижистська економіка та соціальна політика, імперіалізм, мілітаризм, культ вождя чи компроміс з традиційним консерватизмом. Якими б важливими вони не були на рівні конкретної історії, моя теорія зводить їх до випадкових аспектів фашизму, які можуть виникнути при спробі реалізації фашистської мрії, і яким нема місця у фашистському мінімумі. Особливо це стосується таких рис, як культ вождя, парамілітаризм, театральна політика, територіальний експансіонізм і корпоративістська економіка.

Цей останній пункт пов’язаний з однією з головних переваг, які, на мою думку, мій ідеальний тип пропонує над конкуруючими моделями. Зняття верхніх шарів умовних ознак загального фашизму, щоб оголити його ідеологічну основу «палінгенетичного ультранаціоналізму», дозволяє ідентифікувати його, незважаючи на його здатність приймати чимало зовнішніх масок і пристосовуватися до багатьох мінливих історичних обставин. Це звільняє фашистські студії від зацикленості на конкретному прояві фашизму (зокрема, на італійському фашизмі, нацизмі чи цікавій суміші обох) як на шаблоні всіх інших фашизмів, наголошуючи на тому, що вони були лише історично зумовленими модифікаціями кореневого явища. Це висвітлює глибинний зв’язок на рівні світогляду чи космології між фашизмом і нацизмом, а також глибокі відмінності між ними та Іспанією Франко, Францією Віші, імперською Японією чи Чилі Піночета.

З іншого боку, евристичне використання концепції дозволяє розпізнати фашистське мислення, яке досі активно діє в деяких післявоєнних проєвропейських гуртках, групах культурних досліджень і суто віртуальних веб-сайтах, які не мають відкритого зв’язку з фашизмом чи нацизмом, не мають формених воєнізованих кадрів, а деякі з яких навіть хизуються своїми антирасистськими, антинаціоналістичними, антифашистськими та аполітичними (чи радше метаполітичними) переконаннями.

Оперування мінімалістичною концепцією фашизму як політичної ідеології, можливо, має й інші переваги як евристичний прийом. Вона підкреслює існування міфопоетичної матриці, яка визначає, як ідеологія певної форми фашизму часто синтезувалася із заплутаного спектру ідей, як лівих, так і правих, консервативних і антиконсервативних, національних і наднаціональних, раціональних і антираціональних.

Вона також висвітлює структурну причину амбівалентних відносин фашизму з сучасністю, наприклад, співіснування всередині фашизму ностальгії за римським минулим із захопленням повітроплаванням, культу крові та землі з розвитком ракетних технологій за часів нацизму: протагоністи всіх цих ідеологічних елементів вірили, що роблять свій внесок у відродження нації, і поділяли спільну мету з іншими віруючими у справу, навіть якщо їхні інтерпретації цінностей і тактики досягнення цієї мети різнилися. Подібним чином, акцент на глибоко міфічній палінгенетичній складовій фашизму, яка передбачає діалектичний зв’язок між розпадом і оновленням, смертю і відродженням, підкреслює нерозривний зв’язок між фашистським руйнуванням і фашистським творенням.

Найважливіші риси фашизму

На завершення наведу короткий перелік найважливіших рис фашизму.

По-перше, фашизм, далекий від ідеологічної порожнечі – він насичений міфічними енергіями. Фашизм слід розглядати в ідеологічному плані як постійно еволюціонуюче сузір’я фашизмів, а не як статичне, монолітне ціле.

Крім того, мій ідеальний тип припускає, що «фашизм» став загальним терміном для популістського палінгенетичного ультранаціоналізму, оскільки фашизм був першою організованою формою цієї нової ідеологічної сполуки, яка досягла успіху у виході на національну політичну арену та у формуванні режиму. Революційні націоналісти різних країн, які прагнули пробудити весь народ, відчували глибинну спорідненість з рухом Муссоліні, незважаючи на величезні зовнішні відмінності, які відділяли його від їхнього бачення внаслідок унікальності історії та політичних культур відповідних націй. Зокрема, саме той факт, що в основі нацизму лежав палінгенетичний ультранаціоналізм, а не чистий прагматизм, зумовив союз між Новою Італією та Третім Райхом, незважаючи на прірву, яка розділяла ці країни у багатьох інших відношеннях.

Ідеальний тип "палінгенетичного ультранаціоналізму" також може пролити нове світло на історичні умови соціально-політичної кризи як передумови масової привабливості віровчення, що обіцяє радикально новий початок, «нову Італію». Крім того, вона вказує на глибше обґрунтування літургійного стилю політики, який, як блискуче показав Еміліо Джентіле, став невід’ємною частиною фашистського стилю політики. Він виник спонтанно з намагання викликати в італійців суб’єктивне переживання того, що вони живуть в епічну нову епоху.

Фашистський ритуал драматизував міф про те, що епоха лібералізму нарешті переросла в новий тип держави, який став можливим завдяки генію італійців і Муссоліні. У жовтні 1922 року італійська історія буквально почалася заново. Таким чином, фашистський тоталітаризм можна розглядати не як самоціль, а як засіб для здійснення колективної революції свідомості.

Наголос на палінгенетичному ультранаціоналізмі як матриці динаміки фашизму підтверджує припущення, які застосовуються, здебільшого мовчазно, все більшою кількістю іноземних істориків, особливо в США, які за останні кілька років опублікували захоплюючі інноваційні роботи на тему фашистської культури, що колись вважалася суперечливою в термінах.

Якої б форми не набув цей процес, якщо новий консенсус буде природно асимільований у традиційне мислення науковців, він обіцяє надати нового імпульсу вітчизняним дослідженням фашизму, які віддаватимуть належне глибині та складності його ідеологічної динаміки. Зокрема, це може дозволити народам нарешті визначити місце фашизму у ширшому контексті загальної та тривалої кризи європейської культури, а точніше гуманістичного просвітницького бачення здоров’я та прогресу західної цивілізації, симптоми якої поширилися наприкінці дев’ятнадцятого століття.

Саме ця криза породила такі, здавалося б, не пов’язані між собою явища, як бунт проти позитивізму, окультне відродження, модернізм і хвиля народної воєнної лихоманки, що спалахнула в усіх воюючих країнах на початку Першої світової війни, і яка в Італії відіграла вирішальну роль у зародженні фашизму. Всі вони поділяють глибоку амбівалентність, закладену в ідеограмі «криза», що означає «небезпека–можливість», або в ніцшеанському розумінні світу, який «вічно творить і руйнує себе сам».

В епоху глобалізації було б насмішкою, якби подію з такими глибокими міжнародними витоками і наслідками, як фашизм, продовжували аналізувати як суто внутрішню справу.

Джерело:

Roger Griffin. The Palingenetic Core of Fascist Ideology. Chapter in: A. Campi (Ed.), Che cos’è il fascismo? Interpretazioni e prospecttive di richerche (pp. 97-122). Rome: Ideazione editrice, 2003.

Zwyntar - Госпел